§ 6. Проблеми побудови економіки ринкового типу в Україні

Як вже зазначалося, ринок — загальний шлях розвитку всіх цивілізованих країн. Відомі та загальновизнані спільні шляхи переходу до ринку будь-якої краши. Насамперед це:

а) оновлення відносин власності, наявність багатьох її форм, утому числі приватної (так званий “плюралізм”);

б) надання рівних можливостей д ля реалізації всіх форм власності та правовий захист цього процесу;

в) створення сприятливих умов для розвитку різних форм підприємниць-коїдіяльності;

г) роздержавлення економіки (приватизація, акціонування, справжнє, реальне кооперування та ін.);

д) демонополізація економіки та створення умов для добросовісної кон -куренцїї;

е) радикальна перебудова фінансово-кредигноїта грошової системи;

ж) здійснення активної структурної та інвестиційної політики;

з) створення сучасної системи соціального захисту населення, яке цього потребує, окремо для:

— працюючих (система компенсацій), щоб запобігти зниженню рівня життя через зростання цін;

—допомога у разі безробіття;

— ще не працюючих (діти, молодь);

— вже не працюючих (інваліди, пенсіонери).

ЕкономікаУкраїни, як і інших республік, що входили до складу колишнього Союзу, характеризується глибокою деформацією відносин власності, високим рівнем монополізму, а також домінуючою роллю у процесі відтворення відносин розподілу, що призвело до фактичного виключення із цього процесу належить ринок. Остання обставина сприяла створенню великого і міцного про-шарку бюрократії, яка завжди була лютим ворогом ринкових відносин, бо за умов ринку потреба у такому апараті відпадає.

Подолання цих досить серйозних вад в економіці України—першочергове завдання, бо шляхдо ринку, якпро це свідчить досвід Угорщини, Польщі та інших країн, що входили до Ради економічної взаємодопомоги, завжди складний, а для України, яка одержала у спадщину від тоталітарної командно-адміністративної системи таку деформовану економіку, він має бути ще більш тернистим.

Першим документом, де проголошувалася рішучість побудувати економіку нового типу, була “Декларація про державний суверенітет" від 16 липня 1990 р. (розділ VI “Економічнанезалежність”¹⁶), вякій, по-перше, зазначалося, що Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його у законах, по-друге, що створюється самостійна банківська, фінансова, митна, податкова системи, формується державний бюджет, а при необхідності і запроваджується власна грошова одиниця, по-третє, забезпечується захист усіх форм власності. Основні положення “Декларації про державний суверенітет" згодом були закріплені в Законі “Про економічну самостійність України”¹⁷, де була зроблена перша спроба не тільки визначити шляхУкра'їни до побудови ринкових відносин, а й визначалися певні заходи з:

а) реформування відносин власності та забезпечення свободи підприємництва;

б) оздоровлення фінансово-кредитної та грошової системи; в) розвитку системи ринку та його інфраструктури.

Значна увага приділялася створенню механізму державного регулювання

ринкових відносин і створення надійної системи соціального захисту населення, визначалися основні принципи цієї системи.

Засвідчивши, що існують три моделі переходу до ринку (еволюційна, “шокової терапії” та жорсткого регулювання) “Концепція...” наголосила, що Україна повинна виробити власний варіант переходу. Це обумовлювалося розбалансова-ністю грошової системи, низьким технічним рівнем виробничого потенціалу та кризовим станом усієї економіки. Проте така власна модель переходу не одержала чіткого окреслення, а лише містила ряд загальних положень (введення власної валюти, необхідність захисту споживчого ринку, орієнтація на прискорення роздержавлення та приватизації, визначення обсягу, структури та меж усіх форм власності, забезпечення відносно рівних стартових умов для кожного члена суспільства, створення гарантій соціального захисту населення та ін). Визначалися також два етапи переходу до ринку: підготовчий та перехідний; зазначалося, які завдання треба вирішувати на кожному із цих етапів.

Більш інтенсивного характеру процес розробки програм переходу України до ринку набув після прийняття Верховною Радою Акта “Про незалежність” (24 серпня 1991 р.). У жовтні 1991 р. Верховна Рада України схвалила розроблені Кабінетом Міністрів “Основні напрямки економічної політики України в умовах незалежності”¹⁸, а у квітні 1992 р. Кабінет Міністрів України затвердив “Програму економічних реформ і політики України” для подання її Міжнародному валютному фонду¹⁹.

В останньому документі зазначається, що Україна як суверенна держава почала самостійно формувати свою власну економічну політику з часу проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. і основні напрямки цієї політики будуть базуватися на принципах демократизації, свободи підприємництва і відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство.

Розбудова ефективної національної політики розглядається як гарантія незалежності держави і виходить із всебічного осмислення шляхів економічного розвитку, які десятиліттями нав'язувалися Україні у вигляді жорстко за-централізованої системи господарювання колишнього Союзу.

У зв'язку з цим “Програмою...” намічалося здійснити комплекс заходів щодо поглиблення реформи, створення реальних гарантів невідворотності переходу до ринкової економіки, зокрема у сфері:

а) фінансової політики;

б) грошово-кредитної політики;

в) лібералізації цін;

г) зовнішньоекономічноїполітики;

д) програми приватизації;

е) інвестиційної політики;

ж) програми розвитку конкурентних ринків;

з) антимонопольних заходів;

і) політики доходів і обмеження та регулювання заробітної плати; ї) захисту більш вразливих верств населення.

До розбудови ринку в Україні треба підходити виважено, але водночас не можна гаяти час, бо економічна криза, яка триває занадто довго і яка призвела до небувалого падіння рівня суспільного виробництва, ускладнює вирішення цього справді епохального завдання. До того ж не можна ігнорувати деякі об’єктивні обставини, які випливають із специфіки економіки України, специфіки самого процесу переходу.

По-перше, Україна, як складова частина колишнього Союзу, не мала власної економічної системи, їїекономіка обслуговувала єдиний народногосподарський комплекс і була фактично підсистемою економіки Союзу. Про це свідчить хоча б той факт, що в Україні вироблялося лише 20% кінцевого продукту, тобто економіка республіки значною мірою залежала від економічних зв’язків з іншими регіонами СРСР.

По-друге, Україна сьогодні не має власних ресурсів сучасних енергоносіїв (нафти, газу) і майже на 90% залежить від їх імпорту (переважно з Російської Федерації). Єдина енергетична галузь — вугледобувна — складається з підприємств (шахт) переважно збиткових, які потребують або кардинальної реконструкції, або повинні бути ліквідовані як безперспективні.

По-третє, на території України розташовано майже 40% підприє мств могутнього військово-промислового комплексу (ВПК) колишнього Союзу, більшість зяких підлягають конверсії (перебудови, зміни профілю), ацей процес тривалий і потребує значних коштів.

По-четверте, для України завдання полягає втому, щоб не тільки здійснити демонтаж командно-адміністративної системи, зробити структурну перебудову ринкового типу, а й фактично створити власну економічну систему, яка б синтезувала власні історичні здобутки і враховуваладосвід розвинутих країн Заходу.

Класичний шлях формування ринкової економіки, який пройшли свого часу розвинуті країни Заходу, йдучи від аграрного суспільства до індустріального, не придатний для України. Вона має розробити та реалізувати власну модель ринкового трансформування, яка полягає в порушенні звичайного, класичного порядку, а саме в побудові, з одного боку, ринкової системи в умовах індустріального суспільства, якому притаманні риси командно-адміністратив-127 ної системи, а з другого — здійснити структурну перебудову економіки з урахуванням сучасних новітніх технологій. Звісно, такі істотні, кардинальні зрушення в суспільстві неодмінно супроводжуються:

а) первісним нагромадженням капіталу;

б) переструктуруванням економіки відповідно до вимогринкової системи;

в) соціалізацією економіки, що спрямована гасити напруженості, які виникають під час двох попередніх процесів.

До того ж треба мати на увазі, що кожний із зазначених процесів має свої особливості. Так, процес первісного нагромадження капіталу на відміну від класичного типу переходу, де працівник відчужується від землі як основного засобу виробництва, в Україні відбувається інакше—як від чуження працівника від засобів виробництва, створених в індустріальному суспільстві. Цей процес проходить за умов звуженого відтворення (глибока криза), не нагромадження суспільного багатства, а його “проїдання" і супроводжується перерозподілом шляхом приватизації та інфляції. Такий перерозподіл нерідко здійснюється з порушенням чинного законодавства на користь спритних ділків і тіньового сектора економіки.

Структура перебудови також проходить важко, без належного впливу та інвестиційної підтримки виробництв, які б забезпечили нормальний відтво-рювальний процес у межах національної економіки, спрямованих на забезпечення, зміцнення економічної незалежності держави. Відхід від такої спрямованості може мати досить негативні наслідки, аждо перетворення нашої держави у справжній придаток країн Заходу.

Нарешті, і соціалізація економіки також має свої особливості, коли система соціальних гарантій, створена за часів панування командно-адміністративної системи, фактично зруйнована, тоді як нова, що випливає з процесу соціалізації капіталу, перебуває в стадії формування, що призвело до соціальної незахищеності широких верств населення. Це в поєднанні з стрімким зниженням життєвого рівня, зростанням рівня безробіття створює величезну соціальну напругу в суспільстві, підриває віру в доцільність і соціальну спрямованість самих перетворень ринкового типу. Важлива регулююча, координуюча та цілеспрямована роль у цих умовах належить державі.

Разом з тим, слід мати на увазі, що навіть за найкращої програми переходу до ринку кінцевий результат буде залежати від послідовності та рішучості дій виконавчих структур влади на усіх рівнях, від міри готовності суспільства прийняти ці рішення як такі, що відповідають його інтересам, від сучасного механізму їх реалізації. Велике значення при цьому має також правове забезпечення такого переходу, тобто прийняття відповідного пакету законодавчих актів, які б усебічно регламентували дії всіх суб’єктів ринкових відносин.

Нажаль, саме таких умов бракує в Україні. Якщо процес прийняття відповідних законодавчих актів проходить більш-менш задовільно, то справжнього 128

механізму реалізації їх поки що не створено, а не завжди послідовні та узгоджені дії законодавчої та виконавчої структур влади ведуть до уповільнення процесу переходу, породжують занепокоєність у населення щодо можливості їх реалізації у найближчому майбутньому. Безумовно, це негативно позначається на темпах розвитку самого процесу переходу до ринку. Водночас, приймаючи програму переходу до ринку, розуміючи, що альтернативи такому переходу немає, ні в якому разі не варто ідеалізувати ринкові відносини, фетишизувати їх, бо це інша крайність, а крайнощі, як відомо, дуже характерні для нашого суспільства.

Отже, треба сприйняти перехіддо ринку як закономірний, загальноекономічний процес, притаманний усім цивілізованим країнам, процес суперечливий, складний. Він має як позитивні, так і негативні сторони, але це єдина можливість побудувати ефективну, соціально спрямовану економіку, зробити людину економічно незалежною, надати їй змогу самій реалізувати свої здібності.

До переваг ринкової системи слід віднести такі:

1) ефективність розподілу ресурсів, бо конкурентна боротьба між виробниками спрямовує ресурси у виробництво тих товарів і послуг, які найбільш необхідні суспільству, а це веде до максимальної економічної ефективності;

2) можливість успішного функціонування ринку за наявності обмеженої інформації; досить мати дані про ціну і виграти виробництва;

3) гнучкість, висока пристосованість до умов, що змінюються;

4) оптимальне використання досягнень НТП, новітніх технологій, що дозволяє тому, хто їх використовує, мати тимчасову перевагу над конкурентами;

5) свобода вибору дій і споживачів, і виробників;

6) здатність до задоволення різноманітних потреб, підвищення якості товарів (послуг), більш швидке коригування нерівноваги ринку, диспропорцій в економіці.

Водночас ринкова система має і свої негативні сторони, бо:

1) ринкова система допускає і навіть стимулює згасання свого головного контролюючого механізму—конкуренції;

2) в міру послаблення конкуренції підривається і суверенітет споживача, ринкова система втрачає можливість розподіляти ресурси в чіткій відповідності з бажанням споживачів. Ринок починає орієнтуватися не на виробництво соціально необхідних товарів, а на задоволення запитів тих, хто має гроші;

3) ринкова система дозволяє найбільш спритним підприємцям нагромаджувати величезну кількість матеріальних ресурсів, а право спадщини з часом посилює цей процес нагромадження, що породжує надзвичайно нерівномірний розподіл грошових доходів;

4) ринкова система не сприяє збереженню невідгворюванихресурсів, не має економічного механізму захисту навколишнього середовища, не може регулювати використання ресурсів, які належать всьому людству;

5) ринкова система не створює стимулів для виробництва товарів і послуг колективного користування (шляхи, мости, громадський транспорт, освіта, охорона здоров’я тощо), не забезпечує фундаментальних досліджень у науці.

Разом з тим, треба пам ’ятати, що за умов ринку загострюються соціальні проблеми, виникає проблема зайнятості працездатного населення, відбуваєть-сярозшарування різних верств населення, загострюється проблема соціального захисту малозабезпечених сімей та окремих соціально вразливих груп громадян (молодь, пенсіонери, інваліди), можливе також зростання злочинності, особливо організованої, з’являються нові види злочинів, зокремау сфері економіки.

Отже, шлях до ринку не усіяний трояндами. Він вимагає від кожного громадянина незалежної України усвідомлення суті процесу, який проходить зараз у нашому суспільстві, змоги дати належну оцінку тих заходів, які вживаються для досягнення зазначеної мети, атакож зробити відповідні висновки для визначення свого місця у цих подіях.

Ці вимоги ще більшою мірою стосуються працівників ОВС, які завжди були в авангарді боротьби за вирішення тих завдань, які стояли перед нашою країною. 130