1.5. Виникнення економічної теорії і основні етапи її розвитку

Уже в давньому світі були спроби виявити внутрішні рушії економічного розвитку.

У Китаї великого поширення набуло конфуціанство. Його економічні засади виклав Менцзи (372—289 pp. до н. е.), який обстоював селянське землеволодіння. Конфуціанцям протистояла школа на чолі з Моцзи, яка виступала проти існування станів суспільства, за розвиток виробництва. Тогочасні економічні погляди знайшли вираження у трактаті «Гуаньцзи» (IV—III ст. до н. е.), в яких реалістично розкрито злиденне становище народу, окреслено шляхи розвитку сільського господарства і поліпшення життя селян.

Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму прагнули визначити принципи і методи організації та управління господарством рабовласників. Учення про його організацію називали економією, а про управління державою — політикою. Так, Ксенофонт (430—355 pp. до н. е.) у праці «Економікс» визначив економію як науку про збагачення свого господарства. Землеробство він ставив нарівні з воєнним мистецтвом, а ремесло навіть не включав до предмета економії як негідне заняття для вільних людей.

Філософ Платон (427—347 pp. до н. е.) у своїх творах побудував ідеальну державу, в якій мали існувати три стани: правителі (філософи), воїни та ремісники, землероби, дрібні торгівці, що належали до вільних людей. Раби з цієї класифікації виключались, оскільки в них він бачив не людей, а знаряддя праці. Між усіма станами, за Платоном, існує чіткий поділ праці. Фізичну працю Платон зневажав, вважав, що це доля нижчих верств населення.

Арістотель (384—322 pp. до н. е.) був прихильником натурального рабовласницького господарства з дрібною торгівлею. Проте, оскільки у

Давній Греції існувало товарне виробництво, Арістотель досліджував товарногрошові відносини. І зробив це найглибше серед античних мислителів. Він розрізняв простий товарний обіг та обіг грошей, рух грошей як засіб обігу та як грошового капіталу. Він першим звернув увагу на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару.

Державний діяч і письменник Давнього Риму Катон (234—149 pp. до н. е.) у дослідженні «Про землеробство» обгрунтував шляхи і методи розширення рабовласницьких латифундій з тим, щоб дістати більше доходу. Інший римський мислитель Варрон (І ст. до н. е.) у трьох книгах «Про сільське господарство» висловлював занепокоєння щодо перспектив рабовласницьких порядків, накреслив шляхи повернення до натурального господарства.

Колумелла (І ст. до н. е.) написав 12 книг «Про сільське господарство», дослідив кризу рабовласницьких латифундій, зневажання землеробської праці та обстоював пріоритетне становище сільського господарства у Римі. Він рекомендував відмовитися від рабської праці та передати ведення господарства колонам, праця яких вигідніша, ніж рабів. Інакше кажучи, йшлося про перехід суспільства до нового, феодального способу виробництва. Зазначимо, що теоретична економічна думка у Давньому Римі не набула такого розвитку, як у Давній Греції, адже, попри могутність Римської імперії, торгівля та ремісниче виробництво, хоча й досягли значного розвитку, все ж не посіли в суспільному житті того місця, що у Давній Греції, особливо в Афінах.

В епоху феодалізму суспільство складалося передусім з класу феодалів і класу селян.

Так, Фома Аквінський (1225 або 1226—1274) апологу вав приватну власність, вважав натуральне господарство основою добробуту людей, а його продукти — природним багатством. Золото ж і срібло, на його думку, — штучне багатство, яке не може бути метою діяльності людини.

У Київській Русі утвердження феодальних порядків знайшло вираження у зведенні законів «Правда Русская» (XI—XII ст.). В ньому обґрунтовувалося право власності князів на майно, рабів та напіврабів, регулювалися торговельні та кредитні відносини. У середні віки з'явилися «Домострой» Сильвестра та інші дослідження, у яких слідом за «Економікс» Ксенофонта розглядалися проблеми організації феодального помістя, регулювання відносин між паном та його кріпосним залежним, між господарством і зростаючим ринком.

У пізньому середньовіччі (XVI—XVII ст.) феодалізм розкладається і виникають капіталістичні виробничі відносини. Великі географічні відкриття сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, зумовили введення в обіг

24

Економічна теорія: предмет, метод, функції 25

величезної кількості дорогоцінних металів за рахунок пограбування колоній. Зростання ролі ринку в житті суспільства, ускладнення суспільноекономічних відносин — все це зумовило становлення економічної теорії, як самостійної науки. На перших етапах економічна теорія виражала інтереси міцніючого класу буржуазії та прогресивні тенденції суспільного розвитку. Тоді ж з'явився термін «політична економія».

Економічна теорія, тобто політична економія — історична наука, вона розкриває закони розвитку економіки та методи її пізнання.

Капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі. Тому і перша школа буржуазної політичної економії—меркантилізм — трактувала економічний розвиток так, начебто джерелом багатства суспільства є обіг, торгівля, а праця людей, зайнятих у цій сфері, особливо в галузі міжнародної торгівлі, забезпечує нагромадження багатства, яке тоді ототожнювалося з золотом.

Один з представників меркантилізму французький економіст Антуан Монкретьен (1575—1621) у 1615 р.

Англійський меркантиліст Томас Мен (1571—1641) обгрунтував, що баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства країни. Для цього, на його думку, потрібно «продавати щорічно на більшу суму, ніж купувати». У Росії ця течія економічної думки була представлена постаттю І. Посошкова (1652—1726). Він написав «Книгу о скудости и богатстве», в якій доводив, що багатство країни визначається добробутом народу, «домашнім своїм багатством». Він обстоював обмеження споживання іноземних товарів, пропонував створити мануфактури для переробки вітчизняної сировини і експорту переважно готових товарів, з тим щоб забезпечити якомога більше надходження металевих грошей у країну. Меркантилістичні ідеї І. Посошкова поєднувалися з вимогами поліпшення становища селян.

Школа фізіократів відбила проникнення капіталу в сферу виробництва. Засновник цієї школи французький економіст Франсуа Кене (1694—1774) у праці «Економічна таблиця» та деяких інших дослідженнях доводив, що єдиним джерелом багатства с сільське господарство, і вперше в історії економічних учень зробив спробу охарактеризувати річний процес відтворення у цілому. В основі цього процесу лежить еквівалентний обмін. Виходячи з цього, Ф. Кене розкривав неспроможність меркантилізму ототожнення багатства з грошима, трактування обігу як джерела багатства. Фізіократи обгрунтували, що джерелом нових продуктів, додаткової вартості є не сфера обігу, а саме сфера виробництва. Проте їхня історична обмеженість полягала в тому, що вони вважали продуктивною лише землеробську працю, а в промисловості, на їхню думку, працівник лише змінює форму речовини, яка дається йому землеробом. Вчення фізіократів було фактично першою концепцією капіталістичного виробництва, хоча вона мала риси феодалізму.

Класична політична економія. Важливим кроком у розвитку економічної теорії стали поява і розвиток класичної буржуазної політичної економії. Вона дістала свою назву тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїльям Петті (1623—1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спиралися на поверхові явища економічного життя, зробив спробу проникнути в сутність економічних процесів і пояснити їх. Він заклав фундамент теорії вартості. Позаринкову ціну він розглядав як «природну», тобто об'єктивну, основу ринкової ціни. Вартість він ототожнював з міновою вартістю, а останню—з ціною. У. Петті констатував, що праця за капіталізму створює не просто споживну вартість, а товар, який має мінову вартість.

Подальший розвиток, збагачення і конкретизацію ці підходи знайшли в англійського економіста Адама Сміта (1723—1790). У «Дослідженні про природу і причини багатства народів» (1776) він довів, що разом з поділом праці розвивається обмін, що гроші — це не вигадка людей, а атрибут самого обміну, що вони є товаром. Вартість товарів А. Сміт визначав тільки за втіленою у них працею. Він розрізняв споживну та мінову вартість.

Якщо згідно з концепцією фізіократів додаткова вартість створюється лише землеробською працею, то А. Сміт поширює її на всі сфери виробництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то в нього — у формі земельної ренти, прибутку і відсотка. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи — основний та оборотний капітал, розкрив їхню роль і значення. Однак методологія А. Сміта була суперечливою. З одного боку, вона спрямовувалася на розкриття сутності економічних процесів, а з іншого — описувала поверхові явища. Це призвело до існування у нього, по суті, двох теорій вартості, згідно з якими вартість визначається: 1) витраченою працею; 2) працею, яка купується. Вартість товару А. Сміт розкладав на доходи. При цьому вона відповідно розпадається на заробітну плату, прибуток і ренту. Це означає, що він ігнорує постійний капітал^ звужує значення вартості лише до її новоствореної частини (v + m). Відсутність постійного капіталу стала серйозною вадою його теорії відтворення. Суперечливий характер економічної теорії А. Сміта, як побачимо далі, став джерелом вульгаризації політичної економії.

Видатним представником цього напряму економічних учень є відомий англійський економіст Давід Рікардо (1772—1823). Його головна праця «Засади політичної економії і оподаткування» (1817) свідчить, що він був буржуазним ідеологом епохи промислового перевороту. На його думку, життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конкуренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Вона відкриває необмежені можливості для розвитку продуктивних сил.

26

Економічна теорія, предмет, метод, функції 27

Заслугою Д. Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата, яка визначає становище робітників, і прибуток капіталістів рухаються у протилежних напрямах. Це обумовлює протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Д. Рікардо довів, що інтереси землевласників протилежні інтересам робітників і капіталістів. Адже зі зростанням земельної ренти підвищується ціна продуктів сільського господарства, що потребує підвищення заробітної плати. Це, в свою чергу, зумовлює зниження прибутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі, але відразу ж слід зазначити, що класові суперечності Д. Рікардо зводив до законів природи, а капіталізм вважав абсолютним, вічним, природним способом виробництва.

Спираючись на вчення А. Сміта про вартість Д. Рікардо обгрунтував, що корисність речі, її споживна вартість — це неодмінна умова існування мінової вартості. Проте не вона визначає мінову вартість, а втілена в ній праця. Він відкинув смітівське розрізнення праці витраченої та тієї, що купується. Насправді це різні вираження праці як такої, і єдиним джерелом вартості є праця. Рікардо послідовно відстоював теорію трудової вартості. Він відмовився від визначення вартості товарів за заробітною платою, як це було у А. Сміта, поряд з визначенням її за робочим часом. Д. Рікардо зводив усі конкретні види праці до їхнього кількісного вираження — робочого часу. Цим він наблизився до розуміння праці, що створює вартість, тобто праці, абстрагованої від її конкретних форм. Проте Д. Рікардо не розкрив якісної сторони праці, не дав відповіді на запитання, чому праця за капіталізму набуває форми вартості. Він правильно вважав, що вартість визначається суспільне необхідними витратами праці, але помилявся, коли стверджував, що ці витрати формуються за найгіршими умовами виробництва, а не за середніми, як це є насправді. І нарешті, Д. Рікардо, всебічно дослідивши величину вартості, не розкрив форму вартості як загальну форму капіталістичного способу виробництва, що визначає історичний характер і товару, і самого капіталізму.

Д. Рікардо, як і А. Сміт, не спромігся проникнути в сутність додаткової вартості та її форм — прибутку, відсотка і ренти. Він ототожнював обіг металевих грошей з обігом паперових і вважав, що перших в обігу може бути будьяка кількість. Якщо він спочатку виходив з того, що кількість грошей в обігу за цієї вартості товарів залежить від вартості грошей, то потім став на позиції кількісної теорії грошей, згідно з якою вартість грошей залежить від їхньої кількості. Це було відступом від теорії вартості, від закону вартості.

Своєрідне місце в історії економічної теорії посідає швейцарський економіст Жан Шарль Леонард Сімонд де (Сісмонді) (1773—1842), якому, з одного боку, належить заслуга завершення формування класичної політичної економії, а з другого — започаткування нового напряму — економічного романтизму. Його основна праця — «Нові начала політич

ної економії, або Про багатство у його відношенні до народонаселення» (1819). Сісмонді стояв на позиції трудової теорії вартості, вважав, що праця є єдиним джерелом багатства, що гроші — це такий самий продукт праці, як й інші товари. Сісмонді однозначно розглядав прибуток як вирахування з продукту праці робітника, що свідчило про його експлуататорську природу. Хоча робітники є творцями всього багатства, але вони позбавлені нормальних умов життя і розвитку. Він писав про суперечливу природу капіталізму, про кризовий характер його розвитку. Однак, показавши суперечності між виробництвом та споживанням, Сісмонді розробив програму повернення до минулого, що не тільки неможливо, а й має реакційний характер. Як і Д. Рікардо, Сісмонді сприйняв «догму Сміта», за якою вартість сукупного суспільного продукту визначається доходами — прибутком і заробітною платою (v + т), зовсім ігноруючи постійний капітал. На цьому грунтувалася його теорія реалізації, за якою для того, щоб увесь вироблений товар був реалізований, виробництво товарів має відповідати доходам суспільства. Оскільки доход робітників відносно зменшується, то це, на думку Сісмонді, неминуче обмежує споживання і призводить до скорочення внутрішнього ринку. Виробництво починає перевищувати споживання, і частина виробленого продукту залишається нереалізованою. Таким чином, він намагався довести, що капіталізм не може розвиватися, що йому властива перманентна криза надвиробництва. Ідеалом Сісмонді було дрібне виробництво. Розорення дрібних товаровиробників різко скорочує внутрішній ринок, і на його думку, прискорює загибель капіталізму.

З усього видно, що Сісмонді звужував процес відтворення, зводив його лише до споживання, недооцінював процес нагромадження капіталу, а це має величезний вплив на розвиток внутрішнього ринку.

Неокласична політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкрити внутрішню сутність явищ буржуазного суспільства, то неокласична зосередилася на вивченні механізму функціонування економіки. Не можна не зауважити, що вона має значні здобутки в аналізі механізму відтворення капіталу, форм і методів капіталістичного господарювання, регулювання капіталістичної економіки. Це дало можливість певною мірою і на певний час розв'язувати суперечності, пом'якшувати їх, зберігати життєдіяльність буржуазного ладу. Адже, як уже зазначалося, в системі поглядів А. Сміта, Д. Рікардо були зачатки теорій, що давало змогу розвинути їх. Так, французький економіст ЖанБатист Сей (1767—1832) у дослідженні «Трактат з політичної економії» (1803) та шеститомному «Повному курсі практичної політичної економії» (1828—1830) детально розкрив слабкі сторони вчення А. Сміта. Ж.Б. Сей дійшов висновку, що Сміт передусім розглядав виробництво, розподіл і споживання антиісторично, трактував працю, засоби виробництва і землю, як три чинники будьякого виробництва, незалежно від спеціальних суспільних форм, а буржуазні від

28

Економічна теорія: предмет, метод, функції 29

носини вважав вічними, природними. Він відступив від наукових досягнень класиків, протиставляв теорії вартості теорію корисності, тобто вартість ототожнювалася із споживною вартістю, нівелювалася специфічно суспільна форма вартості.

Теорія розподілу Ж.Б. Сея виходить з того, що кожний чинник виробництва створює відповідний доход: праця — заробітну плату, капітал — прибуток, земля — ренту. Це було підставою заперечувати, що саме праця найманих робітників створює вартість, а всі доходи є не що інше, як елементи цієї вартості. На відміну від класиків буржуазної політичної економії, особливо Сісмонді, Ж.Б. Сей заперечував можливість загальних криз надвиробництва, відстоював гармонійний та необмежений розвиток капіталістичної економіки. Насправді ж реальні процеси були дещо іншими.

Експлуатація робітничого класу, яку ніс із собою тогочасний капіталізм, вимагала теоретично обгрунтованої відповіді. Перші спроби дати пояснення цьому зробили представники утопічного соціалізму. Саме вони піддали гострій критиці капіталістичний спосіб виробництва, приватну власність на засоби виробництва. Вони обгрунтували позицію, згідно з якою буржуазні відносини не є вічними і природними. Безперечно, це сприяло усвідомленню робітничим класом свого становища, спонукало його до пошуків шляхів боротьби за поліпшення умов праці та життя. З розгортанням класової боротьби ставав, з одного боку, очевидним нереальний, утопічний характер учення соціалістівутопістів, а з другого — загострювалася потреба захисту існуючих капіталістичних порядків.

Це завдання спробував вирішити англійський економіст ТомасРоберт Мальтус (1766—1834), який у праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обгрунтувати, що населення зростає у геометричній прогресії, а засоби існування — в арифметичній, а це неминуче призводить до погіршення становища найманих працівників. Через це не капіталістичні виробничі відносини, а природний закон зростання народонаселення визначає життя населення. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змінити його становища. Єдиний вихід—це зменшення чисельності населення. І тут прийнятні найрізноманітніші засоби: і утримання від шлюбу, і голод, і епідемії, і навіть війни.

Якщо класики буржуазної політичної економії бачили у праці, у зростанні населення, яке виробляє матеріальні блага, джерело багатства країни, то Мальтус відступив від цієї позиції, фальсифікував статистичний матеріал, невиправдано взяв за основу зростання населення у США, яке відбувалося передусім за рахунок міграції європейців, і^им самим намагався «обгрунтувати» природний і вічний закон народонаселення, за допомогою якого виправдати важке становище найманих працівників у тодішньому суспільстві.

Ненауковий характер теорії Мальтуса полягає також у тому, що він як і Ж.Б. Сей, геть відкидає специфічно суспільну форму вияву руху наро

донаселення, яке визначається виробничими відносинами. Скажімо, капіталізму властивий своєрідний характер руху населення, коли разом з нагромадженням капіталу неминуче утворюється і зростає зайве населення, армія безробітних. Це не вічний і не природний, а специфічний закон народонаселення, властивий саме цьому способу виробництва.

З подальшим загостренням суперечностей капіталізму буржуазна політекономія дедалі більше відходить від досягнень класичної школи. Адже висновки, наприклад Д. Рікардо, про суперечності капіталізму, про прибуток як частку вартості створюваної найманими робітниками все ширше використовували соціалісти у боротьбі проти класу буржуазії. Потрібні були нові форми і методи захисту буржуазного ладу. І вони з'явились.

Англійський економіст Нассау Уїльям Сеніор (1790—1864) у праці «Нариси наукової політичної економії» (1836) та деяких інших дослідженнях розробив «теорію утримання», за якою робітники жертвують своєю працею, а капіталісти — капіталом. Винагородою за ці витрати є заробітна плата і прибуток. Саме у такий спосіб він зображував буржуазне суспільство як таке, що грунтується на взаємних жертвах робітників і капіталістів. Не менш підступною є «теорія», яка полягає в тому, що начебто протягом майже всього робочого дня відтворюється вартість авансованого капіталу і лише в останню годину створюється прибуток. Теорія «останнього часу» Н.У. Сеніора виправдовувала надмірне подовження робочого дня, посилення експлуатації найманих робітників.

Американський економіст Генрі Чарльз Kepi (1793—1879) також обстоював теорію «гармонії інтересів», яка грунтувалася на захисті протекціонізму. Тим самим він захищав інтереси американської буржуазії проти політики Англії, яка прагнула утвердити свою промислову монополію у світі.

У Німеччині Фрідріх Ліст (1789—1846) у «Національній системі політичної економії» (1841) піддав гострій критиці класичну школу. Всупереч \ розумінню прихильників цієї течії економічних законів як загальнознаг чущих, виходячи з особливостей розвитку своєї країни, він розвивав учення про «національну економію». Вона заперечувала загальні закономірності розвитку сучасного йому суспільства, була спробою довести, що начебто економіка в кожній країні розвивається за своїми власними законами. Завдання «національної економії» полягає у визначенні особливих шляхів економічного розвитку певної країни. Ф. Ліст вихолощував політичну економію як науку, заперечував її загальний характер, обмежував національними кордонами. Ідеї Ф. Ліста про «національну економію» знайшли розвиток у німецькій історичній школі в політичній економії, яка закликала до відмови від економічної теорії, до заміни її економічною історією.

Економічна думка національновизвольного і революційнодемократичного руху. У першій половині XIX ст. шляхом розвитку капіталізму йшли лише Велика Британія і Франція. Через це для багатьох країн актуальною

зо

Економічна теорія: предмет, метод, функції 31

була боротьба проти феодалізму та звільнення від іноземного гніту, за національний економічний і політичний розвиток.

В Італії цей рух очолювала таємна організація «Молода Італія» на чолі з Дж. Мадзіні, яка, очоливши Римську республіку, провела чимало реформ, спрямованих проти феодальних порядків, але все ж не змогла розв'язати головне аграрне питання.

Угорська революція 1848—1849 pp. під керівництвом Лайоша Кошута знищила панщину, скасувала кріпосне право, просунула суспільство шляхом антифеодального розвитку.

У Росії декабристи спрямовували зусилля проти кріпацтва, на соціальноекономічні перетворення суспільного ладу. Найрадикальніші перетворення були передбачені П. Пестелем (1793—1826) у праці «Руська правда». Вони спрямовувалися на подолання кріпацтва, передусім поміщицького землеволодіння. Декабристи передбачали значний розвиток промисловості й торгівлі. Велику увагу вони приділяли впорядкуванню фінансів, кредиту та грошового обігу. М. Тургенев у «Досвіді теорії податків» (1818), виступаючи проти кріпосницької залежності селян, обгрунтував зміни у податковій політиці, висловив глибокі міркування щодо сутності фінансів та грошей.

О. Герцен (1812—1870) та М. Огарьов (1813—1877) ішли шляхом революційного демократизму. У своїх працях, опублікованих за кордоном у журналі «Полярная звезда» та газеті «Колокол», вони заперечували феодальну власність поміщиків на землю, порушили питання про перетворення общинної власності на єдину форму власності у майбутньому суспільстві. В. Ленін стверджував, що «зрівняльний поділ землі» відбивав революційні стремління селян до рівності. Община, на думку цих революційних демократів, була зародком соціалізму. О. Герцен та М. Огарьов різко критикували сучасну їм західну модель капіталізму. Особливій критиці О, Герцен піддавав людиноненависницьку теорію Мальтуса.

Значний внесок у розвиток економічної теорії зробив М. Чернишевський (1828—1889). У його творах також критикувалися буржуазна політична економія та західноєвропейський капіталізм, викладалися політекономічні погляди революційнодемократичного характеру, спрямовані на визволення передусім селянства від кріпосної залежності, перехід суспільства до нового ладу. Вже в першому своєму економічному дослідженні «Про землю як елемент багатства» він піддав критиці буржуазну політичну економію і висловив думку про необхідність нової науки, яка б виражала інтереси трудящих. М. Чернишевський говорив про необхідність аналізу становища трудящих, щоб виробити шляхи і методи його поліпшення. Для розв'язання цього завдання, на його думку, були потрібні революційні зміни. Щодо Росії це означало знищення кріпосного права, феодальної земельної власності, усунення класу дворянпоміщиків від влади, тобто здійснення глибоких революційних соціальноекономічних перетворень.

М. Чернишевський декларував, що найліпшою формою земельної власності є та, яка органічно поєднує власника, господаря і працівника в одній особі. Він обстоював принципи класиків політичної економії. Це стосувалося передусім теорії ренти Д. Рікардо.

Водночас слід зазначити, що М. Чернишевський розвивав свої ідеї у період переходу Росії від феодалізму до капіталістичного способу виробництва, коли робітничий клас лише почав формуватися. Через це він залишився соціалістомутопістом, який мріяв про перехід до соціалізму через стару селянську напівфеодальну общину. М. Чернишевський був глибоко переконаний, що на зміну капіталізму шляхом народної революції прийде новий суспільний лад — соціалізм. Його роздуми про соціальний переустрій суспільства викладені насамперед у статті «Капітал і праця » та в романі «Що робити?».

Створення і розвиток пролетарської політичної економії. Розвиток капіталізму і становлення пролетаріату як класу, як самостійної сили зумовили потребу в створенні теорії й ідеології нового класу, яка б висвітлювала його мету та шляхи її здійснення.

Революційна теорія робітничого класу, в тому числі й пролетарська політична економія, створена К. Марксом і Ф. Енгельсом. Вона спиралася на досягнення німецької філософії, англійської політичної економії та французького соціалізму. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що робітничий клас покликаний історією революційне перетворити суспільство, знищити експлуатацію людини людиною, класи, створити нове соціалістичне суспільство. Вони розробили свій метод дослідження — метод діалектичного матеріалізму і застосували його до аналізу економічного життя суспільства, що забезпечило розгляд суспільства у процесі його безперервного розвитку і змін на основі діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови. К. Маркс і Ф. Енгельс обгрунтували, що економічні зміни є вираженням суспільновиробничих відносин. Через це вони не можуть бути вічними і незмінними, а мають історично перехідний характер.

К. Маркс всебічно дослідив капіталістичний спосіб виробництва, його виникнення і розвиток, сутність капіталістичної експлуатації, додаткової вартості та ті перетворені форми, у яких вони виступають на поверхні капіталістичної дійсності. Він сформулював закон вартості, розкрив механізм його дії за умов простого товарного і капіталістичного господарства. К. Маркс уперше обгрунтував сутність капіталу, його поділ на постійний і змінний, а також розкрив закони функціонування суспільного відтворення. Ці погляди знайшли втілення у таких працях К. Маркса, як «Капітал», «Критика Готської програми», «АнтиДюрінг» Ф. Енгельса та багатьох інших.

В. Ленін розкрив перехід капіталізму в нову, монополістичну стадію народження і швидке зростання державномонополістичного капіталіз

32

Економічна теорія: предмет, метод, функції 33

му, міжнародних форм панування найбільших монополістичних об'єднань, що привело до виникнення транснаціонального капіталу, посилення міжнародної капіталістичної інтеграції. Він сформулював закон нерівномірності економічного і політичного розвитку різних країн в епоху монополістичного капіталізму.

Узагальнення безпосереднього післяреволюційного досвіду в Росії дало можливість В. Леніну розкрити роль товарногрошових відносин і закону вартості у перехідний період, необхідність поєднання планомірності та вартості, плану і госпрозрахунку. Він також обгрунтував необхідність рішучих поворотів у розвитку країни, її економіки — від воєнного комунізму до непу, від продрозверстки до продподатку, від переважно адміністративних до економічних методів господарювання та управління.

Проте необгрунтовані спроби видати усуспільнення за універсальний закон, а державну власність за загальнонародну призвело до того, що в країнах, які ввійшли до складу колишнього СРСР, утвердилася сталінська модель соціалізму. Вона означала деформацію суспільних відносин, панування адміністративнокомандної системи, відчуження людей від засобів виробництва і результатів праці, управління виробництвом і державою. Економічна теорія відірвалася від реальної практики господарського будівництва, посилилися догматизм і схоластика у цій сфері.

Перехід колишніх соціалістичних країн від адміністративнокомандної до ринкової економіки зумовлює потребу в швидкому розвитку економічної теорії, подолання догматизму і схоластики в ній, збагачення її світоглядного та методологічного арсеналу. Це має забезпечити обгрунтування шляхів і форм переходу до ринкової економіки, виходу її на новий рівень організації та ефективності, для утвердження демократичного і гуманного суспільства.

Сучасні зарубіжні економічні теорії—це багатогранне явище, що охоплює ряд напрямів, шкіл, течій. Головними серед них є такі: неокласичний, кейнсіанство та інституціональносоціологічний. Найважливішим критерієм віднесення тієї чи іншої теорії до одного з цих напрямів є трактування ролі та значення в сучасному капіталістичному господарстві ринку і держави, співвідношення і взаємодія цих вирішальних чинників економічного розвитку.

Неокласичний напрям, як свідчить сама назва його, виходить з основоположної тези класиків політичної економії про ринок і конкуренцію як природну умову функціонування і розвитку економіки. Вони вважають, що ринковий механізм — це єдиний ефективний засіб регулювання економіки, виробництва і споживання, пропозиції та попиту. Державне втручання в економіку, на їхню думку, може призвести до порушення економічної рівноваги, зниження економічної ефективності. Однак це зовсім не означає, що вони цілком покладаються на всесилля ринку. Навпаки, представники неокласичного напряму припускають зменшення його ре

гулюючих можливостей. Проте і державне втручання має бути гнучким і обережним. Наприклад, у США велике значення в регулюванні економіки має державна система інформації про економічний розвиток як окремих галузей, міст, штатів, так і всієї країни, світового господарства, що дає можливість оперативно орієнтувати виробників щодо змін господарської кон'юнктури як на мікро, так і макрорівні. Оскільки представники цього напряму виступають за вільне підприємництво, вирішальну роль ринкового механізму, то неминуче все розглядають через психологію споживачів, які прагнуть максимізувати доходи, споживання, і психологію господарників, метою яких є мінімізація витрат. Саме через це неокласичний напрям грунтується на теоріях граничної корисності та граничної продуктивності. Це дало можливість розробити і широко використати кількісний аналіз економічних процесів на основі електроннообчислювальної техніки.

У межах цього напряму в 70—80х роках набули поширення теорії монетаризму, «економіки пропозиції» та «раціонального очікування». Саме їх було покладено в основу економічної політики США і Великої Британії, а також ряду інших країн. Як неокласичний напрям у цілому, так і «рейганоміка» — це певною мірою симбіоз з неокейнсіанством. Віддаючи перевагу ринку, що є вирішальним у неокласиків, «рейганоміка» відводить певну роль також державі, що є головним для кейнсіанців.

Монетаризм (його ідеологи — М. Фрідмен, Ф. Кейган, А. Мельтцер, Д. Лейдлер та ін.) декларує гроші як головний і визначальний елемент ринкового механізму. Пропонується підтримувати темп зростання грошової маси на рівні 3—5 відсотків протягом року. Без цього, на думку представників монетаризму, порушується механізм дії приватного підприємства, настає криза, посилюються інфляційні процеси. Отже, монетаризм грунтується на кількісній теорії грошей, наданні грошам визначальної регулюючої ролі, на провідній ролі обміну порівняно з виробництвом. Надмірне зростання грошової маси монетарне™ пов'язують з великими державними витратами, тому вони виступають за скорочення цих витрат, проте передусім витрат на соціальні потреби. Спроби ж реалізувати на практиці пропозиції монетаристів щодо стабільності попиту на гроші та швидкості обігу їх виявились неспроможними. Приріст грошей виявився значно більшим, далася взнаки інфляція.

Теорія «економіки пропозиції» (її творці—А. Лаффер, М. Фельдстайн, Дж. Гилдер, Дж. Еванс та ін.) виходить з того, що головною є пропозиція чинників виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити в цьому, слід знижувати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення капіталовкладень, прискорення науковотехнічного вдосконалення виробництва. Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності. Отже, стимулювання приватного підприємництва збагачує ринок товарів, що неминуче зумовлює зростання і попит на них.

34

Економічна теорія: предмет, метод, функції 35

Хоча ця теорія досить істотно відрізняється від монетарної, адже там ідеться про грошове, а не податкове регулювання, проте вони сходяться у пропозиції про скорочення бюджетних асигнувань на соціальні потреби. Це може бути стимулом зростання зайнятості населення. Аналіз співвідношення величини ставок податків і державних доходів дав змогу встановити так званий «ефект Лаффера». Згідно з ним при перевищенні певного рівня ставок податків знижуються доходи держави. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємства, то це неминуче призводить до скорочення виробництва, а отже, і до зниження податкових надходжень. Тому правильне регулювання співвідношення величини ставок податків і державних доходів передусім на основі зниження податкових ставок з корпорацій, і більшою мірою, ніж на доходи від праці, забезпечує зростання капіталовкладень, а отже, розширення виробництва. Зазначимо, що при певному впливі на розвиток економіки «теорія пропозиції», як і монетаризм, не забезпечила збалансування державного бюджету і зростання капіталовкладень. Як відомо, дефіцит державного бюджету США надзвичайно великий, але це аж ніяк не впливає на зменшення економічної могутності цієї країни.

Значне поширення має теорія «раціонального очікування» (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес, Р. Барро та ін.), яка полягає в тому, що господарюючі агенти швидко реагують на зміни в економічній діяльності завдяки «раціональному очікуванню». Через це лише ринок, а не державне втручання може оперативно реалізувати «раціональне очікування». Саме тому вони вважають державне втручання неефективним. Адже лише ринок забезпечує рівновагу економіки. Однак і прихильники цієї теорії визнають необхідність та надзвичайну важливість наявності вичерпної інформації. Обмеженість і неточність інформації призводять до неправильних економічних рішень, що позначається й на ринку.

Одним з напрямів сучасної буржуазної теорії є кейнсіанство. Його назва походить від прізвища відомого англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883—1946), головна праця якого «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936) стала «біблією кейнсіанства». Кейнс вважав, що економічна кон'юнктура визначається трьома чинниками: 1) схильністю до споживання; 2) граничною ефективністю капіталовкладень, тобто рентабельністю капіталу; 3) нормою відсотка.

В умовах величезного безробіття та глибоких економічних криз 20—30х років XX ст. Дж. М. Кейнс змушений був внести певні зміни у традиційні теорії. Звичайно буржуазні економісти виходили з економічної рівноваги на основі повного використання ресурсів. Реальне життя показало, що наявність безробіття, недовикористання виробничих потужностей неминуче призведуть до того, що сукупний попит не завжди збігається із сукупною пропозицією. Через це Кейнс відкинув теорію реалізації, що панувала у буржуазній політекономії з часів Ж.Б. Сея, яка заперечувала можливість

загального надвиробництва товарів. Він довів, що сам ринковий механізм неспроможний забезпечити усунення або навіть пом'якшення криз, безробіття. Він обгрунтував необхідність і важливість державномонополістичного регулювання економіки. Коли обсяг інвестицій є недостатнім для того, щоб заповнити дефіцит споживчого попиту, а норма відсотка встановлюється на такому високому рівні, що невигідно перетворювати збереження на інвестиції, держава має так впливати на схильність до споживання, рентабельність капіталу та норму відсотка, так поєднувати ці чинники, щоб вони забезпечували сприятливі умови для розширеного відтворення суспільного капіталу. Загальний обсяг зайнятості, за Дж. М. Кейнсом, прямо залежить від попиту і норм прибутку та в оберненій залежності від рівня відсотка. Обгрунтування державного втручання в економіку, методів державного регулювання економіки відбило особливості розвитку в умовах державномонополістичного капіталізму, його суттєві потреби і визначило тривале панівне становище цього напряму економічної думки. Тепер існують різні варіанти кейнсіанства. Особливо слід виділити так зване посткейнсіанство. Його прихильники критикують традиційне кейнсіанство, намагаються відновити теорію Кейнса, на цій основі розробити економічну політику, адекватну сучасним умовам розвитку. Вони виступають за застосування поряд з кредитногрошовою і бюджетною політикою «політики доходів», за скорочення воєнних витрат, перерозподіл доходів на користь менш забезпечених верств населення. З одного боку, кейнсіанці гостро критикують неокласичний напрям економічної теорії, навіть звинувачують неокласиків за кризове становище капіталістичної економіки у 80х роках, а з другого — посилюється інтеграція кейнсіанства з неокласичною теорією. Саме з цих теорій вони беруть і пристосовують положення про роль ринку, моделі ринкової конкуренції, вплив ринку на безробіття, інфляцію, інвестиції, циклічність розвитку економіки. Сучасне кейнсіанство, доповнене більш глибоким поєднанням ролі держави і ринку, виробленням нових моделей, які найбільше реалізують роль ринку, має повернути кейнсіанство, на думку його прихильників, на авансцену сучасної економічної теорії та політики.

Важливим напрямом сучасної економічної теорії є інституціональносоціологічний (Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Р. Хейлбронер та ін.). Згідно з ним, економіка розглядається як складна система, в якій взаємодіють економічні, соціологічні, політичні та соціальнопсихологічні чинники. Об'єктом їхнього дослідження є «інституції», тобто корпорації, профспілки, держава, а також правові, моральноетичні та психологічні явища (звичайні норми поведінки, навіть інстинкти тощо). Методологія інституціоналізму грунтується на технологічному детермінізмі. Саме вони розробили досить поширені теорії «індустріального», «постіндустріального», «технотронного», «планетарного» та «інформаційного» суспільства.

Представники цього напряму піддають критиці різні аспекти життя капіталістичного суспільства, а саме негативні наслідки монополізації віль

Економічна теорія, предмет, метод, функції 37

36

ної ринкової конкуренції, мілітаризацію економіки. Вони виступають, зокрема, за забезпечення гарантованого доходу всім членам суспільства, за розширення соціальних програм, у тому числі за створення дійової системи перекваліфікації робітників, які вивільняються у процесі механізації та автоматизації виробництва; пропонують більше покладатися на фінансовобюджетну, ніж кредитногрошову, політику, скорочувати податки, бюджетний дефіцит і знижувати позиковий відсоток.

Інституціональносоціологічний напрям грунтується передусім на тому, що у розвитку економіки є деякі тенденції та форми, спільні для різних систем. Це, наприклад, наявність великих господарських організацій (корпорацій, промислових міністерств тощо). Через це лише децентралізація і розвиток ринкового механізму, коли рішення приймає сам виробник, дають можливість привести в дію внутрішні стимули і водночас підірвати владу бюрократії.

Деякі прихильники інституціональносоцюлогічного напряму особливо Дж. Гелбрейт, вважають, що і тепер, і в майбутньому зростатиме різноманітність економічних, політичних та культурних форм існування різних систем. Дж. Гелбрейт розуміє цей процес як зближення і взаємозбагачення систем, що сприятиме подальшому прогресу людської цивілізації.

Нині відбувається формування «нової інституціональної економіки», яка спирається на еволюційні теорії Р. Нільсона, С. Вінтера, Й. Шумпетера, Ф. Хайєка. Це має бути фундаментальна теорія інституцій, яка вбирає теоретичні положення як традиційних інституціоналістів, так і неокласиків.

Поряд з буржуазними економічними теоріями в капіталістичних країнах набули значного поширення соціалдемократичні теорії, які відбивають інтереси певної частини робітничого класу, інших верств населення, їхні представники критично досліджують капіталістичний спосіб виробництва з його класовими суперечностями. Для зміни становища найманих працівників вони пропонують установити новий економічний і суспільний порядок, де б не було панування капіталу над людиною, прибутку над її потребами, класів над класами, дискримінації людей за національними, статевими та расовими ознаками. Представники соціалдемократії виступають за такий суспільний лад, за якого панував би загальний добробут, кожній людині було б забезпечено життя на принципах свободи та справедливості. Гаслами соціалдемократів є такі: демократизація і соціалізм, самовизначення народу у політиці та праці. Демократизація економіки і суспільства, свобода і рівність людей — це одна з фундаментальних ідей соціалдемократії. Наприклад, соціалдемократична партія Німеччини декларує, що духовним корінням демократичного соціалізму є християнство, гуманістична філософія, просвітництво, вчення К. Маркса про історію І суспільство, а також досвід робітничого руху. Демократичний соціалізм — це суспільство без класів, привілеїв, дискримінації та ізоляції людей. Соціалдемократи, демократичний соціалізм прагнуть утвердити

добробут, свободу і справедливість у всьому світі. Вони виступають за роззброєння і використання вивільнених капіталів для подолання відставання країн, що розвиваються.

Соціалдемократи обстоюють співробітництво у розв'язанні глобальних проблем. Вони засуджують діяльність транснаціональних корпорацій, які у гонитві за прибутком у світовому масштабі принижують і гноблять цілі нації, призводять до краху цілі економічні регіони. Зростає злиденність, руйнується природа, залишаються значними безграмотність та інші негаразди сучасного світу. Соціалдемократи глибоко усвідомили, що зубожіння країн третього світу становить загрозу загальному миру і добробуту. Через це вони виступають за новий міжнародний економічний порядок, справедливі еквівалентні економічні відносини, які б відкривали можливості для цих країн піднести виробництво, забезпечити Зайнятість населення, його освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення. Слід зазначити, що соціалдемократи у ряді країн домоглися значних успіхів в утвердженні принципів соціалізму, забезпеченні добробуту народу. Зважаючи на це, не лише доцільно, а й украй необхідно вивчати як теорію, так і практику діяльності соціалдемократичних партій, соціалістичного Інтернаціоналу. Останнім часом чимало зроблено для докорінної зміни ставлення до соціалдемократичних партій та їхнього об'єднання — Соціалістичного Інтернаціоналу. Це створило сприятливі умови для поглиблення співробітництва в галузі теорії і практики створення та функціонування демократичного соціалізму.

, Економічна думка в Україні бере початок від суспільноекономічних поглядів Київської Русі, з таких пам'яток давнини, як «Руська Правда» Ярослава (XI ст.), «Поучение» Володимира Мономаха (XII ст.) «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), Літопису «Повість временних літ» (кінець XI — початок XII ст.), «Киевская Летопись» (XII—XIII ст.), «Моление Даниила Заточника» (XIII ст.). У цих творах містяться важливі економічні думки щодо організації та функціонування феодального господарства, регулювання економічних відносин з боку держави. Вони спрямовані на подолання феодальної роздрібненості земель, зміцнення давньокиївської держави.

У XVI — на початку XVII ст. суспільноекономічна думка в Україні була спрямована на захист національної незалежності українських земель, які були захоплені Польщею. Серед плеяди мислителівпубліцистів того часу виділяється І. Вишенський, який мріяв про суспільство майбутнього як «царство боже», де всі люди будуть рівні, не матимуть власності, вестимуть «иноческое житие».

Розгортання національновизвольної боротьби у XVII ст. було пов'язане не лише зі звільненням від гніту Речі Посполитої, а й зі створенням сприятливих умов для розвитку селянського господарства. Ці потреби соціальноекономічного розвитку знайшли вираження в економічній по

38

Економічна теорія: предмет, метод, функції 39

літиці Б. Хмельницького, яка була спрямована на обмеження великої земельної власності, на послаблення феодальної залежності селян, розвиток ремесел, промислів, торгівлі.

З другої половини XVII ст. центром культури та освіти стала КиєвоМогилянська колегія (з 1701 р. — академія). Видатними її діячами були І. Гізель, Л. Баранович, Ф. Прокопович, а головним напрямом їхньої діяльності стала боротьба проти загарбницької політики польських панів та католицької церкви, кріпосного права.

У другій половині XVIII ст. найрішучіший протест проти кріпосництва висловив видатний український мислитель Г. Сковорода. Він вбачав велику несправедливість у тому, що багатії зосереджують у своїх руках матеріальні блага, а «біднячня» не має елементарного достатку. Такий стан суспільства породжує ворожнечу між цими основними верствами населення. Як і всі гуманісти, Г. Сковорода найвищим благом проголошував свободу людини. В цьому він бачив «головну міру життя народу». Його мрією було подолання кріпосництва, але не насильно, а в результаті об'єктивного суспільноекономічного розвитку і утворення демократичної республіки, яка б втілювала свободу і братство між людьми. Особливого значення у цих процесах Г. Сковорода надавав розвитку освіти і культури, вихованню народу.

Наприкінці XVIII—у першій половині XIX ст. сформувався поміщицьколіберальний напрям в економічній думці, який відбивав кризу кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин. Видатним представником цього напряму став В. Каразін, відомий учений, засновник Харківського університету. Він створив аграрну програму, яка мала за допомогою реформ забезпечити перетворення поміщицького, феодального господарства на капіталістичне. В. Каразін виступав проти панщини, за заміну оброку грошовою рентою, за передачу частини поміщицької землі селянам у довічне спадкоємне користування. Поряд з аграрною економікою В. Каразін велику увагу приділяв розвитку промисловості, зміцненню грошового обігу і фінансів. Проте, на жаль, наприкінці свого життя В. Каразін став на позиції захисту кріпосництва.

На початку XIX ст. з'явилася дворянська революційна течія, до якої належали декабристи, їхні економічні погляди в Україні відбито у програмі Південного товариства і Товариства об'єднаних слов'ян, які в 1825 р. злилися в єдину організацію. Головну причину відсталості країни вони вбачали у кріпосництві, називали його рабством, вимагали усунення його разом з царизмом і утворення демократичної республіки. Звільнення селян від кріпосної залежності, наділення їх землею для декабристів Південного товариства було справою обов'язковою. Що стосується поміщицьких господарств, то значну частину земель вони залишали за ними, а другу частину хотіли поступово викупити та перерозподілити серед селян. Одночасно декабристи економічний розвиток пов'язували з розвит

ком промисловості, торгівлі. Однак слід визнати, що їхня програма не була послідовною, а діяльність — нерішучою, оскільки вони боялися антифеодального визвольного руху.

У середині XIX ст. економічна думка посіла важливе місце в університетах України (Київському, Харківському, Новоросійському). Тут викладали політичну економію і статистику Т. Степанов, І. Вернадський, Г. Цехановецький, Д. Журавський. Вони представляли буржуазноліберальний напрям економічної думки. До речі, Т. Степанов видав перший курс політичної економії («Записки о политической экономии», ч. І—II, 1844—1848 pp.). Його економічні погляди склалися під впливом класичної економії, тому він вважав, що капіталізм може долати внутрішні суперечності без катаклізмів.

У 50—60х роках XIX ст. виникає і рішуче заявляє про себе революційнодемократична течія економічної думки. Видатним представником її є Т. Шевченко, який у своїх творах різко засудив кріпосництво, панщину, неволю, закликав народ до рішучої боротьби проти феодального рабства, приниження людини, за створення нового суспільства «в сім'ї вольній, новій».

Традиції університетської економічної думки у другій половині XIX ст. продовжили професори Н. Бунге, Д. Піхно, А. Антонович, О. Білімович, які створили київську школу в політичній економії. Вони розглядали приватну власність на засоби виробництва як природну умову економічного прогресу, визнавали позитивну роль ринку і конкуренції, критикували економічне вчення К. Маркса.

У 80х роках Д. Піхно одним із перших в Україні досліджував проблеми зміни вільної конкуренції на Заході різними формами монополій у промисловості, вивчав економіку залізничного транспорту (тарифи, види і вартість послуг тощо). О. Білімович виступив прихильником психологічної теорії цінностей, займався економічними розробками.

Процес ідейного й теоретичного розмежування у суспільстві у 60—80х роках XIX ст. знайшов відображення в творчості М. Зібера, доцента, а потім професора Київського університету. Він був першим пропагандистом марксизму в Росії. У 1885 р. вийшла його книга «Давід Рікардо і Карл Маркс у їхніх суспільноекономічних дослідженнях», у якій розкрито внутрішні вади капіталізму, проблеми його розвитку.

Важливою віхою в розвитку суспільноекономічної свідомості українського народу стала діяльність видатного мислителя М. Драгоманова, економічна і політична програма якого була спрямована на утворення і розвиток незалежної України, її економіки, освіти, культури.

Революційнонародницька думка у 70х — на початку 80х років була викладена у творах В. ДебогоріяМокрієвича, Ф. Фесенка, Я. Стефановича, В. Волховського та ін.

До середини 90х років XIX ст. поширився революційнодемократичний напрям суспільноекономічної думки. Представниками його були І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик та ін. У їхніх працях проаналізова

40

Економічна теорія: предмет, метод, функції 41

но широке коло питань: розвиток капіталізму, його соціальноекономічні наслідки в сільському господарстві та промисловості, становище трудящих мас, шляхи подолання жорстокої експлуатації, зубожіння і поневолення народу, а також засади побудови демократичного, гуманного суспільства.

Ця революційнодемократична течія дістала розвиток у художніх творах, публіцистичних статтях, у всій діяльності П. Грабовського, М. Коцюбинського та ін. Вони виступали за знищення залишків феодальнокріпосницького ладу, утвердження свободи і національної гідності свого народу.

Вагомий внесок у висвітлення історії українського народу, його економіки і культури, його майбутнього зробили М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Донцов та ін.

У 90х роках XIX — на початку XX ст. значний вплив на розвиток економічної думки справив М. ТуганБарановський — глибокий і оригінальний ученийекономіст, організатор науки, педагог. За його безпосередньою участю було організовано Українську академію наук (1918), у складі якої діяло одне з перших у світі відділення соціальноекономічних наук. М. ТуганБарановського було обрано академіком за спеціальністю (теоретична економія). В останні роки життя він працював проректором і деканом юридичного факультету Київського університету, головою Центрального кооперативного українського комітету і Українського наукового товариства економістів. Головна тематика досліджень, розробка якої принесла йому світове визнання, — проблеми теорії ринку, промислових криз і розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму і кооперації, історії економічних учень. М. ТуганБарановський намагався поєднати теорію граничної корисності австрійської школи з теорією трудової вартості. Він передбачив ряд складних соціальноекономічних проблем будівництва соціалізму в нашій країні.

Після Жовтневої революції та громадянської війни перед економічною наукою постали гострі проблеми відновлення народного господарства, освоєння народногосподарського управління і планування, розміщення продуктивних сил. Вирішення цих проблем пов'язано насамперед з іменами О. Шліхтера, К. Воблого, Л. Яснопольського, М. Птухи, П. Лященка. До речі, у 1919—1938 pp. в Україні існував Інститут демографії, очолюваний М. Птухою, який багато зробив для наукового дослідження проблем руху населення, народжуваності, тривалості життя, смертності тощо. У 20—30х роках методологічні проблеми розвитку політичної економії (вчення про предмет і метод, економічні закони тощо) успішно розробляли українські вчені Д. Наумов, О. Александров, М. Волобуєв та ін. Значний внесок в економічну науку (насамперед демографію, статистику, конкретну економіку) зробили В. Левицький, П. Фомін, О. Слуцький, І. Дашковський.

У 1936 р. у складі Академії наук України було створено Інститут економіки, який став центром економічної науки в республіці, що входила до складу колишнього СРСР.

У повоєнний період економічна наука дістала подальший розвиток. Поряд з Інститутом економіки розширилася діяльність Ради з вивчення продуктивних сил України, створено Інститут економіки промисловості (1969), Науководослідний економічний інститут (1962), Український інститут науковотехнічних та технікоекономічних досліджень (1966), УкрНДІ економіки та організації сільського господарства ім. О. Г. Шліхтера, УкрНДІ торгівлі та громадського харчування (1946), Інститут соціальних й економічних проблем зарубіжних країн (1978) та рад філій союзних інститутів — з проблем цін, нормативів праці тощо. Діяльність їх пов'язана з іменами академіків І. Лукінова, О. Алімова, М. Чумаченка, А. Чухна, М. Паламарчука, В. Мамутова, А. Шлепакова, С. Ямпольського, Ю. Пахомова.

Економічні дослідження провадяться також в економічних відділах, секторах і лабораторіях галузевих НДІ та установ, на економічних кафедрах вузів України. Координацію наукових досліджень у галузі економічних наук здійснює відділення економіки Національної академії наук України, створене в 1976 р. Розвитку економічної науки в Україні великої шкоди завдали адміністративнокомандна система, надмірна ідеологізація економічної науки. Осмислення минулого і визначення перспектив розвитку незалежної України, наповнення реальним змістом її державного суверенітету та економічної незалежності, створення системи ринкових відносин дасть змогу Україні вийти на рубежі розвитку за світовими критеріями.

Запитання і завдання для самостійної роботи

1. Що таке матеріальні потреби та економічні ресурси і яке співвідношення між ними?

2. Розкрийте предмет Економікс.

3. Що таке виробничі відносини та економічні закони. Як економічні закони використовуються людьми?

4. У чому полягає предмет марксистської економічної теорії?

5. Що таке метод економічної теорії?

6. Розкрийте сутність методу Економікс.

7. Чому предмет і метод становлять єдність і яке це має значення?

8. Яке місце займає економічна теорія в системі економічних наук?

9. Перелічіть функції економічної теорії. 10. Чому потрібно забезпечити єдність теорії і практики?