1. Динаміка та структурні зміни світового господарського розвитку другої половини XX — початку XXI ст.

Після Другої світової війни світове господарство охоплювало три підсистеми: господарство економі­чно розвинених країн, держав так званого соціалі­стичного табору та країн, що розвиваються, утворе­них, головним чином, після розпаду колоніальної системи.

Істотною ознакою сільського господарства в еко­номічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції зем­леробства, широке впровадження досягнень НТІІ. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З’явились нові матеріали, натуральна сиро­вина замінювалася штучною. На ґрунті фундамен­тальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо.

За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з’явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інфор­маційною основою перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп’ютерів. Створювалися гнучкі системи вироб­ництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з’явився перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший комерційний робот, яким керував комп’ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розви­ток енергозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Викорис­товувалися альтернативні джерела енергії, будува­лися атомні електростанції.

Зменшуються не тільки енерго- та матеріа­ломісткість, а й розмір капіталовкладень і тру­домісткість продукції. Знижуються витрати на си­ровину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направ­ляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економі­чне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслі­док цього у значної кількості людей з’являється вільний час — величезне багатство і досягнення су­часної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і кон­структорських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструк­торські розробки.

З’явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об’єднання корпорацій з науково-до­слідними лабораторіями, створені та фінансовані дер­жавним і приватним капіталом для випуску нової продукції.

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причо­му основні витрати йшли не на розширення виробни­чих площ, а на інтенсивні чинники розвитку еконо­міки — модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність мо­нополістичних об’єднань. Це був період злиття та поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення трансна­ціональних корпорацій — монополій, що створюва­ли за кордоном власні або спільні виробничі філії.

У таких умовах зростала економічна роль дер­жави, яка в багатьох розвинених країнах була вели­ким власником. Їй належало 15—25% національ­ного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечу­вали загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл елек­троенергії, водо- і газопостачання, транспорт, неви­робничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галу­зей, модернізації та раціоналізації «старих». Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в США частка воєнних витрат у федеральному бюд­жеті становила 40%, у Японії — 7,1%, ФРН — 23,7%, Великобританії — 13,7%, Франції — 16,7%.

Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, змен­шення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумо­вили поступовий перехід наприкінці 60-х років до «структурної стратегії». Вона ґрунтувалася на зао­хоченні певних галузей до вдосконалення і регулю­вання структури господарства з урахуванням про­гресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів. У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підви­щення життєвого рівня населення. Збільшували­ся доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Насе­лення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого ко­ристування: будинки, автомобілі, телевізори, магні­тофони, пральні машини тощо.

Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах За­ходу були створені ефективні системи соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціаль­ну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи дер­жавну підтримку протягом всього життя. Держава гарантувала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, ба­гатодітним сім’ям, громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі малозабезпеченості. Соціальні витрати в західних країнах складали 50—60% на­ціонального бюджету. Працездатне населення країн Заходу було охоплене різноманітними видами стра­хування: в разі безробіття, нещасного випадку, хво­роби, пенсійним забезпеченням.

У другій половині XX ст. провідні індустріальні країни поряд з бурхливим піднесенням економіч­ного розвитку переживали і його спад. Зокрема у 1974—1975 рр. вони відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася значним абсолютним падінням виробництва: у США на 3%, у ФРН — на 7,5%, в Японії — на 14%. Подібний спад мав місце в інших розвинутих країнах. Різке погіршення кон’юнктури пояснювалося рядом причин, які в су­купності свідчили про початок переходу від індуст­ріальної до постіндустріальної економіки.

Одна із причин кризи — різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами нафти у 1973 р. Внаслідок цього зрос­ли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорожчання енергоре­сурсів зачепило не лише товаровиробників, а й до­машні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього скоротився приватний попит на велику кількість товарів. Найважчі наслідки мали місце в експортних галузях промисловості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменши­ти свої замовлення, що призвело до скорочення ви­робництва і відповідно зменшення товарообороту.

Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976—1977 рр. було подолано «нафтовий шок» і досягнуто значного росту виробництва, причому знову в традиційних галузях. Проте це був останній спа­лах традиційної індустрії. Одночасно відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галу­зей: електронної, аерокосмічної промисловості, ви­робництва роботів і біотехнологічних виробництв.

Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи — головним чином країн Європейського Союзу. В 1990 р. на ці країни припадало 59,3% світового експорту (США — 11,5, ЄС — 39,4, Японія — 8,4%) та 60,7% світового імпор­ту (США — 14,5%, ЄС — 39,6%, Японія — 6,6%).

Міжнародні порівняння показують, що економіка США забезпечує одні з найвищих показників ВНП на душу населення. Сьогодні США — це держава з високорозвинутою економікою інтенсивного типу, більш передовою, порівняно з іншими країнами світу, галу­зевою і відтворюючою структурами. З більшості най­важливіших напрямів науково-технічного розвитку, технічної озброєності підприємств, ступеня насиче­ності господарства інформаційними технологіями, су­часними системами зв’язку тощо США випереджу­ють своїх конкурентів. У 2000 р. американська економіка, яка отримала назву «нова економіка», вві­йшла в період найтривалішого економічного зрос­тання за всю історію. Середні темпи зростання її ВВП з 1992 по 2000 рр. склали 3,6%. Безробіття становить 3,9% — тобто знаходилося на найнижчо­му рівні за останніх тридцять років. Проте, як свід­чать розрахунки, США поступово втрачають свої позиції у рівні зростання продуктивності праці, дина­міці середньорічних темпів приросту ВВП, знижуєть­ся частка країни у світовій продукції обробної про­мисловості. За грудень 2000 р. — лютий 2001 р. рівень промислового виробництва в Америці знизив­ся на 3,2%. Наприкінці ХХ ст. темпи економічного росту США становили лише 1,8%. Передбачається, що США зрештою поступляться першим місцем у машинобудуванні країнам ЄС, а в електроніці — Японії, яка збереже також головну роль у виробництві електротехніч­ного устаткування.

Японія протягом післявоєнного періоду перетво­рилася на економічно могутню державу, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими технологі­ями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає міцні позиції у міжнародному поділі праці. Показ­ники продуктивності праці в країні — були одними з найви­щих у світі. Причому за останні десятиріччя зрос­тання продуктивності праці обганяло ріст заробіт­ної плати, а заробітна плата поступово стала однією з найвищих у світі. Японія — одна з найбільших торгових держав світу, причому 98% її експорту при­падає на готові промислові вироби. Наприклад, на неї припадає понад 2/5 лічильної техніки, що надхо­дить на світовий ринок, а також морських суден, мо­тоциклів та роботів; понад 1/5 продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів.

Проте, незважаючи на досягнення, японська еко­номіка в останні десять років ХХ ст. перебувала в стані стаг­нації. У той час як середні темпи росту ВВП США з 1992 по 2000 роки склали 3,6%, цей показник в Японії не перевищувала 1%. У багатьох галузях про­мисловості, де раніше домінувала Японія, її компанії у конкурентній боротьбі з виробниками США, Євро­пи, нових азійських економік втрачають свої позиції. Так, значна частина японських компаній, які недав­но були безперечними лідерами у галузі виробницт­ва електроніки і комп’ютерних чипів, тепер змушені поступитися перед натиском Intel і Місrosoft. Не­безпеку для економіки Японії становить також упо­вільнення економічного розвитку США, що передусім призведе до зниження попиту на японські автомобілі, 40% експорту яких припадає на американський ринок. Змушена брати у борг для пожвавлення своєї економіки, Японія стала найбільшим боржником серед розвинутих країн світу. Її державний борг стано­вить понад 120% ВВП. Ра­зом з тим, Японія все ще залишається другою після США економічною потугою у світі, і її зовнішньоторговельні позиції хоч і похитнулись, але ще до­волі сильні.

З огляду на рівень економічного розвитку в після­воєнний період серед західноєвропейських країн виділяються ФРН, Франція, Великобританія та Іта­лія. На цю «велику четвірку» припадає більше тре­тини території і дві третини населення Західної Європи. Хоч частка цього регіону у ВВП і промис­ловій продукції серед розвинутих країн світу зни­зилась порівняно з 60-ми роками, ці держави кон­центрують у своїх руках величезний економічний потенціал. Головною «винуватицею» тенденцій до зменшення питомої ваги «четвірки» у західно­європейській економіці стала Англія, частка якої від 1960 р. зменшилась у ВНП Західної Європи на 25%. Водночас частка Франції та Італії у ВНП за цей пе­ріод трохи підвищилась. Найрозвинутішою і стабіль­ною в економічному розвитку залишається ФРН, на яку істотно не вплинуло навіть об’єднання з НДР, що зумовило використання величезних ресурсів на «підтягування» економіки останньої. Частка ФРН у західноєвропейському ВНП складає близько 20%.

Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, техноло­гії в другій половині XX ст. в провідних країнах сві­ту зумовив створення концепції постіндустріального суспільства. Її головним теоретиком є американсь­кий соціолог Д. Белл, який вже на початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускуль­на сила, в індустріальному — машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знан­ня, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їхня якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою пост-індустріального суспільства стають не селяни, не робіт­ники, а представники інтелектуальних професій, прак­тики нових наукомістких технологій та інформацій­них послуг.