2. Економіка України у роки другої світової війни та повоєнної відбудови

Початок Другої світової війни приніс Україні знач­ні територіальні зміни. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь у 1939 р., а Північ­на Буковина і Південна Бессарабія у 1940 р.) були приєднані до Радянської України і СРСР в цілому.

Відразу ж після приєднання тут відбулися важ­ливі економічні зміни. Було ліквідовано приватну власність на основні засоби виробництва, націоналі­зовано поміщицькі землі, промислові підприємства, торгівлю і транспорт. Націоналізація майже 2 тис. промислових підприємств, переважна кількість яких були середніми і дрібними, призвела до зниження їхньої ефективності, що негативно позначилось на становищі значної частини населення. На селі здійснювалася експропріація власності заможного селянства, якого позбавляли землі, реманенту, худоби.

Водночас радянська влада асигнувала значні кош­ти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 р. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструк­ція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітни­ків у східні райони України. Так, з вересня 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України на підприєм­ства Донбасу виїхало 17 тис. робітників. Обережність, з якою радянська влада зміцнювала свої позиції у Західній Україні, найкраще помітна у проведенні земельної реформи. Суцільна колекти­візація сільського господарства не становила її го­ловної мети. Конфісковані землеволодіння по­міщиків, монастирів і державних чиновників пере­давалися селянським комітетам, яким належало по­ділити її серед безземельних і малоземельних селян.

Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Найбільш поширеним і страшним їхнім різнови­дом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів наро­ду» без усякого попередження, суду чи навіть фор­мального звинувачення арештовували, заганяли у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахста­ну для невільницької праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими сім’я­ми. Всього із Західної України в 1939—1940 рр. було вислано, за різними підрахунками, від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких німецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було по-звірячому закатовано.

Головними жертвами радянських репресій у 1939— 1941 рр. стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові посадники, найвідоміші громад­сько-політичні лідери. До початку німецько-радян­ської війни було проведено арешти власників фабрик і заводів, банків, заможних селян. Були репресо­вані активні діячі кооперативного руху, а коопера­тивні об’єднання «Центросоюз», «Центробанк», «Маслосоюз», «Народна торгівля» та інші одержавлені. Вони втратили свій кооперативний, самодіяльний ха­рактер і були включені у відповідні державні чи псевдокооперативні структури.

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли, незважаючи на політичну та економі­чну недоцільність, було націоналізовано сотні дрібних, фактично ремісничих підприємств, а також демон­таж розгалуженої системи західноукраїнської коо­перації, надмірне скорочення приватної торговель­ної мережі, бюрократична неповороткість нових управлінських структур у сфері виробництва і обслу­говування привели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності.

Важким в умовах комуністичного режиму зали­шалося й становище населення східних областей України. Незважаючи, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припинився, його жахливі наслідки, передусім морально-психологічні травми продовжували справляти свій згубний вплив на су­спільство. Практично на будь-якому великому підприємстві відчувалася гостра нестача технічних спеціалістів і керівників промисловості. Залякана технічна інтелігенція у складних ситуаціях на ви­робництві боялася брати на себе відповідальність.

Труднощі в економіці командно-адміністративна система намагалася усунути притаманними їй на­казними методами. Так, за найменше порушення — прогул чи запізнення — людина звільнялася з робо­ти, а нерідко й позбавлялася волі. Іншим указом збільшувався робочий час, заборонявся самовільний вихід робітників і службовців з підприємств та установ. Трохи пізніше випуск неякісної і нестандартної продукції прирівняли до свідомого шкідництва. Водночас було вжито заходів до подальшого розгортання так званого «соціалістичного змагання». Неучасть у ньому почала розглядатися як ознака нелояльності.

На початку 1940-х років остаточно виявилося призначення щойно збудованої «матеріально-технічної бази соціалізму» як, по суті, потужного воєнно-про­мислового комплексу (на 1941 р. асигнування на оборону становили більше 43% державного бюджету). Причому українська промислова база була її на­ріжним каменем. На 1940 р. Україна видобувала 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, вироб­ляла 64,7% чавуну, 48,8 — сталі, 67,6 — залізної ] руди, 25,7 — електроенергії тощо.

Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та досягнення у ряді галузей важкої промисловості, їхні результати в значній мірі були зніве­льовані авантюрною політикою комуністичного ре­жиму на чолі з Й. Сталіним. Особливо це проявило­ся з початком німецько-радянської війни. Економічне становище України в 1941—1944 рр.

У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Почалася ма­сова евакуація на Схід заводів, робітників та інже­нерів. Всього з України було вивезено в Росію, Се­редню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис. за­водів, понад 4 млн. осіб, відповідно з Києва — 197 підприємств і 300 тис. чоловік. Крім цього, з Украї­ни евакуйовано 30212 тракторів, більше ніж 6 млн. голів-худоби, 1,6 млн. т. шкір, хутра тощо. Майже все обладнання з українських електростанцій було ви­везено і встановлено на нових станціях.

Перед німецьким вторгненням зерно та інші види продовольства форсованими темпами вивозились на державні заготівельні пункти. Що неможливо було вивезти — спалювали, з наказу сталінського керів­ництва в Україні застосовувалась тактика «спале­ної землі». У Донбасі було затоплено усі шахти, зни­щено промислові об’єкти Дніпрельстану, всі 54 дом­ни, висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні лінії тощо. Все це негативно позначило­ся на життєвому рівні населення, яке залишилося на окупованій німцями території.

Фашистський режим, який встановився на українських землях, поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її на­род. Гітлер планував переселення в Україну в най­ближчі двадцять років 20 млн. німців. Це була час­тина його стратегічного плану завоювання для арій­ської раси «життєвого простору» на Сході. Українці, як й інші слов’яни, трактувалися як недолюди (Untermenschen); їхнє історичне призначення поля­гало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було не моральним, а чисто технічним питанням: як най­краще використати місцевий людський потенціал для побудови тисячолітнього Рейху. Воно мало роз­в’язуватися трояко: одна частина місцевого населен­ня підлягала винищенню, інша — зведенню до ста­тусу рабів, решта — виселенню до Азії.

Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. За словами історика Я. Грицака, існують свідчення, що в листопаді 1941 р. на конфе­ренції у Східній Пруссії за участю Гітлера та інших високопоставлених нацистських чиновників було прийнято таємне рішення про створення штучного голоду в Україні. Вже в грудні 1941 р. німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продоволь­чого постачання Рейху з України шляхом зменшен­ня числа «надлишкових споживачів» — «євреїв і населення українських міст, таких як Київ», для яких навіть не встановлювалася норма раціонованого пай­ка. В інших українських містах передбачалося різко скоротити ці норми. Щоб перешкодити перевезен­ню продуктів харчування до міст, на дорогах вста­новлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продоволь­ством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продоволь­ства у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. З літа 1942 р. запроваджувався обов’яз­ковий дворічний термін праці для всіх молодих людей віком 18—20 років. Хати тих, хто не з’являв­ся на виїзд до Німеччини, спалювалися.

Під час війни німці з властивою їм педантичні­стю і скрупульозністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї промислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м’ясо, олію, масло, цукор і навіть чорнозем та викопані фруктові дере­ва. Промислові підприємства, які залишилися непошкодженими, німецька адміністрація оголосила влас­ністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюваний фашистами економічний визиск де в чому нагадував господарювання комуністів, зок­рема було збережено колгоспну систему разом з тру­доднями й адміністративним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й радгоспи визнавалися най­ефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.

Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики «спаленої землі», тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, Україна в ході Другої світо­вої війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. Тільки безпосередні збит­ки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР становили 679 млрд. крб., з яких 255 млрд. — Росії). Ця сума вп’ятеро перевищувала асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших держав­них підприємств протягом останніх п’ятнадцяти до­воєнних років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й господарство України, становила майже 1 2 трлн крб. — 40% національного багатства.

На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України (близько 250 сіл зазна­ли долі Хатині), 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліо­тек, понад ЗО тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів чоловік залишилися без даху над головою.

Проте найстрашнішими були людські втрати, які, за підрахунками дослідників, в Україні становили 8 млн. чол. (військові — 2,5 млн., цивільні — 5,5 млн.), тоді як у Німеччини і Росії ці показники виявилися значно меншими — 6,5 та близько 6 млн. осіб. За­гальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у концтаборах, депортованих, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн. чол. Труднощі післявоєнної відбудови

Відбудова зруйнованого війною господарства відбу­валася у надзвичайно складних умовах. За роки війни змінилася структура економіки. З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверта­лася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету.

Завдяки героїчним зусиллям українського наро­ду вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруй­нованого війною господарства. Щоправда, відбудова промисловості здійснювалася однобоко. Як і рані­ше, випереджуючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, хронічно відставала харчова та легка промисловість. Вже на кінець війни пито­ма вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугіл­ля зросла до 26,7%. У 1945 р. Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей. Було відбудовано Дніпрогес, заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію газопровід Дашава—Київ. На кінець 1950 р. більше ніж до війни видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів, продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Особливо складним у повоєнний період було ста­новище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання по­вністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селян­ство, як і раніше, було найбільш ущемленою катего­рією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчу­жений від засобів виробництва, від розподілу ство­реного ним продукту. Вироблена колгоспами про­дукція державою не закуповувалася, а фактично ви­лучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони в основному за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. У більшості кол­госпники не мали паспортів і без особливого дозво­лу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довер­шила жорстока посуха, яка знищила врожай у півден­них областях республіки. Почався голод 1946— 1947 рр., який охопив мільйони жителів. України. За найскромнішими підрахунками, близько 800 тис. із них загинуло. Мільйони голодуючих, рятуючись від біди, ринули у західні області України. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак У 1946—1947 рр., як і в 1921—1923 та 1932—1933 рр. добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення і партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР тільки 1946 р. становив 1,7 млн. т. що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом Україні у 1946 р. потрібно було 150 тис. т зерна).При цьому поставки здійснювалися за цінами ниж­че світових і переважно в кредит.

Від голодної смерті багатьох східних українців врятувала допомога селян західноукраїнських обла­стей. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Західні українці чесно, по-християнськи виконали людський обов’язок перед земляками, які опинили­ся у безвихідному становищі. Але їхньої допомоги було недостатньо, оскільки масштаби катастрофи були надто великими.

До ЦК КП(б)У надходило багато листів з прохан­ням надати допомогу, продовольчу позику. Відміча­лися випадки людоїдства. «Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, ска­зав мені, — зазначав М. Хрущов у мемуарах, тоді перший секретар ЦК КП(б)У, — що він їздив до од­ного з колгоспів перевіряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала у цьому колгоспі. Ось як він розпов­ідав про це: «Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: «Манечку ми вже з’їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримає­мось ще трішечки. Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!»

Такий стан речей підштовхнув М. Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, який містив би об’єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. М. Хрущов про­сив впровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечення сільського населення продуктами харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союз­ний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. У відповідь Сталін назвав М. Хру­щова «підозрілим елементом», але все ж дав вказів­ку виділити Україні продовольчу і насіннєву пози­ку, а також 140 млн крб для організації безплатного харчування населення. Хоча ця «допомога» була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей

Після голоду 1946—1947 рр. розпочалося повільне піднесення сільського господарства. Проте підхід до розв’язання аграрних проблем залишався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої центра­лізації та регламентації колгоспного життя. З ме­тою боротьби проти порушення Статуту сільськогос­подарської артілі в 1946 р. почали обмежувати при­садибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів.

У 1947 р. перший секретар ЦК КПУ М. Хрущов розпочав в Україні гучний проект, який передбачав об’єднання колгоспів у так звані «агроміста», що тео­ретично мали сприяти високоефективному викори­станню гостродефіцитної сільськогосподарської тех­ніки. Проект також передбачав ліквідацію присадиб­них ділянок, з яких селяни отримували більшу части­ну продуктів харчування. Однак остання обставина викликала велике невдоволення серед населення, і і уряд змушений був відмовитися від проекту агроміст.

У цілому до початку 50-х років сільське господар­ство залишалося збитковим. Незважаючи на збіль­шення посівних площ, валова продукція землероб­ства становила лише 84% довоєнного рівня.

У грудні 1947 р. з метою зміцнення фінансів (ско­рочення грошової маси, випущеної під час війни) було здійснено грошову реформу, яка ще більше погір­шила становище простого населення. Її проводили конфіскаційними методами. Старі гроші, що пере­бували в обігу, обмінювалися на нові у співвідно­шенні 10:1. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб. переоцінювалися карбованець за карбова­нець, від 3000 до 10 000 крб. — з розрахунку 3:2, а понад 10 000 — зменшувалися наполовину. Облігації державних позик обмінювалися на облігації конвер­сійної двопроцентної позики 1948 р. у співвідношен­ні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій обмінювались як 5:4, тобто вилучалось 20% їхніх грошових нагромаджень. Оскільки ці заходи при­звели до збільшення дотацій промисловості, то в 1949 р. було підвищено оптові ціни на засоби вироб­ництва та тарифи вантажоперевезень. 31 березня 1950 р. підвищено курс карбованця щодо іноземних валют, переведено його на власну золоту базу. Отже, радянський уряд боровся з інфляцією фактично за рахунок добробуту народу.

Значні зміни у перші повоєнні роки сталися в західних областях України. Тут розпочалися фор­сована ліквідація приватної власності, передусім на землю, примусове залучення селян до колгоспів, по­спішна індустріалізація. Враховуючи, що раніше Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина, Бессарабія і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав, за 5—10 років ці землі згідно з партійними постановами мали зрівнятися у промисловому відно­шенні зі східними областями УРСР.

В більших містах краю почали будувати заводи-гіганти: найбільший у Європі Жидачівський паперо­вий, Калуський хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний), Тернополі, Івано-Франківську, Чернівцях.

Крім цього, в західних областях розширювалися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Доли­ни), природного газу (Дашавське, Угорське та інші родовища). У повоєнні роки відкриті перші пласти у Львівсько-Волинському кам’яновугільному басейні.

У цілому в 1950 р. промислове виробництво стано­вило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 р. Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їхня кількість була у 6,8 рази більшою ніж у 1940 р. Успіхи у розвитку промисловості свідчили про завершення процесу індустріалізації західних областей України. Доцільно вказати й на суттєві не­доліки у її проведенні. Індустріалізація здійснюва­лась бездумно, без врахування економічної доціль­ності, наявності сировини. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і т. зв. країн народної демократії. Не бралися до уваги проблеми охорони навколишнього середовища, хімічні заводи будувалися в курортній зоні тощо.

У 1948—1949 рр. сталінський режим здійснив колективізацію сільського господарства. її проводиclass="lazyload" data-src="/files/uch_group34/uch_pgroup167/uch_uch1348/image/image004.png">ли тим самим методом, що й у 30-х роках в УРСР: посилення податкового тиску на заможних селян, при­мус, депортація непокірних до Сибіру, Середньої Азії. На початку 1950 р. було колективізовано 96% селян­ських господарств і усуспільнено 99,4% орної землі. Отже, післявоєнна відбудова народного господар­ства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Поряд із вагомими успіха­ми, насамперед у галузях важкої промисловості, тем­пи розвитку харчової та легкої промисловості, сіль­ськогосподарського виробництва значно відставали, не задовольняли потреб населення у предметах спо­живання. Традиційне для радянського режиму нехту­вання випуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба ставало проблемою. Характер­ною рисою повоєнної відбудови було й те, що еконо­мічний розвиток здійснювався переважно на екстен­сивній основі. Понад 70% робітників промислових підприємств України досягали норм виробітку пере­важно ручною працею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соціального прогресу. Відомо, що США пропонували включити СРСР, у т. ч. й Україну, в план Маршалла, однак сталінський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі трудівників.