Еволюція неокласичних ідей у XX ст. Економічний лібералізм Л.Мізеса і Ф.Хаєка. Концепція Дж.Міда
Протягом XX ст. відбувалась помітна еволюція неокласичного напряму економічної думки. Проте основні постулати, розроблені на основі маржиналізму А.Маршалла і Дж.Б.Кларка, залишились непорушними.
Ці постулати полягають у забезпеченні свободи дії ринкового механізму для досягнення економічної рівноваги. Модифікація цих ідей полягала у визнанні ролі держави в забезпеченні економічної свободи. Особливого значення набули неокласичні теорії економічного зростання, які стали розвитком теорії граничної продуктивності капіталу і праці Дж.Б.Кларка.Неокласичні моделі зростання виходять з того, що ринкова економіка внутрішньо стійка і має об’єктивні передумови для автоматичного відновлення тимчасової рівноваги. Так, в моделі британського економіста Джеймса Едуарда Міда (1907—1995) економіка прагне до стану рівноваги, тобто у ній усі основні економічні показники зростають стійкими темпами, що дорівнюють темпам зростання робочої сили.
Неокласичні моделі зростання для аналізу його кількісних аспектів широко використовують апарат так званих виробничих функцій, наприклад виробнича функція Кобба-Дугласа. У тісному зв’язку із використанням виробничих функцій знаходиться розвиток нової сфери прикладання неокласичних принципів і апарату граничного аналізу — теорія технологічних змін або технічного прогресу. Прихильники цієї теорії, Роберт Солоу, Майкл Браун, Едуард Денісон, намагаються пов’язати характеристику технологічних змін, що відбуваються в економіці, із змінами параметрів виробничих функцій.
У 30-ті роки XX ст. в економічній науці на основі ідей неокласики, молодої історичної школи і ліберальних ідей класичної політекономії народжується неолібералізм. В основі неоліберальних концепцій лежать наступні принципи:
- предметом дослідження стають не кількісні, а якісні, інституціо- нальні проблеми;
- застосовується макроекономічний підхід до аналізу економічної дійсності;
- проголошується ідея індивідуальної свободи на основі приватної власності і активний вплив державного регулювання на інституціона- льні основи прибутку у конкуренції.
Ознаки класичного лібералізму: обстоювання ідей природного порядку та природних прав; підтримка політики вільної торгівлі; заперечення будь-якого розширення державного регулювання; розвиток автономного місцевого самоврядування.
У першій третині XX ст. було три групи економістів, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Лондонська школа неолібералізму Е.Кеннана — Л.Роббінса зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів.
Віденська школа Л.Мізеса — Ф.Хайєка поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їм ще більшої суб’єктивісько- психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесу конкуренції.
Чиказька школа Ф.Найта-М.Фрідмена досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу звертала на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму.
Людвіг фон Мізес (1881—1973) в історію економічних вчень увійшов перш за все своїми працями, присвяченими захисту вільного ринкового господарства і критиці інтервенціонізму (від радянського державного соціалізму до рузвельтівського «нового курсу»). Абсолютними основами цивілізації, за Мізесом, є поділ праці, приватна власність, вільний обмін. Мізес виділяє два види економічних систем: ринкову та неринкову. В ринковій економіці він розглядає проблему еволюції приватної власності у господарській діяльності. Соціальна роль приватної власності полягає в оптимальному використанні ресурсів і забезпеченні суверенітету споживачів. У неринковій системі Мізес критикує планування, показує неможливість досягнення рівноваги. Мізес виступає проти антиінфляційної політики, яка здійснюється за рахунок контролю за цінами та заробітною платою.
Послідовником Мізеса був австрійський економіст Фрідріх Август фон Хайек (1899—1992), який написав праці «Ціни і виробництво» (1929), «Грошова теорія і економічний цикл» (1933), «Прибуток, процент і інвестиції» (1939), «Чиста теорія капіталу» (1941), «Індивідуалізм та економічний порядок» (1948), «Приватні гроші» (1976). У своїх дослідженнях велику увагу він приділяв розвитку ринкової економіки, дотримувався принципів лібералізму на основі природної свободи. Хайєк говорив, що поняття «економічна свобода» неправильно трактувалось соціалістами. Дійсна економічна свобода — це якраз те, про що писав Адам Сміт, — право вільно розпоряджатись своїм капіталом і своїми здібностями, і така свобода неодмінно пов’язана з ризиком і відповідальністю. Важливою гарантією економічної свободи Хайєк називає систему приватної власності. Вчений визначив переваги ринкової економіки (використання знань всіх членів суспільства; пристосування планів через ціни, тобто підприємці мають можливість узгоджувати свої дії через аналіз зміни цін; гарантуються виробництво та реалізація продукції з найменшими витратами). Причину економічних криз він вбачає не в недостатності інвестиційного попиту (як визначають кейн- сіанці), а в його надлишку у порівнянні із споживчим попитом.
11.2.