ГЛОСАРІЙ ОСНОВНИХ ТЕЧІЙ, НАПРЯМІВ І ШКІЛ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

АВЕРРОЇЗМ — вчення арабського філософа Ібн Рушта, яке запере­чувало акт одночасного божественного творіння світу і визнавало Бога першопричиною всього сущого.

АВСТРІЙСЬКА (ВІДЕНСЬКА) ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — один із перших напрямків маржиналізму.

Ця теорія користувалась широкою популярністю в кінці XIX — на початку XX ст., але потім відійшла в тінь теоретичних розробок інших течій маржиналізму і неокласичної теорії.

АВСТРОМАРКСИЗМ — одна із течій соціал-реформізму, яка ви­никла на рубежі XIX — XX ст. Найбільш відомі представники — Отто Бауер, Рудольф Гільфердинг, Карл Реннер. Вони обґрунтували теорії імперіалізму, «культурно-національної автономії», «мирного врос­тання капіталізму в соціалізм».

АВТОРИТАРИЗМ — тип політичного режиму, який характеризу­ється субординацією суб’єктів політичних відносин, наявністю сильно­го центру, що утримує владу, можливість застосування насильства та примусу.

АМЕРИКАНСЬКА ШКОЛА ГРАНИЧНОЇ ПРОДУКТИВНОС­ТІ — одна із основних течій маржиналізму, яка сформувалась напри­кінці XIX ст. Повна розробка її концепції пов’язана з іменем Джона Бейтса Кларка, який сформулював теорію граничної продуктивності факторів виробництва, закон спадної продуктивності, вчення про статику і динаміку економічної системи. Концепція американської економічної школи стала однією із основоположних у формуванні нео­класичної теорії.

АРИСТОКРАТІЯ — форма правління, за якої державна влада на­лежить привілейованій меншості.

БРАХМАНІЗМ — релігійно-філософська система поглядів на сус­пільство, державу і особу, яка виправдовувала встановлений Богом ін­ститут кастового ладу. Політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, де цар править під керівництвом жреців, визнає вищість релігійного закону над світським.

БУДДИЗМ — релігійно -етичне вчення, яке заперечувало божест­венну основу держави і всього суспільного устрою та зосереджувалось на проблемах буття особистості, рівності людей та ненасильства.

БЮРОКРАТИЗМ — система управління державою, що характери­зується відірваністю від потреб населення і спирається на бюрократію (чиновництво).

ГАРВАДСЬКА ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — одна із течій інсти­туціоналізму, яка виникла після Першої світової війни в Гарвардсько­му університеті (США). Засновник і лідер школи — Веслі Мітчелл. Школа вивчала природу економічного циклу і проблеми прогнозування господарської кон’юнктури із застосуванням методів статистичного і математичного аналізу (так званий «гарвардський барометр»). Хоча до­слідження школи і не виявили закономірностей циклічного розвитку та його причин, вони лягли в основу розвитку економетрики — нового напрямку економічного аналізу.

ГЕРМЕНЕВТИКА — це теорія і мистецтво тлумачення історичних текстів. Методом герменевтики визначається механізм виникнення но­вих знань, наукових пошуків, світоглядної орієнтації філософів та еко­номістів.

ГУМАНІСТИЧНА ШКОЛА ПРАВА (XIV ст.) — заперечувала феодальну роздробленість, відстоювала ідею централізованої держави з єдиним кодифікованим законодавством. Юристи-гуманісти значну ува­гу приділяли дослідженню джерел римського права, погодженню його з нормами чинного національного права, яке регулювало якісно нові сус­пільні відносини.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ — теорія і практика партій, що входили до соціалістичного Інтернаціоналу. Соціал-демократія виникла як альтернатива капіталізму у кінці XIX ст.

ДЕМОКРАТІЯ — форма політичної організації суспільства, яка визнає народ як джерело влади, його права брати участь у вирішенні державних проблем через надання громадянських прав та свобод.

ДИГЕСТИ — збірник витягів з праць римських юристів, складова кодифікації Юстиніана.

ЕКОНОМІЧНИЙ ДИРИЖИЗМ — течія економічної думки, яка обґрунтовує необхідність державного втручання в економічні процеси з метою їх регулювання. До неї відносять: вчення французьких дирижи- стів (Б.Жуневель, Ф.Перру, Г.Пігу та ін.), кейнсіанство та його сучас­ні варіанти, вчення шведської (стокгольмської) економічної школи (Г.Мюрдаль, Е.Ліндаль, Б.Олін та ін.), сучасний інституціоналізм.

ЕКОНОМІЧНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ — течія економічної думки, яка заперечує необхідність масштабного державного втручання в економі­чні процеси. Її представники вважають природною систему вільного підприємництва, а головним регулятором економічного життя — об’єктивний ринковий механізм. Принципи економічного лібералізму сповідували : класична політична економія,різні школи маржиналі- зму, а сьогодні на них ґрунтуються неокласична теорія, неолібера­лізм, сучасний монетаризм.

ЕТАТИЗМ — соціологічна доктрина, яка обґрунтовує необхідність втручання держави в усі сфери суспільства.

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ — течія економічної думки, яка сформу­валась на рубежі XIX — XX ст. у США. Вона ґрунтується на позаеко­номічному тлумаченні суті і рушійних сил економічного розвитку.

Фундатором раннього інституціоналізму став Торстейн Веблен, який заснував його соціально-біопсихологічний напрям, а найвідомі- шими послідовниками були Джон Коммонс (засновник соціально- правового напряму) і Веслі Мітчелл (засновник кон’юнктурно- статистичного напряму), а також англійський економіст Джон Гобсон.

Сучасний інституціоналізм зосереджується на таких головних чинниках економічного характеру, як конкуренція і монополія, науко­во-технічний прогрес і державне регулювання. Найбільш відомі течії сучасного інституціоналізму: економічного розвитку і ефективної

конкуренції (Й.Шумпетер), монополістичної конкуренції

(Е.Чемберлін), олігополії (Дж.М.Кларк і Е.Чемберлін), недосконалої конкуренції (Дж.Робінсон), трансформації капіталізму (А. Берлі, Г.Мінз, С.Чейз, Дж.М.Кларк), індустріального та постіндустріально­го суспільства (Р. Арон, Дж.К. Гелбрейт, Р.Тіболд, А.Тофлер та ін.), стадій економічного розвитку (У.Ростоу), врівноважуючої сили (Дж.К. Гелбрейт), конвергенції двох систем (П.Сорокін, Я.Тінберген, Дж.К. Гелбрейт).

Фундатором неоінституціоналізму став сучасний американський економіст Рональд Коуз, який структуру і розвиток соціальних інститу­цій пояснює з використанням поняття «трансакційні витрати» — витра­ти на укладення господарських угод. Його праці дали початок новим розділам економічної науки — трансакційній економіці і економіці права.

ІСТОРИЧНА ШКОЛА — ця школа стала пануючим напрямом економічної думки Німеччини другої третини XIX ст. Свою назву вона одержала від так званого історичного методу досліджень, згідно з яким економічний розвиток не має загальних закономірностей, є лише специфічні особливості кожної окремої країни. Тому заперечувалась необхідність абстрактних, теоретичних досліджень, а економічна теорія підмінювалась історією національного народного господарства. Засно­вниками історичної школи стали Вільгельм Рошер, Бруно Гільденб- рант, Карл Кніс.

КАМЕРАЛІСТИКА — сукупність суспільних наук Німеччини, зо­рієнтованих на теорію та практику державного управління. Значна ува­га приділялась фіскальним засобам поповнення доходів та питанням регулювання торгівлі. Представник німецького меркантилізму Іоганн Веккер зазначав у своєму творі «Політичні міркування» (1688), що «завжди краще продавати товари іншим, ніж купувати їх у них».

КЕЙНСІАНСТВО — один із провідних напрямів розвитку сучас­ної наукової думки, в основі якого знаходиться вчення великого англій­ського економіста Джона Мейнарда Кейнса, основні положення якого були сформульовані в 30-х роках XX ст. Кейнс перевів центр економіч­них досліджень у сферу макроекономіки, ставши її першовідкривачем і тим самим здійснивши переворот в економічній теорії.

Центральним пунктом кейнсіанства є забезпечення ефективного су­купного попиту за вирішальної ролі державного економічного регулю­вання. Нестача сукупного попиту, за Кейнсом, зумовлює неповну за­йнятість, економічний спад і наступну стагнацію. Кейнс розробив модель макроекономічного зростання і рівноваги, в якій вказав на ос­новні чинники сукупного попиту: споживання населення, інвестиції пі­дприємств, витрати держави і державне регулювання чистого експорту.

У загальній теорії зайнятості Кейнс пов’язав показники сукупного попиту (сукупного споживання) і сукупних заощаджень (сукупних інвес­тицій) із зайнятістю, дослідив дію мультиплікатора інвестицій і зайня­тості, показавши, що від ефективного попиту, створеного новими інвес­тиціями, залежать рівень зайнятості і макроекономічна рівновага. Однак, повну зайнятість і рівновагу економіки можна забезпечити тільки через державне економічне регулювання — насамперед через податки і витрати державного бюджету, тобто фіскальну економічну політику.

Кейнсіанські рецепти широко застосовувались у практиці ринкового регулювання, що дозволило провідним ринковим країнам у післявоєн­ний період подолати стагнацію і досягти стабільних темпів економічно­го зростання і динамічної рівноваги економіки.

КЕМБРИДЖСЬКА ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — школа, яка ви­йшла з маржиналізму в кінці XIX ст. З неї розпочався розвиток неокла­сичної теорії. Засновник школи — видатний англійський теоретик Альфред Маршалл. У її рамках розвивались концепція ринкової рівно­ваги, теорії попиту, його еластичності і рівноважної ціни, формува­лись закони попиту та пропозиції. При цьому на передній план вису­вався аналіз функціональних залежностей ринкової економіки. Наступниками А.Маршалла стали такі відомі економісти, як А.Пігу і Д.Робертсон.

КЛАСИЧНА ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ — основний напрям роз­витку економічної теорії XVII — середини XIX ст. її засновниками вва­жаються видатні дослідники — Вільям Петті в Англії (XVII ст.) і П’єр Буагільбер у Франції (початок XVIII ст.), а також британські економісти Річадр Кантильон і Девід Юм та французький економіст італійського по­ходження Фердинандо Галіані, які жили у XVIII ст. Вчення класичної політичної економії було продовжене французькими фізіократами (Фра­нсуа Кене, Анн Робер Тюрго, Вінсент де Гурне) і Адамом Смітом — ве­ликим шотландським економістом XVIII ст. та його наступниками (Жан- Батист Сей у Франції, Томас Мальтус і Давид Рікардо в Англії) на почат­ку XIX ст. Завершилась класична політична економія у вченні видатного англійського теоретика Джона Стюарта Мілля (середина XIX ст.).

Класична політична економія розпочиналась із рішучої критики ме­ркантилізму. Формальною ознакою віднесення економічних теорій до цієї течії економічної думки став принцип Іаіззег Іаіге — «нехай все йде само собою» (сформульований фізіократом Вінсенте де Гурне), тобто вільного розвитку ринку і невтручання держави в економічне життя.

Однак, класична політична економія стала дійсною тільки в дослі­дженнях Адама Сміта, який тому і вважається її основоположником. Сміт проводив об’єктивний і неупереджений аналіз економічних про­цесів і явищ, розробив вчення про об’єктивні економічні закони, які, мов «невидима рука», забезпечують природну рівновагу і саморегулю­вання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу дохо­дів, визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капі­талу, відкрив новий метод дослідження — метод логічної абстракції, розробляв рекомендації стосовно поведінки «економічної людини» і держави. А.Сміт заслужив звання Творця економічної науки.

Після А.Сміта розпочалось розгалуження класичної економічної школи. Д. Рікардо зосередився на розвитку тих сторін вчення А. Сміта, які пояснюють виникнення вартості і багатства виключно дією чинника праці, фактично ігноруючи інші фактори виробництва — капітал і зем­лю. В першій третині XIX ст. розпочались криза і занепад рікардіансь- кої школи. Наступники Д.Рікардо — Дж.Мілль, Дж.Мак-Куллох, Р.Торренс, Дж.С.Мілль — намагались поєднати трудову концепцію ва­ртості з іншими, які пояснювали природу вартості сукупною дією всіх чинників виробництва. Тоді ж розпочалась широка критика висновків Рікардо в теоріях таких представників класичної школи, як Н.Сеніор, Ф.Бастіа, Г.Ч.Кері. Економісти історичної школи піддавали критиці всю систему класичної політичної економії.

Ж.-Б.Сей і Т.Мальтус розвивали інші сторони вчення А.Сміта. Зок­рема, Сей у своїй теорії «трьох факторів» доводив, що вартість і ба­гатство створюються витратами всіх виробничих факторів, з одного бо­ку, і сумою доходів на ці фактори — з іншого. Мальтус також прийшов до подібних висновків у своїй теорії витрат виробництва. Саме цей підхід отримав широке продовження у вченнях неокласичної теорії, кейнсіанства, визначаючи обличчя сучасної економічної науки.

До класичної школи відносять також вчення франко-швейцар- ського економіста Ж.Ш.Л.Сісмонді, котрий виступав із позицій кри­тики ринкового господарства (капіталізму) і став виразником інте­ресів дрібних власників, тим самим заснувавши дрібновласницьку політичну економію.

Останній видатний представник класичної школи — Дж.С.Мілль, який вважав себе учнем Рікардо, став засновником буржуазного рефо­рмізму, вважаючи, на відміну від усіх своїх попередників, що вільний капіталізм (ринкова економіка) не забезпечує необхідного добробуту і рівноваги, а тому потребує реформування.

КЛІОМЕТРІЯ (НОВА ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ) — сучасна га­лузь економічної науки, предметом якої є економічна історія, що вивча­ється на основі сучасних методів статистичного і математичного моде­лювання, застосування економічних методів до вивчення і передбачення історичних подій. Засновник — Д. Норт та Р.В. Фотель.

КОНСЕРВАТИЗМ — система ідей, які виправдовують та захища­ють попередні або існуючі на даний час соціальну структуру та тради­ційні цінності.

КООПЕРАТИВНИЙ СОЦІАЛІЗМ — реформістська теорія, яка розглядала кооперацію як одних із основних засобів поступової транс­формації капіталізму в соціалізм.

КОСМОПОЛІТИЗМ — тип світогляду, який відстоював необхід­ність заміни національного громадянства світовим.

ЛЕГАЛЬНИЙ МАРКСИЗМ — течія російської економічної думки в 90-х роках XIX ст. Найпомітніші представники — С.Б. Струве, М.І. Туган-Барановський, С.М. Булгаков. «Легальні марксисти» виступали з критикою як народництва, так і революційного марксизму. Вони нама­гались поєднати марксистську економічну теорію з вченням австрійсь­кої школи, заперечували необхідність соціалістичної революції, вважа­ючи капіталізм прогресивним ладом, який можна реформувати і досягти соціальної справедливості. Дана течія отримала розвиток у пе­ршій половині XX ст.

ЛІБЕРАЛІЗМ — ідейна і соціально-політична течія, якій властиві обстоювання свободи особистості, гуманізму, демократизму ринкового господарства, свободи підприємництва і конкуренції, парламенталізму, індивідуалізму і космополітизму.

ЛІБЕРАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ — форма представницької демок­ратії, що відрізняється загальним виборчим правом, виборчою конку­ренцією за владу між політичними партіями, захистом цивільних прав.

ЛІВЕ КЕЙНСІАНСТВО — реформістський варіант сучасного кейнсіанства. Його найвідомішими представниками були англійські кейнсіанці Дж.В. Робінсон і Н. Калдор. Лівокейнсіанці виступають з позиції захисту інтересів дрібних власників, найманих робітників, інте- легенції і службовців, проти влади монополій. Вони вимагають скоро­чення військових витрат, розширення соціальної допомоги, обмеження влади корпорацій з позицій кейнсіанського вчення.

ЛОЗАННСЬКА ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — одна із течій мате­матичного напряму маржиналізму і неокласичної теорії. Заснована в Лозаннському університеті (Швейцарія) французьким маржиналістом Леоном Вальрасом (водночас Вальрас вважається одним із засновників математичної школи політекономії, до якої відносять і вчення лозанн­ської школи) в другій половині XIX ст. Наступником Вальраса став один із фундаторів неокласичної теорії, італійський економіст теоретик Вільфредо Парето.

ЛОНДОНСЬКА ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — ця економічна школа склалась у 80-х роках XIX ст. Ідейний засновник школи — видатний анг­лійський економіст Вілям Джевонс, один із фундаторів маржиналізму. Се­ред сучасних представників найвідомішими стали Ф.Хайєк і Л. Роббінс.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО — феодальне міське право виникло в XII ст., яке виводило міста з-під юрисдикції феодалів і надавало їм вла­сного самоврядування, встановлювало порядок виборів і функції місь­ких органів влади, суду, об’єднань ремісників і купців, регулювало ряд цивільно-правових відносин.

МАЛЬТУЗІАНСТВО — система поглядів на народонаселення, згі­дно з якою добробут нації визначається законами природи, які нібито в зростанні продуктів харчування значно нижчими темпами, ніж кількос­ті населення, якщо доходи останнього перевищують мінімальний рі­вень. Свою назву одержало від імені видатного англійського економіста Томаса Мальтуса, котрий сформулював відповідний закон народонасе­лення наприкінці XVIII ст. Т. Мальтус при цьому ґрунтувався на законі спадної віддачі ресурсів і не враховував дії НТП.

МАРЖИНАЛІЗМ — напрям економічної думки 70-90-х років XIX ст., який включав концепції австрійської, математичної, кембридж­ської і американської шкіл в економічній теорії. Для нього було харак­терним застосування в економічному аналізі граничних (маржиналь- них) величин, принципів причинно-наслідкового (австрійська школа) і функціонального (інші школи маржиналізму) аналізу, суб’єктивний пі­дхід до явищ і процесів економічного життя. В 90-х роках XIX ст. на ґрунті маржиналізму виник неокласичний напрям в економічній теорії — «економікс».

Найвідомішими маржиналістами були: Карл Менгер, Ейген фон Бьом-Баверк, Фрідріх фон Візер, Вільям Джевонс, Леон Вальрас та ін.

Попередниками маржиналістських досліджень у 40—50-х роках XIX ст. стали дослідники Йоган Генріх фон Тюнен і Герман Генріх Госсен з Німеччини та Антуан Курно із Франції, які започаткували гра­ничний аналіз в економічній теорії.

МАРКСИСТСЬКА ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ — напрям еконо­мічної теорії, який виник в 40—50-х роках XIX ст. у вченні німецьких теоретиків Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Вони на грунті економі­чного вчення Д.Рікардо про трудову природу вартості і уявлення соціа- лістів-утопістів створили концепцію загибелі капіталізму і переходу до більш справедливого ладу — комунізму. «Могильником» капіталізму при цьому вважався пролетаріат — клас найманих робітників, який має антагоністичні суперечності з класом капіталістів — власників засобів виробництва. Згідно з марксистським законом капіталістичного нагро­мадження під тиском зубожіння і всезростаючого безробіття наймана робоча сили неминуче організується і здійснює переможну соціалісти­чну революцію. Капіталізм розглядається закостенілою системою, не­здатною на реформування, тому приреченою на саморуйнацію під тис­ком внутрішніх антагоністичних суперечностей.

Центральне місце в економічному вченні марксизму займає теорія додаткової вартості, яка ґрунтується на теорії трудової вартості. Додат­кова вартість — неоплачена частина створеної найманою працею вар­тості, яка привласнюється капіталістами-експлуататорами; останні вна­слідок конкуренції розподіляють її між собою у формі прибутку, процента і ренти. Всі марксистські економіні теорії — розподілу дохо­дів, капіталу, грошей, відтворення, заробітної плати, прибутку, процен­та, ренти — розглядаються з точки зору існування додаткової вартості і експлуатації найманої праці.

Головний твір марксистської політичної економії — «Капітал» К. Маркса.

Марксистська політична економія наприкінці XIX ст. розмежувалась. Одні послідовники економічного вчення К.Маркса утворили течію соці­ал-реформізму (Е.Бернштейн та ін.), піддаючи перегляду його основні положення, відмовляючись від революційного переходу до соціалізму і вважаючи, що капіталізм можна перетворити в соціалізм шляхом ре­форм. Інші абсолютизували ідею Маркса про революційне повалення ка­піталізму, утворивши течію революційного марксизму (В.І. Ленін та ін.).

МАТЕМАТИЧНА ШКОЛА В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ — одна із основних течій маржиналізму. Вона сформувалась у 80-х роках XIX ст. у теоріях франко-швейцарця Леона Вальраса, Вільяма Джевонса і Френсіса Еджуорта з Англії, італійця Вільфредо Парето. їх об’єднувало широке застосування математичних методів в обгрунтуванні теорій граничної корисності і загальної економічної рівноваги. Для обґрунту­вання ординалістської (порядкової) версії граничної корисності еконо- місти-математики запровадили в економічних дослідженнях криві бай­дужості і бюджетних обмежень (Еджуорт і Парето). Згодом широке застосування одержали економічні індекси, розроблені представниками математичної школи.

Одним із відгалужень математичної школи стали лозаннська еко­номічна школа Л.Вальраса і В.Парето. Останній став одним із фунда­торів неокласичної теорії, тому математична школа на сучасному ета­пі є однією із течій неокласичної теорії, причому течією дуже широкою.

Математична школа має багатьох послідовників, серед яких варто відзначити американців Ірвіна Фішера (розробив знамениті рівняння Фішера й індекс Фішера), Тьяллінга Чарльза Купманса (Нобелівський лауреат 1975 р.), шведів Густава Касселя і Кнута Віксселя, росіянина Леоніда Віталійовича Канторовича Нобелівського лауреата 1975 р.

Попередниками математичної школи ще в 40—50-х рр.. XIX ст. ста­ли Артур Курно і Герман Госсен з Німеччини.

МЕРКАНТИЛІЗМ — перша в історії економічної думки економіч­на школа, яка виникла наприкінці XV ст. в Італії, Франції, Англії і Іспа­нії і існувала до XVIII ст. Меркантилістів об’єднували спільні уявлення про багатство, яке ототожнювалось з металевими (золотими і срібними) грошима, його джерелом, яким вважався обмін товарів, насамперед — зовнішня торгівля та засіб нагромадження багатства — політика дер­жавного економічного протекціонізму.

Ранній меркантилізм, або монетаризм (кінець XV—XVI ст.) ґрунту­вався на теорій грошового балансу, а зрілий меркантилізм (XVIIcт.) — на теорії торгового балансу. Найвідомішими меркантилістами були В. Стаффорд, Г. Ск’яруффі, Маріана, Т.Мен, А. де Монкретьєн, Ж.Б. Кольберт, А.Серра.

МОНАРХІЯ — форма правління, за якої верховна влада зосере­джена в руках однієї особи — монарха.

МЮТЮЕЛІЗМ — вчення про добровільну, взаємовигідну відпові­дальність та зобов’язання, яких достатньо для досягнення соціальної та економічної гармонії, теоретиком якого був П.Ж.Прудон.

НЕОШСТИТУЦЮНАЛІЗМ — різновид сучасного інституціона­лізму, який досліджує вплив такого фактора, як трансакційні витрати (витрати на укладання угод) на економічний розвиток. Лідером неоінс- титуціоналізму є американський дослідник Рональд Коуз.

НЕОКЕЙНСІАНСТВО — сучасна модифікація кейнсіанства, яка досліджує умови досягнення економічної рівноваги при стабільному економічному зростанні, опираючись на кейнсіанську методологію. Неокенсіанці доповнили вчення Дж.М.Кейнса теорією акселератора і моделями економічного зростання, дослідженням взаємозалежності ін­фляції, зайнятості і заробітної плати. Відомими представниками нео- кейнсіанства стали англійці Рой Харрод, Джон Хікс (Нобелівський лау­реат 1972 р.), Ніколас Калдор, Албана Вільям Філліпс, американці Сеймур Харріс, Алвін Хансен, Євсей Домар та ін.

НЕОКЛАСИЧНА ТЕОРІЯ — широка течія в економічній теорії, яка виникла на основі маржиналізму. Ґрунтується на уявленні, що конкурентний ринковий механізм здатен стихійно і об’єктивно, без помітного державного втручання, регулювати ринкову економіку, тобто сповідувати економічний лібералізм. Фундаторами неокласич­ної теорії вважаються: Альфред Маршалл, Джон Бейтс Кларк і Вільф- редо Парето. Зусилями А.Маршалла неокласична теорія одержала но­ву назву — «економікс», тим самим відмежувавшись від старої — «політична економія». Найбільш відомі сучасні представники неокла­сичного напряму — Нобелівські лауреати Мілтон Фрідмен, Роберт Солоу, Джеймс Рід, Роберт Лукас та ін., які розвивають концепції су­часного монетаризму, природного рівня зайнятості і продовжують традиції неокласичної теорії.

НЕОКЛАСИЧНИЙ СИНТЕЗ — сучасна економічна концепція, яка намагається сполучити неокласичну теорію і кейнсіанство. Неокласичний синтез — концепція загальної економічної рівноваги, яку запропонував американський теоретик, Нобелівський лауреат Пол Антоні Самуельсон.

Він виходив з того, що неокласична теорія є окремим випадком кей- нсіанської теорії — за умов повної зайнятості. Однак, альтернативність кейнсіанської і неокласичної теорій не дозволила створити задовільну концепцію їх «синтезу».

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ — одна з основних течій сучасної економічної теорії та політичної думки, яка намагається обгрунтувати необхідність поєднання принципів вільного ринкового підприємництва з обмеженим регулюванням економіки і створенням соціального ринкового госпо­дарства — економічного порядку, в якому сполучаються ринковий ме­ханізм ціноутворення із державним економічним регулюванням і соціа­льним захистом населення.

Центром неолібералізму є ФРН, де його принципи започаткували представники фрайбурзької економічної школи — Вальтер Ойкен, Вільгельм Рьопке, Александр Рюстов, Альфред Мюллер-Армак, а та­кож міністр економіки, а згодом — і канцлер уряду ФРН Людвіг Ер­хард. Вони обґрунтували неоліберальні економічні концепції — ідеаль­них типів господарських систем, соціальної ринкової економіки, сформованого суспільства.

НОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА — один з напрямів сучасного еконо­мічного лібералізму. «Нова класична» економічна теорія охоплює сучас­ний монетаризм, а також концепції природного рівня безробіття (теорії очікувань) і «економіки пропозиції». Вона виступає проти неокейнсіанс- тва з його рецептами широкого державного втручання в економічні про­цеси. Найбільш відомі представники — Нобелівські лауреати Мілтон Фрідмен, Роберт Лукас, а також Томас Сержент, Альфред Лаффер та ін.

ОПОРТУНІЗМ — теорія, яка базується на принципі забезпечення балансу влади, контролю і критики з боку опортунізму (Белінгбрук). В політичній науці розрізняють форми політичного опортунізму: за міс­цем дії — парламентський і непарламентський; за способом дії — сис­темний і ситуаційно-орієнтований.

ПОСТГЛОСАТОРИ — вчення юристів Італії XII — XIV ст., які вважали природне право правом найвищої категорії, вимогам якого ма­ли відповідати норми чинного позитивного права. Постглосатори за­стосовували правила схоластичної логіки (католицька теологія, орієн­тована на виправдання церкви) і вважали волю природним правом, а рабство — породженням насильства.

ПОСТКЕЙНСІАНСТВО — варіант неокейнсіанства 60-90-х років XX ст. Основна проблема дослідження — досягнення динамічної еко­номічної рівноваги за умов повної зайнятості з аналізом взаємозв’язку зайнятості, інфляції і заробітної плати, що знайшло вираз у кривих Філліпса. Представники — П’єро Сраффа, Албана Вільям Філліпс.

ПРОСВІТНИЦТВО — політична ідеологія, філософія і культура молодої буржуазії XVIII ст., яка розвивала ідеї та гуманістичні традиції Відродження.

Просвітництво виникло у XVII ст. в Англії і було пов’язане з твор­чістю Дж.Локка. Потім поширилося у Франції (XVIII ст.), де знайшло відгук у творчості Ш.Монтеск’є, К.Гельвеція, П.Гольбаха, Вольтера. Воно пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рі­вності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республікансь­кого державного устрою.

ПРУДОНІЗМ — різновид соціалізму, в основі якого лежать погля­ди Прудона. Критикуючи капіталістичне виробництво, він виступає за дрібне виробництво, створення кредитно-споживчих асоціацій, бартер­ного товарообігу та насильницької ліквідації держави.

РАДИКАЛЬНА ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ — критична течія в сучасній економічній теорії, яка виникла в 60-х роках XX ст. в США. Її особливість полягає в критичному аналізі сучасної ринкової економіки, засудженні ринкової влади (монополії). Розрізняють її два крила — праве та ліве.

Праворадикальна економічна теорія критикує, як неокласичний, так і кейнсіанський підходи, вважає, що ринкова економіка потребує значного реформування в інтересах широких верств населення. Основні представники — Дж.К.Гелбрейт, П.Сраффа, Дж.В.Робінсон.

Ліворадикальна економічна теорія критично оцінює сучасну рин­кову економіку і вимагає її реформування, визначаючи при цьому спра­ведливість окремих положень марксистської політичної економії, нама­гаючись поєднати марксизм з іншими напрями сучасної економічної теорії. Представники — П.Баран, П.Свейзі.

РЕВІЗІОНІЗМ — суспільно-політична течія, яка піддавала критиці вчення марксистської теорії та здійснювала його ревізію (Е.Бернштейн).

РЕСПУБЛІКА — форма державного правління, за якого вища вла­да належить виборним представницьким органам.

РЕФОРМІЗМ — політичний та соціальний напрям, який характеризує зміни політичної практики чи аспекти соціального законодавства без фун­даментальної перебудови політичної і соціальної структури суспільства.

РЕФОРМАЦІЯ (reformation — перетворення) — широкий суспільний рух, спрямований проти тоталітаризму католицької церкви, яка багато в чому перебрала на себе поліційні функції по відношенню до пастви.

СИНДИКАЛІЗМ — теорія створена П.Ж.Прудоном на основі кон­цепцій робітничого самоуправління та професійного федералізму, за якою створюються федерації промислових та сільськогосподарських об’єднань наділених правом володіння всіма засобами виробництва.

СОЦІАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІ ЕКОНОМІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ — сформувалися на теоретичній основі соціал-реформізму — економі­чного вчення правого крила соціал-демократії початку XX ст. (Е. Бер­нштейн, К. Каутський, Р. Гільфердінг).

СОЦІАЛ-РЕФОРМІЗМ — течія, яка ґрунтується на уявленнях про можливість реалізації соціалістичних ідей на засадах ринкової економі­ки шляхом реформування останньої. Засновник — Едуард Бернштейн.

СОЦІАЛЬНА ШКОЛА — течія економічної думки, яка сформува­лась у Німеччині на рубежі XIX—XX ст., як наступниця нової історич­ної школи. Найвідоміші представники — Р.Штольцман, Р.Штамлер, О.Шпан, Ф.Оппенгеймер.

СОЦІОЛОГІЧНА ШКОЛА В ЕКОНОМІЧНІЙ ТЕОРІЇ — течія неоінституціоналізму, яка широко застосовує соціологічні методи при дослідженні економічних явищ і процесів. Виникла у Франції, її фунда­тором вважається Франсуа Перру, послідовниками — Г.Піру, Г.Мюрдаль, Дж.К.Гелбрейт, Р.Хейлбронер. Представники соціологічної школи піддають критиці як неокласичні, так і кейнсіанські підходи, ро­зглядають економічні процеси результатом взаємодії різноманітних чинників, серед яких — наука і технологія, політика і ідеологія, конку­ренція і державне регулювання, а економіку — частиною більш широ­кої інституційної системи, що знаходиться в стані еволюції.

ТЕОКРАТІЯ — форма правління державою, при якій глава церкви водночас є главою держави.

ТОТАЛІТАРИЗМ — державний устрій, який характеризується то­тальним контролем держави над усіма сферами життя суспільства, лік­відацією демократичних свобод і прав людини.

УТИЛІТАРИЗМ — етичне вчення, принцип оцінювання всіх явищ з погляду їх корисності, можливості слугувати засобом досягнення пе­вної мети.

УТОПІЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ — вчення про докорінну перебудову несправедливого суспільного устрою і перехід до суспільства соціаль­ної справедливості, побудованого на комуністичних засадах — спільній власності, зрівняльному розподілу, відсутності приватної власності і грошей. Представники раннього утопічного соціалізму — Т.Мор, Т.Кампанелла, Т.Мюнцер; пізнього утопічного соціалізму — А.К. де Сен-Сімон, Ш.Фур’є, Р.Оуен. Ідеї утопічного соціалізму характерні та­кож для представників революційного демократизму XVIII — XIX ст. — Ж.Мельє Г.Маблі, Морелі, Ж.Ж.Руссо, О.Радіщева, О.Герцена, М.Чернишевського, М.Бакуніна, народників, анархістів.

ФЕДЕРАЛІЗМ — принцип політичної системи, що визначає верти­кальний поділ повноважень між різними рівнями врядування (центром і регіонами) та об’єднання різних територіальних та соціально- економічних одиниць, культурних та етнічних груп в одну державу. Виділяють три моделі федералізму: дуалістичний федералізм (XIX ст.), кооперативний федералізм (середина XX ст.), органічний федералізм (кінець XX ст. — початок XXI ст.).

ФІЗІОКРАТИЧНА ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — одна з перших шкіл класичної політичної економії, яка сформувалась у другій полови­ні XVIII ст. у Франції. Основоположники — Франсуа Кене, А.Р.Тюрго, послідовники — В. де Гурне, В.Мірабо, П.П.Мерсьє де ла Рів’є. На противагу меркантилістам, фізіократи джерело багатства вбачали не в обміні товарів, а в їх виробництві, хоча обмежували останнє лише сфе­рою сільського господарства, а всі інші сфери оголосили непродуктив­ними. Фізіократи дали визначення поняття чистого прибутку (ототож­нюючи його з рентою), економічного кругообігу і відтворення, капіталу (витрат виробництва) і ціни.

ФРАЙБУРЗЬКА ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — школа німецького неолібералізму кінці 30-х років XX ст. Засновник — Вальтер Ойкен, представники — А.Рюстов, А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард.

ЧИКАЗЬКА ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — школа неокласичної те­орії, у рамках якої розвивається концепція сучасного монетаризму. Її прихильники надають вирішального значення грошовим фактором у формуванні господарської кон’юнктури і заперечують необхідність ак­тивного втручання держави в процеси відтворення. Основоположник — Мілтон Фрідман.

ШВЕДСЬКА (СТОКГОЛЬМСЬКА) ЕКОНОМІЧНА ШКОЛА — течія економічної думки, яка займається проблемами антикризового ре­гулювання, економічного зростання і економічної рівноваги. Теоретич­ною основою школи стали погляди шведських представників матема­тичної школи в економічній теорії Г.Касселя і К.Вікселя. Представники — Гуннар Мюрдаль, Бертіль Олін, Ерік Ліндаль, Ерік Лундберг, Даг Хаммаршельд.

ШКОЛА ГЛОСАТОРІВ — заснована Ірнерієм на початку XII ст., основним напрямом діяльності якої стало тлумачення рукопису XI ст. «Дигести Юстініана». Діяльність глосаторів утверджувала в юридичній практиці пріоритет правових норм і законів. З результатами діяльності представників цієї течії в середині XIII ст. було видано окремий збір­ник, який суди використовували як джерело чинного законодавства.

ШКОЛА ЮРИСТІВ — течія державно-правової думки Давнього Китаю, автори якої відстоювали ідею поширення в державі єдиного, уніфікованого писаного права, що покликане захищати особу, державу, власність. Разом з тим, відстоюючи ідею правового порядку, суспільної безпеки, вони допускали можливість превентивного (випереджального, запобіжного) покарання, запровадження принципу колективної відпо­відальності, а також покарання за принципом об’єктивної осудності (коли до відповідальності за злочин притягують родичів правопоруш­ника).