Тема 12 Соціально-інституціональний напрямок в економічній думці

* Загальна характеристика інституціоналізму

* Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена

* Соціально-правовий інституціоналізм Дж. Коммонза

* Школа кон’юнктури (емпіричний інституціоналізм)

У.

* Післявоєнні інституціональні концепції

* Дж. К. Гелбрейт: “нове індустріальне суспільство”

та “конвергенція”

Історія інституціоналізму як течії політичної економії налічує майже століття. Термін “інституціоналізм” запровадив у економічні дослідження У. Гамільтон у 1919 р., але цілісної течії тоді ще не існу­вало. Походить цей термін від слів “інституція” (звичай, порядок, традиція) та “інститут” (порядок, що приймає форму закону або установи), а тому й сутність інституціоналізму визначається як не­економічне, інституціональне трактування економічних явищ і про­цесів. У марксизмі, наприклад, структура суспільства виражена трьо­ма поняттями: продуктивними силами, виробничими відносинами та надбудовою. Інституціоналісти на противагу цьому підходу за­пропонували триєдину соціальну структуру, що складається з мате­ріальної, інституціональної та ідеологічної основ. Інституціоналізм пройшов в еволюційному розвитку три періоди: виникнення інститу- ціональних теорій у 20—30-ті роки XX ст., період затишшя — 40—50-ті роки і нове піднесення, яке почалося в 60-ті роки.

Ранній інституціоналізм не залишив після себе цілісної школи чи сильного лідера. Розрізняють соціально-психологічний інституціо­налізм Торстейна Веблена (1857—1929), соціально-правовий інсти­туціоналізм Джона Коммонза (1862—1945) та школу кон’юнктури Уеслі Мітчелла (1874—1948). Незважаючи на неоднорідність, пред­ставники цієї течії економічної думки мають спільні методологічні принципи'.

* еволюційний характер теорії;

• технологічний детермінізм;

• розширене трактування предмету політичної економії, застосу­вання так званого міждисциплінарного підходу;

• чітко означений критицизм.

Інституціоналізм був течією, яка протиставляла себе класичним та неокласичним поглядам і виступала з різкою критикою ортодоксії, а саме: проти теорії гедонізму (максимальної вигоди для себе), ідеології індивідуалізму (з теорією колективних дій та інститутів), статичного підходу (пошуку економічної рівноваги) за динамічний підхід (розгляд явищ в історичній послідовності), проти абстрактного методу аналізу.

Інституціоналісти досліджували три групи проблем, тісно пов’яза­них зі сферою державної політики:

• взаємовідносини праці та капіталу;

• взаємозв’язок монопольного сектора економіки з дрібним і се­реднім бізнесом;

• взаємодію приватних і суспільних інтересів.

Інституціональні погляди Т. Веблена називають соціально-пси­хологічними тому, що в основу розвитку суспільства й економіки як його частини було покладено психологічні чинники — звички, пове­дінку, традиції, уявлення, прагнення. Предмет політекономії Т. Веб­лен визначив як поведінку людини стосовно матеріальних засобів існування, що свідчить про гіпертрофію психологічних чинників. Учення Т. Веблена відрізнялось особливим критицизмом — засуджу­вались і критикувалися не тільки ортодоксальні погляди, а й сам ка­піталістичний спосіб виробництва. Різко негативним було ставлення Т. Веблена до процесів монополізації, зростання розмірів і сили кор­порацій, ліквідації вільної конкуренції. Історичний розвиток він трактував як виникнення, зростання суперечностей між інституцій- ним і зовнішнім середовищами та поступове їх вирішення, а рушій­ною силою історичної еволюції вважав переважно технічний і тех­нологічний прогрес засобів виробництва.

Т. Веблен підійшов до поділу капіталістичного господарства своїм шляхом, визначивши в ньому сфери “індустрії” та “бізнесу”. Під пер­шою він розумів матеріальну форму капіталістичного виробництва, тобто безпосередньо виробництво, а під другою — керуючу силу ви­робництва, сферу обігу. Т. Веблен стверджував, що бізнес підпоряд­кував виробництво й індустрію власним фінансовим інтересам, а тому основною суперечністю сучасного йому світу він вважав не­відповідність інтересів індустрії та бізнесу.

Позитивізм, практицизм, прагматизм — основні ознаки соціально- правового інституціоналізму Дж. Коммонза. Головна мета його вчен­ня — на основі примату права зробити все для збереження й модифіка­ції капіталістичного ладу в цілому. Особливе місце в системі Дж. Ком­монза посідає теорія соціального конфлікту, один з різновидів кон­цепції соціального солідаризму. Соціальні конфлікти, за Дж. Коммон- зом, не мають антагоністичного характеру, не базуються на класових виробничих відносинах. Вони є необхідним і неминучим чинником розвитку, проявом багатоаспектної взаємодії різних груп у соціально­му організмі. Соціальні конфлікти ліквідуються мирним шляхом, тоб­то урегульовуються за допомогою інституціоналізації, тобто встанов­лення процедурних правил, діяльності регулюючих органів, прийнят­тя законодавчих актів. Ідея класового миру дістала продовження в теорії “колективних дій”, що відображає діяльність колективних ін­ститутів, корпорацій, профспілок, політичних партій тощо, які дося­гають примирення шляхом укладання компромісних, добровільних угод. На такій основі Дж. Коммонз передбачає подальший розвиток економіки й суспільства та формування уряду “різних інтересів”, який би відображав у кінцевому підсумку суспільні інтереси.

Вихідними економічними відносинами в Дж. Коммонза є угоди, під якими він розумів будь-які конкретні зобов’язання суб’єктів суспіль­ного життя. На шляху мирної еволюції угоди можна вирізнити етапи “конфлікту”, “залежності” та “порядку” (врегулювання відносин). Поняття вартості в системі Дж. Коммонза має відбиток також право­вого детермінізму; воно визначається як згода в майбутньому вико­нати попередньо взяте зобов’язання.

Практичну орієнтацію на конкретні варіанти державного втру­чання мав інституціоналізм У. Мітчелла, який дістав назву емпірич­ного. Обстоюючи позиції мінової концепції, У. Мітчелл головними явищами економічного життя вважав гроші та грошовий обіг, а сучас­ну капіталістичну економіку — “грошову цивілізацію”. Працюючи в Національному бюро економічних досліджень і постійно критику­ючи абстрактний метод економічної науки, учений вміло використо­вував описово-статистичний інструментарій: динамічні ряди, індек­си, регресійно-кореляційний аналіз та ін. Займаючись прогнозуван­ням розвитку капіталістичної економіки, У. Мітчелл розробив так званий гарвардський барометр, який обчислювався на основі серед­ніх величин — індексів спекуляції, бізнесу та грошового ринку. Ціка­во, що перед великою депресією у США гарвардський барометр по­казував “ясно”.

Суттєвий внесок У. Мітчелл зробив у теорію економічних циклів, уперше висунувши ідею безкризового циклу, що складається з чоти­рьох фаз: депресії, пожвавлення, розквіту й рецесії. Проте незважа­ючи на відсутність фази кризи, У. Мітчелл визнавав постійний харак­тер циклічних коливань і обстоював активне державне втручання у вигляді антициклічних антикризових заходів. Лідер кон’юнктурної школи пропагував навіть капіталістичне планування, під яким ро­зумів постійне державне регулювання економічних процесів, що має індикативний, рекомендаційний характер.

Таким чином, у ранньому інституціоналізмі трактування еконо­мічних явищ велося з трьох позицій: психології та технології, права, ринкової кон’юнктури. Негативізм позиції Т. Веблена був урівноваже­ний позитивізмом Дж. Коммонза та практицизмом У. Мітчелла. Ранні інституціоналісти істотно вплинули на економічну думку, особливо на формування ідей ліберального реформізму.

Післявоєнні інституціональні концепції, які сформувались у 60-х ро­ках XX ст. в результаті спроб об’єднати політекономію й соціологію, поклали початок соціологічному (інституціонально-соціальному) на­прямку. Представниками його є економісти американські Адолф Берлі (1895—1971), Гардінер Мінз (нар. 1896) та французькі Жан Фурастьє (нар. 1907), Франсуа Перру (нар. 1903). Вони скептично поставилися до кейнсіанських спроб знайти закономірність розвитку співвідно­шення доходів, заощаджень і споживання, піддали сумніву універсаль­ний характер “вічних” законів неокласиків, висуваючи на перший план суспільні відносини людей, сферу обміну, споживання, форми організації ринку, моральні принципи, надавали вирішального зна­чення в економіці інститутам (державі, великим корпораціям, проф­спілкам). До технократичного напрямку належать ті теорії, які осно­вою розвитку суспільства вважають зміни в техніці виробництва (тео­рія стадій суспільного розвитку, теорії індустріального суспільства).

Виходячи з того, що акціонерні товариства стали головною фор­мою капіталістичних підприємств, А. Берлі обґрунтував теорію “де­мократизації капіталу”, революції у відносинах власності. На його думку, організація таких підприємств і повсюдне поширення акцій серед населення означають перетворення всіх їх власників незалежно від частки в сукупному капіталі акціонерного товариства, на спів­власників капіталу й одержувачів прибутку. А. Берлі оголосив США Американською економічною республікою, у якій панує “народний капіталізм”. Існувала також теорія “людського капіталу”, яку тепер визнає більшість економістів. Під “людським капіталом” розуміють знання, навички та здібності людини, що сприяють підвищенню про­дуктивності праці та є джерелом майбутніх доходів.

На підставі відокремлення власності на капітал від його застосуван­ня виникла теорія “управлінськоїреволюції” (А. Берлі, Д. Бернхем). Найманих управляючих, які тепер здійснюють функції керівництва ак­ціонерними товариствами, зображують як “довірених народу”, ствер­джуючи, що вони керуються не мотивом прибутку, а інтересами су­спільства. Сучасний науково-технічний прогрес і посилення суспільно­го характеру виробництва сприяють підвищенню ролі техніків, інже­нерів, економістів в управлінні господарством. Робиться висновок, що капіталісти-власники втратили владу над виробництвом, а акціонерні підприємства вже зараз є загальнонародними, хоча питання про фор­му власності підміняється питанням про форму управління.

Суть теорії “держави загального благоденства” полягає в тому, що держава взяла на себе відповідальність за забезпечення всім громадя­нам здорового й гідного рівня життя. Вона через бюджет перерозподі­ляє доходи на користь бідних, у результаті чого багатих і бідних де­далі більше витісняють середні класи із середніми доходами (П. Саму- ельсон). Держава зображується як надкласовий орган, що діє в інте­ресах усього суспільства, усіх класів, прошарків і груп.

Концепцію Пола Самуельсона досить часто називають “змішаною економікою”, яка поєднує, у теоретичному плані, узагальнююче по­няття макроекономіки та традиційний мікроекономічний аналіз (сам учений називав її “великим неокласичним синтезом”). Можливість такого синтезу випливає з визнання того факту, що сучасні мікро- й макроекономіка є науками переважно короткотермінової рівноваги, а не довгострокової динаміки. Зауважимо, що це твердження було справедливим у 50-х роках, до появи новітніх динамічних моделей економічного розвитку кейнсіанського та неокласичного типу.

Велике значення має теорія “колективного капіталізму”, сформо­вана Г. Мінзом. Вона складається з трьох основних елементів: “ди­фузії” власності, “революції в доходах” та “управлінської революції”. На прикладі цього вченого можна дослідити еволюцію інституціо- нальних поглядів. До війни Г. Мінз солідаризувався з Т. Вебленом у питанні критики монополій, з Дж. Коммонзом та У. Мітчеллом — у питаннях колективних договорів та соціального страхування. У 1962 р. в книзі “Корпоративна революція в Америці” Г. Мінз актив­но підтримував великий бізнес, оголошуючи корпорацію новим со­ціальним інститутом, який відображує суспільні інтереси, а не тільки дбає про зростання прибутків, і діє за критерієм соціальної відпо­відальності. Він запропонував власний практичний проект реформ (який передбачав державну регламентацію цін, дивідендів тощо), спря­мований на об’єднання інтересів монополій з інтересами суспільства.

В умовах посилення науково-технічної революції деякі економісти (Дж. К. Гелбрейт, У. Ростоу та ін.) висунули технократичні теорії, у яких містяться спроби пояснити основні соціально-економічні яви­ща змінами в галузі техніки. На думку вчених, технічний прогрес і розвиток великого машинного виробництва привели розвинені краї­ни до “індустріального суспільства”, що характеризується високим рівнем промисловості, провідною роллю міст, єдиним внутрішнім ринком, поглибленим професійним поділом праці, розвиненою сис­темою загальної освіти, наявністю “спільних ідеалів”. “Індустріаль­не суспільство” зображувалось як єдина для всіх країн модель, у якій посилюється активність держави в галузі економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. В “індустріальному суспільстві” зберігаються класи чи соціальні групи, що визначаються на основі поділу праці.

Варіант теорії “індустріального суспільства" Д.жгл/а Кеннета Гел­брейта дістав назву “нового індустріального суспільства”. Техніка й технологія, на його думку, породжують нові економічні ознаки, що стали характерними для сучасного капіталізму (найважливіша з них — планування). Зміни в техніці спричинили утворення найбільших корпорацій — основи індустріальної системи, а також поєднання кор­порацій з державою. Так виникає “нове індустріальне суспільство” —

підсумок і прояв науково-технічного прогресу. Реальну владу в ке­рівництві корпораціями мають уже не власники капіталу, а “техно­структура”, що складається з інженерів, учених і адміністраторів і діє в інтересах суспільства. Метою “техноструктури” є не максиміза- ція прибутку, а зміцнення ринкових позицій корпорацій. Планування в межах корпорації потребує стабільності внутрішніх і зовнішніх умов функціонування, що робить ринок передбачуваним і ліквідує вільну конкуренцію. Дж. К. Гелбрейт писав про виникнення нового класу — “білих комірців”, до якого зараховував також кваліфікованих робіт­ників, вважаючи їх продовженням “техноструктури”. У результаті ро­биться висновок про “зменшуване значення робітничого класу”, різке зниження ролі профспілок, зближення інтересів “нового класу техно­структури” в досягненні “спільних соціальних цілей”.

У книгах “Економічні теорії та цілі суспільства” (1976) і “Вік не­впевненості” (1977) Дж. К. Гелбрейт дещо змінює свою концепцію: відмовляється від поглядів відносно прогресивних прагнень великих корпорацій, визнає факт підпорядкування держави корпораціям, ви­суває програму буржуазних реформ, яку називає “вимушеним соціа­лізмом”. Ідеться про націоналізацію воєнної промисловості, посилен­ня планування, прогресивний прибутковий податок тощо.

Одним з різновидів теорії “індустріального суспільства” є теорія “стадій суспільного розвитку” Уолта Ростоу (нар. 1916). На його дум­ку, усі суспільства відповідно до рівня їх економічного розвитку мож­на зарахувати до однієї з п’яти категорій: традиційне; перехідне; суспільство, що переживає процес зрушення; суспільство, яке “до­зріває”; суспільство, яке досягло високого рівня масового споживан­ня. Економічну систему США У. Ростоу зображує як найвищу ста­дію суспільної еволюції, стадію високого рівня споживання, модель для майбутнього розвитку всіх інших країн. Посилаючись на техні- ко-економічні показники — норму нагромадження, технічний рівень виробництва, рівень споживання, У. Ростоу стверджував, що струк­тура радянської економіки була близької до структури економіки За­ходу. Цікаво, що комунізм учений назвав “хворобою перехідного пе­ріоду”, одним з можливих шляхів переходу до “єдиного індустріаль­ного суспільства”.

Наприкінці 60-х років XX ст. індустріальне суспільство почали роз­глядати як певну стадію, а не кінцеву форму суспільства. Дедалі біль­шого значення набуває концепція “постіндустріального” (інформацій­ного) суспільства американського соціолога Даніела Белла (нар. 1919). Постіндустріальне суспільство — це суспільство послуг, де більше по­ловини населення зайнято поза сферою матеріального виробництва, економіка має “узгоджений характер”, забезпечується загальний доб­робут, управління суспільством переходить до вчених, а головною цінністю є інтелект та інформація.

Суть теорії “конвергенціїдвох світових систем” полягає у тверджен­ні, що з розвитком капіталізму й соціалізму в обох системах виника­ють і посилюються спільні ознаки, а відмінності поступово зникають. Умови виробництва, розвиток науки та культури, техніки та техно­логії не виокремлюються із загальноцивілізаційного прогресу й не мо­жуть суттєво різнитися. Дж. К. Гелбрейт тенденцію “конвергенції” виявив у зростанні великого виробництва, збереженні автономії під­приємств, державному регулюванні економіки. “Ми бачимо, — писав він, — що конвергенція двох нібито різних індустріальних систем відбувається в усіх найважливіших галузях” [15, с. 454].

Теорії післявоєнного інституціоналізму охоплюють надзвичайно різні сфери суспільного життя, формуючи альтернативне (відмінне від неокласичного та кейнсіанського) бачення закономірностей розвит­ку економічних систем. Ці теорії намагаються відобразити й поясни­ти новітні явища економічного життя світу, спрогнозувати майбутній напрям руху економіки, політики, науково-технічного прогресу, со­ціології в їх взаємозв’язку, показати тенденції розвитку суспільства як невіддільного цілого.

Контрольні запитання та завдання

1. У чому полягає особливість інституціоналізму як течії економіч­ної думки?

2. Що таке “технологічний детермінізм” і “міждисциплінарний під­хід”?

3. Охарактеризуйте ставлення Т. Веблена до монополій, сфери обі­гу, кредитних відносин.

4. Розкрийте зміст теорії “соціального конфлікту” та “колективних дій” Дж. Коммонза.

5. Доведіть, що У. Мітчелл пояснював економічні явища з точки зору ринкової кон’юнктури.

6.Укажіть особливості післявоєнних інституціональних концепцій.

7. Охарактеризуйте теорії “народного” та “колективного” капіта­лізму.

8. Визначте сутність технократичного напряму в теорії інституціо­налізму.

9. Дайте визначення змішаної економіки, нового індустріального та інформаційного суспільств.

10. Чи зберігає актуальність теорія “конвергенції” Дж. К. Гел­брейта?