Теоретико-методологічні основи і поняттєво-термінологічний апарат дослідження

Серед завдань, що стоять перед наукою, одне з перших місць завжди займала проблема формування адекватного понятійного апарату. В історичному економіко-правовому дослідженні важливим завданням є установлення адекватного понятійного апарату та можливість застосовувати ті знання, які вже отримані наукою з метою прирощення їх новими знаннями.

Безперечно, одним із ключових, фундаментальних термінів є поняття «банк». Чисто семантичне його тлумачення приводить до висновку, що походження банку належить віднести до такого періоду розвитку, коли гроші стали виконувати функцію світових грошей. У XIX ст. банки в розглядалися як вища форма кредитного посередництва і найважливіший орган вексельного і грошового обігу. У відповідності з цим визначалася і мета їх діяльності - створити систему кредиту, яка забезпечувала б капіталу можливе вигідніше, доступніше і менш ризикованіше розміщення і в той же час задовольняла б усім умовам і потребам продуктивної праці і торговельного обміну. Завдання банків зводилося до регулювання кредитно-грошового обігу. Згідно з цим банки виступали як кредитні посередники і являлися чинниками грошового обігу.

Характерно, що у нормативно-правових документах щодо банків застосовувався термін «кредитні установи». Певний час, як зазначав Є. М. Трубецькой, стрoгoї системи термінології установлено нє було^[106], що очевидно створює передумови не стільки для їх довільного трактування, скільки до підміни понять.

Банки розділялися на кредитні і оборотні. Завдання перших полягало в тому, щоб створити можливість для одних вигідно поміщати свої вільні капітали, а для інших користуватися цими капіталами на вигідніших умовах.

Оборотні банки мали на меті полегшити і прискорити грошовий обіг, усунути усі незручності, супроводжувати безпосереднє пересування грошей і цінностей і об'єднати різноманітні платіжні угоди. Це досягається тим, що банки стають ніби загальним касиром цілої групи осіб, які довіряють йому свої засоби за рахунок їх платежів. Історично оборотні банки виникли раніше інших. Грецькі міняйла, римські аргентарії, італійські campsores займалися головним чином переказом грошей і торгівлею платіжними цінностями. Такий же характер мали і перші банки італійських міст, жиробанки. Аналогічну мету переслідували й депозитні банки, які не мали права пускати в обіг внески без дозволу вкладників. Найбільший розвиток оборотні банки отримали у XVII ст., коли з'явилися емісійні банки, що ввели в обіг новий, легкий рухливий і загальнодоступний платіжний засіб - банковий квиток. З самого початку свого виникнення банки сполучали заняття переказом грошей з кредитними операціями. Тому поділ їх на оборотні і кредитні банки мало лише теоретичне значення.

Набагато важливіше значення мав поділ на банки короткострокового кредиту (комерційні) і довгострокового (земельні). Різнорідні за своїми економічними умовами комерційний і земельний кредит вимагали кожен для себе особливої організації. Таким чином виробилися дві системи установ комерційного і земельного кредиту. Законодавством, проте, спеціалізація банкових операцій була проведена не в усій повноті.

Цікаво, що на 1862 р. у Росії майже не існувало іпотечних банків. До того ж, у провінційних, діючих у обмеженому районі кредитних установах було зручнішим не проводити різкої межі між короткостроковими і довгостроковими операціями.

Комерційні, або торговельні банки за характером операцій, що переважали, мали назву облікових (на заході Облікових контор - Comptoirs d'Escompte) або Позикових банків. Але оскільки у сферу діяльності комерційних банків у XIX ст.

Джерела оборотних коштів банків мали різне походження. Основний капітал їх міг бути асигнований або із загальнодержавних засобів, або відрахований із сум, що належали якому-небудь стану, міському товариству або земству, або ж зібраний підпискою на акції; нарешті, оборотний капітал міг бути утворений з пайових внесків або від реалізації заставних зобов'язань групи осіб, пов'язаних круговою порукою. Звідси, за способом утворення оборотного капіталу, банківські установи поділялися на: 1) державні, 2) станові, 3) громадські (міські, сільські, земські), 4) акціонерні, 5) кредитні товариства (на заході banques populaires, Volksbanken) і 6) товариства взаємного кредиту. У російській практиці банківської справи усі банківські установи (за виключенням Херсонського земельного банку) відомі як «товариства» (кредитні і взаємного кредиту) і «товариств» (позичкоощадних).

До розряду теоретико-методологічних варто віднести й проблему визначення функцій банків. Найважливішою функцією банків у період їх створення, зазначає д.е.н. І. І. Д'яконова, було посередництво у кредиті, необхідність якого обумовлювалася тим, що безпосереднє надання вільних грошових капіталів у позику їх власниками промисловим і торговим підприємцям наштовхувалося на перешкоди: 1) незбіг розмірів грошового капіталу, що

пропонувався в позику, з розмірами попиту на нього; 2) незбіг термінів вивільнення грошових капіталів у позикових капіталістів із

термінами, на які вони потрібні позичальникам;

3) непоінформованість власників грошового капіталу про кредитоспроможність позичальників^[107].

До важливих теоретичних проблем належить визначення поняття «організація» у кредитно-банківській сфері.

Кредитним установам, яким це було дозволено статутом, мали право засновувати філіальні відділення, агентства і призначати посередників. Агентствами називалися маленькі відділення, що здійснювали операції за рахунок своїх довірителів. Від відділень вони відрізнялися виключно розмірами і кількістю здійснюваних ними операцій.

За сприяння посередників банки здійснювали операції, переважно позик під заставу сільськогосподарських продуктів, у віддалених місцях, де відділення і агентство не окуповувалися. Посередники діяли під безпосереднім керівництвом банку і відповідали своїм майном за повернення позичених через їх посередництво грошей. Посередниками могли бути товариства, наприклад, земства, міста, установи, банки, артілі і приватні особи.

Особа, котра перебувала у постійних зносинах з банківською установою, називалася кореспондентом. У банківській справі кореспондентів прийнято було розділяти на дві групи - кореспонденти Nostro (наші), до яких належали комісіонери і агенти банку, і кореспонденти Loro (їх), до яких належали клієнти банку^[108]. Одна і та ж особа або установа могла одночасно перебувати кореспондентом Loro і Nostro банку. Кореспондентам Nostro банк доручав здійснювати за його рахунок різні операції, зокрема, отримувати платіж по векселю, видавати дозволену позику, сплачувати переказ. Кореспонденти Loro могли давати банку подібні доручення. Отже в різні операційні моменти кореспонденти могли бути то кредиторами, то дебеторами банку, тобто бути боржниками банку або навпаки.

Важливою проблемою залишалося визначення суб'єкта права у сфері кредитно-банківських відносин. Ним міг бути лише організований колектив, який володів відособленим майном, брав участь в обігу капіталів від власного імені та самостійно ніс майнову відповідальність. Банківські установи володіли зазначеними реквізитами, але лише окремі їх вказували^[109]. У статутах банків указувався статус кожного з них як юридичної особи. Банки діяли на підставі статуту або положення, мали свій розрахунковий або поточний рахунок і виступали суб'єктом різноманітних відносин. Проте не всі банківські установи мали відповідні реквізити. Так, вказівка на поточний рахунок в УДБ у 1918 р. трапляється лише в окремих юридичних осіб, до яких належали УНКБ і Харківське товариство взаємного кредиту^[110].

На території західноукраїнських земель банки також створювались як акціонерні товариства, проте статутні документи не містили інформації про засновників банку, а воля юридичних осіб виявлялася в рішеннях управи (дирекції), контрольної комісії та вибору - контрольного органу за здійсненням торговельних операцій^[111].

Дещо в інший спосіб регламентувалася взаємодія волі людей у статуті Подільського Союзбанку. Фірма створювалася для об'єднання діяльності кооперативних товариств та їх союзів. До союзу могли вступати різні кооперативні товариства, в тому числі кредитні. Для визначення волі людей Союзбанком проводилися зібрання уповноважених союзних установ. § 4 статуту чітко вказував на статус союзу як юридичної особи та його право вступати до других кооперативних союзів та інших організацій^[112]. Якщо ж воля соціального цілого визначалася ззовні, то юридична особа іменувалась установою^[113].

До інших теоретико-методологічних основ дослідження слід віднести проблему витоків банківської діяльності на території України, яку, до речі, усе ще не вирішено. Виникнення банківництва тут відтерміновують до Київської Русі, стверджуючи при цьому про «зародження банківсько-кредитних відносин»^[114]. У Київській Русі, як відомо, не існувало банківських установ, проте існували кредитні відносини. Посилаючись на цю обставину, зокрема, на просторову редакцію Руської Правди, де є статті про боргове зобов'язання, позики, проценти тощо, згадуване джерело робить висновок що вони «категоріально та інституціонально пов'язані з грошово- банківською системою»^[115]. Очевидно, при цьому не слід міняти місцями причину і наслідок. У даному випадку причиною є кредитні відносини, які могли бути передумовою виникнення банківських установ. Проте наслідком так і не стало їх утворення. І причину цього слід шукати у тій же редакції, у якій із 121 статті кредитним відносинам присвячено лише декілька^[116]. Тому твердження про банківські відносини, тим паче про грошово-банківську систему є передчасними. Очевидно, слід продовжити пошук наукової істини щодо розвитку товарно-грошових відносин, фінансово-кредитних інструментів та грошовій системі держави.

До розряду теоретико-методологічних належить віднести проблему банківської системи та її становлення на території України. Справа у тому, що зазначена проблема отримала у науковій літературі неоднозначне висвітлення, а окремі висновки побудовані, на наш погляд, на помилкових судженнях. Тому на фоні дискусій про необхідність юридичних визначень спеціальних правових термінів, дискусійним і проблематичним все ще залишається поняття «банківська система України».

ДАВО. Вінницьке відділення Державного банку (1907-1919). - Ф. 62. - Оп. 1. - Спр. 194. -

Хвостов В. М. Общая теория права. Элементарный очерк. По изданию 1911 г.

При дослідженні кредитно-банківської проблематики науковці доволі часто використовують поняття «банківська система», локалізуючи її «на теренах України», або характеризуючи її як «вітчизняну». Питання щодо вживання зазначених термінів виникають тоді, коли їх застосовують до історичних періодів. Так, зокрема, окремі автори пов'язують виникнення банківської системи з виникненням грошей, коли банківські установи взагалі були відсутні. Інші формування «вітчизняної» банківської системи пов'язують з банківськими установами, що діяли на території

України у XVIII - на початку XX ст., що навряд чи доречно.

Початок банківської діяльності на території України

дослідники датують серединою XVIII ст., обумовлюючи даний процес становленням банківської системи Росії^[117], що не викликає жодних заперечень^[118]. Період виникнення в Росії системи кредитних установ за часом охоплює кінець 50 - початок 60-х рр. XIX ст. і тягнеться до останньої чверті XIX ст.^[119]. Саме ця система і отримала поширення на території України, яка входила до складу Російської імперії. Чи доречно цю систему називати «вітчизняною», чи «українською»? На нашу думку - не слід, оскільки у даному випадку ми можемо говорити про систему кредитних установ Російської імперії, яка була поширена й на територію України.

Що ж стосується виникнення банківської системи на території України, то тут зустрічається набагато ширший і значно суперечливий діапазон думок. Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 p., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. - у Херсоні, стверджує О А. Костюченко^[120]. Формування вітчизняної банківської системи відбулося у другій половині ХІХ ст., констатує І. Е. Новікова^[121]. При цьому зовсім ігнорується створення і поширення банківських установ на території Західноукраїнських земель, які входили до складу Австро-Угорської імперії.

Виходячи з того, що банківська система будь-якої держави - це сукупність банківських установ, які створені та діють на території відповідної держави^[122], очевидно правильним було б твердження, щодо поширення на територію України у XVIII - на початку XX ст. банківських систем Російської і Австро-Угорської імперій. За відсутності власної державності у цей період твердження про формування вітчизняної банківської системи є завчасним і по-суті неправильним. Фактично це були або контори, відділення і філії центральних кредитних установ інших держав, або кредитні установи на території України, яка входила до складу Російської і Австро-Угорської імперій.

Банківська система історично починає формуватися з утворенням центрального банку, універсальних банків, які здійснюють весь відомий спектр операцій, та спеціалізованих банків, що орієнтувалися на певний вид операцій. На думку авторів, початки формування вітчизняної банківської системи слід пов'язувати з процесом створення банківських установ у період державотворчих пошуків на території України у 1917-1921 рр. Саме тоді було створено Державний банк України, який виконував функції центральної, емісійної установи держави^[123].

На сучасному етапі розвитку України існує легальне визначення банківської системи і ціла низка наукових підходів щодо трактування досліджуваного поняття. Так, згідно зі ст. 334 Господарського кодексу України, що врегульовує правовий статус банків, «Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до закону». Дане визначення не суперечить ст. 4 Закону України «Про банки і банківську діяльність», що визначає банківську систему України: «Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень цього Закону та інших законів України».

Банківська система в Україні започаткована 20 березня 1991 року, вважають науковці^[124] і пов'язують цей процес з прийняттям Закону України «Про банки та банківську діяльність», який став законодавчою основою створення НБУ та були закладені основи класичної дворівневої банківської системи України.

Проте наведені норми не дають і, напевно, не повинні давати відповіді на питання щодо формування банківської системи на території України у історичному контексті. У науковій літературі щодо поняття «банківська система», таким чином, існує двозначність. Застосовується воно у двох значеннях - широкому, розуміючи при цьому кредитно-фінансову систему взагалі, з чим навряд чи можна погодитись, і вузькому, розглядаючи банківську систему як сукупність різних видів взаємопов'язаних між собою банків, що функціонують як єдиний організм у даний історичний період^[125].

Складнішим видається питання про рівні цієї системи. У дореволюційній Росії існувала розгалужена і потужна багатосуб'єктна система кредитних установ. І. Е. Новікова характеризує її як трирівневу, де перший рівень - центральний Державний банк Російської імперії та державні Селянський поземельний і Дворянський земельний банки, другий - банки короткострокового кредиту, а третій - приватні іпотечні банки^[126].

Проте російські фахівці з банківського права вважають, що ця система не встигла стати навіть дворівневою, про що свідчить стан її верхнього рівня^[127]. Саме він не забезпечував систему кредитних установ необхідної міри незалежності від уряду, що повністю контролював і її діяльність, і через неї - самоврядування комерційних банків, істотно обмежуючи їх можливості. Лише на початку XX ст., коли темпи розвитку капіталізму різко прискорилися, внаслідок чого за короткий період часу починаючи з 1909 р. у країні виникли найбільші АКБ, стали складатися передумови перетворення системи кредитних установ у дворівневу, вважають вони.

Констатація трирівневої системи^[128] до 1917 р. і дворівневої, характерної для сучасної банківської системи, останнім часом супроводжується пошуками «удосконалення» останньої. Проте підігнати нині діючу банківську систему під трирівневу, всупереч діючому законодавству, видається малопродуктивним заняттям. Можливо, не так уже й важливо скільки рівнів має банківська система - два, три або чотири^[129]. Головне у тому, що центральний банк є регулятором в банківській системі.

1.3.