5.1. Економічна сутність дефіциту державного бюджету та причини його виникнення
Дефіцит державного бюджету — явище в економіці не нове. Повного мірою бюджетний дефіцит є наслідком дискреційної бюджетно- податкової політики1, адже уряд не може точно визначити розмір майбутніх бюджетних надходжень і необхідних витрат.
Він лише затверджує загальні положення, що регулюють податкові ставки, форми та обсяги трансфертних виплат, а також визначає пріоритети в структурі державних замовлень і закупівель. Однак навіть при налагодженій процедурі прийняття зазначених рішень реальні обсяги надходжень до бюджету та розміри державних витрат значною мірою залежать від стадії (циклу) розвитку економіки. Інакше кажучи, бюджетний дефіцит зростає в періоди спаду, оскільки державні доходи від податкових надходжень зменшуються, а обсяги трансфертних виплат зростають, і скорочується під час підйому економіки, оскільки податкові надходження збільшуються, а обсяги трансфетних виплат відповідно зменшуються.Отже, бюджетний дефіцит — це стан державного бюджету, при якому державні витрати перевищують бюджетні надходження. Інак- 1 Дискреційна бюджетно-податкова політика — це свідоме маніпулювання податками та державними витратами з метою зміни реального обсягу національного виробництва та зайнятості, контролю над інфляцією та прискоренням економічного розвитку.
ше кажучи, дефіцит державного бюджету свідчить насамперед про його незбалансованість. Отже, поява бюджетного дефіциту зумовлена неправильно обраною та реалізованою концепцією збалансування бюджету.
Відомо три класичних концептуальних підходи до збалансування державного бюджету: 1) збалансування на щорічній основі; 2) збалансування в ході економічного циклу; 3) функціональні фінанси. Кожна з цих концепцій має характерні риси та економічні наслідки.
До “Великої депресії” 30-х років вважалося, що щорічно збалансований бюджет є бажаною метою державних фінансів.
Однак при ближчому розгляді стає очевидним, що щорічно збалансований бюджет має ряд суттєвих недоліків, а саме такий підхід в основному виключає фіскальну діяльність держави як антициклічну, стабілізуючу силу. Більш того, щорічно збалансований бюджет насправді погіршує коливання економічного циклу. Припустімо, що економіка раптово стикається з тривалим періодом безробіття та зниженням доходів. Тоді держава з метою збалансування бюджету має або збільшити податки, або обмежити власні видатки, або використовувати поєднання цих заходів. Проблема полягає в тому, що ці заходи є стримуючими за характером і кожний з них ще більшою мірою зменшує, а не стимулює ділову активність і сукупний попит. Можна уявити іншу ситуацію. Економіка стикається з інфляційними процесами, внаслідок яких зростають грошові доходи та автоматично підвищуються податкові надходження до бюджету. Щоб збалансувати бюджет і ліквідувати майбутні бюджетні надлишки, держава має зменшити податкові ставки або збільшити державні видатки. Однак кожний з цих заходів (або їх поєднання) зумовить зростання ділової активності, зайнятості та в кінцевому підсумку не зменшить інфляції, а лише посилить її тиск на економіку. Отже, концепція щорічно збалансованого бюджету не є економічно ефективною, вона має суттєві суперечності та не може забезпечити стабільність економіки в довгостроковому періоді.Не зважаючи на зазначені проблеми, ця концепція має прихильників. Ряд консервативних економістів, виступаючи за підтримку бюджету, що збалансовується на щорічній основі, вважає, що викликати сумнів має не зростаючий дефіцит державного бюджету та державний борг, а збільшення видатків, пов’язаних з проведенням
різних урядових програм. Зростання кількості урядових програм, а особливо тих, що потребують значних витрат, має бути суспільно контрольованим. Це можливо в тому разі, якщо такому зростанню сприяє сплата вищих податків. Якщо використовується дефіцитне фінансування, цей процес стає суспільно неконтрольованим, бо державні програми мають тенденцію в кількісному відношенні зростати швидше, ніж належало б, тому що суспільна опозиція цьому процесу набагато слабша, коли він фінансується за рахунок зростання дефіциту, а не податків.
Зростання дефіциту державного бюджету, спричинене збільшенням кількості урядових програм, у даному разі розглядається як вияв більш фундаментальної проблеми — посягання уряду на існування приватного сектора.Інша концепція, а саме бюджет, збалансований на циклічній основі, має цілком протилежний підхід. Обґрунтування цієї концепції логічне, просте та зрозуміле. Ідея бюджету, збалансованого на циклічній основі, передбачає, що уряд реалізовуватиме антициклічну політику та водночас збалансовуватиме бюджет. У цьому разі бюджет збалансовується не щорічно, а впродовж економічного циклу. Для того щоб протистояти спаду, уряд має зменшити податки та підвищити державні видатки. Отже, фактично цілеспрямовано збільшують бюджетний дефіцит, проте водночас стимулюється ділова активність і підприємництво (ставка на майбутнє). Протягом наступного інфляційного піднесення також логічно буде збільшити податкові ставки та зменшити державні витрати. Це дасть змогу, по-перше, вилучити з обігу частину надлишкової грошової маси, а по-друге, створити деякий бюджетний надлишок, за допомогою якого можна буде покрити державні борги, що з’явилися в період спаду.
Але навіть при такій привабливій бюджетній концепції ми стикаємося з серйозними проблемами. Перша з них полягає в тому, що підйоми та спади в економічному циклі найчастіше неоднакові як за глибиною, так і за тривалістю. Тому тривалий та глибокий спад, за яким спостерігатиметься відносно короткий та скромний період підйому, безсумнівно, призведе до значного збільшення дефіциту державного бюджету й водночас до незначного позитивного сальдо бюджету (надлишку). Таке протиставлення не на користь даної концепції, бо воно свідчить про появу циклічного дефіциту державного бюджету.
Сутність другої проблеми полягає в перевагах, які можна отримати внаслідок інфляції. За природою інфляція сприяє перерозподілу
доходів між дебіторами та кредиторами. Непередбачувана інфляція дає вигоду дебіторам (позичальникам) за рахунок кредиторів (пози- кодавачів).
Наслідки інфляції в галузі перерозподілу є довільними та непередбачуваними. “У инфляции отсутствует общественное сознание, поэтому она берет у одних и дает другим, будь то багатые или бедные, молодые или старые, здоровые или больные” [32]. Держава також може отримати вигоду від інфляції, якщо вона є отримувачем позик від населення (позикодавача). Упродовж багатьох років у кожної держави накопичується значна сума державного боргу (як зовнішнього, так і внутрішнього). Інфляція дає змогу Міністерству фінансів сплатити борги грошима, що втратили частину своєї купівельної спроможності. Тобто, уряд отримує від населення “дорогі” гроші, а повертає за допомогою інфляції “дешеві”.При інфляції національний доход номінальний (офіційний); як наслідок, зростають податкові надходження, а розміри державного боргу не збільшуються. Це означає, що через інфляцію уряду вдається зменшити реальну величину державного боргу та істотно полегшити собі його сплату (йдеться лише про внутрішній державний борг). Отже, виникає запитання. Чи є гарантія того, що держава не буде зацікавлена в інфляції та свідомо не провокуватиме її, аби розрахуватися зі своїми боргами?
Третій концептуальний підхід до формування бюджету та його використання дотримується ідеї функціональних фінансів. Відповідно до цієї ідеї на перший план виходить питання про стабілізацію та оздоровлення економіки, питання ж збалансування бюджету як на щорічній, так і на циклічній основі, є другорядним. Не варто хвилюватися, якщо у процесі стабілізації економіки будуть стійкі надлишки бюджету або його дефіцит. Відповідно до даної концепції проблеми, що пов’язані з державним дефіцитом або з надлишком, незначні порівняно з більш небажаними альтернативами — тривалими спадами або стійкою інфляцією.
Сучасний період побудови ринкових відносин в Україні відбувається в досить складних умовах, що зумовлено як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Економічна ситуація характеризується скороченням обсягу національного виробництва майже в усіх галузях кризою платежів, зростанням тіньового капіталу, катастрофічною нестачею бюджетних коштів, а отже, і неспроможністю держави повноцінно фінансувати економічні та соціальні програми. За такого стану, можливо, саме ідея функціональних фінансів — це реальний
шанс “піднятися з колін”, бо реалізація даної концепції спрямована передусім на розв’язання проблем економіки, що дасть змогу вирішити питання бюджету. Бюджет і економіка взаємопов’язані, однак пріоритет надається останній. Без здорової економіки, що ефективно функціонує, не може бути життєздатного бюджету.
Зазначимо, держава будує свою фінансову політику в такий спосіб, що періодично використовуються три концептуальних підходи. Проте це не означає, що проблема дефіциту державного бюджету зникає. Основними причинами стійкого бюджетного дефіциту та збільшення державного боргу є:
• збільшення державних витрат у військовий час або в періоди будь-яких соціальних конфліктів;
• циклічні спади в економіці, особливо якщо вони глибокі та тривалі;
• скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування державних витрат.
Цікавою з точки зору реалізації фіскальної політики держави є остання причина. Річ у тому, що податкові надходження до державного бюджету та показник податкового навантаження на економіку в довготривалій перспективі мають тенденцію до зниження, оскільки:
• з метою стимулювання економіки держава цілеспрямовано зменшує податкове навантаження;
• усі системи оподаткування передбачають значну кількість пільг;
• дуже часто податкові збори зменшуються через незадовільну організацію оподаткування (неефективний митний контроль, незадовільна робота податкових служб тощо);
• у перехідних економіках податкові відрахування до бюджету мають тенденцію до зниження через спад у традиційних галузях виробництва;
• останніми роками посилюється вплив політичного бізнес-циклу, що пов’язано з проведенням “популярної” макроекономічної політики збільшення державних витрат і зменшення податків перед черговими виборами;
• зростає напруга в бюджетно-податковій сфері внаслідок збільшення державних витрат:
- на соціальне забезпечення та медичне обслуговування (переважно в тих країнах, де зростає кількість людей похилого віку);
- на освіту та створення нових робочих місць (переважно в тих країнах, де зростає кількість молодого населення).
Важливим моментом у процесі розгляду проблеми бюджетного дефіциту є те, що її неможливо розв’язати за рахунок боргового фінансування, оскільки категорії “бюджетний дефіцит” і “державний борг” тісно пов’язані між собою. Одне поняття випливає з іншого, а саме за рахунок боргового фінансування можна скоротити бюджетний дефіцит, проте одразу починає зростати обсяг державного боргу. І навпаки, при збільшенні виплат по державному боргу останній, звичайно, зменшується, однак це, в свою чергу, незмінно призводить до збільшення бюджетного дефіциту. Цей процес може бути нескінченним, внаслідок чого коло замкнеться, якщо уряд не докладе зусиль для того, щоб підвищити ділову та економічну активність у країні. Найвірогідніше, йдеться про те, щоб посилити увагу до концепції функціональних фінансів.
Безумовно, уряд має контролювати розмір бюджетного дефіциту. Інакше останній сам по собі чинитиме дестабілізуючий вплив на соціально-економічний розвиток країни. Щоб досягти контрольова- ності таких подій, використовують три основних загальноприйнятих способи фінансування дефіциту державного бюджету, а саме: кредитно-грошова емісія (монетизація); випуск державних позик; збільшення податкових надходжень до державного бюджету.
Щодо монетизації, то в цьому разі здебільшого виникає таке явище, як сеньйораж, тобто дохід держави від друкування паперових грошей. Термін “сеньйораж” має довгу історію. У середні віки золоті та срібні монети були основним видом грошей. Будь-який громадянин міг принести відповідну кількість срібла або золота до королівського казначейства для карбування монет, запропонувавши йому певну винагороду у вигляді збору за надані послуги. Ця політика, тобто отримання казначейством прибутку через карбування монет, і дістала назву “сеньйораж”. Однак з часом один кмітливий державний службовець зрозумів, що прибуток від карбування монет буде набагато більший, якщо казначейство замість монет випускатиме паперові гроші, які виготовляти дешевше, ніж золоті монети. Уряд, у свою чергу, переконував населення приймати до платежу паперові гроші за їх номінальною вартістю, пообіцявши на першу ж вимогу замінити їх на дорогоцінні метали, хоча загальна вартість випущених у обіг паперових грошей могла перевищувати вартість дорогоцінних металів, які зберігалися в казначействі.
Отже, сеньйораж виникає в тому разі, якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання реального ВНП, що при-
зводить до підвищення середнього рівня цін. Як наслідок, усі економічні агенти платять своєрідний інфляційний податок, через що частина їхніх доходів перерозподіляється на користь держави через ціни, які зросли. При цьому домашні господарства сплачують такий податок автоматично, оскільки внаслідок підвищення цін вони втрачають більше своїх коштів. Однак при зростанні рівня інфляції виникає ефект Олівера — Танзі, який проявляється в тому, що платники податків свідомо зволікають із внесенням податкових відрахувань до державного бюджету. Зростання інфляційної напруги створює економічні стимули сплати, які породжують таку ситуацію: платники не дотримуються термінів сплати податків до бюджету, оскільки з часом відбувається знецінення грошей, від якого виграє саме платник податків. Проте внаслідок таких дій дефіцит державного бюджету та загальна нестійкість фінансової системи можуть зростати.
Фінансування дефіциту державного бюджету може не супроводжуватися безпосередньо емісією готівки, а відбуватися в інших формах, наприклад як надання кредитів Центрального банку державним підприємствам за пільговими ставками відсотків або у формі відстрочених платежів, коли уряд, придбавши товари та послуги, не сплачує за них у встановлений термін. В останньому випадку, якщо закупівля здійснюється у приватному секторі, це підштовхує виробників заздалегідь підвищувати ціни, аби застрахуватися від можливих неплатежів. Це, у свою чергу, дає новий поштовх до збільшення загального рівня цін, а отже, і рівня інфляції. Якщо відстрочені платежі належать підприємствам державного сектора, то ці дефіцити здебільшого безпосередньо фінансуються Центральним банком або накопичуються й збільшують загальний дефіцит державного бюджету. Хоча відстрочені платежі, на відміну від монетизації, офіційно вважаються неінфляційним способом фінансування бюджетного дефіциту, на практиці цей розподіл дуже умовний.
Якщо дефіцит державного бюджету фінансується за допомогою випуску та розміщення державних облігацій, зростає середня ринкова ставка відсотка, що призводить до скорочення інвестицій у приватному секторі, до зменшення чистого експорту й частково до зниження споживчих витрат. Боргове фінансування бюджетного дефіциту часто розглядають як антиінфляційну альтернативу фінансуванню дефіциту за рахунок монетизації. Проте борговий спосіб фінансування не усуває загрози зростання інфляції, а лише створює термінове відстрочення для такого зростання, що характерно для багатьох пе-
рехідних економік. У випадках обов’язкового, тобто примусового, розміщення державних облігацій серед комерційних підприємств і позабюджетних фондів, навіть якщо по них обіцяно достатні відсотки, боргове фінансування бюджетного дефіциту перетворюється, по суті, на механізм додаткового оподаткування.
Проблема збільшення податкових надходжень до державного бюджету виходить за межі фінансування бюджетного дефіциту, оскільки розв’язується в довготривалій перспективі на базі комплексної податкової реформи, яка спрямована на зниження ставок оподаткування та розширення бази оподаткування. Жоден із зазначених способів фінансування дефіциту державного бюджету немає абсолютних переваг перед іншими і не може розглядатися як цілковито антиінфляційний.
5.2.