Науково-інноваційний етап
Науково-інноваційний етап виник у вітчизняній науці в середині та наприкінці 80-х років ХХ ст. Його формування було пов’язано із вченням про всезростаючий вплив на розвиток ТВК науково-технічного прогресу, передових досягнень в галузі кібернетики, інформатики і комп’ютерної техніки, виробництва нових матеріалів та ресурсо- і енергозберігаючих технологій.
Промислові агломерації розглядаються перш за все як осередки науково спрямованих інноваційних галузей виробництва, як згусток модульних технологій, середовище високої технічної культури виробничого персоналу. Такої думки дотримуються В. М. Амітан, О. О. Лукьянченко, Ю. Д. Денисов та ін. Агломерації, на думку цих учених, є „багатогалузевими, багатофункціональними центрами національного значення, що спеціалізуються на прогресивних видах діяльності” [64]. Головною метою розвитку агломерації, як випливає з досліджень В. М. Амітана, є зростання різноманітності виробництва, багатоваріантності застосування досягнень наукового прогресу, модульності та комунікативності. Концентрація науково-інноваційних досліджень в ядрах промислових агломерацій відбувається завдяки унікальному розвитку специфічного міського суспільства, заснованого на глибокій спеціалізації інтелектуальної діяльності, широкому впровадженні вищої освіти, швидкій зміні технологій та інформації [64]. Цю думку підтверджують О. В. Грицай, Г. В. Иоффе, А. І. Трейвиш. „В розвинутих країнах - пишуть вони, - ядра господарської діяльності є районами постіндустріального типу. Ядра країн, що розвиваються, мають здебільшого промисловий профіль і осередкову структуру”. Отже, промислові агломерації мають орієнтуватись у своєму розвитку не на максимально повне використання природних ресурсів, джерел сировини та енергії, при якому досягається економія витрат, як це відбувалось в межах енерговиробничих циклів, а на розвиток науки, інноваційних технологій, поширення передових досягнень технічного прогресу. На основі цих факторів відбувається концентрація наукомістких виробництв, що користуються інтелектуальним і творчим потенціалом великого міста - ядра агломерації [103].Окремим аспектом цього етапу досліджень стало вчення про формування в межах промислових агломерацій осередків високої прикладної науки - технополісів, технопарків. За кордоном, проблеми технополісів досліджувало багато вчених: Кетті Н’юмен (Cathy Newman), Гордон Кларк та Меріен Фельдмен (Gordon L. Clark та Maryann P. Feldman), Жане Антікайнен (Antikainen J.), Гейтор Гомес (Heitor Gomes). Проте, суто географічний підхід найбільш повно і обґрунтовано викладений на нашу думку в роботі Шерідана Тацуно „Стратегия - технополисы” (Tatsuno, Sh.) [249]. В Україні питаннями
виділення технополісів серед економіко-географів займалися Д. М. Стеченко, О. І. Драпіковський, В. І. Пила, В. Костерін та Ю. В. Гончаров, а також Є. І. Курило, В. О. Безп’ятий, В. О. Гусєв та ін. На думку Д. М. Стеченка та інших учених технополіс є абсолютно новим типом приміського утворення, яке включає один чи декілька населених пунктів, об’єднаних спільними комунікаціями та тісними взаємозв’язками, економічну базу яких складають підприємства та установи новітніх галузей виробництва, науки і наукового обслуговування, підготовки і перепідготовки кадрів та інформатики. Перевагами технополісів є висока концентрація наукової діяльності на компактній території, яка сприяє комунікативності та інтегративності промисловості, технополіс максимально наближає науку до практики, підприємства технополісу одержують істотну вигоду від низької земельної ренти, скорочення інженерних та інфраструктурних витрат та створюють найбільш вигідні умови для творчої діяльності вчених, для реалізації і розкриття їх внутрішнього потенціалу, для міжгалузевого і міжнародного співробітництва.