Специфіка проведення регіональної економічної політики в Україні

Комплексний розвиток господарства країни не можливий без всебічного розвитку її регіонів. Під регіоном треба ро­зуміти частину території країни, відмінну від суміжних тери­торій, з певним поєднанням природно-географічних, соціаль-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України но-економічних, демографічних, національно-культурних, екологічних та інших ознак.

Ученими проведено класифікацію регіонів щодо проблем­ності їх розвитку. В умовах мирного часу при стабільній еко­номіці в державі виділяються динамічні (піонерні) і проблемні регіони. Динамічні (піонерні) — це регіони з прогресивним станом економіки, високим рівнем життя населення, стабільною культурно-політичною та екологічною ситуацією. Для умов економічної кризи, коли всі регіони охоплені спадом у всіх сферах людського буття, ця класифікація потребує уточ­нень. У такому випадку під динамічними розуміють такі регіони, які знаходяться у більш вигідному становищі з по­зицій структури господарського комплексу і можливостей за­безпечення зайнятості населення. Оскільки усі галузі госпо­дарського комплексу залежать від кон’юнктури попиту і про­позиції, паритету цін та інших економічних чинників, вигідність становища таких регіонів визначається часткою га­лузей обробної промисловості та сфери послуг. До того ж, як підказує світовий досвід, названі галузі виступають рушійною силою прогресу, основним джерелом попиту на робочу силу.

Проблемні — це регіони, розвиток яких з певних причин суттєво відстає від середнього у державі рівня. У свою чергу вони поділяються на слаборозвинуті та депресивні.

Слаборозвинутими називаються такі регіони, економічна відсталість яких викликана передусім географічними чи істо­ричними чинниками.

значна витягнутість у певному напрямку чи деяка ізольо­ваність території водною або іншою перешкодою, посушливий чи надмірно зволожений клімат створюють несприятливі пе­редумови для збільшення концентрації населення у регіоні, підвищують затратність виробництва, часто призводять до по­силення екстенсивності у сільському господарстві. Вплив історичного чинника на формування економіки регіону прояв­ляється у певних тенденціях нерівномірного розвитку його різних місцевостей. Це може бути пов'язане як з тра­диційністю виробництва, так і процесом об'єднання в єдине ціле окремих територій з різним рівнем економічного розвит­ку. Отже, названі чинники концентруються у проблемах еко­номічного характеру, адже у слаборозвинутих регіонах обме­жений рівень і нераціональна структура зайнятості населення, несприятливі умови для активізації ділової, інвестиційної, соціальної та інших сфер діяльності.

Депресивними називаються такі регіони, економічна відсталість яких зумовлена стагнацією, спричинена структур­ною кризою, що охопила виробництва, які стали неефективни­ми у результаті зміни умов розвитку. Найчастіше депресивни­ми є старопромислові регіони з характерними для них видо­бувними або традиційними галузями спеціалізації промисло­вості. У них переважають видобуток корисних копалин із вис­нажених родовищ і виробництво засобів виробництва, що відбувається здебільшого за застарілими технологіями, з висо­кою витратоємністю, низькою рентабельністю, недостатньою екологізацією виробництва. Навіть за умов загального стійко­го розвитку національної економіки у таких регіонах по­тенційно можуть виникати економічні кризи.

Протягом усього післявоєнного періоду в економічно роз­винутих країнах світу продовжують удосконалюватися форми і методи регіональної політики. Зокрема, поряд з методами прямого (директивного) державного втручання у процеси регіонального розвитку застосовуються і суто економічні ме­тоди стимулювання потрібних структурних зрушень у мезо- та мікрорегіонах. Але у країнах з багатоукладною економікою

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України у межах державної регіональної політики завжди ведеться по­шук балансу між розвитком районів (територій) і рівнем жит­тя людей. Досягти такого балансу потрібно і в Україні, що має стати сенсом проведення державної регіональної політики.

Причинами й аргументами на користь проведення регіональної політики у світі зазвичай є різні рівні розвитку регіонів і наявність специфічних регіональних проблем. Зва­жаючи на розміри території України, неоднаковий природно- ресурсний потенціал різних місцевостей, відмінності у розміщенні продуктивних сил, строкатий етнічний і релігійний склад населення, його традиції культури та особли­вості політичних поглядів, потреба у проведенні регіональної політики є очевидною.

Реальна необхідність розробки регіональної політики в Україні обумовлена такими причинами:

• розпадом єдиного народногосподарського комплексу СРСР та лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, що призвело до необхідності встановлення нових міжрегіональ­них зв'язків як всередині держави, так і за її межами;

• становленням державності України, що висунуло на­гальну необхідність створення національного господарського комплексу на базі ефективного використання усіх місцевих ресурсів, переваг раціонального територіального поділу праці;

• економічною кризою, яка по-різному охопила економіку регіонів і позначилася на їхньому соціально-економічному становищі;

• переходом до ринкових відносин, роздержавленням і приватизацією, відмовою від багатьох важливих соціальних гарантій тощо.

У перші роки незалежності здебільшого були закладені наукові і правові основи такої політики, які, на жаль, ще суттєво не змінили реальну ситуацію у державі.

кризи 1991 — 1999 рр. різниця між максимальним і мінімаль­ним значенням показника випуску промислової продукції на душу населення у регіонах зросла з 2,2 до 12 разів, а частка п'яти найменш промислово розвинутих регіонів у загальному обсязі виробництва скоротилася відповідно з 7,7 до 3,2%. За станом на початок 2000 р. співвідношення між доходами на ду­шу населення становило 6,5 рази, а між надходженням по­датків — 9 разів.

Трансформаційні процеси за останній період призвели не лише до масового та активного руйнування (фізичного і мо­рального) засобів виробництва, але й обезцінили мотивацію до праці. Це обумовлене наднизькою вартістю робочої сили, при якій не забезпечується навіть просте її відтворення. У зв'язку із безробіттям, вимушеною неповною зайнятістю, втратою робочого часу не з вини працівника, зайнятістю на низькокваліфікованих роботах, відбувається масова дек­валіфікація переважної більшості промислово-виробничого потенціалу. Знижується потреба у робочій силі, продов­жується відтік кваліфікованих кадрів і молоді у різні суспільно непрестижні, але такі, що дозволяють вижити, сфе­ри діяльності. До погіршення фахових і професійних знань працівників додається ще й постаріння працюючого населен­ня та інші негативні процеси (зокрема, погіршення стану здо­ров'я). Все це об'єктивно призводить до зниження продуктив­ності праці.

В окремих регіонах загострилися специфічні, характерні для них проблеми. Наприклад, у Криму — облаштування ре­патрійованого кримсько-татарського населення, загострення мовного питання; у Галичині — міжконфесійні чвари тощо.

У 90-ті роки окреслилися як загальні тенденції змін в еко­номічній структурі регіонів України, так і специфічні. До за­гальних відносяться наступні:

• зменшення обсягів виробництва у загальному секторі економіки, який становить фундамент економічного вироб­ництва, виступає основою створення продукту і доходу. Особ­ливо це стосується галузей матеріального виробництва -про- мисловості, сільського господарства, будівельної індустрії;

• зростання частки галузей, які надають послуги, перш за все ринкового характеру, — транспорту, зв'язку, житлово-ко­мунального господарства, загальної комерційної діяльності по забезпеченню функціонування ринку;

• недорозвиненість галузей з виробництва і споживання високих технологій;

• деформації у процесі відтворення основного капіталу, замала частка його чистого нагромадження, що пов'язане з віковою структурою основних фондів;

• скорочення зайнятості у переважній більшості сфер еко­номічної діяльності, зростання рівня прихованого безробіття; збільшення питомої ваги зайнятих у сільському господарстві, особливо в особистому підсобному, що є захисним засобом створення особистого доходу в умовах деформації структури виробництва, відсутності робочих місць у промисловості, будівництві, на транспорті. Проте така форма зайнятості при­зводить до регресу, оскільки в умовах кризи продукція цього сектора здебільшого не набуває товарної форми, а спожи­вається самими ж виробниками та членами їх родин.

Як приклад прояву специфічних тенденцій змін у струк­турі економічного виробництва можна виділити Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Кірово­градську, Миколаївську, Полтавську, Рівненську, Сумську і Хмельницьку області, в яких на фоні тотального падіння ви­робництва зросла питома вага кінцевого продукту, створеного у промисловості. Однак лише на Сумщині розширювалася зайнятість у цій галузі.

Ще одна тенденція — це різке зменшення кількості робо­чих місць в обробній промисловості порівняно з традиційни­ми галузями. Такі зрушення сприяють консервації неефектив­ної структури виробництва та відсталої структури зайнятості й одночасно означають, що власне структурна перебудова, ре­гульована державними важелями управління, ще не розпоча­лась, тобто продовжується спонтанний процес структурного спаду.

Негативні тенденції розвитку регіонів потребують ком­плексного підходу до їх подолання, вирішення економічних, соціальних, екологічних та інших проблем. При цьому голо­вною стає необхідність оптимального поєднання всієї множини об'єктів природи, суспільства і такої територіальної організації їх функціонування, при якій регіональні природно-суспільні системи мали б стабільну здатність до стійкого розвитку та відтворення. В умовах зростаючого дефіциту природних, ма­теріальних, територіальних, економічних та інших ресурсів і критичності екологічної ситуації необхідно забезпечити умови стійкого відтворення природних та суспільних систем. Оскільки всі регіони в державі безпосередньо або опосередкова­но взаємопов'язані, то зміни економічної ситуації в одному з них позначаться на економічній ситуації в інших. Все це не­обхідно враховувати при розробці регіональної політики в країні як в галузі економічної діяльності, так і соціальній сфері.

Важливою умовою подолання кризових явищ та забезпе­чення економічного зростання є перебудова управління регіональним розвитком у напрямі розширення прав і са­мостійності регіонів щодо вирішення багатьох питань еко­номічного й соціального характеру.

Головним має бути загальнодержавний рівень управління регіональним розвитком, якому належить забезпечувати вход­ження України у світовий соціально-економічний процес, роз­повсюджувати нововведення з урахуванням територіальних відмінностей, розробляти генеральний напрям соціально-еко­номічного розвитку з визначенням його основних регіональних відмінностей. За центром треба залишити функції міждержав­них відносин, оборони й оборонної роботи, поліпшення еко­логічної ситуації, регулювання грошового обігу, контролю за банківськими операціями, стратегію регіонального прогнозу­вання, розвитку культури, освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку загальнодержавного транспорту й енергетики, космічних, океанічних і геологічних досліджень тощо.

Регіональна ланка управління має забезпечувати створення належних умов для проживання населення, ефективного вико-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України ристання територіальних ресурсів, розвиток взаємовигідних міжрегіональних виробничих відносин. Саме в регіонах пови­нен реалізовуватись принцип економічної самостійності, оскільки в них задовольняється основна частина матеріальних і духовних потреб людини. Регіони мають бути відповідними соціально-економічними комплексами, збалансованими за при­родно-ресурсною, розселенсько-демографічною, виробничою, соціальною та екологічною підсистемами, які формуватимуть відповідну регіональну спеціалізацію. Регіони повинні здійсню­вати управління розвитком власної виробничої інфраструктури (енергетики, будівельного комплексу, місцевого транспорту і зв'язку, постачання та збуту), координацію агропромислового виробництва.

Для досягнення стабільного економічного прогресу не­обхідно посилити роль держави у регулюванні соціально-еко­номічних процесів у регіонах. Це стосується, зокрема, товарних потоків, створення умов для досягнення економічних інтересів власного товаровиробника, відновлення традиційних та ство­рення нових ринків збуту товарів і надання послуг.

Основу регіональних економічних інтересів повинна скла­дати економічна ефективність і соціальна доцільність функціонування господарських структур у регіонах незалеж­но від форм власності. Пріоритетною повинна стати діяльність по створенню суб'єктами господарювання конку­рентоспроможного продукту тощо.

Перехід до ринкових умов функціонування економіки визначає необхідність широкого розвитку вітчизняного підприємництва. Для виходу з економічної кризи вже зараз треба створювати в усіх регіонах України мережу малих спеціалізованих підприємств, які здатні швидко реагувати на зміни у попиті на товари народного споживання та надавати послуги з виробництва проміжної продукції великим підприємствам обробної промисловості. Такі підприємства можуть забезпечити досить високу економічну та соціальну ефективність за рахунок прискореного обороту обігового капіталу, зниження цін на товари народного споживання,

собівартості та цін на кінцеву продукцію крупних підприємств і завдяки цьому значно підвищити конкурентоспроможність вітчизняного виробництва.

Одночасно мале підприємство, розвинуте до певного рівня, сприятиме створенню міжгалузевих, міжрегіональних і навіть міждержавних корпорацій, здатних ефективно викори­стовувати основний капітал за рахунок об’єднання інвес­тиційних можливостей, поєднання виробництва з прикладною наукою та використання результатів фундаментальних досліджень. Такі об’єднання можуть виникати також шляхом інтеграції виробничого і банківського капіталу.

Створення умов для корпоративного будівництва вклю­чає в себе державну підтримку та стимулювання саме цієї фор­ми організації виробництва шляхом економічного заохочення міжгалузевих і міжрегіональних об’єднань, першочергового надання їм пільгових довгострокових кредитів, державних за­мовлень, економічної інформації про можливу перспективу, ринкову кон’юнктуру тощо.

Економічний інтерес структурної перебудови у регіонах повинен базуватися на більш активному управлінні інвес­тиційними та інноваційними процесами. Політика акумуляції інноваційних ресурсів та їх використання має орієнтуватися на вибір нових конкурентоспроможних технологій, будівництво нових або модернізацію діючих об’єктів, ор­ганізацію випуску нової продукції та її збуту з урахуванням кон’юнктури ринку. Необхідно розвивати маркетингові дослідження, які сприятимуть збалансуванню ринкових про­позицій з платоспроможним попитом населення і формувати­муть стабільний процес відтворення. Для забезпечення безпе­рервності самовідтворення на регіональному рівні потрібно проводити збалансовану політику цін на товари і формування доходів населення, які підтримували б місткість ринків та відтворювальну активність місцевих споживачів. Занижений рівень в оплаті праці або її невиплата призводить до згортання економічної діяльності, оскільки зменшується регіональний ринок споживання товарів. Штучне обмеження потреб у зв’яз-

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України ку з низьким платоспроможним попитом як і випуск підприємствами продукції, що не має попиту, стримує еко­номічний розвиток регіонів.

Одним із напрямів подальшого розвитку регіонів в умовах економічної кризи є структурне регулювання їх економіки, яке треба провести з метою забезпечення функціонування національної економіки як цілісної системи на базі оптималь­ного розміщення продуктивних сил, з урахуванням місцевих ресурсів, існуючих систем розселення, особливостей історич­ного розвитку. Оптимальність у цьому випадку визначається, з одного боку, рівнем розвитку соціально-економічних по­тенціалів регіонів, а з другого — загальною ефективністю національної економіки з огляду на її місце у світовому еко­номічному просторі. Завдання вирівнювання соціально-еко­номічних потенціалів регіонів реалізується через усунення ре­гіональних диспропорцій в економічній, зокрема виробничій, структурі кожного конкретного регіону, збільшення пропо­зиції робочих місць, забезпечення можливостей утворення особистого доходу, одержання освіти, медичного обслугову­вання, соціального забезпечення.

Серед завдань регулювання структури регіональної еко­номіки можна виділити:

• визначення регіональних, галузевих пріоритетів роз­витку, розробку механізму їх реалізації;

• запровадження у практику управління індикативного планування розвитку територій;

• науково обґрунтоване розміщення і розвиток на- укоємних виробництв з урахуванням існуючого тери­торіального поділу праці та можливостей його прогре­сивних змін;

• розширення попиту за рахунок створення нових робо­чих місць, підвищення вартості робочої сили, а на­томість платоспроможності населення і підприємств;

• проведення політики протекціонізму до сільського гос­подарства, яке є важливою складовою економіки регіонів;

• екологізацію виробництва, особливо у високоіндустрі- альних регіонах;

• забезпечення і відновлення рекреаційних ресурсів регіонів як важливої складової їх економіки;

• запровадження у практику управління регіональних програм зайнятості з урахуванням необхідності ліквідації диспропорцій між професійним і кваліфікаційним попитом та пропозицією робочої си­ли, можливостей самозайнятості, специфіки регіональ­ного трудового потенціалу.

Наслідками проведення структурного регулювання регіо­нальної економіки України повинні стати згортання ресур- соємних галузей і товарних груп, зростання інноваційноємних виробництв і номенклатури продукції, техніко- технологічне оновлення традиційних галузей економіки, запровадження екологозберігаючих технологій. Світовий досвід підказує, що серед заходів впливу на структуру найдоцільнішими є пільго­ве фінансування капітальних вкладень у структуроформуючі галузі і виробництва, пільгове оподаткування нових підприємств, що сприяють регіональному комплексоутворен- ню, прискорена амортизація до виробництв, які визначають науково-технічний прогрес у регіоні, позики під пільговий процент на оновлення підприємств економічної безпеки, пря­ме бюджетне фінансування соціально значущих регіональних об'єктів. У той же час варто застерегти центральні органи уп­равління від надмірного захоплення реструктуризацією галу­зей економіки на основі технічних інновацій, оскільки струк­турна перебудова інноваційного змісту може призвести до по­силення диференціації регіонів за рівнем соціально-еко­номічного розвитку. Причини цього явища полягають у тому, що розвиток нових галузей і виробництв потребує зосеред­ження у регіоні науково-дослідних інститутів, кваліфікованої робочої сили, розвинутої сфери послуг, у тому числі інфор­маційного характеру та інфраструктури. Такі умови можуть забезпечити лише регіони з досить високим рівнем розвитку, до яких і тяжітиме приватний капітал.

Важливим механізмом проведення регіональної політики повинна стати адміністративно-територіальна реформа. Вона, окрім іншого, повинна внести зміни в адміністративно-тери­торіальний устрій держави. Висловлюється думка про укруп­нення областей до рангу макрорайонів (8-10 на всю України). Іншим робом, можна навпаки, укрупнити низові районні лан­ки, а кількість областей збільшити як мінімум до 30 одиниць.

У специфічних регіонах з особливими проблемами еконо­мічний розвиток можливий завдяки транскордонному співробітництву, створенню вільних економічних зон (ВЕЗ, або С(В)ЕЗ — спеціальних (вільних) економічних зон), техно- парків і технополісів. Ці форми оздоровлення господарського життя підпорядковані загальній меті виходу власних товаро­виробників на світовий ринок, розвитку регіонів, вирішенню місцевих економічних проблем. Проте скільки їх потрібно сьо­годні Україні, ніхто достеменно не знає. Уже створені техно­парки у Києві і Харкові, Єврорегіони “Карпатський” і “Буг” (близький до реалізації Єврорегіон “Слобожанщина”), а також 20 спеціальних (вільних) економічних зон і територій. Але за­хоплюватися їх тиражуванням теж недоцільно та й навіть не­безпечно з погляду збереження економічної цілісності держа­ви. Проблема С(В)ЕЗ в Україні чи не найбіль широко диску­тується в 2005-2006 роках. Припинення активної діяльності С(В)ЕЗ та ТПР (територій пріоритетного розвитку) у 2005 році стало однією з найбільш проблемних позицій в державної економічної політики України, що й було визнано на самому високому рівні. Подальша доля ВЕЗ має бути визначена з ура­хуванням у першу чергу інтересів депресивних територій, майбутніх інвесторів та національної економки у цілому.

Правовою базою для створення ВЕЗ в Україні є Закон “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”. Після появи експериментальної вільної зони “Сиваш” проекти створення ВЕЗ з'явилися май­же в усіх областях. Опрацюванням цих проектів займаються спеціалісти Кабміну, Агентства з питань вільних економічних зон, облдержадміністрацій і мерій цих міст. З метою захисту загальнодержавних інтересів обов’язковим є врахування про­блемних питань у діяльності ВЕЗ.

По-перше, своєю діяльністю ВЕЗ порушують здорову конкуренцію на внутрішньому ринку. При рівних затратах за­вдяки пільговому оподаткуванню продукція, вироблена на підприємствах, розташованих у ВЕЗ, має меншу собівартість, ніж виготовлена поза їх межами, а тому і вищу конкурентос­проможність. Звідси виникає завдання встановлення фінансо­во-кредитних і податкових особливостей функціонування кожної зони. Пільги повинні диференціюватися залежно від того, які проблеми переважно вирішує ВЕЗ: загально­національні, регіональні чи локальні.

По-друге, кожна ВЕЗ повинна мати обґрунтовані альтер­нативні варіанти розвитку, обов’язково пов’язані з перспекти­вами майбутньої структурної перебудови вітчизняної еко­номіки, можливими змінами кон’юнктури світового ринку, проблемами вирівнювання розвитку різних регіонів країни. Якщо подібні альтернативні варіанти розвитку не передбачи­ти у загальнонаціональному масштабі, то виникне ситуація, коли ВЕЗ все більше віддалятиметься як від проблем вітчиз­няної економіки, так і регіонального розвитку і почне прояв­ляти локальний характер.

У специфічних регіонах з особливими проблемами еко­номічний розвиток можливий завдяки транскордонному співробітництву, створенню вільних економічних зон, техно- парків і технополісів. Ці форми оздоровлення господарського життя підпорядковані загальній меті — виходу власних това­ровиробників на світовий ринок, розвитку регіонів, вирішен­ню місцевих економічних проблем.

У вирішенні питань організації співробітництва регіонів України з прикордонними територіями сусідніх держав може бути корисним досвід транскордонної взаємодії регіонів Євро­пейського Союзу, зокрема — принципів утворення і напрямів діяльності єврорегіонів. Це стосується, насамперед, рівня роз­витку прикордонної інфраструктури і формування сприятли­вих умов для інтенсифікації співробітництва з суміжними

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України країнами. Причому перспектива субрегіонального співробіт­ництва значною мірою обумовлена повнотою реалізації підхо­ду, який забезпечує пріоритет інтересів регіону. В межах євро- регіонів, як організаційної форми прикордонних відносин, місцеві органи влади мають можливість розробляти спеціальні програми економічного, культурного і гуманітарно­го впливу, реалізовувати конкретні проекти, вирішувати про­блеми зайнятості населення, інфраструктури і екології.

Напрями регулювання транскордонного співробітництва розробляються у відповідності до Указу Президента України “Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва об­ластей України з суміжними прикордонними областями Російської Федерації” (1994 р.). В процесі реалізації Указу, укладені Міжурядові Угоди про співробітництво прикордон­них областей України з відповідними територіями Росії та Ре­спублікою Білорусь, Молдови, Польщі, Словаччини, Угорщи­ни. Створено Раду керівників прикордонних областей, з 1995 р. регулярно проходять засідання, досягаються домовленості по широкому колу питань та укладаються прямі двосторонні угоди про економічне, науково-технічне та культурне співробітництво.

Регулювання транскордонної взаємодії прикордонних регіонів здійснюється у рамках багато- та двосторонніх Угод між суміжними країнами, таких як: Угоди про вільну торгівлю з Російською Федерацією та Республікою Білорусь, Договір про Дружбу, партнерство і співробітництво між Україною та Російською Федерацією, Угода між Урядом України та Уря­дом Російської Федерації про прикордонне співробітництво, аналогічна Угода про прикордонне співробітництво з Рес­публікою Білорусь та ін.

Проте, нині переважна частина виробничо-коопераційних зв'язків між суб'єктами господарювання прикордонних облас­тей здійснюється на рівні локальних угод. Розвиток транскор­донного співробітництва гальмує відсутність комплексного підходу до вирішення проблем організації взаємодії, побудо­ваного на основі забезпечення балансу національних, регіональних і підприємницьких інтересів.

На сьогоднішній день при організації транскордонного співробітництва на перший план виступають економічні факто­ри міжрегіональної взаємодії. В організаційному плані доціль­ним є утворення міжрегіонального інтеграційного комплексу. Провідною метою цього комплексу є створення сприятливих організаційно-економічних умов для розвитку виробничо- технічної та науково-технічної кооперації, спільного підпри­ємництва та використання прикордонної інфраструктури.

Розвиток інтеграційних процесів — універсальна зако­номірність сучасної епохи, що проявляється як у середовищі національних економік, так і у сфері міждержавних відносин. Важливою складовою цих процесів є взаємодія прикордонних регіонів.

Існує два типи взаємодії прикордонних регіонів: прикор­донне співробітництво та інтеграція прикордоннх регіонів.

Транскордонне співробітництво являє собою одномасив- ний простір суміжних регіонів, складові елементи (природне, соціальне, матеріальне середовище) якого мають ознаки про­сторової цілісності, причому цілісність є необхідною умовою розвитку даної території.

На просторові наслідки транскордонного співробітництва безпосередньо впливають чинники розвитку суспільно-тери­торіальних систем. До них належать:

• раціоналізація територіальних зв'язків, що відображає процес оптимізації вибору просторового визначення агентів взаємодії;

• територіальна спеціалізація (диференціація), яка обу­мовлює просторову концентрацію економічно вигідних видів діяльності людей, виходячи з наявних територіальних відмінностей у ресурсах та умовах виробництва;

• територіальна концентрація (інтеграція), що характери­зує вибір вигідних локаційних пунктів для агломерування, комбінування, кооперування та інтеграції всіх видів людської діяльності;

• територіальна комплексність компонентів, яка передба­чає наявність тісного зв'язку між концентрацією економічних

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України видів діяльності людини та особливостями розселення і фор­мування інфраструктури;

• територіальна пропорційність, яка передбачає найбільш раціональний обмін між компонентами суспільно-гео­графічного комплексу.

Транскордонне міжрегіональне співробітництво ґрун­тується на системі інтересів: утримання і розвиток прикордон­ної інфраструктури; реалізація контактних функцій кордонів; транскордонне використання водного, повітряного простору та ресурсів багатоцільового призначення, екологічна безпека; економічне та гуманітарне призначення.

Інструментами реалізації можуть бути:

• міжрегіональні угоди про розвиток економічних та гу­манітарних взаємин;

• неурядові заходи щодо вирішення транскордонних проблем;

• організаційне оформлення прикордонних взаємодій.

Транскордонне співробітництво, як особлива сфера зовнішньоекономічної, політичної, екологічної, культурно- освітньої та інших видів діяльності, має ряд специфічних рис (наявність кордону, спільне використання природних ре­сурсів, вирішення екологічних проблем тощо). Тому прикор­донні зв'язки слід розглядати у вузькому та широкому ро­зумінні. В першому випадку йдеться про безпосередні взаємовідносини зацікавлених територій.

Особливої уваги заслуговує дослідження транскордонних зв'язків західних прикордонних регіонів.

Досягнення державного суверенітету України викликало ряд проблем у зв'язку з тим, що значна кількість областей в процесі геополітичних змін 90-х рр. набули статусу прикор­донних.

Пріоритетними напрямами розвитку транскордонного співробітництва на даному етапі можна вважати:

• реалізацію єдиної транспортної політики щодо митних переходів і головних транспортних напрямів, будівництва та ремонту автомагістралей, розвиток регіональної системи

залізниць, будівництва і відновлення функціонування регіональних аеропортів, розвитку міжрегіонального повітря­ного простору;

• формування конкурентної економічної структури інтег­раційного комплексу, прискорення економічної трансфор­мації і більш ефективного використання природних ресурсів;

• концентрацію зусиль науково-дослідних центрів при­кордонних областей у напрямку поширення технологічних інновацій і подальшого розвитку матеріально-технічної бази, необхідної для їх запровадження, активізацію ділового середо­вища, впровадження спільних проектів у чутливих до інно­вацій галузях господарських комплексів;

• створення спільних фондів, асоціацій, реалізацію про­ектів спільного розвитку, укладання міжрегіональних угод, що забезпечують найбільш ефективне використання і розвиток потенціалів суміжних територій, сприятимуть поглибленню інтеграції на мікроекономічному рівні;

• формування однорідного соціально-економічного про­стору на основі поглиблення міжнародної кооперації між підприємствами регіонів, розвиток спільної підприємницької діяльності, формування спільної або сумісної банківської, транспортної і промислової інфраструктури;

• вирішення проблем полегшення взаємних розрахунків по поставках виробничо-технічного призначення за рахунок утворення міжрегіональної клірингової палати за підтримки національних банків зацікавлених сторін, до складу якої ма­ють увійти впливові регіональні банки та підприємницькі структури;

• консолідацію фінансових ресурсів на вирішенні пріори­тетних задач регіонального розвитку та спільних проблем у га­лузі природоохорони, відновлення лісних масивів, підтриман­ня водно-повітряного балансу тощо;

• узгодження політики регулювання потоків робочої сили.

Виконання цих напрямів центральними і регіональними органами влади можливе на основі здійснення ряду ор­ганізаційних заходів, основними з яких вважаємо:

• систематизація існуючих договорів про співробітництво, розробка Комплексної довгострокової програми транскордон­ного співробітництва;

• формування інституціональної структури міжрегіональ­ного інтеграційного комплексу, враховуючи вітчизняний і за­рубіжний досвід організаційного забезпечення транскордон­ної взаємодії окремих територій, насамперед — досвід утво­рення єврорегіонів;

• створення системи інформаційного забезпечення та кон­тролю транскордонної взаємодії: організації моніторингу гос­подарської діяльності підприємств, що мають виробничо-коо­пераційні зв'язки або спільні ринки збуту; розробка механізму координації діяльності у надзвичайних ситуаціях; збір до­стовірної інформації про фінансовий стан партнерів, прогно­зування їх фінансової діяльності та оперативної інформації щодо кон'юнктури ринків суміжних регіонів; здійснення опе­ративного контролю за дотриманням договірних зобов'язань;

• координація економічних та правових регуляторів транс­кордонного співробітництва. Правові регулятори розвитку транскордонного співробітництва мають формуватися у зако­нодавчому режимі міжнародних організацій, насамперед — у ре­жимі ЄС на основі ратифікованої Україною Європейської Кон­венції з питань транскордонного співробітництва;

• розробка узгодженої системи економічних регуляторів транскордонного співробітництва, які містять прямі та не­прямі засоби впливу. До перших належать: дотації та субсидії з місцевих бюджетів та міжрегіональних фондів, пряме регу­лювання цін на окремі види сільськогосподарської продукції та угоди картельного типу про підтримку спільної цінової політики, міжрегіональні замовлення, впорядкування митного контролю. До других відносяться: цільові податкові, кредитні та інвестиційні пільги, які можуть бути надані, виходячи з діючого законодавства країн-учасниць та існування у регіонах зон, в яких діють спеціальні режими інвестиційної діяльності;

• залучення суб'єктів господарювання до участі у пріори­тетних транскордонних проектах шляхом створення системи економічних стимулів, серед яких виділяються регіональні ва­желі впливу на працю та капітал.

Запропоновані заходи щодо розвитку транскордонного співробітництва спираються на набутий світовий досвід співробітництва між місцевими та регіональними владами, на­самперед — європейський, і підпорядковані створенню спри­ятливих організаційно-економічних умов для досягнення комплексного, сталого розвитку сукупності прикордонних регіонів, в межах якої сформовані фактори розвитку інтег­раційних процесів. Серед них вирішальне значення мають еко­номічні чинники взаємодії, що обумовлено взаємо- пов'язаністю господарських комплексів прикордонних регіонів.

Практичними інструментами реалізації запропонованих заходів повинні стати нормативно-правова база міжрегіональ­ного економічного співробітництва та система управління впровадженням цих заходів.

В цілому ж розвиток транскордонного і міжрегіонального співробітництва цілком відповідає інтересам зовнішньої політики України. Наявний європейський досвід може стати основою формування відповідної державної програми, що має бути спрямована на вирішення ряду важливих проблем із країнами-учасниками СНД при збереженні специфіки само­бутності та індивідуальності кожної зі сторін. По відношенню до країн Центральної і Східної Європи, які вже приєднались до Європейського Союзу, вона повинна показати відкритість нашої держави та її готовність до міжнародної кооперації на сучасному рівні.

Найкращим засобом управління розвитком території в ринкових умовах є регіональний менеджмент, а саме — гар­монійне поєднання важелів адміністративного управління з використанням підприємницької ініціативи, контроль ефек­тивності господарської діяльності за прибутковістю регіональ­ного виробництва, розмежування повноважень рівнів влади й економічна самостійність регіону в користуванні власними й наданими ресурсами розвитку.

Сутнісними засадами формування такого механізму уп­равління територіями на перспективу повинні стати не стільки адміністративні заходи регіонального менеджменту, скільки інституційні та фінансові інструменти стимулювання розвитку потрібних компонентів регіональних господарських комплексів у вигляді суттєво розширеного інституту кому­нальної (муніципальної) власності, гнучкого, у т.ч. — пільгово­го оподаткування на розширеній базі місцевих податків і зборів, пільгового кредитування, розвитку ринків місцевих цінних паперів тощо.

Регіональний менеджмент використовує для досліджень низку сучасних методів, таких, як, зокрема, регіональний бен- чмаркінг (рейтингове співставлення за характерними суттєви­ми ознаками) для визначення конкурентоспроможності регіонів, регіональний SWOT- аналіз для визначення слабких і сильних сторін, можливостей і загроз розвитку господарства регіону тощо.

Зокрема, при визначення конкурентоспроможності регіону, виходять з того, що це — володіння ним певним набо­ром властивостей (внутрішніх факторів конкурентоспромож­ності), які дають йому можливість ефективно виконувати свою роль в територіальному поділі праці, виступати з про­дукцією та послугами, відповідними вимогам як власних спо­живачів, так і ринків в міжрегіональному та міжнародному то­варообміні в зовнішньому конкурентному середовищі, задо­вольняючи попит на них в конкурентній боротьбі з товарови­робниками з інших територій. Сутність конкурентоспромож­ності регіону міститься в здатності його господарського ком­плексу ефективно відповідати вимогам сукупного попиту в міжрегіональному обміні товарами та послугами, забезпечую­чи сталий розвиток регіональної економіки, високі норми при­бутків і накопичення та добробут населення території.

Серед внутрішніх чинників конкурентоспроможності (властивостей регіону) основними є:

1. Факторні (існування за фактом об'єктів розвитку): на­явність в регіоні необхідних базових спеціалізованих факторів виробництва, необхідних для випуску товарів та надання по­слуг:

• відповідні компоненти природних ресурсів (земельні, водні, мінеральні, лісові, природно-рекреаційні);

• робоча сила (людський капітал);

• капітал — виробничий, фінансовий тощо, у т.ч. — галу­зей, що виробляють продукцію проміжного споживан­ня, створюють базові фактори виробництва.

2. Потенціальні (наявність необхідного рівня розвитку по­тужностей):

• інноваційний потенціал, за рахунок якого в галузях і сферах економіки регіону забезпечується впровадження інно­вацій у необхідному рівні;

• фінансовий потенціал, необхідний для забезпечення інноваційного розвитку виробництва в регіоні, нарощування його обсягів відповідно вимогам ринку;

• техніко-економічний потенціал, що дозволяє випускати продукцію в необхідних обсягах відповідної якості за рахунок відповідної техніко-технологічної підготовки виробництва;

• трудоресурсний потенціал, який дозволяє забезпечити необхідні для виробництва продукції рівень продуктивності праці в регіоні, кількість працюючих у відповідних галузях економіки, кваліфікацію працівників тощо;

• інфраструктурний потенціал, покликаний забезпечити ефективний товарорух та надання супутніх виробничих, соціальних та ринкових послуг, повноцінне функціонування сфери обігу.

• інтегральний потенціал суспільного виробництва регіону, реалізований щодо випуску продукції, здатної відповідати вимогам сукупного попиту.

3. Організаційні (наявність необхідних умов для розвитку):

• структура економіки, що відповідає як наявному ресурс­ному потенціалу, так і вимогам ринкових взаємин, у т.ч. — на зовнішніх по відношенню до регіону ринках;

• організаційно-правове середовище господарювання в регіоні, створене національним законодавством та правовими

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України актами місцевих органів влади і самоврядування, у т.ч. анти­монопольно законодавство, наявність С(В)ЕЗ та територій з особливим режимом господарювання;

• фіскальне середовище, що включає систему загально­державних і місцевих податків, застосовувану до регіону схе­му формування місцевого бюджету тощо;

• “бізнес-клімат” держави та регіону, що визначається рівнем безпеки економічної діяльності, створенням сприятли­вих умов інвесторам, наявністю консультативної та іншої інфраструктури, спрямованої на обслуговування ринкових відносин, прозорістю ринкового процесу і створенням умов для вільної конкуренції:

• відповідна організація та якість управління регіональ­ною економікою та окремими суб’єктами господарювання, якість менеджменту в бізнесі, включаючи застосовувані кон­курентні стратегії, розвиток продукту, брендинг, контроль якості, управління фінансовими операціями корпорацій, у правління кадрами, маркетинг і сервіс тощо.

4. Виробничі: (здатність ефективно реалізувати по­тенціальні можливості розвитку в виробництві відповідної їм кількості конкурентоспроможних товарів та послуг в умовах ринкової конкуренції):

• відповідний рівень завантаження наявних виробничих потужностей базових галузей виробництва та інфраструктури;

• забезпечення стійкого зростання обсягів суспільного ви­робництва (ВВП держави, ВРП та ВДВ регіону) заданими темпами;

• забезпечення виробництва товарів і послуг, конкуренто­спроможних на ринках за якісними ознаками;

• забезпечення ефективності та прибутковості роботи гос­подарських та підприємницьких структур всіх рівнів, еко­номіки регіону у цілому;

• необхідні темпи освоєння у відповідних обсягах інвес­тицій та впровадження інновацій для забезпечення оновлення та приросту потужностей суспільного виробництва;

• забезпечення ефективної реалізації виробленої про­дукції на внутрішньому регіональному, національному та зовнішніх ринках збуту;

• забезпечення необхідних обсягів суспільного споживан­ня в регіоні, першу чергу — в соціальній сфері, забезпечення населення в повному обсязі товарами та послугами.

Дані властивості в основному визначають конкурентос­проможність регіону у порівнянні як з іншими територіями (регіонами) країни, так і в співставленні з країною у цілому, іншими країнами тощо. Таким чином, регіон, який володіє відповідним комплексом властивостей, здатен зайняти на рин­ках достатньо міцні позиції за рахунок наступних факторів:

• нарощування і виробничого потенціалу;

• постійного оновлення й розширення асортименту про­дукції і послуг;

• забезпечення необхідного рівня якості товарів і послуг;

• забезпечення потрібних обсягів суспільного вироб­ництва;

• забезпечення гнучкості виробництва згідно кон’юнк­турі ринку, можливості нарощування виробництва відповідно коливанням попиту і пошукам ніш ринку.

До зовнішніх факторів, які впливають на конкурентоспро­можність регіону відносяться фактори зовнішнього ринкового конкурентного середовища. По відношенню до регіону воно є багатошаровим, і включає в себе конкурентне середовище ма- крорегіону (інтегрального міжрегіонального економічного району всередині країни, в економіку якого об’єктивно сис­темно інтегровано оцінюваний регіон), конкурентне середови­ще країни, конкурентне середовище економічного простору наддержавних структур, конкурентне середовище світової економіки тощо.

Основними чинниками впливу зовнішнього середовища на конкурентоспроможність окремого регіону є:

• Наявність тісної міжрегіональної співпраці всередині країни з виробничої кооперації, комбінування виробництва, у першу чергу для забезпечення регіону продукцією внутрішнього споживання для галузей, які створюють основу конкурентоспроможності регіону. У такій співпраці особливу роль відіграють економічні зв'язки всередині крупних еко­номічних районів, які є цілісними господарськими комплекса­ми. Наявність відповідних зв'язків є могутнім фактором збільшення конкурентоспроможності регіону.

• Урядова політика країни, що визначає характер і якість роботи державних структур, ступень і якість втручання уряду в бізнес-процеси (приватизація, реприватизація), монетарна, цінова політика держави, регіональна політика тощо. Урядова політика багато в чому визначає політичні та економічні ризи­ки країни і регіону, звужуючи або розширюючи конкурентні їх переваги. Ці чинники, створюючи в країні поле економічної діяльності, визначають конкурентоспроможність усіх без ви­нятку регіонів, встановлюючи певний базовий рівень конку­рентоспроможності для всіх суб'єктів господарювання в країні.

• Економічне становище в країні у цілому, яке значним чином впливає на конкурентоспроможність на зовнішніх рин­ках, відображене, зокрема, у показниках виробництва ВВП, державних фінансів, бюджету, внутрішнього й зовнішнього боргу, інвестування та впровадження інновацій, інфляції, індексу цін, доходів населення тощо.

• Діяльність суспільних та правових інститутів, (судів, ан- тимонопольних структур, товариств захисту справ споживачів тощо) що гарантують виконання законів і захист прав влас­ників, чим створюється основа для підтримки сучасної конку­рентної ринкової економіки і стимулювання трудової, інно­ваційної та підприємницької діяльності в економіці регіону.

• Міжнародна торговельна політика в межах торговельної політики окремих зарубіжних країн, відносин між країнами, наднаціональних структур (торговельних союзів, зон вільної торгівлі, економічних союзів, Світової організації торгівлі то­що) та в системі світової економіки у цілому. У цьому кон­тексті вирішальними ознаками є ступень інтеграції економіки країни у світову економіку, її економічні перспективи та їх сприйняття міжнародним співтовариством. Основними чин­никами обмежень і ризиків в галузі конкурентоспроможності виступають квоти, ембарго, цінова політика конкурентів тощо.

Оцінка конкурентоспроможності регіону має бути ком­плексною й багаторівневою. Вихідним положенням такої оцінки є комплексний аналіз факторів формування конкурен­тоспроможності за факторними, потенціальними, ор­ганізаційними, виробничими та зовнішніми напрямами. Рівнями проведення оцінки конкурентоспроможності регіонів можуть бути:

• Мікрорівень — рівень суб'єктів господарювання регіону, об'єктом оцінки є економічно, зокрема, фінансова діяльність підприємств регіону.

• Макрорівень — рівень суспільного виробництва у ціло­му в межах регіону та країни, об'єктом оцінки є система регіональної та національної економіки.

• Субглобальний рівень — рівень міждержавних і міжрегіональних наднаціональних структур (міждержавне й транскордонне співробітництво).

• Глобальний рівень — рівень світової економіці у цілому.

Основними рівнями проведення оцінки конкурентоспро­можності регіону є мікро- та макрорівень. Оцінка конкуренто­спроможності на вищих рівнях може проводитися як для країни у цілому, так і для регіонів. Для такої оцінки можуть за­стосовуватися існуючі світові методики оцінки конкурентос­проможності за такими показниками, як Growth Competitive Indeks — GCI (індекс конкурентоспроможності, що зростає) та Microeconomic Competitive Indeks (MCI) — індекс мікроеко- номічної конкурентоспроможності. Однак, їх застосування ви­магає суттєвої корекції методик відповідно відмінностям сис­темних рангів регіону і держави у цілому.

Щодо конкурентоспроможності регіону, основними (бло­ковими) складовими загальної комплексної її оцінки можуть бути:

• Факторний аналіз наявності в регіоні відповідної при­родно-ресурсної, трудоресурсної та виробничої бази (суб'єктів

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України господарювання, виробничого та фінансового капіталу) та її якісних ознак з точки зору забезпечення конкурентоспромож­ності регіонів. Типізація регіонів за стартовими умовами кон­курентоспроможності на внутрішньому та зовнішніх ринках.

• Рейтингова оцінка потенціальних можливостей (потуж­ностей) за показниками розвитку компонентів соціально-еко­номічного, природно-ресурсного та виробничого потенціалу територій. Пріоритетними є в цьому контексті оцінка працере- сурсного, інвестиційно-інноваційного та інфраструктурного потенціалів регіону, як ключових факторів забезпечення кон­курентоспроможності, а також технологічного рівня існуючих виробництв.

• Рейтингова або типологічна оцінка організаційних умов для забезпечення відповідного рівня конкурентоспромож­ності в регіоні та в країні. Пріоритетною тут є оцінка діяль­ності державних інститутів та державної політики щодо регіональних товаровиробників, регіонального бізнес-середо- вища, інвестиційної привабливості регіону та країни у цілому.

• Рейтингова оцінка діяльності суб'єктів господарювання по регіонах країни за показниками ефективності роботи госпо­дарських одиниць, використання наявних ресурсів розвитку. Може проводитися за фінансовими показниками діяльності підприємств тощо.

• Рейтингова оцінка процесів суспільного виробництва в регіонах за показниками його обсягів, темпів і пропорцій. Та­ка оцінка може проводитися як для виробництва у цілому, так і для визначених його сфер і галузей, які мають конкурентне значення. Доцільним є проведення оцінки не тільки за вироб­леною, але й за реалізованою в інших регіонах продукцією. Та­ке співставлення може також визначити слабкі місця в еко­номіці, пріоритети та перспективи щодо збільшення конку­рентоспроможності регіону. Дана оцінка може носити також типологічний характер.

• Оцінка конкурентоспроможності продукції та послуг регіонального виробництва на ринках різних рівнів за ознака­ми ціна — якість. Дана оцінка індексного характеру може бути

проведена, зокрема, засобами бенчмаркінгу, з порівнянням продукції (послуг) регіону з базовими зразками з заданою (відомою конкурентоспроможністю). У кінцевому підсумку, за регіонами носитиме рейтинговий чи типологічний (кла­сифікаційний) характер.

• Оцінка зовнішніх факторів ринкового конкурентного се­редовища регіону на внутрішньому та міжнародних ринках. В дане питання необхідно обов’язково включати оцінку позицій регіону на ринках збуту, існуючі й можливі загрози і переваги його конкурентоспроможності, наявність або можливість інте­грації регіону (країни) в міждержавні міжрегіональні структу­ри, що позитивно відобразиться на його конкурентоспромож­ності — зони міждержавного транскордонного, прикордонного співробітництва, економічні, митні, торговельні союзи тощо. Необхідно розрізняти ступінь і характер впливу зовнішніх факторів (стимуляторів і дестимуляторів), що діють для усіх без винятку та для окремих регіонів.

Підсумкова оцінка конкурентоспроможності регіонів мо­же бути визначена на основі врахування в інтегральному по­казнику (індексі) конкурентоспроможності типологічних оз­нак та факторних рейтингів регіонів, дій зовнішнього середо­вища, індексів конкурентоспроможності продукції тощо з ура­хуванням ступеня впливу відповідних чинників на конкурен­тоспроможність регіону у цілому.

Такий інструмент регіонального менеджменту, як SWOT- аналіз застосовується при обґрунтуванні рішень щодо вирішен­ня регіональних проблем і територіального розвитку загалом.

В теорії менеджменту, SWOT- аналіз — це визначення сильних і слабких сторін об’єкта економічної діяльності, у на­шому випадку — регіону, а також можливостей і загроз, що ви­ходять із його системного оточення (зовнішнього середовища).

SWOT-аналізом розглядаються:

• Сильні сторони (Strengths) — переваги регіону, як об’єкту ринкових відносин;

• Слабості (Weaknesses) — недоліки регіону, які вплива­ють на його позиції на ринках;

• Можливості (Opportunities) — фактори зовнішнього се­редовища, використання яких створить переваги регіону на ринку;

• Загрози (Threats) — фактори, які можуть потенційно погіршити положення регіону на ринку.

Процедура проведення SWOT-аналізу в загальному ви­гляді зводиться до заповнення матриці, у якій відображаються й потім зіставляються сильні й слабкі сторони регіону й мож­ливості й загрози ринку. Це зіставлення дозволяє визначити, які кроки можуть бути розпочаті для розвитку регіону,зміцнення його позицій в ринковій економічній сис­темі, а також які проблеми вам необхідно терміново вирішити.

Застосування SWOT-аналізу дозволяє систематизувати всю наявну інформацію про регіон і, бачачи ясну картину по­ля економічних взаємин в зовнішньому середовищі (в дер­жаві, у міждержавній системі), приймати зважені рішення, що стосуються регіонального розвитку.

Після проведення, як правило, більш чітко уявляються пе­реваги й недоліки регіону, а також ситуація на ринках. Це доз­воляє вибрати оптимальний шлях територіального розвитку, уникнути небезпек і максимально ефективно використати на­явні у розпорядженні регіону ресурси, попутно користуючись наданими державою і ринком можливостями.

Проведений для регіонів України взагалі, SWOT-аналіз показує слабкі й сильні сторони, можливості й загрози розвит­ку господарства регіонів (табл. 15.1), окреслює напрями й шляхи вирішення проблем розвитку територій.

Виходячи, зокрема, з даного аналізу, основними напряма­ми зміцнення позицій регіонів на національному та міжнарод­ному ринках є:

• повне використання наявного природно-ресурсного, де­мографічного, виробничого та фінансового потенціалу регіонів;

• створення сприятливого інвестиційного клімату в регіонах, активізація інноваційної діяльності через створення регіональних інвестиційно-інноваційних центрів росту (тех- нополісів, технопарків, С(В)ЕЗ та ТПР);

582

Таблиця 15.1

SWOT-аналіз можливостей і загроз розвитку господарства регіонів України

Зовнішні

Д.В. Клиновий,Т.В.Пепа

Продовження табл. 15.1

cz∣ ∞

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

Д.В. Клиновий,Т.В.Пепа

Продовження табл. 15.1

584

CZi

SWOT-аналіз можливостей і загроз розвитку господарства регіонів України

Внутрішні

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

LΛ∣ ∞ σ>

Д.В. Клиновий,Т.В.Пепа

Продовження табл. 15.1

587

Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України

Д.В. Клиновий,Т.В.Пепа

588

Продовження табл. 15.1

• розвиток економіки регіонів за інноваційним типом, наро­щування виробництва за рахунок високотехнологічних галузей;

• впровадження у виробництво міжнародних стандартів якості товарів та послуг, удосконалення й розвиток системи національних виробничих та споживчих, у т.ч. — екологічних стандартів;

• визначення і цільова підтримка галузей — регіональних конкурентоспроможних лідерів, забезпечення відповідного розвитку споріднених з ними і таких, що забезпечують їх, га­лузей виробництва;

• розвиток регіональних та національного ринків товарів, послуг і капіталів, посилення міжрегіональної та міждержав­ної інтеграції;

• випереджаючий розвиток інфраструктурних галузей економіки, інтеграція в міжнародні інфраструктурні системи (МТК тощо);

• використання переваг глобалізації з метою забезпечення високого рівня наукоємності економіки, залучення до співпраці провідних фірм — власників технологій і капіталів;

• прискорене оновлення основних фондів виробництв, гнучка амортизаційна політика;

• зменшення виробничих витрат, перехід на зберігаючі технології, розвиток власної енергетичної бази, зменшення енергозалежності економіки регіонів;

• розвиток національного законодавства та державних інститутів з підтримки підприємництва, інноваційно-інвес­тиційної діяльності та регіонального розвитку;

• інтеграційні процеси і співпраця з міжнародними еко­номічними та наддержавними структурами (СОТ, ЄС), розви­ток міждержавного прикордонного співробітництва, викорис­тання переваг України, як транзитної держави, зміцнення її ролі, як регіонального лідера в східноєвропейському еко­номічному просторі.

Державна регіональна економічна політика, також, врахо­вує національні принципи сталого розвитку, в цьому кон­тексті, розвиток регіональної державної політики першочерго­во вимагає найшвидшого подолання гострої ресурсно-еко­логічної кризи, усунення причин техногенно-екологічних ка­тастроф тощо. Практично в усіх регіонах країни нагально ви­никла потреба здійснити широкомасштабну реконструкцію й модернізацію існуючої досить застарілої та відсталої ма­теріально-технічної бази суспільного виробництва з урахуван­ням ресурсно-екологічних вимог, чинників, критеріїв, стан­дартів та обмежень. Все це має здійснюватися на основі засто­сування новітніх еколого-безпечних, енерго- і ресурсозберіга­ючих технологій, безвідходних або маловідходних замкнутих виробничих циклів. Такі цикли дають можливість комплексно використовувати мінерально-сировинні ресурси та зводити до мінімуму викиди забруднюючих речовин у навколишнє сере­довище, ефективно утилізовувати відходи господарської діяльності. Все це потребує радикальних змін у розвитку на­уково-технічного прогресу, пріоритетними напрямами якого повинні стати природоохоронні, екологобезпечні і ресурсоз­берігаючі технології. Їх розвитку слід підпорядковувати інвес­тиційну та інноваційну регіональну політику. Наслідком інно­ваційного розвитку в регіонах держави повинні бути принци­пово новий технологічний уклад формування еколого-безпеч- ної і біосферосумісної матеріально-технічної бази вироб­ництва. Це повинно розглядатись як одне з першочергових за­вдань на шляху переведення регіонів на модель сталого роз­витку і подолання ресурсно-екологічної кризи та оздоровлен­ня навколишнього середовища. Таке виробництво спроможне активно і позитивно сприяти збереженню локальних, регіональних і національних природних систем, біологічного та ландшафтного різноманіття, а звідси — належних еко­логічних умов життєдіяльності людини.

15.3.