Залучення іноземних інвестицій та регулювання умов здійснення інвестицій за межі держави

Залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни здійснюється за трьома основними формами:

— пряме інвестування через створення як підприємств з іноземним капіталом, так і спільних підприємств;

— продаж іноземним інвесторам цінних паперів;

— отримання кредитів, позик і гарантій міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, банків тощо.

Діяльність іноземних інвесторів в Україні регулюється майже 70 законодавчими та нормативними актами. Головними серед них є Закони України «Про захист іноземних інвестицій» (1991 р.), «Про іноземні інвестиції» (1992 р.), «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» (1994 р.), «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.), «Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» (1994 р.), низка положень інших законів. Іноземним інвесторам досить важко розібратися в безлічі цих законодавчих актів і нормативних положень, які часто суперечать один одному та зазнають постійних змін і доповнень, що погіршує умови їхньої діяльності. Так, через численні «призупинення» та пряме скасування окремих положень законодавча діяльність держави щодо іноземного інвестування тільки дискредитувала себе в очах потенційних інвесторів.

Іноземні інвестори виявляють до України великий інтерес, про що свідчить стійка тенденція до збільшення іноземних інвестицій. Позитивні зміни відбуваються і в їхній структурі. Так, до 1997 р. більшість іноземних інвестицій припадала на сферу послуг, передусім на торгівлю та комерційну діяльність (до 34 % прямих інвестицій). У 1997 р. частка іноземних інвестицій у сферу матеріального виробництва зросла з 40,1 % до 53,9 %, а на пер­ше місце за обсягом вийшла харчова промисловість (19,2 %), що можна вважати позитивною тенденцією (табл. 4.4). Проте обсяги іноземного інвестування далеко не відповідають потребам України і є незрівнянно меншими від інвестицій у інші країни Східної Європи.

Крім того, прямі іноземні інвестиції в Україні мають деякі негативні особливості. Вони не створюють національного капіталу, прибуток, отриманий від іноземного інвестування, переважно вивозиться. Так, у 1997 р. з отриманого іноземними інвесторами прибутку в сумі 58,7 млн дол. США було реінвестовано лише близько 5 млн дол. США[12]. Таблиця 4.4

ПИТОМА ВАГА ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ*

* Розраховано за даними Статистичного щорічника України за 2001 рік. — К.: Техніка, 2002. — С. 39, 273, 574.

* *Розраховано як різниця між збільшенням і зменшенням капіталу нерезидентів за рік.

Активізація залучення іноземних інвестицій у виробничу сферу потребує певного пільгового режиму оподаткування. Наприклад, податок на прибуток виробничих підприємств з іноземними інвестиціями в країнах Східної Європи коливається від 6 до 12 %, тоді як у США він становить близько 40 %. Виходячи з умов конкуренції на світовому ринку капіталів Україна не може встановлювати більш високі ставки оподаткування прибутку від іноземних інвестицій, ніж ті, що існують в інших країнах Східної Європи. Ефективними засобами також є запровадження інвестиційного податкового кредиту або податкових канікул, швидке списання капіталу через прискорену амортизацію, тимчасове створення пільгових умов для реалізації продукції, виробленої на підприємствах з іноземними інвестиціями.

Важливою сферою державного регулювання інвестиційної діяльності є визначення умов здійснення інвестицій за межі країни. Відповідно до чинних нормативних актів установлено такі умови надання індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами інвестицій за межі країни:

— резиденти можуть здійснювати інвестиції за межі України, беручи участь у підприємствах, які створюються спільно з іноземними юридичними чи фізичними особами; придбання частки в діючих іноземних підприємствах чи придбання у власність таких підприємств цілком; створення за межами країни підприємств, які б повністю належали українським інвесторам, а також відкриття філій та інших окремих підрозділів; придбання нерухомого та рухомого майна, інших майнових прав і прав інтелектуальної власності; придбання акцій, облігацій, інших цінних паперів іноземних держав, фірм, банків тощо;

— інвестиції за межі країни резиденти здійснюють виключно за рахунок власних коштів, зарезервованих і відображених з цією метою на рахунках бухгалтерського балансу. Забороняється для цього використовувати позичені кошти;

— усі види грошових інвестицій за межі країни (незалежно від їх суми) здійснюються лише в безготівковій формі й тільки через кореспондентські рахунки вповноважених банків у банках країн інвестування;

— усі надходження на користь резидентів у іноземній валюті (прибуток, дивіденди та ін.), отримані від здійснення інвестиційної діяльності за межами України, зараховуються на валютні рахунки резидентів. Законодавство визначає порядок обов’язкового продажу валютних надходжень і використання валютних коштів від здійснення інвестиційної діяльності.

Але практика інвестування «за кордон» далеко не завжди здійснюється з дотриманням чинного законодавства. Порівнювання надходжень іноземних інвестицій та обсягів інвестування за межі країни дає змогу дійти висновку, що реальний баланс руху капіталів складається не на користь Україні. Президент України Л. Д. Кучма у своїй доповіді (10 березня 1999 р.) зазначив, що валютні цінності, які незаконно перебувають за межами України, становлять 4 % загальної суми експорту — 8 млрд 179 млн грн (2 млрд 227 млн дол. США за курсом на березень 1999 р.). Як сказав глава держави, намагання повернути ці цінності в країну поки що не мали успіху[13]. Залучаючи іноземні інвестиції, слід пам’ятати, що це не благодійна допомога. Вони здійснюються приватними іноземними інвесторами з метою отримання прибутку, який часто за рішенням власника не реінвестується в економіку України, а підлягає репатріації. За оцінками НБУ, в 2002 р. з України було вивезено капіталів на суму 2,4 млрд дол. США, що майже в 4 рази більше, ніж за цей самий період в країну надійшло прямих іноземних інвестицій[14].