ФОРМАЛЬНА СТРУКТУРА ФЕДЕРАЛЬНОЇ РЕЗЕРВНОЇ СИСТЕМИ

Офіційна структура Федеральної резервної системи призначалася творцями Закону про Федеральну резервну систему для розпорошення влади серед регіональних лінійних підрозділів, між приватним сектором і урядом, серед банкірів, підприємців та громадськості.

Федеральні резервні банки

Кожен з дванадцяти федеральних резервних округів має один головний федеральний резервний банк. Окремі з цих округів мають декілька додаткових відділень в інших містах округу. Місцезнаходження цих округів, федеральні резервні банки і їхні відділення показано на графіку 17.2. Три найбільші за розміром активів федеральні резервні банки розташовані у Нью-Йорку, Чикаго і Сан-Франциско. Спільно ці банки мають понад 50 % активів (дисконтних позичок, цінних па­перів тощо) у Федеральній резервній системі. Банк Нью-Йорка з його

Розділ 17. СТРУКТУРА ФЕДЕРАЛЬНОЇ РЕЗЕРВНОЇ СИСТЕМИ 473

Графік 17.1. Офіційна структура

і розподіл знарядь проведення політики у Федеральній резервній системі.

Графік 17.2. Федеральна резервна система.

Джерело: Federal Reserve Bulletin.

понад 30 % активів є найвпливовішим федеральним резервним банком, бо його округ містить багато найбільших комерційних банків США, і цей банк перебуває у прямому контакті з основними фінансовими ринками, які оперують поза Нью-Йорком.

Кожний з федеральних резервних банків є квазігромадською, за­реєстрованою як корпорація інституцією, якою володіють приватні комерційні банки округу, що є членами Федеральної резервної системи. Ці банки — члени ФРС купили акції у свого окружного федерального резервного банку (вимога до членства), і дивіденди, що оплачуються на ці акції, обмежуються до 6 % річних.

Банки-члени обирають шість директорів для кожного окружного федерального резервного банку. Ще три призначаються Радою керую­чих Федеральної резервної системи. Разом ці дев’ять директорів при­значають президента банку (подається на схвалення Радою керуючих).

Директори окружного банку діляться на три групи (А, В, С). Три директори групи «А» (обрані банками-членами) є професійними бан­кірами. Три директори групи «В» (також обираються банками-членами) є визначними підприємцями у сфері промисловості, торгівлі та сіль­ського господарства. Три директори групи «С» призначаються Радою керуючих для представлення суспільних інтересів. їм не дозволяється бути службовцями, працівниками або акціонерами банків. Ця схема вибору директорів встановлена Законом про Федеральну резервну систему для гарантій, що директори кожного федерального резервного банку представлятимуть всіх виборців.

Дванадцять федеральних резервних банків (1) здійснюють кліринг чеків; (2) емітують нові гроші; (3) вилучають зношені гроші з обігу; (4) оцінюють окремі заявки на злиття; (5) керують і надають дисконтні позички банкам у своїх округах; (6) здійснюють зв’язок між діловими колами і Федеральною резервною системою; (7) досліджують стан банків-членів; (8) збирають дані про місцеві ділові умови і (9) зі своїм великим штатом професійних економістів досліджують проблеми, що пов’язані з проведенням монетарної політики, і публікують огляди (добре джерело додаткового матеріалу для студентів, котрі вивчають гроші та банківську справу), що представляють підходи цих економістів.

Дванадцять федеральних резервних банків залучаються у прове­дення монетарної політики у декілька способів: (1) вони встановлюють облікову ставку (хоча облікова ставка у кожному окрузі переглядається і визначається Радою керуючих); (2) вирішують, які банки-члени, а також нечлени, можуть отримувати дисконтні позички від федераль­ного резервного банку; (3) вибирають одного торгового банкіра для служби у Федеральній консультативній раді, яка консультує Раду керуючих і надає рекомендації щодо проведення монетарної політики; (4) п’ять президентів банків мають голос у Федеральному комітеті відкритого ринку (FOMC), який керує операціями на відкритому ринку

(купівля і продаж державних цінних паперів, що впливає на грошову масу).

Банки-члени

Всі національні банки (ті комерційні банки, що зареєстровані Службою контролера грошового обігу) повинні бути членами Федеральної ре­зервної системи. Комерційні банки, що зареєстровані штатами, не обов’язково мають бути членами ФРС, але можуть ними стати. Нині близько 40 % комерційних банків у США є членами Федеральної резервної системи. Щоправда, цей відсоток зменшився з максимального рівня 49 % у 1947 році.

До 1980 р. тільки від банків — членів ФРС вимагалося тримати відсоток резервів у федеральних резервних банках. Банки — нечлени ФРС підпа­дали під резервні вимоги, що визначалися їхніми штатами, котрі звичайно дозволяли банкам тримати значну частку їхніх резервів у цінних паперах, що дають процент. Оскільки жодного процента не платиться по резервах, що депонуються у федеральних резервних банках, то було недешево бути членом ФРС. Коли процентні ставки зростали, то відносні витрати цього членства також зростали. Зростання відносних витрат на членство у ФРС вело до того, що дедалі більше банків залишало цю систему.

Зменшення членства у ФРС стало основною турботою Ради керуючих. (Одна з причин полягала в тому, що було зменшено контроль ФРС над пропозицією грошей. Тому для ФРС стало важче проводити монетарну політику). Голова Ради керуючих неодноразово закликав до прийняття нового законодавства, яке вимагало б, щоб усі банки стали членами Федеральної резервної системи. Одним із результатів тиску ФРС на Конгрес стали положення Закону про дерегулювання депозит­них інститутів і контроль за грошовим обігом (1980 р.). За цим законом усі банки повинні були до 1987 р. підпасти під однакові вимоги триман­ня депозитів у ФРС. Банки — члени і нечлени — ставилися в однакове становище щодо резервних вимог. Крім того, всім банкам надавався доступ до грошових коштів ФРС, таких, як позички біля дисконтного віконця і здійснення клірингу чеків на однаковій основі. Ці положення закону зупинили зменшення членства у ФРС і зменшили відмінність між банками-членами і нечленами Федеральної резервної системи.

Рада керуючих Федеральної резервної системи

На чолі Федеральної резервної системи перебуває Рада керуючих із семи осіб. Штаб-квартира цієї Ради розміщена у Вашингтоні. Кожний керуючий призначається президентом США і затверджується сенатом. Щоб обмежити контроль над ФРС з боку президента та ізолювати ФРС від політичного тиску з інших боків, керуючі виконують свої обов’язки протягом одного чотирнадцятирічного строку, який не можна продовжити. Строк служби одного керуючого закінчується в січні через рік ¹. Керуючі (часто професійні економісти) делегуються від різних федеральних резервних округів з метою запобігти надмірному представництву одного регіону країни. Голова Ради керуючих виби­рається з цих семи керуючих і служить чотирирічний термін. За традицією, коли обирається новий голова, то старий подає у відставку з Ради керуючих, навіть коли залишається багато років до закінчення його строку повноважень як керуючого.

Рада керуючих бере активну участь в ухваленні рішень, що сто­суються проведення монетарної політики. Всі сім керуючих є членами Федерального комітету відкритого ринку і голосують з питань прове­дення операцій на відкритому ринку. Оскільки в цьому комітеті тільки дванадцять членів з правом голосу (сім керуючих і п’ять президентів окружних банків), то Рада має більшість голосів. Рада також вста­новлює (в межах, що передбачені законом) резервні вимоги і ефективно контролює облікову ставку шляхом процесу «перегляду і встановлен­ня». Отже, Рада підтверджує або не схвалює облікову ставку, що «встановлена» федеральними резервними банками. Голова Ради кон­сультує президента США з економічної політики, свідчить у Конгресі і виступає від імені ФРС у засобах масової інформації. Голова та інші керуючі можуть також представляти США на переговорах з еконо­мічних питань з іноземними урядами. Рада керуючих має штат про­фесійних економістів (більший, ніж штати окремих федеральних ре­зервних банків), який забезпечує економічний аналіз, який Рада ви­користовує при прийнятті рішень.

Через законодавство на Раду керуючих часто покладаються обов’язки, що не стосуються безпосередньо проведення монетарної політики. У ми­нулому, наприклад, Рада встановлювала максимальні процентні ставки, що виплачуються по певних видах строкових депозитів, згідно регулювання Q (оскільки регулювання було скасовано у 1986 р., Рада більше не має цієї влади). За законом 1969 р. про кредитний контроль (строк якого закінчився у 1982 р.), Рада мала право регулювати і контролювати кредит, коли це підтверджував президент США. Рада керуючих також встановлює граничні вимоги, частку в ціні купівлі цінних паперів, яку треба оплачувати готівкою, а не взятими у позику коштами. Вона також затверджує пре­зидента і всіх офіційних осіб кожного федерального резервного банку і

¹ Незважаючи на те, що строк служби керуючого не поновлюється, він може подати у відставку до закінчення строку його повноважень і тоді бути заново призначеним президентом. Це пояснює, як один керуючий прослужив протягом двадцяти восьми років. Але після того, як Уїльям Мартін, голова Ради в 1951 — 1970 рр., подав у відставку в 1970 р., практика продовження строку керуючого понад чотирнадцять років більше не застосовується.

Вставка 17.1. Глобальна перспектива

Європа-1992: чи буде створено новий Європейський центральний банк — Єврофедеральну резервну систему?

В рамках ініціативи «Європа-1992» для забезпечення економічної ін­теграції данадцяти країн європей­ської спільноти Європейське Еко­номічне Співтовариство (ЄЕС) роз­робило план заснування централь­ного банку до 1 січня 1993 р. Май­бутній Європейський центральний банк має створюватися за зразком Федеральної резервної системи, і центральні банки кожної країни ві­діграватимуть у ньому роль, поді­бну до регіональних федеральних резервних банків. Європейський цен­тральний банк, який був для зруч­ності названий «ЄвроФед», мав би за свою головну мету забезпечення стабільності цін і був би незалеж­ним від ЄЕС і національних урядів. Цей банк проводив би монетарну політику і здійснював би інтервен­ції на зовнішніх валютних ринках, як робить це ФРС.

Незважаючи на план ЄЕС, ство­рення «ЄвроФед» ще аж ніяк не визначене. Оскільки заснування Єв­ропейського центрального банку озна­чало б певну втрату національного суверенітету і влади, то воно викли­кає занепокоєння в окремих краї­нах. Уряд Великобританії, напри­клад, висунув заперечення проти плану створення «ЄвроФед», особ­ливо щодо наміру запровадження спільної валюти, що грунтується на екю (від англійського European cur­rency unit), як частини операцій «ЄвроФед».

перевіряє бюджет кожного банку. Нарешті, Рада наділена значними функціями регулювання: вона затверджує злиття банків і встановлює припустиму діяльність банківських холдингових компаній.

Федеральний комітет відкритого ринку (FOMC)¹

FOMC звичайно збирається вісім разів на рік (приблизно кожні шість тижнів) і ухвалює рішення щодо проведення операцій на відкритому ринку, що впливають на грошову масу. Комітет складається з семи членів Ради керуючих, президента федерального резервного банку Нью-Йорка і президентів чотирьох інших федеральних резервних банків. Голова Ради керуючих також головує у FOMC. Хоча президенти тільки п’яти федеральних резервних банків мають право голосу у FOMC, інші сім президентів окружних банків присутні на засіданнях FOMC і беруть участь в обговоренні питань. Отож вони мають певний вплив на прийняття комітетом рішень.

Оскільки операції на відкритому ринку є найголовнішим знаряддям ФРС для проведення політики контролю над пропозицією грошей, то FOMC є центральним штабом у виробленні політики Федеральною резервною системою.

¹ Federal Open Market Committee.

Хоча резервні вимоги і облікова ставка не встановлюються FOMC, але рішення щодо цих знарядь проведення політики приймаються саме тут. FOMC фактично не проводить купівлі або продажу цінних паперів. Він радше надсилає директиву до торгового бюро федерального резервного банку Нью-Йорка, де керуючий внутрішніми операціями на відкритому ринку наглядає за багатьма людьми, які здійснюють купівлю-продаж державних цінних паперів ¹. Цей менеджер щоденно спілкується з членами FOMC і його штатом, який цікавиться діяльністю торгового бюро.

Офіційна структура ФРС, яку ми щойно розглянули, може бути модел­лю для Європейського центрального банку, що описано у вставці 17.1.