НЕФОРМАЛЬНА СТРУКТУРА ФЕДЕРАЛЬНОЇ РЕЗЕРВНОЇ СИСТЕМИ

Закон про Федеральну резервну систему та інші нормативні акти забезпечують нам розуміння формальної структури Федеральної ре­зервної системи і того, хто приймає рішення у ФРС. Але те, що записано чорним по білому, не обов’язково віддзеркалює реальну владу і ті структури, що ухвалюють рішення.

З часу заснування у 1913 р. Федеральна резервна система була дуже децентралізованою, бо задумувалася як дванадцять окремих центральних банків, що співпрацюють. Початковий план не передбачав, що ФРС буде відповідати за стан економіки через контроль за про­позицією грошей і через здатність впливати на процентні ставки. З часом ФРС стала відповідати за забезпечення стабільності економіки. Ця відповідальність спричинила повільну еволюцію ФРС у напрямку об’єднаного банку.

Творці Закону про Федеральну резервну систему (1913 р.) мали намір надати ФРС тільки одне основне знаряддя проведення монетарної по­літики — контроль за дисконтними позичками банкам-членам. Викорис­тання операцій на відкритому ринку як знаряддя контролю за грошовою масою ще не було добре відоме, а резервні вимоги фіксувалися Законом про Федеральну резервну систему. Дисконтний інструмент мав контро­люватися спільним рішенням федеральних резервних банків і Феде­ральною резервною радою (яка пізніше стала Радою керуючих). Тому обидва органи мали однакові права у визначенні монетарної політики. Проте здатність Ради «переглядати і визначати» дисконтну ставку до­зволяла їй ефективно домінувати над окружними банками.

Банківське законодавство в роки «великої депресії» зосередило владу в руках новоствореної Ради керуючих, передавши їй контроль над

¹ Рішення, що міститься у директиві, часто не є наслідком одностайності, і про­тилежні погляди стають надбанням громадськості. Проте, за винятком рідкісних випадків, голос голови завжди на боці сторони, що виграє.

двома іншими знаряддями монетарної політики — операціями на від­критому ринку і змінами у резервних вимогах.

З часом Рада керуючих прибрала віжки контролю над інструментами для проведення монетарної політики. В останні роки влада Ради стала навіть ще більшою. Вона часто пропонує кандидатуру президента певного федерального резервного банку (нерідко професійного еконо­міста) директорам цього банку, які звичайно приймають пропозиції Ради. Оскільки Рада встановлює платню президента окружного банку і переглядає бюджет кожного федерального резервного банку, то вона має додатковий вплив на діяльність банків.

Якщо Рада керуючих має стільки влади, то яку владу має Федеральна консультативна рада і «власники» Федеральної резервної системи — фе­деральні резервні банки-члени? Відповідь: майже ніякої. Хоча банки-члени володіють акціями федеральних резервних банків, вони не домагаються ніяких звичайних вигод від власності По-перше, вони не мають права на доходи ФРС і отримують тільки 6 %-ний річний дивіденд незалежно від того, скільки ФРС заробляє. По-друге, вони не можуть сказати, як їхня «власність» використовується Федеральною резервною системою, що мо­жуть зробити власники акцій приватних корпорацій. По-третє, існує, як правило, тільки один кандидат на кожне з шести директорських місць, що «обирається» банками-членами, і цього кандидата часто пропонує президент федерального резервного банку (який, у свою чергу, пропону­ється Радою керуючих, хоча на папері директори банку обирають пре­зидента). Як наслідок, банки-члени витіснені з політичного процесу в ФРС і не мають реальної влади. По-четверте, Федеральна консультативна рада має невеликий вплив на вироблення Федеральною резервною системою політики і виконує головним чином церемоніальні функції.

Суттєвою рисою Федеральної резервної системи є те, що вона функціонує як центральний банк з штаб-квартирою у Вашингтоні (федеральний округ Колумбія) з відділеннями у дванадцяти містах.

Голова також забезпечує свою владу через нагляд за штатом Ради, що складається з професійних економістів і радників. Оскільки штат збирає інформацію для Ради і проводить аналіз, який Рада використовує у своїх рішеннях, то він певним чином впливає на монетарну політику. Крім того, декілька останніх призначень у саму Раду відбулося з рядів професіоналів штату, що зробило вплив голови навіть більш далекосяжним і тривалішим за його чотирирічний термін повноважень. Неформальна структура управління Федеральної резервної системи, в якій влада зосе­реджена в руках голови Ради керуючих, показана на графіку 17.3.