МІЖНАРОДНЕ БАНКІВНИЦТВО

У 1960 р. тільки вісім американських банків мали відділення в інших країнах, а їхні сумарні активи становили менше 4 млрд. дол. Нині

*

¹ Через те що кредитні спілки пов’язані з певною галуззю або компанією, то вони ймовірніше можуть збанкрутувати тоді, коли, наприклад, велику кількість робітників у даній галузі чи компанії звільняють з роботи або члени мають проблеми по сплаті отриманих позик.

понад 100 американських банків мають закордонні відділення, а їхні сумарні активи перевищують 500 млрд. дол. Таке вражаюче зростання міжнародного банківництва можна пояснити двома чинниками.

Перший — це швидке зростання міжнародної торгівлі і багатонаці­ональних корпорацій, що почалося з 1960-х років. Коли американські фірми здійснюють свої операції за кордоном, то вони потребують банківських послуг у зарубіжних країнах. Хоча ці фірми можуть обслуговуватися іноземними банками, багато з фірм надає перевагу американським банкам, з якими вони підтримують тривалі зв’язки і які знають ділову практику і правила американського бізнесу. Із зростанням міжнародної торгівлі водночас розвивається і міжнародна банківська справа.

Другий чинник є той, що американські банки хотіли б увійти у великий простір депозитів, деномінованих у доларах в зарубіжних країнах, що відомі як євродолари. Щоб зрозуміти структуру амери­канського банківництва за кордоном, передусім розглянемо ринок єв­родоларів як важливе джерело зростання міжнародного банківництва.

Ринок євродоларів

Євродолари створюються тоді, коли вклади на рахунках в Сполучених Штатах переказуються в банк поза межами країни і зберігаються у формі доларів. Наприклад, якщо корпорація «Rolls Royce» депонує чек на 1 млн.

Чому такі компанії, як «Rolls Royce», зацікавлені володіти доларо­вими депозитами поза межами Сполучених Штатів? По-перше, долар є найбільш ходовою валютою в міжнародній торгівлі, через що «Rolls Royce», можливо, хоче зберігати вклади в доларах для здійснення своїх міжнародних ділових операцій. По-друге, євродолари є «офшор- ними» вкладами, тобто їх тримають у країнах, в яких вони є об’єктом регулювання, такого, як резервні вимоги або обмеження (що називають контролем капіталу) на вкладення депозитів поза межами країни ¹.

¹ Хоча більшість «офшорних» вкладів поіменовані в доларах, окремі з цих вкладів також деноміновані і в інших валютах. До всіх цих офшорних депозитів застосову­ють назву «євровалюти». Наприклад, депозити, поіменовані в німецьких марках, що тримаються в Лондоні, називаються евромарками, в той час як депозити, деноміновані у франках, що тримаються в Лондоні, називаються єврофранками.

"¢-

Вставка 10.3. Глобальна перспектива

Народження ринку євродоларів

Один із великих парадоксів капі­талізму полягає в тому, що ринок євродоларів, один з найважливіших фінансових ринків, що використо­вується капіталістами, був пород­жений Радянським Союзом. На по­чатку 1950-х років, у пік «холодної війни», радянці нагромадили значну суму доларових залишків, що збе­рігалися в банках Сполучених Шта­тів. Оскільки росіяни боялися, що уряд США може заморозити ці ак­тиви в Сполучених Штатах, то пра­гнули перемістити вклади в Євро­пу, де вони були б захищені від експропріації.

Головним центром ринку євродоларів є Лондон, головний міжнарод­ний фінансовий центр протягом декількох століть. Євродолари також можуть вкладати поза межами Європи та в місцях, які надають цим депозитам статусу офшорних, — наприклад, Гонконгу, Сингапурі та на островах Карибського басейну (Багамських і Кайманових островах).

Мінімальна сума ділової операції на ринку євродоларів дорівнює, як правило, 1 млн. дол., і близько 75 % цих депозитів володіють банки. Малоймовірно, щоб ви або я безпосередньо оперували євродоларами. Проте ринок євродоларів є важливим джерелом коштів для банків США, котрі позичають ці депозити на суму понад 90 млрд. дол. Замість того щоб використовувати посередників і позичати всі ці депозити в іноземних банків, американські банки вирішили, що вони можуть отримати значно більші проценти, відкриваючи свої власні відділення за кордоном для притягування цих депозитів. Отже, ринок євродоларів став важливим стимулом для американського банківництва за кордоном.

Структура американського банківництва за кордоном

Банки США більшість своїх відділень мають в Латинській Америці, на Далекому Сході, у Карибському басейні та Лондоні. Найбільшим обсягом активів володіють відділення в Лондоні, який є важливим міжнародним фінансовим центром і центральним пунктом ринку єв­родоларів. Латинська Америка і Далекий Схід мають багато відділень внаслідок важливого значення торгівлі США з цими регіонами. Ка­рибський регіон (Багамські і Кайманові острови) стає важливим місцем міжнародного банківництва, бо є «податковим раєм», де майже відсутнє оподаткування чи обмежувальне регулювання.

Альтернативою для структури банків США, що діють за кордоном, є закон Еджа про корпорації, який головним чином стосується між­народного банківництва. Корпорація, що створена за законом Еджа (закон від 1919 р.), дозволяє американським банкам конкурувати з іноземними банками ефективніше за рахунок звільнення від частини банківського регулювання США. Наприклад, корпорації, згідно з за­коном Еджа, звільняються від заборони на створення відділень в інших штатах. Вони можуть мати відділення в різних штатах для сприяння торгівлі з різними частинами світу: відділення на Західному узбережжі для керівництва фінансуванням торгівлі з Японією, відділення в Маямі для фінансування торгівлі з Латинською Америкою тощо.

Банки США (через свої холдингові компанії) можуть володіти кон­трольним пакетом акцій іноземних банків та іноземних компаній, що надають фінансові послуги. Міжнародну діяльність банків — членів Федеральної резервної системи, банківських холдингових компаній і корпорацій, створених за законом Еджа (котрі охоплюють всю між­народну фінансову діяльність, яку ведуть банки США), регулюють правила Федеральної резервної системи (регулювання «К»). Як і у випадку з банківськими холдинговими компаніями, ця міжнародна діяльність повинна бути «тісно пов’язана з банківською діяльністю». Наприкінці 1981 р. Федеральна резервна система ухвалила створення в США міжнародних банківських каналів (МБК), що можуть приймати строкові вклади від іноземців. Ці вклади не підпадають ні під резервні вимоги, ні під будь-які обмеження на виплату процентів. МБК дозво­ляють також надавати позики іноземцям, але забороняють надавати позики резидентам. Штати заохочують створення МБК, звільняючи їх від сплати податків штатів та місцевих податків. Фактично МБК розглядають як іноземні відділення банків США, що не підпадають під внутрішнє регулювання і оподаткування. Метою створення МБК є заохочення американських і іноземних банків до розширення бан­ківських операцій радше в Сполучених Штатах, ніж за кордоном. З цієї позиції МБК досягли успіху. За два роки їхні активи зросли майже до 200 млрд. дол., а нині перевищують цю суму.

Іноземні банки в Сполучених Штатах Америки

Зростання міжнародної торгівлі не тільки стимулювало банки США відкривати відділення за кордоном, але й заохотило іноземні банки відкривати філіали в Сполучених Штатах. Нині існує майже 500 від­ділень іноземних банків, що діють в США і володіють більш ніж 20 % сумарних банківських активів США. Іноземні банки функціонують в Сполучених Штатах у вигляді: 1) банківських постів іноземного

Вставка 10.4. Глобальна перспектива

Криза заборгованості країн третього світу

Важливим аспектом міжнародного бан- ківництва є позики, що надаються країнам третього світу — зокрема Аргентині, Бразилії та Мексиці. Вна­слідок різкого зростання цін на на­фту у 1973—1974 рр. країни, що розвиваються, виявили, що їхні пла­тежі за імпорт небувало збільшили­ся через зростання витрат на енер­гоносії. Навпаки, країни — члени ОПЕК стали володіти величезними сумами бездіяльних коштів, отрима­них від нафти. Банки США перебу­вали на передній лінії «рециклюван- ня» цих коштів з країн ОПЕК, при­ймаючи вклади від країн ОПЕК і, в свою чергу, надаючи ці суми в по­зику країнам, що розвиваються. На відміну від ранніх позик цим краї­нам, що використовувалися на спе- ■ ціальні проекти розвитку (напри­клад, будівництво доріг і дамб), ці но- Іві позики часто надавалися урядам для оплати більших обсягів імпорту.

Таке «рециклювання» коштів спо­кійно продовжувалося аж до почат­ку світового спаду 1980—1982 рр., який призвів до різкого скорочення експорту країн третього світу. Ви­никла проблема із погашенням їх­ньої заборгованості (процентів та основ­ної суми боргу). Коли Мексика зі­ткнулася з труднощами при сплаті боргових платежів наприкінці 1982 р., то банки і міжнародні фінансові уста­нови (такі, як Міжнародний валют­ний фонд) втрутилися в справу, щоб реструктурувати борги, тобто змі­нити строки погашення боргу і про­центні ставки. На сьогодні цей про­цес реструктурування боргів був успішним більш як для сорока країн третього світу. Це допомогло уник­нути значного невиконання зобов’я­зань по зовнішній заборгованості країнами третього світу, що втягли- ся в процес міжнародних позик.

Країни третього світу, головним чином латиноамериканські, заборгува­ли банкам США понад 100 млрд. дол., зокрема Бразилія і Мексика понад 20 млрд. кожна. Найбільшими кредиторами країн третього світу є такі великі банки США як: «Ci­ticorp», «Manufacturers Hanover», «BankAmerica», «Chase Manhattan», «Chemical», «J.P.Morgan», «Bankers Trust» і «First Chicago». У 1982 p., коли виникли перші ознаки неплато­спроможності країн третього світу, то зародилися побоювання, що криза заборгованості загрожує банківській системі США, бо чимало найбільших банків володіли грошовими зобов’я­заннями країн третього світу, що перевищували власний капітал бан­ків. Проте банківська система США витримала цей шторм. Найбільші бан­ки, заохочувані регулятивними уста­новками, збільшили свій первісний капітал з 4,2 % активів до понад 7 % сьогодні. Крім того, ці банки без­перервно відкладали дохід для збіль­шення їхніх резервів для відшко­дування збитків, пов’язаних із непо­верненням наданих позик; нині ці ре­зерви більш як на 50 % перевищують боргові зобов ’язання країн третього світу, що належать цим банкам.

Хоча криза заборгованості країн третього світу все ще триває, страхи щодо можливості колапсу банківсь­кої системи США зникли. Проте банки, що сподівалися заробити чималі прибутки від їх міжнародної фінансової діяльності, очевидно роз­каюються за свої набіги у сфері між­народних кредитів.

Вставка 10.5. Глобальна перспектива

Японські банки стають сильними

Японці не лише наздоганяють аме­риканців у виробничій сфері, в та­ких галузях, як електроніка або автомобільна, але також і в між­народній банківській сфері.

Ще донедавна, у 1984 р., амери­канські банки були основними грав­цями в міжнародному банківництві з часткою ринку понад 25 %. Проте у 1980-і роки японські банки досить зміцніли. До 1986 р. вони випере­дили в конкурентній боротьбі аме­риканців — їхня частка ринку зрос­ла до 32 %, в той час як частка банків США впала до 20 %.

Японці захоплюють позиції і на американському ринку. Нині банки, що належать японцям, контролю­ють 25 % всього банківського бізне­су в Каліфорнії і 15 % по всій Аме­риці. Окремі банкіри передбачають, що японці захоплять 25 % всього американського ринку комерційних позик до середини 1990-х років.

Америка вже не є країною номер один в банківській сфері. На почат­ку 1980-х років «Citicorp» і «Вапк- Атегіса» були найбільшими банка­ми в світі за розмірами активів. До 1990 р. сім з десяти найбільших банків світу були вже японськими, a «Dai-Ichi Kahguo» став першим у світі. «Citicorp» нині є єдиним американським банком, що зали­шився серед десяти найбільших бан­ків світу.

банку; 2) дочірньої компанії банку США; 3) як відділення іноземного банку. Банківські пости можуть надавати позики і переказувати кошти в Сполучені Штати, але не можуть приймати вклади від резидентів США. Ці пости мають ту перевагу, що не підпадають під регулювання, що застосовується до банківських відділень з повним набором банків­ських послуг (такі, як вимоги страхування ФКСД і обмеження на відділення). Дочірня компанія банку США, як будь-який інший аме­риканський банк (вона може мати навіть назву, що звучить по-аме- риканськи), підпадає під те ж регулювання, що й американські банки, але є власністю іноземного банку. Відділення іноземного банку мають його назву і є, як правило, установою, що надає повний набір послуг. Іноземні банки можуть також створюватися як корпорації за законом Еджа та як МБК.

До 1978 р. іноземні банки не підпадали під багато видів регулювання, що здійснювалося стосовно вітчизняних банків. Іноземні банки могли відкривати відділення в різних штатах і, наприклад, не підпадали під резервні вимоги. Проте ухвалення Закону про міжнародне банківництво у 1978 р. поставило іноземні і вітчизняні банки в рівніші умови. Нині іноземні банки можуть відкривати нові відділення, які надають повний набір послуг у вибраному ними штаті базування або в штатах, що дозволяють функціонування банків інших штатів. Проте відділення з обмеженим набором послуг і банківські пости дозволені в будь-якому іншому штаті, а іноземним банкам дозволено володіти відділеннями з повним набором послуг, що були відкриті до ухвалення Закону про міжнародне банківництво від 1978 р.

Інтернаціоналізація банківської справи призвела до того, що банки СІЛА поширили свою діяльність за кордоном, а іноземні банки — в Сполучених Штатах, Це означає, що фінансові ринки у всьому світі стають більш інтегрованими, внаслідок чого виявляється тенденція до міжнародного узгодження банківського регулювання, одним із прикла­дів якого є Базельська угода 1988 р. про стандартизацію вимог щодо мінімальних розмірів капіталу банку в індустріально розвинутих кра­їнах, про що раніше згадувалося в цьому розділі. Іншою тенденцією є посилення панування японських банків у міжнародній банківській сфері та зменшення частки ринку американських банків (вставка 10.5). Наслідки інтеграції фінансових ринків для функціонування нашої економіки досліджуються в розділах 21 і 22, в яких детальніше аналізуватимемо міжнародні фінанси.