ПОЗИЧКОВИЙ ПРОЦЕНТ

Позичковий процент або процент за кредит — це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.

Суть процента як економічної категорії полягає в тому, що він становить частину прибутку, котру позичальник сплачує за взятий у кредит грошовий капітал, тобто процент — це ірраціональна ціна позичкового капіталу.

Економічна природа позичкового процента зумовлена існу­ванням товарного виробництва та пов’язаних із ним кредитних відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання позичкового капіталу; з іншого — він має забезпечувати доходи банку, компенсувати його витрати. За умов ринкової економіки суть його розглядається біль­шістю економістів як ціна капіталу, взятого в кредит. Логіка такого визначення проста: оскільки позичальиик-підприємець ви­ступає як покупець капіталу-товару, то й процент, що його поку­пець сплачує кредиторові, є ціною цього капіталу. Безперечно, тут не слід розуміти ціну капіталу як вираз вартості. Позичковий процент є не що інше, як частина середнього прибутку, котру підприємець платить власнику капіталу за користування спожив­ною вартістю позиченого капіталу. У даному разі сплата процен­та характеризує передачу певної частини вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю переходить від позичаль­ника до кредитора.

В економічній теорії мають місце й інші підходи до визначен­ня природи позичкового процента. Наприклад, Дж. Кейнс роз­глядав суть процента як “плату за розставання з ліквідністю”. У теорії Кейнса формування процента регулюється дією закону попиту, за яким люди віддають перевагу грошам як найбільш ліквідній формі багатства. Величина позичкового процента, за Кейнсом, залежить від двох чинників. Вона:

1) прямо пропорційна “перевагам ліквідності”;

2) обернено пропорційна кількості грошей, що перебувають в обігу.

Особливість кейнсіанської теорії полягає в тому, що норма проценту визначається в результаті взаємозв’язку попиту і пропо­зиції грошей. Причому процент розглядається як “психологічний феномен”. Джерелом сплати позичкового процента є прибуток, що його одержує підприємець у процесі продуктивного викорис­тання позиченого капіталу. Прибуток розподіляється між суб’єк­тами кредитних відносин:

кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит; позичальник отримує підприємницький дохід у вигляді при­бутку на позичений капітал, який використовується у підпри­ємницькій діяльності.

Величина позичкового процента характеризується його нор­мою у вигляді процентної ставки. Норма процента визначається як помножене на сто відношення річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми наданого кредиту:

сума кредиту =

Норма процента - річний дохід на позичений капітал х 100.

Норма процента повною мірою залежить від норми прибутку. Вважається, що норма процента може коливатись (теоретично) від нуля (мінімальна межа) до середньої норми прибутку (макси­мальна межа). Ясна річ, що на практиці мінімальна межа норми процента не може дорівнювати нулю, бо інакше надання кредиту втрачає будь-який сенс для кредитора. Вона також не може бути вищою за норму прибутку, оскільки тоді отримання кредиту втра­чає сенс для позичальника.

Слід розрізняти ринкову норму процента, котра безпосеред­ньо формується на монетарному ринку, і середню норму, тобто норму процента за певний період. Ринкова норма процента, перед­усім, залежить від кон’юнктури ринку, тобто від співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Максимального рівня вона досягає в період найбільшого загострення економічної кризи саме тоді, коли норма прибутку спадає до мінімуму. Адже в такій ситуації вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи грошові капітали від знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до від­носного зменшення депозитів. Разом з тим, під час кризи виникає масова гонитва за грішми як засобами платежу і значно зростає попит на позичковий капітал для погашення боргових зобов’язань.

У період депресії, коли відбувається масове вивільнення з виробничої сфери грошового капіталу та його нагромадження у формі позичкового капіталу, знижується як середня норма при­бутку, так і норма процента. Для періодів пожвавлення та про­мислового піднесення характерним є те, що значно зростає попит на кредит за недостатніх обсягів позичкового капіталу, а тому підвищується норма процента. Така динаміка доводить, що взаємо­залежність змін норми процента та норми прибутку треба роз­глядати в межах відповідних фаз промислового циклу.

Крім норми прибутку на рівень позичкового процента вплива­ють інфляційні процеси, прискорення яких спричиняє підвищення процентних ставок, що захищає позичковий капітал від знецінен­ня. Особливо актуальною проблема збереження позичкового капі­талу стає за гіперінфляції, коли на момент повернення кредиту реальна вартість позиченого капіталу є значно нижчою за ту, що була на момент кредитування. Відтак розрізняють номінальну и реальну (з урахуванням індексу інфляції) процентні ставки. Темпи зростання процентних ставок мають випереджати темпи інфляції. Взагалі, інфляція породжує процентний ризик, тобто не-

безпеку втрат: у кредиторів — внаслідок відставання реальних ставок за кредити від темпів інфляції, у боржників — навпаки.

Процентні ставки бувають двох типів:

- постійні (фіксовані), які не змінюються протягом усього періоду кредитування;

- змінні (плаваючі), які змінюються в процесі кредитування. Щоб запобігти втратам (зменшити ризик), банки, особливо в період інфляції, користуються змінними процентними ставками за кре­дит, періодично їх переглядаючи.

Чинники, що впливають на розмір процентної ставки за кре­дити, логічно розподілити на макро- та мікроекономічні.

Розмір процентної ставки на макрорівні залежить від:

- співвідношення попиту та пропозиції на кредитному ринку. Зро­зуміло, що підвищений попит па кредити має наслідком підви­щення процентної ставки. Проте за умов конкурентної боротьби кредитних установ за розширення ринків банківських послуг це правило не завжди спрацьовує.

- ступеня стабільності грошового ринку в країні. Чим вищий темп інфляції, тим дорожчою має бути плата за кредит, оскільки збіль­шується ризик банку. “Дешеві” гроші стимулюють ажіотажпий попит на кредити, створюють умови для зловживань у банківсь­кому середовищі та для розбалансувапня економіки;

- рівня облікової ставки центрального банку. Комерційні банки самі встановлюють розміри процентних ставок і визначають їх у кредитному договорі, укладеному з позичальником. Як правило, за основу беруть облікову ставку центрального банку з додачею “маржі”.

Серед, мікроекономічних чинників впливу на розмір процент­ної ставки виокремлюють такі:

-мета кредиту. Процентні ставки за кредити, які надаються на поточне фіпансувашія виробничих потреб, як правило, найнижчі, що зумовлено короткостроковим характером їх використання. Кредити, які надаються торгово-посередницьким фірмам, що бу­дують свій бізнес за принципом купівлі-продажу, є найдорожчими, оскільки прибуток від цього виду діяльності має спекулятивний характер, а операції — підвищений рівень ризику;

- розмір кредиту. Як правило, розмір процентної ставки за великі кредити буває нижчим, ніж за користування дрібними кредитами, оскільки витрати, пов'язані з кредитною послугою, не залежать від розміру кредиту, а тому, надаючи великі кредити, банки несуть відносно менші витрати. Крім того, великі кредити надаються надійним позичальникам, імовірність банкрутства котрих, як пра­вило, є нижчою. Проте з цього можуть бути й винятки. Банк може не знижувати процентної ставки за великі кредити, якщо, на його думку, це призведе до збільшення ризику у зв’язку з погіршанням структури кредитного портфеля через порушення правила дивер­сифікації активів;

- термін користування кредитом. Чим триваліший термін, тим вища процентна ставка за кредит, оскільки існує більший ризик втрат від неповернення кредиту чи знецінення позичених коштів унаслідок інфляції, завжди притаманної ринковій економіці. Має значення й те, що довгострокові вкладення коштів, як правило, дають відносно вищу віддачу;

- рівень ризику. Надаючи позики, комерційні банки мають справу з двома основними видами ризику — кредитним і процентним. Кредитний ризик пов’язаний з втратами від неповернення основ­ної суми боргу у зв’язку з можливим банкрутством позичальника, а процентний — з втратами від несплати процентів за користу­вання позикою. Рівень цих ризиків залежить від видів наданих позик та від порядку стягнення процентів. Позики з вищим рівнем ризику надаються під вищий процент, щоб компенсувати кредитору можливі збитки від ризикованого розміщення коштів.

Банківський процент — одна з найбільш розвинутих форм позичкового процента, коли одним із суб’єктів кредитних відно­син виступає банківська установа. Нарахування простих процен­тів за депозитами і кредитами банків здійснюється за формулою:

де K ~ розмір плати за користування коштами;

C ~ сума депозиту чи кредиту;

T ~ термін користування грошима (позикою) у днях; П - процентна ставка.

A ¹'

Формула нарахування складних процентів:

де FV ~ розмір плати за користування коштами;

P - сума наданих коштів (розмір позики);

R - процентна ставка; п ~ кількість періодів.

Верхня межа процента за кредит визначається умовами ринку, а нижня — складається з врахуванням витрат банка по залученню кредитних ресурсів і фінансового забезпечення функціонування кредитної установи:

Величини процента _ Ціна кредитних Банківська за кредит ресурсів маржа

Маржа (від фр. marge — край) — різниця між процентною ставкою за наданий банком кредит, і ставкою, яку банк сам сплачує за залучені (куплені) ресурси. Розмір маржі для банків, як правило, не регламентується, хоч у певних випадках централь­ний банк може це зробити (наприклад, на кредити, що надаються комерційними банками за рахунок ресурсів центрального банку). Крім того, нині комерційні банки України зобов'язані в обов’яз­ковому порядку коригувати розмір процентних ставок за надані кредити за кожної зміни облікової ставки НБУ кратно такій зміні. Головним фактором, який впливає на розмір облікової ставки, є рівень інфляції.

Базовою процентною ставкою за кредитами комерційних бан­ків є облікова ставка центрального банку, за якою він здійснює рефінансування комерційних банків. Базова процентна ставка, як правило, буває вищою, ніж облікова ставка центрального банку (процент за власними позиками). Офіційна облікова процентна ставка є головним орієнтиром при встановленні комерційними банками ринкової процентної ставки за наданими кредитами.

У системі ринкових відносин особлива роль належить офіцій­ній обліковій ставці та ломбардній ставці центрального банку. Вона, поряд з обов’язковими резервами і операціями на відкри-

I тому ринку, є одним із важливих інструментів грошово-кредит- & ного регулювання, яке здійснює НБУ. Знижуючи офіційну облі- І кову процентну ставку, НБУ робить кредитні ресурси дешевшими Ц і доступнішими, створює умови для збільшення пропозиції Kpe- K дитів, що призводить до збільшення грошової маси і здешевлення ■ грошей. При підвищенні облікової ставки відбуваються зворотні І процеси у монетарній політиці.