РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ

Фінансова система є найбільш регульованим сектором американської економіки (така ж ситуація і в інших країнах: див. вставку 3.2.). Політичні сили заохочували уряд проводити сильну політику, для того щоб досягати такого: (1) забезпечувати інформацією інвесторів; (2) забезпечувати стабільність фінансової системи; (3) вдосконалювати контроль над монетарною політикою; (4) заохочувати купівлю житло­вих будинків.

ТАБЛИЦЯ 3.5

Основні установи з регулювання фінансової системи США

системи регулювання економічного середовища.

Забезпечення інформацією інвесторів

Особливою проблемою, з якою стикається окремий інвестор на певному фінансовому ринку, є те, чи потенційні інвестори безпечні. Індивід часто може оцінити якість продукту шляхом купівлі цього продукту і його випробування. Наприклад, ви можете дізнатися про якість м’яса у вашого місцевого м’ясника, купивши шматок м’яса та з’ївши його. Якщо якість не відповідає вашим вимогам, то ви будете шукати іншого м’ясника. Але деякі продукти оцінити важче. Цінні папери, якими торгують на фінансових ринках, є таким прикладом. Звичайний ін­вестор не може знати, чи цінний папір, що випущений фірмою, є безпечною інвестицією, чи ні. Приватні фірми, такі, як «Standart and Poor’s Corporation» або «Moody’s Investor Service», які оцінюють якість облігацій, виникають для забезпечення інформацією про якість цінних паперів. Проте громадськість може відчувати, що до інвесторів від приватних ринків надходить недостатньо інформації, що інвестори потребують захисту. Вони, отже, можуть спонукати уряд надавати більше інформації про цінні папери.

Як наслідок краху фондової біржі у 1929 р., політичні вимоги до регулювання досягнули найвищої точки у Законі про цінні папери від 1933 р. і у створенні Комісії з цінних паперів та фондової біржі (SEC). Ця комісія вимагає від корпорацій, що випускають цінні папери, надавати громадськості певну інформацію про їхній продаж, активи і доходи і обмежує купівлю-продаж найбільшими акціонерами (що відомі як ін- сайдери) в корпорації. Вимагаючи надання цієї інформації і знеохочуючи купівлю-продаж інсайдерами, що могло б бути використане для мані­пулювання курсами цінних паперів, ця комісія прагне, щоб інвестори були краще поінформовані і захищені від певного роду зловживань на фінансових ринках, що траплялося до 1933 р. Справді, в останні роки комісія була особливо активною в переслідуванні осіб та установ, що володіли конфіденційною інформацією і були втягнуті в купівлю-продаж акцій (як, наприклад, Іван Боєцький — див.

Забезпечення стабільності фінансових посередників

Уряд намагається захистити інвесторів та вкладників шляхом гаран­тування безпеки коштів, які передані фінансовим посередникам. Цей захист забезпечується шістьма різними видами регулювання.

1. Комісії по банках штатів та страхуванню, а також Управління контролера грошового обігу (установа федерального уряду) створили дуже жорстке регулювання щодо того, кому дозволяють здійснювати функції фінансового посередника. Індивіди або групи, які хочуть за­снувати інститут фінансового посередника, такого, як банк або страхова компанія, повинні отримати право від штату або федерального уряду. Тільки коли вони є чесними громадянами з бездоганною репутацією і великою сумою початкових коштів, то їм нададуть право заснування.

2. Існують точні вимоги до фінансових посередників, яких потрібно дотримуватися. їхній облік повинен відповідати певним суворим прин­ципам, їхні бухгалтерські книги підпадають під періодичні перевірки, і вони повинні надавати певну інформацію громадськості.

3. Існують обмеження, що фінансовим посередникам дозволяється робити і якими активами вони можуть володіти. До того, як ви покладете ваші кошти в банк або інший фінансовий інститут, вам

4 8-171 хочеться знати, чи ваші кошти в безпеці і чи банк або інший фінансовий посередник буде здатний задовольняти його зобов’язання перед вами. Одним із способів досягнення цього є обмеження фінансового посе­редника на участь у певних ризикових видах діяльності. Законодавство, прийняте у 1933 р., відокремило комерційне банківництво від сфери цінних паперів, отож банки не займаються ризиковим бізнесом, що пов’язаний з цією сферою. Іншим способом є обмеження фінансових посередників щодо володіння певними ризиковими активами або при­наймні щодо володіння надмірною кількістю цих ризикових активів. Комерційним банкам та іншим депозитним інститутам, наприклад, не дозволяється володіти будь-якою звичайною акцією, бо курси акцій коливаються в значному інтервалі.

4. Уряд може страхувати кошти, що надані фінансовому посереднику, від будь-яких фінансових втрат, якщо фінансовий посередник розорився. Найважливішою урядовою установою, що забезпечує цей тип страху­вання, є Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД), яка страхує від втрат кожного вкладника у комерційному банку або взаєм­ному ощадному банку до суми 100 000 дол. Всі комерційні і взаємні ощадні банки, за декількома незначними винятками, здійснюють внески у ФКСД, які використовуються для відшкодування вкладникам у випадку банкрутства банку. Федеральну корпорацію страхування депозитів було створено у 1934 р. після хвилі банківських банкрутств у 1930—1933 рр., коли заощадження багатьох вкладників у комерційних банках пропадали. Подібні урядові установи існують для інших депозитних інститутів: Фонд страхування ощадних асоціацій (частина ФКСД) забезпечує страхування депозитів для ощадних і позичкових асоціацій, Фонд страхування на­ціональних кредитних спілок (NCUSIF) — для кредитних спілок.

5. Політики часто заявляють, що необмежена конкуренція між фі­нансовими посередниками сприяє банкрутствам, що завдає збитків гро­мадськості. Незважаючи на факти, що конкуренція в цій сфері винятково слабка, федеральний уряд і уряди штатів запровадили багато видів обмежувальних правил. Ці правила набули двох форм. Перша — це обмеження на відкриття додаткових філіалів (відділень). Банкам часто не дозволяють відкривати жодного додаткового філіалу в інших штатах.

6. Крім того, конкуренція стримується правилами, які накладають обмеження на процентні ставки, що можуть виплачуватися по вкладах. Після 1933 року банкам було заборонено сплачувати проценти по поточних рахунках. Крім того, до 1986 року Федеральна резервна система здійснювала Q-регулювання: встановлювала максимальні про­центні ставки, що банки могли сплачувати по ощадних депозитах. Це регулювання було встановлене через поширену віру в те, що необ­межена конкуренція процентних ставок сприяла банкрутству ставок у роки великої депресії. Проте свіжіший досвід, здається, не підтримує цього погляду.

Поліпшення контролю над монетарною політикою

Банки відіграють дуже важливу роль у визначенні пропозиції грошей. Значна частина регулювання цих фінансових посередників пов’язана із поліпшенням контролю за пропозицією грошей. Одним із таких правил є вимога, за якою всі депозитні інститути тримають певну частку своїх вкладів на рахунках у Федеральній резервній системі, яка є Центральним банком Сполучених Штатів Америки. Ця вимога дозволяє ФРС здійснювати точніший контроль над пропозицією грошей. Регулювання страхування депозитів можна також пояснити по на­ступних напрямках. Федеральна корпорація страхування депозитів забезпечує вкладників довір’ям до банківської системи і усуває широке банкрутство банків, яке може, в свою чергу, викликати великі некон- трольовані коливання у кількості грошей.

Сприяння купівлі будинків

Заохочення власності на житло є одним із найпопулярніших пунктів, який може обстоювати кожен американський політик. Власність на будинки розглядається як така, що формує політично зріліший елек- торат, відповідальніших громадян, а звідси і стабільніше суспільство. Власність на житло є важливою частиною мрії американського спо­живача, як і бейсбол або яблучний пиріг. Конгрес прийняв багато законів, які заохочують власність на житло. Одним із таких прикладів є вилучення процентних виплат по заставних при обчисленні феде­ральних подоходних податків. Іншим прикладом є створення Конгресом федеральних установ, метою яких є робити заставні доступнішими для людей, які хочуть купити будинки. Також встановлювалися пра­вила для фінансових посередників щодо сприяння розширенню влас­ності на будинки. До 1980 року такі фінансові посередники, як ощадні і позичкові асоціації та взаємні ощадні банки, не могли надавати інші позички, крім заставних. Вважалося, що коли змушувати ощадні і позичкові асоціації та взаємні ощадні банки надавати більше позичок під заставні, то більше заставних будуть доступними, і це заохочу­ватиме купівлю будинків. Як ми побачимо у подальших розділах, така думка поступово втрачала зміст у 70-і роки, і банківське законодавство 1980 року, відоме як Закон про дерегулювання депозитних інститутів та про контроль за грошовим обігом, тепер дозволяє ощадним і по­зичковим асоціаціям та взаємним ощадним банкам надавати інші види позичок. Проте кількість цих інших позичок поки що обмежена.

Регулювання, що обмежує сплату процентів по депозитах, таке, як Q-регулювання, також використовувалося для стимулювання розши­рення власності на будинки шляхом дозволу інституціям, що випус­кають заставні (таким, як ощадні і позичкові асоціації та взаємні ощадні банки), сплачувати дещо вищі процентні ставки по депозитах, ніж це роблять комерційні банки. Оскільки це залучало більше коштів в інституції, що випускають заставні, вважалося, що буде більше наявних заставних. Фінансові інновації, що мали місце у 1970 роки, робили цю точку зору все менш обгрунтованою, бо такі заходи регу­лювання утруднили набуття коштів інституціями, що випускають заст­авні, коли процентні ставки по облігаціях та інших боргових інстру­ментах зросли. Як наслідок, Закон про дерегулювання депозитних інституцій і про контроль за грошовим обігом поклав початок посту­повому усуненню максимальних значень процентних ставок за Q-pe- гулюванням.

Тепер більша частина громадськості сумнівається, чи велика кіль­кість заходів регулювання, що описана вище, досягає намічених цілей. У подальших розділах ми проаналізуємо, чи ці заходи регулювання були успішними, і побачимо, що ринкові сили і законодавство з 1980 р. сприяли формуванню більш конкурентної фінансової системи.