СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ ФІНАНСОВИХ ПОСЕРЕДНИКІВ

Фінансове посередництво сформувалося під впливом об'єктивних суспільно-економічних чинників. З появою грошей виникла потреба в кредиті. Спершу позики надавали окремі особи, які мали вільні кош­ти, - так звані лихварі.

Згодом, в епоху Середньовіччя, сформувався ще один вид фінансо­вого посередництва в сучасному розумінні - довірче управління ак­тивами. Поява трастів і розвиток права довірчого управління набули поширення в Англії з ХІІ ст., де на законодавчому рівні було чітко рег­ламентовано обов’язки власника та довіреної особи.

Проте нагромадження багатства в матеріальному і грошовому виг­ляді та відокремлення права володіння від права управління є лише необхідною умовою становлення фінансового посередництва. З роз­витком кредиту, а набагато пізніше, разом з поширенням цінних папе­рів, розпочався процес нагромадження багатства у вигляді фінансових активів. Одночасно виник попит на послуги кваліфікованого управ­ління капіталами, зацікавленість у яких зростала разом з розвитком фінансових ринків з таких причин:

- власнику дедалі важче зорієнтуватись у складних взаємовідноси­нах на фінансових ринках;

- запроваджено порядок, відповідно до якого операції з фінансови­ми активами потрібно проводити на організованих ринках (фон­дових біржах і позабіржових торговельних системах). Доступ до них отримують лише професійні торговці цінними паперами на підставі спеціального дозволу.

Отже, формування і розвиток організованих фінансових ринків є важ­ливою передумовою створення інституту фінансового посередництва.

Активізація цих процесів простежувалася перш за все у США, що пов'язано з бурхливим розвитком підприємницької діяльності, товар­них і фінансових ринків та наявністю достатньо розвиненого інститу­ту довірчого управління активами.

Автором ідеї формування спеціалізованої установи з довірчого управління майном уважають відомого американського фінансиста та політика А. Гамільтона. За його пропозицією 1806 р. створено першу корпорацію управління майном, доходи від якого за заповітом мали використовувати для сплати пенсій морякам. Операції з довірчого управління були різновидом послуг, що їх надавали подібні компанії, однак не виключним видом їхньої діяльності. Ця особливість харак­терна для другого етапу розвитку трасту як форми фінансового по­середництва.

Специфіка довірчого управління привела до його відокремлення в окремий вид бізнесу. З 1853 р. почався третій етап розвитку трас- тів, для якого характерне створення першої спеціалізованої трастової компанії. Послуги довірчого управління майном і фінансовим капіта­лом виділено в самостійний вид бізнесу.

Необхідність захисту інтересів довірителів і значне зростання об­сягів капіталів та майна, переданих у довірче управління, активна участь трастових компаній у торгівлі цінними паперами об'єктивно потребували запровадження державного контролю за діяльністю цих інститутів. Після кризи 1973 р. у США прийнято законодавчі акти, що запроваджують нагляд за діяльністю трастових компаній. Державне регулювання і нагляд за трастами - ознака четвертого етапу розвитку цієї форми фінансового посередництва. Надалі для розвитку трастів були характерні, передусім, ускладнення взаємовідносин банківського і трастового бізнесу (їхнє злиття й розмежування) та виникнення спе­ціалізованих трастових інститутів, таких як загальні трастові фонди, підприємницькі трасти, універсальні трасти тощо.

Інститут довірчого управління капіталами сьогодні є досить по­ширеним, особливо у США, Великій Британії та Японії. Наприклад, у США активи пенсійних фондів великих корпорацій та майно бла­годійних організацій передають в управління трастовим відділам ко­мерційних банків. У Японії та Великій Британії трастові операції спе­ціалізованих (трастових) банків є чи не найважливішою складовою частиною механізму формування інвестиційних ресурсів.

Сьогодні вже є декілька десятків різноманітних видів інститутів, які прийнято зачисляти до фінансових посередників.

Фінансові посередники - спеціалізовані інститути, що опосеред­ковують рух фінансових ресурсів, залучаючи їх шляхом розміщення фінансових інструментів власного випуску (в тім числі виражених у вигляді цінних паперів) серед інвесторів та вкладаючи акумульовані таким способом кошти в різноманітні фінансові активи.

Фінансове посередництво, як окремий специфічний вид економіч­ної діяльності, виділяють усі сучасні економісти.

За визначенням відомого американського економіста Ф. Мишкіна, фінансове посередництво - це процес непрямого інвестування, за яко­го фінансові посередники позичають кошти в тих, які їх заощадили, і, відповідно, надають позики іншим.

Теоретичне обґрунтування ролі фінансового посередництва в еко­номічному розвитку ґрунтується на ідеях А. Пігу про розподіл ризиків і Й. Шумпетера про фінансування інновацій. Ці теоретичні положен­ня підтверджені досвідом економічного розвитку ХХ ст., узагальнено­го в концепціях Р. Голдсміта про “фінансове поглиблення” як чинник економічного зростання та Р. Левіна про фінансовий фактор сприян­ня структурним зрушенням. Загальновизнано, що зростання доходів є об’єктивною передумовою розвитку та вдосконалення системи фінансо­вого посередництва (“фінансові інновації” Дж. Герлі). Водночас “нова те­орія фінансів” Дж. Штігліца доводить, що для реалізації позитивної ролі фінансового посередництва в економічному розвитку, крім об’єктивних чинників, важливе значення має державна політика, спрямована на за­хист інтересів інвесторів, забезпечення прозорості діяльності фінансо­вих посередників, подолання бар’єрів “морального ризику” та “асимет­ричної інформації” на всіх етапах інвестиційного процесу.

Фінансове посередництво тісно пов'язане з поняттям “фінансової послуги”. Відповідно до Закону України “Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг”, фінансовими вважа­ють такі послуги:

1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їхнє обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

2) довірче управління фінансовими активами;

3) діяльність з обміну валют;

4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення;

5) фінансовий лізинг;

6) надання коштів у позику, в тім числі на умовах фінансового кре­диту;

7) надання гарантій та поручительств;

8) переказ грошей;

9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного за­безпечення;

10) торгівля цінними паперами;

11) факторинг;

12) інші фінансові операції, визначені законодавством.

Сферою реалізації фінансових послуг є фінансова посередницька діяльність. Вона полягає в тому, що кошти осіб, які їх заощаджують, спрямовують до інших людей, котрі забезпечують продуктивне вико­ристання цих коштів як інвестицій. Тобто фінансова посередницька діяльність забезпечує реалізацію формули Г - Г. Без отримання дохо­ду за надану фінансову послугу ця діяльність втрачає сенс. Фінансові посередники надають свої послуги на фінансовому ринку, який є сфе­рою купівлі-продажу фінансових послуг та фінансових інструментів (наприклад, цінних паперів).

Коротко сутність фінансового посередництва можна описати так. У секторі непрямого фінансування поряд з двома базовими суб'єктами, яких умовно можна назвати кредитором-заощадником (економічний суб'єкт, що володіє тимчасово вільними коштами) і позичальником- витратником (особа, що потребує цих коштів для їхнього цільового використання), з'являється третій економічний суб'єкт, який є самос­тійним і рівноправним учасником грошового ринку. Подібно до базо­вих економічних суб'єктів, він формує свої зобов'язання та вимоги і на цій підставі емітує власні фінансові інструменти, які стають об'єктом торгівлі на грошовому ринку. Цього суб'єкта називають фінансовим посередником, а його діяльність з акумуляції вільного грошового ка­піталу та розміщення його серед позичальників-витратників - фінан­совим посередництвом.

Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього - у розвитку ринкової економіки. Їхнє економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб'єктам грошового ринку максимально сприятливих умов для успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спря­мовані на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб'єктів.

Звичайно, теоретично можна уявити ситуацію, коли економічні суб'єкти - кредитори і позичальники - будують взаємовідносини пря­мо, не звертаючись до посередників. Проте організація таких відносин була б для них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, висо- коризикованою і незручною.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у та­кому.

1. Можливості для кожного окремого кредитора оперативно розміс­тити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника - швидко мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх.

Для цього кредитору достатньо звернутися до будь-якого посеред­ника і розмістити в нього свої кошти, а позичальнику достатньо звер­нутися туди ж і одержати їх у позику. Шукати їм один одного зовсім не потрібно і навіть знати про існування один одного не обов'язково. Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників.

2. Скороченні витрат базових суб’єктів грошового ринку на форму­вання вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових коштів. Це зумовлено тим, що:

- кредитору і позичальнику не потрібно витрачати багато часу та зусиль на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо);

- не потрібно вживати складних оцінювально-аналітичних заходів щодо потенційного клієнта, щоб визначити його надійність, плато­спроможність;

- не потрібно мати справи з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими необхідні значні кошти (їхнім консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким коштує значно дешевше).

Для забезпечення діяльності фінансові установи також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, їх­ній оптовості собівартість кожної окремої операції коштуватиме по­середникам та суспільству значно дешевше, ніж якби її здійснювали безпосередньо кредитори та позичальники.

3. Послабленні фінансових ризиків для базових суб’єктів грошового ринку, оскільки значну їхню частину перекладають на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків.

4. Збільшенні дохідності позикових капіталів, особливо зосеред­жених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на проведення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають змогу сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій та проектів.

5. Можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і по­зичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посе­редники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, за­доволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об'єктами тощо. Фінан­сові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг, завдяки чому формується широке коло їхніх окремих видів: депозитних інсти­туцій, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних і фінан­сових компаній, взаємних фондів тощо. У кожній країні цей перелік може бути різним, причому чим більше в країні розвинений грошовий ринок, тим більше різноманітних фінансових посередників.

Оскільки базові інститути грошового ринку переважно є суб'єктами реального сектора економіки (ділові підприємства та домашні господар­ства), то, створюючи для їхнього функціонування сприятливі умови, фі­нансові посередники позитивно впливають на кругообіг капіталу в про­цесі розширеного відтворення, розвитку виробництва, торгівлі, інших сфер економіки. Особливо важлива їхня роль у переміщенні грошових заощаджень домашніх господарств в обіг ділових підприємств. Це зу­мовлено тим, що такі заощадження є найбільшим джерелом інвестицій в економіку, проте вони перебувають у величезної кількості власників, індивідуальні розміри заощаджень невеликі, отже, перерозподілити їх без посередників було б технічно неможливо.

Сутність і роль фінансових інститутів в економіці країни розкри­вають їхні функції, головні з яких відображені на рис. 10.1.

Рис. 10.1. Функції фінансових посередників

1. Фінансові посередники впливають на визначення цін фінансових послуг та фінансових активів, які враховують співвідношення попиту і пропозиції на фінансові ресурси та максимально задовольняють еко­номічні інтереси їхніх покупців і продавців.

2. Зміст функції фінансового забезпечення процесів інвестування полягає у створенні фінансовими інститутами умов для залучення суб’єктами господарської діяльності фінансових ресурсів, необхідних для їхнього розвитку.

3. На ринку фінансових послуг діє механізм зниження фінансових ризиків, який в умовах нестабільності економічного розвитку країни дає змогу мінімізувати ризики продавців і покупців фінансових акти­вів. Інвестування у значну кількість фінансових активів (надання кре­дитів великій кількості позичальників або придбання цінних паперів багатьох емітентів) сприяє суттєвому зниженню ризиків інвестування для індивідуальних інвесторів. Реалізація функції диверсифікації ак­тивів забезпечує те, що ризик інвестування через фінансових посеред­ників виявляється набагато нижчим, аніж ризики прямих інвестицій.

4. Однією з важливих функцій фінансових посередників є обслу­говування сфери грошових розрахунків та скорочення витрат на їхнє проведення (наприклад, за допомогою акредитивів, відкриття корес­пондентських рахунків, обміну валют тощо).

5. Для забезпечення розрахунків в іноземних грошових одиницях на ринку фінансові інститути надають послуги з обміну валют.

6. Для організації торгівлі фінансовими інструментами на ринку фі­нансових послуг створюють мережу різноманітних фінансових інститу­тів, завданнями яких є реалізація грошових ресурсів покупців в обмін на фінансові активи, які їх цікавлять, а також проведення контролю у процесі виконання фінансових операцій.

7. Фінансові посередники значно підвищують рівень ліквідності фінансових інструментів. Забезпечуючи мобілізацію, розподіл і ефек­тивне використання вільного капіталу, фінансування потреби в ньому суб’єктів господарювання, інститути ринку фінансових послуг сприя­ють прискоренню обігу використаного капіталу, що генерує додатко­вий прибуток і приріст національного доходу загалом.

8. Фінансові посередники добре обізнані зі станом поточної фінансо­вої кон’юнктури, умовами угод з різними фінансовими інструментами та в найкоротший термін можуть забезпечити зв’язок продавців і по­купців фінансових послуг, що сприяє зниженню витрат суб’єктів ринку та їхнє інформування для прийняття необхідних фінансових рішень.

У будь-якій економічній системі, з одного боку, виникає надлишок коштів, формуються заощадження (пропозиція інвестиційних ресур­сів), а з іншого, - потреба залучення додаткових інвестицій (попит). З огляду на це виникає необхідність застосування перерозподільно- го механізму, здатного забезпечити трансформацію заощаджень в ін­вестиції. Механізм перерозподілу фінансових ресурсів повинен бути адекватним до базових принципів економічної системи.

У ринковій економіці домінує механізм перерозподілу коштів, трансформації заощаджень в інвестиційні ресурси за допомогою фі­нансового ринку, тобто через фінансових посередників. Головні чин­ники, які зумовлюють необхідність їхнього функціонування в ході формування ринкової економіки, - диверсифікація форм власності та розвитку акціонерного фінансування, поява свободи залучення інвес­тицій шляхом емісії боргових зобов’язань замість бюджетного фінан­сування і традиційного прямого банківського кредитування тощо.

Створення сприятливих умов для діяльності фінансових посередни­ків - одна з головних складових забезпечення соціально-економічної ста­більності в суспільстві, а підвищення ефективності роботи органів регулю­вання фінансового ринку є важливим завданням уряду будь-якої країни.

В Україні державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг (послуг фінансових посередників) відбувається шляхом веден­ня державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльнос­ті з надання фінансових послуг, нормативно-правового забезпечення функціонування фінансових посередників, нагляду за діяльністю фі­нансових установ, застосування заходів впливу на обсяги, структуру операцій фінансових інститутів тощо.

Державний нагляд за діяльністю фінансових посередників у нашій країні забезпечують Державна комісія з регулювання ринків фінансо­вих послуг, Національний банк України, Державна комісія з цінних па­перів та фондового ринку. Головні завдання цих державних регуляторів фінансової сфери такі:

- створення сприятливих умов для роботи фінансових установ;

- захист учасників фінансового ринку від несумлінності й шахрайства;

- запровадження однакових “правил гри” для всіх фінансових по­середників, підтримання добросовісної конкуренції між учасни­ками фінансового ринку;

- захист безпеки фінансової системи;

- забезпечення вільного і відкритого процесу ціноутворення на основі попиту та пропозиції на фінансові активи;

- створення ефективного фінансового ринку, на якому є стимули для підприємницької діяльності і ризик адекватно винагороджений;

- однаковий доступ фінансових інститутів до інформації;

- сприяння інноваціям у наданні фінансових послуг;

- формування необхідних суспільству видів фінансових посеред­ників, досягнення суспільних цілей за їхньою допомогою.

10.2.