СУТНІСТЬ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ГРОШОВИХ РЕФОРМ

Негативні соціально-економічні наслідки інфляції змушують окремі держави вдаватись до таких радикальних заходів, як гро­шові реформи, тобто до повної або часткової перебудови грошо­вої системи з метою стабілізації грошового обігу.

Найважливішою метою грошової реформи є надання національ­ній валюті характеру справді єдиного законного платіжного засобу та суттєвого підвищення її купівельної спроможності й конверто- ваності. Оскільки “твердість” національної валюти має два тісно пов’язані між собою, але не тотожні аспекти: зовнішній — стабіль­ність обмінного курсу національної валюти, і внутрішній — стабі­льність цін, тобто відсутність інфляції, то, вибираючи модель про­ведення грошової реформи, вкрай важливо чітко визначитись

щодо напрямку “вектора твердості” національної\валюти у про­сторі цих двох вимірів.

Класифікація грошових реформ. Кожна грошова реформа є індивідуальною за своїми характеристиками і специфічною за змістом. Реформи значно різняться за цілями, глибиною рефор­мування грошових систем, методами стабілізації валют тощо.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної грошової системи реформи можна класифікувати так:

1. Становлення нової грошової системи. Реформи такого змісту передбачають не лише впровадження в обіг пової грошової оди­ниці, а й функціональну структурну перебудову всієї системи грошово-валютних і кредитних відносин. Вони були типовими під час переходу від біметалізму до монометалізму і далі до золото- девізного стандарту та обігу паперових грошей за умов створення нових держав, як це мало місце в період розпаду колоніальних імперій чи виходу окремих республік зі складу колишнього CPCP.

2. Часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії та характер забезпечення.

3. Проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою галь­мування інфляції чи подолання її наслідків.

Нерідко грошова реформа має всі три ознаки, як наприклад, грошова реформа в Україні 2-16 вересня 1996 р. Нова незалежна держава потребувала власної національної грошової системи, а глибока інфляція — проведення ефективних заходів загальної санації економіки і фінансів.

Головною функцією грошової реформи є стабілізація грошо­вого обігу в Україні.

Важливе значення для успіху реформи має правильний вибір методу стабілізації національної валюти. У процесі грошових реформ можуть застосовуватися такі методи стабілізації валют: Дефляція, деномінація, нуліфікація, девальвація, ревальвація.

Нерідко грошовій реформі передує дефляція — процес при­зупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і наслідками дефляція є складовою час­тиною антиінфляційної програми.

Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фінансових та грошово-кредитних заходів; серед фінансових чіль­не місце займають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, “заморожування” цін та заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів. Монетарні заходи включа­ють скорочення грошової емісії і кредитних вкладень шляхом кредитної рестрикції, підвищення центральним банком дисконт­ного процента та норм обов’язкових резервів комерційних банків.

За своїм змістом і наслідками, дефляція — протилежність інфляції. Інфляція — це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, є процесом зниження рівня цін. Попервах дефляція може спричинити негативні наслідки — скорочення ділової актив­ності (виробництва), зниження темпів економічного зростання, збільшення безробіття та ін. У результаті вся економіка може опинитися в стані глибокої депресії.

Деномінація — обмін усіх старих грошових знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахунком у цій пропорції цін, тарифів, заробітної плати, пенсій, стипендій, балансової вар­тості фондів, платіжних зобов’язань тощо. Унаслідок деномі­нації відбувається укрупнення масштабу цін (стандарту вартості), що веде до швидкого зменшення грошової маси в обігу; спрощу­ються і здешевлюються всі розрахунки, зменшуються витрати на забезпечення грошового обігу тощо.

У колишньому CPCP деномінації проводились тричі: дві в 1922-1923 рр. і одна в 1961 р. В Україні деномінацію було про­ведено 1996 р. у співвідношенні 100.000 крб. за 1 гривню.

Необхідність деномінації пояснюється тим, що внаслідок ін­фляції занадто збільшується масштаб номіналів грошових знаків. А тому вводяться нові грошові знаки з новим антиінфляційним принципом емісії. Доцільність деномінації, тобто “викреслювання

зайвих нулів”, очевидна, оскільки відпадає потреба в оперуванні надто великими числами як у готівкових, так і безготівкових роз­рахунках, що потребує меншої кількості розрядів для проведення операцій і дає можливість економніше вводити інформацію. Крім того, обмінні курси національної валюти щодо більшості світових валют матимуть такі самі порядки величин.

Певне значення має і психологічний фактор. Адже національ­на валюта, обмінний курс якої щодо основних світових валют виражається числами, далекими від одиниці, інтуїтивно сприйма­ється як слабка, хоча насправді це не завжди так. Із цієї причини країни, національні валюти яких “накопичили” багато нулів, зви­чайно проводять деномінацію. Пригадаймо хоча б заміну старих франків на нові у Франції в післявоєнні роки. У 1958-1960 рр. у Франції було проведено деномінацію франка у співвідношенні 100:1. З 1960 р. старий франк було взагалі вилучено з обігу. Відповідно до цього було перераховано ціни, заробітну плату та змінено співвідношення франка до долара (з 493,7 франка до 4,937 франка за долар). Проте такі дії не є обов’язковими, і деякі країни зі стабільними валютами деномінацій не проводять (наприклад Японія, Італія).

Нуліфікація — оголошення державою знецінених (старих) грошових знаків недійсними.

У безнадійних випадках, держава вдається до нуліфікації, _vтобто до анулювання наявних грошових знаків, щоб розпочати все з “чистого аркуша”. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші. Таким заходом користуються за радикальної зміни влади або для створення власної національної грошової системи.

Нуліфікація в такій екстремальній формі трапляється рідко. Зокрема, в кінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними и вилучені з обігу без викупу повністю знецінені асигнації колиш­нього королівського уряду. Частіше знецінені гроші вилучаються з обігу обміном на нові знаки в надзвичайно низькій суто симво­лічній пропорції. Наприклад:

- в CPCP (1922-1923 рр.) 1 крб. новими знаками обмінювався на 1 млн. крб. старими;

- у Німеччині 1924 р. 1 нова рейхсмарка — на 1 трлн, старих марок;

- у Греції — 50 млрд. старих драхм — на 1 нову.

В усіх цих випадках фактично відбувалася нуліфікація зне­цінених грошей, хоча за формою ця операція мала вигляд деномінації.

Девальвація —■ знецінення національної грошової одиниці по­рівняно з іноземною валютою чи міжнародними валютно-розра­хунковими одиницями. Проявляється вона у підвищенні валютних курсів іноземних валют щодо національної валюти, тобто у зни­женні курсу національної валюти.

За золотого стандарту, коли державою законодавче фіксувався золотий вміст валют і існував прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація проявлялась у зменшенні їх золотого вмісту та зростанні ціни на золото. Після відміни золотих парите­тів девальвація зводиться тільки до зниження офіційного валют­ного курсу. Девальвація стимулює експорт, робить його дешевшим. Проте імпорт дорожчає, що призводить до зниження внутрішнього попиту. Для населення девальвація має однозначно негативні наслідки: значне подорожчання імпортних товарів та зростання реального рівня цін на всі товари.

Причиною девальвації є інфляція та хронічний дефіцит пла­тіжного балансу. Наприклад, у зв’язку з інфляційним знеціненням радянського карбованця останній був кілька разів девальвований протягом 1990-1991 рр., унаслідок чого ринковий курс його до американського долара на кінець 1991 р. досяг майже 100 крб. за долар. Аналогічна ситуація відбувалася з українським купоно- карбованцем протягом 1992-1995 рр.

За сучасних ринкових умов девальвація може проводитись цілеспрямовано як метод валютної політики держави з метою впливу на розвиток зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності продукції, урегу­лювання платіжного балансу тощо. Більше того, за режиму пла­ваючих курсів валют девальвація може відбуватись стихійно у вигляді тривалого зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація — підвищення курсу вартості національної валю­ти щодо іноземних чи міжнародних валют. Головна причина ревальвації — тривале активне сальдо платіжного балансу дер­жави, що означає наявність дефіцитів у її партнерів. Ревальвацію може спричинити якась велика валютна спекуляція, коли на націо­нальну валюту обмінюється така сума іноземної валюти, що пере­вищує інтервентні можливості центрального банку. Поштовхом до ревальвації може бути також значне фінансування у рамках допо­моги з боку міжнародних валютно-кредитних організацій, оскіль­ки збільшується пропозиція іноземної валюти на міжбанківській валютній біржі.

Вплив ревальвації на економіку протилежний впливові деваль­вації. Ревальвація вигідна для імпортерів і кредиторів. Після ревальвації дорожчає експорт, оскільки іноземні імпортери зму­шені давати більше власної валюти за ревальвовану, проте це погіршує конкурентоспроможність експортера. Одночасно стає дешевшим імпорт, бо для оплати імпортних товарів національної валюти потрібно менше. Кредитори, що надали позики нерези­дентам у національній валюті, після її ревальвації отримують значний зиск, і ринкова ціна її в іноземній валюті зростатиме в міру ревальвації. Для населення, з одного боку, ревальвація при­ваблива тим, що вона спонукає зниження цін на імпортні товари і гальмує інфляцію, проте з іншого — вона призводить до змен­шення експорту, що створює реальну загрозу безробіття. Тому оцінювати ревальвацію необхідно, виходячи з макроекономічної ситуації.

За золотого стандарту ревальвації піддавалися відносно сталі валюти збільшенням офіційного золотого вмісту грошової ОДИНИ­ЦІ- Відповідно підвищувався їхній курс щодо знецінених валют. Так, 1973 р. німецьку марку було двічі ревальвовано — у берез- ні її золотий вміст і офіційний курс було підвищено на 3%, а в червні — ще на 5,5%. Проте обмін марки на золото не відновлю­вався. У такий спосіб проводили і ревальвацію швейцарського франка, японської єни. Необхідність ревальвації відносно сталих валют визначалась тим, що їх офіційний валютний курс і золотий вміст виявився заниженим порівняно з паритетом купівельної спроможності. Така ситуація була невигідною для експортерів і боржників та, навпаки, забезпечувала невиправдані доходи ім­портерам і кредиторам. Щоб усунути такі ‘"перекоси” у зовніш­ньоекономічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.

Тепер, коли золотий вміст валют скасовано, ревальвація про­являється в підвищенні курсу національної валюти щодо інозем­них чи міжнародних валют. Зараз курси валют вирівнюються за паритетом купівельної спроможності, а тому зникла потреба у ре­вальвації і девальвації як елементах грошової реформи. За умов плаваючих (ринкових) валютних курсів ревальвація проявляється у тривалому (поступовому) підвищенні курсу національної валю­ти щодо інших валют чи міжнародних розрахункових одиниць.

Отже, і ревальвація, і девальвація —• явища однаково небажа­ні. Політика регулювання валютного курсу має бути такою, щоб і інтересам експортерів не заважати, і стабільність національної валюти утримати. Тобто валютний курс має бути певним компро­місом між інтересами експортерів і стабільністю грошей. Для Ук­раїни нині прийнятним варіантом вирішення проблеми є посту­пове запровадження вільно плаваючого валютного курсу гривні і проведення відповідної курсової (кон’юнктурної) політики.

6.7.