ЗАГАЛЬНІ ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ І ПАСИВАМИ БАНКУ

Тепер нам уже дещо відомо про діяльність банку, розгляньмо, як банк управляє своїми активами і пасивами для досягнення максимально можливого прибутку. Керуючий банком вирішує три головні завдання: перше — це забезпечення достатньої кількості готівки в банку, необ­хідної для виплати вкладникам у разі відпливу вкладів, тобто коли депозити втрачаються, бо вкладники вилучають свої гроші і вима­гають отримання готівки.

Щоб повністю зрозуміти банківський менеджмент, розгляньмо за­гальні принципи управління активами і пасивами банку, що подані нижче, і детально проаналізуймо, як банк управляє своїми активами. У наступних двох параграфах з’ясовуємо, як банк управляє своїми позичковими активами і як мінімізує процентний ризик, тобто рівень доходів на його активи, що є наслідком змін у процентних ставках.

Управління ліквідністю і роль резервів

Розгляньмо, що типовий банк, Перший національний банк, може зро­бити з відпливом вкладів, який має місце, коли вкладники вилучають готівку з чекових або ощадних рахунків чи виписують чеки, що депонуються в інших банках. Нехай в нашому прикладі банк має достатні надлишкові резерви і по всіх депозитах існує одна й та ж норма обов’язкових резервів — 10 % (банк повинен тримати у вигляді

резервів 10 % строкових та чекових депозитів). Припустімо, що ви­хідний баланс Першого національного банку має такий вигляд:

Обов’язкові резерви банку становлять 10 % від 100 млн. дол., тобто 10 млн. дол. Оскільки Перший національний банк тримає 20 млн. дол. у резервах, то надлишкові резерви дорівнюють 10 млн. дол. Якщо відбудеться відплив вкладів у розмірі 10 млн. дол., то баланс буде таким:

Банк втрачає 10 млн. дол. вкладів і 10 млн. дол. резервів, але оскільки обов’язкові резерви становлять лише 10 % від 90 млн. дол. (9 млн. дол.), то вони все ще перевищуватимуть цю суму на 1 млн. дол. Отже, якщо банк має достатні резерви, то відплив вкладів не спричинить зміни в інших частинах балансу.

Якщо ж банк володіє недостатніми надлишковими резервами, то ситуація є цілком іншою. Нехай замість початкового нагромадження 10 млн. дол. надлишкових резервів Перший національний банк надає позички на суму 10 млн. дол., отже, в нього не залишається надлиш­кових резервів. Вихідний баланс банку мав би вигляд:

Коли банк втрачає 10 млн. дол. внаслідок відпливу вкладів, його баланс стає таким:

Після того як 10 млн. дол. було вилучено з вкладів, а отже, і резервів, банк має проблему: його резервні вимоги— 10 % від 90 млн. дол., або 9 млн. дол., але у нього відсутні резерви! Для усунення цієї

нестачі банк може здійснити декілька різних заходів. Наприклад, він може отримати 9 млн. дол. шляхом зменшення на цю суму надання позик і депонування цих 9 млн. дол., які він отримає, у ФРС, збіль­шуючи свої резерви до 9 млн. дол. Ця операція змінить баланс банку таким чином:

Перший національний банк є знову в доброму стані, бо 9 млн. дол. задовольняють резервні вимоги.

Однак цей процес зменшення надання ним позик може виявитися досить дорогим. Якщо Перший національний банк має багато корот­кострокових позик, які поновлюються через достатньо короткі про­міжки часу, то він може досить швидко зменшити загальну суму позичок шляхом «вилучення» позички, тобто окремі позики не понов­люються у відповідний час.

Однак банку це, на жаль, загрожує конфліктом з клієнтурою, якій не поновлюватимуться позички, хоча клієнти зовсім до цього не при­четні. Справді, клієнти в майбутньому можуть брати позичку в якомусь іншому місці, що для банку обійдеться дорого.

Другий метод зменшення надання банком позик передбачає їх про­даж іншим банкам. Це також непросто, бо інші банки особисто не знають клієнтів, яким надано позики, і тому можуть не погодитися купити позики за їхню повну вартість.

Іншою альтернативою для банку є продаж окремих його цінних паперів з метою покриття відпливу вкладів. Наприклад, банк може продати на 9 млн. дол. своїх цінних паперів і депонувати виторг у ФРС. Внаслідок цього баланс банку матиме такий вигляд:

Хоча тут уже немає незадоволених позикою клієнтів чи втрат від продажу позик, але банк несе певні витрати, що пов’язані з посеред­ництвом, та інші мінові витрати, коли продає цінні папери. Цінні папери уряду США, що класифікують тут як вторинні резерви, є високоліквідними. Тому мінові витрати при їх продажу досить помірні. Проте інші цінні папери банку є менш ліквідними, і мінові витрати можуть бути вищими. І все ж вартість продажу цінних паперів на суму 9 млн. дол. може бути набагато меншою, ніж вартість відкликання позик на 9 млн. дол.

Четвертий спосіб, за допомогою якого банк може покрити відплив вкладів, є отримання резервів шляхом позички у ФРС. У нашому прикладі Перший національний банк може не займати своїх цінних паперів і обсягу позик, а взяти в позику 9 млн. дол. у вигляді дисконтних позик у ФРС. В цьому випадку баланс банку був би таким:

Існує два види витрат, які пов’язані з дисконтними позиками. Пер­ший — це процентна ставка (називається обліковою ставкою), яка сплачується ФРС. Другий — це негрошові втрати, що випливають з відмови ФРС, бо банк занадто часто позичає у неї. Якщо банк бере надто багато дисконтних позик, то ФРС може відмовити йому в їх подальшому наданні. Мовою економіста це означає, що ФРС може «закрити досконтне віконце» для банку.

Нарешті, банк може отримати резерви для покриття відпливу вкла­дів, позичаючи в інших банків або корпорацій. Якщо Перший націо­нальний банк отримає 9 млн. дол. резервів, яких не вистачає, позичивши в корпорацій чи в інших банків, як правило, через федеральний ринок резервів ^[XXXVII], то його баланс буде виглядати таким чином:

Вартість даної операції — процентна ставка по цих позиках.

З проведеного аналізу зрозуміло, чому банки тримають надлишкові резерви, навіть якщо надані позики або цінні папери дають вищий доход. Коли відбувається відплив вкладів, то надлишкові резерви дозволяють банкам уникати витрат, пов’язаних із 1) відкликанням або продажем наданих позик; 2) продажем цінних паперів; 3) пози­чанням у ФРС; 4) позичанням в інших банків або корпорацій. Над­лишкові резерви — це страхування від витрат, що пов’язані з від­пливом вкладів. Чим вищими є витрати, що пов’язані з відпливом вкладів, тим більші надлишкові резерви захочуть тримати банки.

Як ви чи я готові платити страховій компанії за страхування від випадкової втрати, такої, як крадіжка автомобіля, так і банк готовий сплачувати вартість нагромадження надлишкових резервів, тобто аль­тернативну вартість. Остання є доходом, втраченим унаслідок відмови від володіння активами, що забезпечують доход, такими, як цінні папери або надані позички, бо страхувалися від витрат, пов’язаних з відпливом вкладів. Оскільки надлишкові резерви, як і страхування, мають вартість, то банки здійснюють різні заходи для власного захисту. Наприклад, вони можуть перемістити свої набори активів до ліквід­ніших цінних паперів (вторинні резерви).

ПОРАДА

Банківський менеджмент легше зрозуміти, якщо поставити себе на місце банкіра і уявити свої дії в подібній ситуації. Щоб ліпше зрозуміти реакцію банку на відплив вкладів, уявіть собі, як би ви на місці банкіра реагували на дві (що йдуть одна за одною) хвилі відпливів вкладів у сумі 10 млн. дол.

Запобігання банкрутству банків. Банки тримають надлишкові і вторинні резерви також для запобігання власному банкрутству. Воно наступає в ситуації, за якої банк не може виконувати своїх зобов’язань по виплаті грошей вкладникам і не має достатньо резервів, щоб виконувати свої резервні вимоги. Щоб зрозуміти, як банк може збан­крутувати, припустімо, що вихідний баланс банку має вигляд:

Припустімо, що циркулюють чутки, начебто президент банку щойно втік на Багамські острови із значною сумою банківських коштів. Вна­слідок цього банк втрачає 20 млн. дол. депозитів через їхній відплив, бо вкладники спішно вилучають 20 млн. дол. Якщо банк продасть на 10 млн. дол. цінних паперів, щоб отримати 10 млн. дол. резервів, то його баланс матиме вигляд:

Зараз нестача резервів банку становить 8 млн. дол. (обов’язкові резерви 8 млн. дол., 10 % від 80 млн. дол.). Якщо банк не має жодних позик, які можна відкликати, то він може спробувати продати свої позики іншим банкам, щоб отримати необхідні 8 млн. дол. резервів. Проте виторг від вимушеного продажу позик буде меншим, ніж вартість позик. Кінцеві втрати для банку можуть бути більшими, ніж початкова сума банківського капіталу. В цій ситуації вартість активів банку може впасти нижче вартості його пасивів, що спричинить неплатоспромож­ність банку (банкрутство). Інші банки, через невпевненість у повер­ненні своїх позичок, не надаватимуть їх цьому банку.

Якщо ФРС також не бажає надати необмежені позички банку, бо вважає, що його баланс нездоровий, то Федеральна корпорація стра­хування депозитів (ФКСД) оголошує банк банкрутом. Ця корпорація нині має законне право взяти на себе управління таким банком, розпустити його керівний персонал і розпродати його активи ^[XXXVIII].

Оскільки це критичне становище більшою чи меншою мірою торк­неться всіх власників банку, то вони намагатимуться не допустити банкрутства. Критичного становища можна уникнути, якщо Перший національний банк матиме 8 млн. дол. більше у надлишкових або вторинних резервах або більшу суму банківського капіталу, щоб не­йтралізувати втрати, які можуть виникнути внаслідок відпливу вкладів. Банк нагромаджує надлишкові резерви, вторинні резерви і банківсь­кий капітал, позаяк вони страхують від найбільшої втрати, по­в’язаної з відпливом вкладів,— банкрутства банку.

Управління активами

Ви уже розумієте, для чого банку потрібна ліквідність. Тому можна розглянути основну стратегію банку, якої він дотримується при упра­влінні своїми активами. Задля того щоб максимізувати свої прибутки, банк повинен шукати можливість отримати найвищий доход від на­даних позичок і цінних паперів і водночас намагатися мінімізувати ризик та передбачити відповідний рівень ліквідності, володіючи лік­відними активами.

По-перше, банки намагаються знайти позичальників, які платити- муть високі процентні ставки і невиконання якими зобов’язань по позичках малоймовірне. Вони шукають позичальників, рекламуючи процентні ставки по позиках, безпосередньо звертаючись з пропози­ціями до корпорацій. Саме банківський чиновник, що відповідає за позики, вирішує, чи потенційні позичальники несуть високий ризик неплатежу по позичках і чи вчасно сплачуватимуть проценти та основну суму боргу. Банки проводять, як правило, консервативну політику у сфері надання позичок. Норма несплачених позик звичайно менша, ніж 1 %. Але важливо те, що банки не настільки консервативні, щоб втратити вигідну позику, яка забезпечить високі процентні ставки.

По-друге, банки намагаються купувати цінні папери з високим доходом і низьким ступенем ризику. По-третє, в управлінні своїми активами банки повинні пробувати мінімізувати ризик, вдаючись до диверсифікації. Вони досягають цього шляхом придбання багатьох різних видів активів (коротко- і довгострокових цінних паперів Дер­жавної скарбниці США і муніципальних облігацій) і надають багато видів позик великій кількості клієнтів. Банки, які не шукають вигоди у диверсифікації, пізніше дуже шкодують за нею. Наприклад, банки, що мали досить вузьку спеціалізацію в наданні позик — енергетичним компаніям, фермерам чи фірмам, що оперують з нерухомим майном,— мали величезні збитки у 1980-і роки через падіння цін на енергоносії, нерухомість та продукти сільського господарства. Справді, багато з цих банків збанкрутувало, адже вони поклали «забагато тухлих яєць в один кошик».

Нарешті, банк повинен управляти ліквідністю власних активів так, щоб забезпечити резервні вимоги без великих витрат. Це означає, що банк володітиме ліквідними цінними паперами, навіть якщо вони дають дещо нижчий доход порівняно з іншими активами. Банк повинен вирішити, наприклад, скільки надлишкових резервів потрібно нагро­мадити, щоб запобігти втратам унаслідок відпливу вкладів. Крім того, банк хотітиме володіти цінними паперами уряду США як вторинними резервами. Навіть коли відплив вкладів і завдасть певних втрат банку, то вони не будуть значними. Нагадаємо ще раз, що банк не повинен бути надто консервативним. Якщо він уникне всіх витрат, пов’язаних з відпливом вкладів, тримаючи лише надлишкові резерви, то матиме збитки, бо резерви не дають прецента, тоді як підтримання пасивів коштує недешево. Банк змушений балансувати між бажанням ліквід­ності і збільшенням доходів, які можна отримати з менш ліквідних активів, таких, як надання позик.

Управління пасивами

До 1960-х років управління пасивами було спокійною справою. Банки здебільшого розглядали свої пасиви як незмінні. Вся увага банків зосереджувалась на досягненні оптимального набору активів. Така увага до управління активами викликалася двома основними причи­нами. Перша полягає в тому, що джерелом понад 60 % банківських коштів були чекові депозити, по яких, згідно з законом, не можна було платити жодних процентів. Отже, банки не могли активно кон­курувати між собою за ці депозити, і тому їхня сума розглядалася як визначена для кожного окремого банку. По-друге, оскільки не були розвинуті ринки для надання одноденних позик одним банком іншому, то банки зрідка позичали один в одного для задоволення власних потреб в резервах.

Однак, починаючи з 1960-х років, великі банки в крупних фінансових центрах (так звані грошові центри) почали досліджувати способи, за допомогою яких пасиви їхніх балансів могли б забезпечувати їх резер­вами і ліквідністю. Це призвело до розвитку ринків одноденних позик, таких, як федеральний ринок резервів, та розвитку нових фінансових інструментів, типу обігових сертифікатів депозитів (запроваджені у 1961 р.), що дозволяли великим банкам швидко мобілізувати кошти ^[XXXIX].

Ця нова гнучкість в управлінні пасивами означала, що банки можуть застосовувати різні підходи до банківського менеджменту. Вони більше не відчували залежності від чекових депозитів як основного джерела банківських коштів і, отже, більше не розглядали джерела своїх коштів (пасиви) як задану величину. Натомість банки наполегливо встановлювали цільові завдання для зростання своїх активів і нама­галися в разі потреби набути кошти (через випуск зобов’язань).

Наприклад, сьогодні, коли великий банк виявляє вигідну можливість для надання позички, то він може отримати кошти через продаж обі­гових сертифікатів депозитів. Коли банк має нестачу резервів, то кош­ти можна позичити в іншого банку на федеральному резервному ринку, без високих мінових витрат. Федеральний резервний ринок можна також використовувати для фінансування надання позичок.

Наголос на управлінні пасивами пояснює ряд важливих змін, які відбулися протягом останніх тридцяти років в структурі банківських балансів. В той час як значення обігових сертифікатів депозитів і отримання позичок як джерела коштів банків за останні роки значно збільшилося (з 2 % банківських пасивів у 1960 р. до 39 % на кінець 1990 р.), то значення поточних чекових депозитів зменшилося (з 61 % банківських пасивів у 1960 р. до 18 % на кінець 1990 р.). Виявлена гнучкість в управлінні пасивами і пошук високих прибутків також стимулювали банки до збільшення частки їхніх активів, що існують у формі наданих позик, які забезпечують вищий доход (з 46 % бан­ківських активів у 1960 р. до 67 % на кінець 1990 р.).