ПРИНЦИПИ УПРАВЛІННЯ НАДАННЯМ ПОЗИК

З аналізу загальних принципів управління активами випливає, що для отримання високих прибутків банкам потрібно вдало надавати позики, щоб вони повернулися з процентом. Економічні поняття не­сприятливого вибору і морального ризику, які введено у попередньому розділі, забезпечують теоретичні основи для розуміння принципів, яких слід дотримуватися банкам для надання вдалих позик ^[XL].

Несприятливий вибір на ринку позик простежується тому, що ви­сокий ступінь кредитного ризику (велика ймовірність невиконання зобов’язань по отриманій позичці) пов’язаний саме з тими, хто звичайно стоїть в черзі за позикою. Іншими словами, ті, що звичайно створюють можливість несприятливого вибору, найімовірніше будуть вибрані. Позичальники із надто ризиковими інвестиційними проектами можуть багато виграти, коли їхні проекти увінчаються успіхом. Тому вони найбільше бажають отримати позику. Проте зрозуміло, що, внаслідок високої ймовірності неповернення позики, вони найменш бажані по­зичальники.

Моральний ризик виникає на кредитному ринку тому, що у пози­чальників існують стимули до бажаних (аморальних з точки зору позикодавця) видів діяльності. В цій ситуації цілком ймовірно, що позикодавець підпадає під небезпеку невиконання зобов’язань пози­чальником. Після того як позичальники отримали позику, вони нама­гаються інвестувати у проекти з високим ступенем ризику, тобто проекти, які обіцяють великий доход позичальникам, якщо будуть успішними. Однак великий ризик зменшує ймовірність повернення ними позики.

Для забезпечення прибутку банки повинні долати проблеми неспри­ятливого вибору і морального ризику, які підвищують ймовірність неповернення позики. Намагання банків розв’язати ці проблеми допо­магають розкрити суть таких принципів управління наданням позик: добір (перегляд) та моніторинг, або нагляд, встановлення тривалих зв’язків з клієнтами та кредитні лінії, застава і вимога компенсаційних залишків, а також нормування кредитів.

Добір і нагляд

На кредитних ринках присутня асиметрична інформація, бо позико­давці володіють меншою інформацією про інвестиційні можливості і діяльність позичальників, ніж самі позичальники. Ця ситуація при­зводить до двох напрямків діяльності щодо продукування інформації, які здійснюють банки: добору та нагляду. Справді, Волтер Рістон, колишній голова «Citicorp», найбільшої банківської корпорації в Спо­лучених Штатах, часто заявляв, що справа банків — це продукування інформації.

Добір. Несприятливий вибір на ринку позик вимагає від банків від­ділити несприятливі для банку позики з високим ризиком несплати по позиці від сприятливих, так щоб надані позики давали банкам прибуток. Для проведення ефективного добору банки повинні зібрати надійну інформацію про можливих позичальників. Ефективний добір і накопичення інформації разом становлять важливий принцип упра­вління позиками.

Коли ви звертаєтесь до банку, щоб взяти позику на споживчі цілі, наприклад, позику для купівлі автомобіля або будинку, то перше, що вас попросять зробити, це заповнити форми, які містять багато запитань про ваші особисті кошти. Вас запитають про величину вашої платні, рахунки в банках, інші активи (такі, як автомобілі, страхові поліси, меблі), непогашені позики, перелік отриманих вами позик, кредитну картку і дебетові платежі на рахунку, ваш робочий стаж і хто був вашим роботодавцем. Вам також поставлять особисті запитання, такі як: вік, сімейний стан, кількість дітей. Банк використовує цю інфор­мацію для оцінки, наскільки високим є ризик надання вам кредиту. Банк обчислює ваш «кредитний рахунок», тобто статичний вимірник, що випливає з ваших відповідей. Цей вимірник виявляє можливість виникнення у вас труднощів при сплаті платежів по позичці. Визна­чення міри ризику при наданні кредиту не може бути виключно науковим, а тому банк повинен також використовувати оцінки-суджен- ня. Відповідальний за позики службовець має визначити доцільність надання вам позики. Цей службовець може подзвонити на місце вашої роботи або попросити про наданням вами рекомендацій від інших людей.

Процес добору і накопичення інформації подібний і при наданні позички фірмі. Банк збирає інформацію про прибутки і збитки (доходи) компанії, а також про її активи та пасиви. Банку також потрібна оцінка можливого майбутнього успіху цієї фірми. Отже, крім отримання інформації з таких питань, як обсяг продажу, службовець, відповіда­льний за надання позик, може поцікавитися майбутніми планами компанії. Наприклад, на що буде використана позика, який рівень конкуренції в галузі. Цей службовець може навіть відвідати компанію особисто, щоб на власні очі побачити її діяльність. Основне полягає в тому, що як при наданні особистих позик, так і позик фірмам банкірам необхідна достовірна інформація.

Роль спеціалізації при наданні позик. Однією із загадкових рис надання позик банками є те, що вони часто спеціалізуються у наданні позик місцевим фірмам або фірмам у конкретних галузях, наприклад, в енергетиці. У певному сенсі ця поведінка виглядає дивною, бо вона означає, що банк не диверсифікує портфель своїх наданих позик і, таким чином, піддає себе більшому ризикові. Проте з іншої позиції така спеціалізація справді має зміст. Пам’ятаєте, що проблема не­сприятливого вибору вимагає, щоб банк розмежовував високий і не­високий рівні кредитного ризику. Для банку легше зібрати інформацію про місцеві фірми та їхню кредитоспроможність, ніж зібрати таку ж інформацію про фірми, які розташовані далеко. Так само спеціалізація у наданні позик фірмам певних галузей дає змогу банкам ліпше познайомитися з цими галузями, через що банк може краще прогно­зувати, чи зможуть фірми, яким надається позика, своєчасно спла­чувати платежі за свої борги.

Нагляд і примус до виконання обмежувальних умов. Після отри­мання позики позичальник зацікавлений у ризиковій діяльності, яка зменшує ймовірність повернення позики. Для зменшення ймовірності морального ризику банки повинні дотримуватися відомого принципу управління позиками.

Потреба для банків здійснювати добір і нагляд пояснює, чому про­цвітаючі банки витрачають багато грошей на аудит та збір інформації.

Довгострокові зв’язки з клієнтами і кредитні лінії

Ще одним способом, в який банки можуть отримувати інформацію про своїх позичальників, є довготривалі зв’язки з клієнтами — інший важливий принцип банківського менеджменту.

Якщо вірогідний позичальник мав чековий, ощадний рахунок або інші позики в цьому банку протягом тривалого часу, то службовець, що відповідає за надання позик, може подивитися на його діяльність по рахунках в минулому і багато чого дізнатися про позичальника. Залишки на чекових і ощадних рахунках розкажуть банкірові про ліквідність потенційного позичальника і про те, в які пори року він має значну потребу в грошах. Огляд чеків, які раніше виписував позичальник, вкажуть на його постачальників. Якщо до цього пози­чальник уже брав позики в банку, то банк має записи про сплату ним позик. Таким чином, довгострокові зв’язки зменшують витрати на збір інформації і полегшують розмежування високого рівня кре­дитного ризику від низького.

Потреба в здійсненні банком нагляду посилює значення довгостро­кових зв’язків з клієнтами. Якщо позичальник уже брав позичку в банку раніше, то банк розробив процедуру нагляду за цим клієнтом. Отже, витрати на нагляд за постійними клієнтами будуть нижчими, ніж за новими.

Довгострокові зв’язки дають користь не тільки банкам, але й самим клієнтам. Для фірми, що вже була клієнтом банку, легше отримати позику при низькій процентній ставці, оскільки банк витрачає значно менше часу на встановлення рівня ризику несплати позики фірмою і зменшує витрати на нагляд за позичальником.

Довгострокові зв’язки з клієнтом надають банку ще одну перевагу. Жоден банк не може передбачити усі можливі випадки, коли фор­мулюються обмежувальні умови в угоді позики. Завжди існує мож­ливість ризикової діяльності позичальника, не врегульованої обмежу­вальними умовами. Проте, що станеться, коли позичальники захочуть зберегти довгострокові зв’язки з банком, бо так легше отримати в майбутньому позику за низькими процентними ставками? Тепер по­зичальник зацікавлений в уникненні ризикової діяльності, яка не задовольняє банк, навіть якщо обмеження на цей вид ризикової ді­яльності спеціально не зазначене в угоді про позичку. Справді, якщо банку не подобається діяльність позичальника, навіть коли позичальник не порушує жодної обмежувальної умови, то він має певний вплив для знеохочення позичальника від подібної діяльності. Банк може попередити позичальника про відмову йому в позиці у майбутньому. Отже, тривалі зв’язки з клієнтами дають банкам змогу виявляти випадки морального ризику, які заздалегідь не передбачені.

Переваги встановлення довгострокових зв’язків з клієнтами озна­чають, що тісніші зв’язки між корпораціями і банками вигідні для обох сторін. Одним із шляхів створення цих зв’язків для банків є купівля звичайних акцій компаній, яким надають позики, а також наявність представників банку у радах директорів цих компаній. На сьогодні в Сполучених Штатах не існує системи фінансових перепле­тених директорів. Вона була заборонена законодавством, прийнятим у 1930-і роки. Проте вона є важливою рисою японської та німецької фінансових систем. У вставці 9.2 проаналізовано, як в цих країнах діють фінансові зв’язки, щоб допомогти банкам впоратися з асимет­ричною інформацією.

Банки також налагоджують довготривалі зв’язки і збирають інфор­мацію через створення кредитної лінії комерційному клієнтові. Кре­дитна лінія — це зобов’язання банку (для наперед встановленого пе­ріоду часу в майбутньому) забезпечувати фірмі певну суму позик за процентною ставкою, яка прив’язана до певної ринкової процентної ставки. Більшість комерційних і виробничих позик надаються за угодою про кредитну лінію. Вигода фірми полягає в тому, що вона має потрібне їй джерело кредиту. Вигода банку в тому, що кредитна лінія забезпечує тривалі зв’язки, що сприяють збору інформації. Крім того, умови угоди про кредитну лінію вимагають від фірми безперервного поста-

Вставка 9.2. Глобальна перспектива

Японська і німецька системи організації банківництва: кращий спосіб для подолання асиметричної інформації?

Важливою рисою японської еконо­мічної системи є наявність кейрецу, або промислової групи. Кожна кей­рецу складається із стрижневої гру­пи банків та інших фінансових по­середників, які пов’язані з групою промислових фірм, багато з яких торгують одна з одною. Зв’язки між фірмами і банками цементуються тим, що кожний учасник групи во­лодіє звичайними акціями інших членів. Унаслідок взаємного воло­діння акціями банки мають своїх представників у надзірних радах фірм, що входять у їхню кейрецу. Колишні керівні працівники банків часто займають високі управлінські посади в цих фірмах. Не дивно, що банки підтримують фірми їхнього кейрецу при наданні позик і воло­діють значною часткою боргових зобов’язань цих фірм.

Незважаючи на те, що в Німеч­чині не існує офіційно чогось поді­бного до кейрецу, німецькі банки також володіють акціями промис­лових фірм і засідають в їхніх ра­дах директорів.

Японська і німецька системи ор­ганізації банківництва надають бан­кам значні переваги в зборі інфор­мації і здійсненні нагляду. Довго­

тривалі зв’язки з клієнтами по­силюються, тому що банки мають право власності на промислові фір­ми, яким вони надають позики. З причин, проаналізованих в тексті, ці міцні, тривалі зв’язки полегшу­ють банкам збір інформації і нагляд за фірмами. Тим самим банки одер­жують більшу можливість подола­ти проблему несприятливого вибо­ру і морального ризику. Крім цього, оскільки банки беруть участь у ке­рівництві фірмами, то вони мають власний доступ до інформації і спро­можні впливати на процес упра­вління в своїх інтересах, відмовля­ючи в інвестиціях у надмірно ри­зикові проекти.

Легко зрозуміти, що японська і німецька організація банківської справи надає банкам величезні пе­реваги над американськими банка­ми. Фінансова система цих країн може краще спрямовувати кошти до найпродуктивніших інвестицій­них можливостей. Чи не варто при­йняти таку ж організацію банків­ництва у Сполучених Штатах? Ми повернемося до цього питання, коли розглядатимемо фінансове регулю­вання у розділі 11.

чання інформації про її доход, стан активів і пасивів, ділову активність тощо. Угода про кредитну лінію є могутнім методом зменшення витрат банку на добір позичальників та збір інформації.

Застава і компенсаційні залишки

Вимоги застави під надання позики є важливим інструментом бан­ківського менеджменту. Застава є власністю, яку обіцяють кредиторові у разі невиконання позичальником своїх зобов’язань. Це зменшує наслідки несприятливого вибору, а також збитки позикодавця у ви­падку неповернення позики. Якщо позичальник неспроможний вико­нати свої зобов’язання по позичці, то банк може продати заставу і використати виторг для компенсації збитків, пов’язаних з позикою. Якщо банк надає комерційні позики, то вимагає заставу особливої форми, яку називають компенсаційними залишками. Фірма, яка отри­мує позику, повинна тримати обов’язкову мінімальну суму коштів на чековому рахунку в даному банку. Наприклад, від фірми, що отримує позику в сумі 10 млн. дол., можуть вимагати тримати компенсаційний залишок принаймні в сумі 1 млн. дол. на її чековому рахунку в даному банку. Цей 1 млн. дол. компенсаційних залишків згодом може при­власнити банк, якщо позичальник не зможе виконати своїх зобов’язань по позиці. Це дозволить певною мірою компенсувати збитки, пов’язані з наданням позики.

Крім виконання ролі застави, компенсаційні залишки допомагають збільшенню ймовірності повернення позики. Тим самим вони допома­гають банку здійснювати нагляд за позичальником і, відповідно, за­побігають моральному ризикові. Зокрема, вимагаючи від позичальника відкриття і використання чекового рахунку в банку, останній має можливість стежити за практикою оплати чеків фірмою, що може давати велику кількість інформації про фінансовий стан позичальника. Наприклад, значне зменшення суми залишку на чековому рахунку позичальника може сигналізувати про те, що позичальник має фінан­сові труднощі. Водночас рух грошей на рахунку може свідчити про те, що позичальник, ймовірно, втягнутий у ризикову діяльність. Зміна постачальників може означати, що позичальник шукає нових напрямів у своїй діяльності. Будь-яка значна зміна у процедурі сплати пози­чальником позики сигналізує банкові про необхідність обстеження позичальника. Таким чином, компенсаційні залишки полегшують бан­кам ефективний нагляд за позичальником і є важливим інструментом банківського менеджменту.

Нормування кредиту

Одним із засобів подолання несприятливого вибору і морального ризику є нормування кредитів. Позикодавці відмовляють у наданні позик, навіть якщо позичальники готові сплачувати оголошену процентну ставку або навіть вищу ставку ^[XLI].

Нормування кредитів має дві форми. Перша застосовується тоді, коли банк відмовляється надати позику позичальнику на будь-яку суму, навіть за умови, що позичальник погоджується платити вищу процентну ставку. Друга має місце тоді, коли банк готовий надати позику, але обмежує її розмір до суми, яка менша за ту, що хотів би отримали позичальник.

Початково вас може здивувати перший вид нормування кредитів. Зрештою, навіть якщо потенційний позичальник несе ризик несплати по позиці, то чому б банкові не надати йому позику під вищу процентну ставку? Відповідь полягає в тому, що несприятливий вибір не дає змоги прийняти таке рішення. Саме ті, що готові платити найвищі процентні ставки,— це індивіди та фірми з найризиковішими інвес­тиційними проектами. Якщо позичальник здійснює вкрай ризикове інвестування і досягає успіху, то він стає винятково багатою людиною. З іншого боку, банк не хотів би надавати подібну позику, бо інвестиції пов’язані з великим ризиком, і цілком ймовірно, що позичальник не досягне успіху, через що банку не повернуть гроші. Встановлення вищої процентної ставки тільки загострить несприятливий вибір для банку, тобто збільшить можливість того, що банк надає позику з високим ризиком неплатежу по ній. Отже, найкраще для банку взагалі не надавати позик під вищу процентну ставку. Замість цього він дотримуватиметься першого виду нормування кредитів і відкине на­дання позички.

Для запобігання морального ризику банки використовують другий вид нормування кредитів. Банки надають позичальникам позики, але не такі великі, як позичальники того хотіли б. Таке нормування кредитів потрібне, позаяк проблема морального ризику загострюється зі збільшенням суми позики, а вигода від уникнення морального ризику значно збільшується. Наприклад, якщо банк надає вам позику в сумі 1000 дол., ви скорше всього робитимете все можливе, щоб повернути її, бо не захочете псувати свій кредитний рейтинг на майбутнє. З іншого боку, якщо банк надасть вам позику у 10 млн. дол., ви напевне відзначите цю подію святкуванням в Pio. Що більша отримана позика, то більші у вас стимули до тих видів діяльності, що зменшують ймовірність повернення позики. Оскільки більшість позичальників по­вертає позики, коли суми останніх невеликі, то банки нормують кре­дити, надаючи позичальникам в кредит суми, значно менші за бажані.

Банківський капітал і сумісність стимулів

Наш аналіз показав, що банки при наданні позик можуть зменшити проблеми, породжені асиметричною інформацією, займаючись видами діяльності, що продукують інформацію, такими, як добір і нагляд за позичальниками. Проте існує ще одна можливість морального ризику. Оскільки всі ці види діяльності є достатньо дорогими, то банки могли б втекти з грошима вкладників. Хіба вкладники можуть бути певні, що банк, здійснюючи заходи по продукуванню інформації, забезпечить їм проценти по вкладах або послуги, які банк обіцяв?

Відповідь грунтується на усвідомленні двох фактів:

1) вклади є тільки іншою формою боргу;

2) власний капітал (акціонерний капітал) є розв’язком проблеми морального ризику в боргових угодах.

Якщо банк нічого не робить для продукування інформації, тоді він невдало надасть позики і збанкрутує. При великій сумі акціонерного капіталу банк у випадку банкрутства має багато що втрачати. Таким чином, банк зацікавлений у здійсненні відповідної діяльності по про­дукуванню інформації, щоб забезпечити отримання прибутків і по­вністю розплатитися з тими, що надали йому кошти. Акціонерний капітал банку робить його стимули сумісними зі стимулами вкладників. І банк, і вкладники мають стимули поводитися у бажаний для обох сторін спосіб. Банк здійснює заходи по продукуванню інформації, що задовольняє вкладників, отже, і вкладники готові забезпечити банк коштами, чого бажає банк.

Диверсифікація. Вкладники, як і всі позикодавці, отримують від банку лише фіксовані платежі. Банк залишає собі певний додатковий прибуток. Внаслідок цього вкладники стикаються з проблемою мо­рального ризику, коли банк може надмірно ризикувати. Для банку існує спосіб запевнити вкладників у тому, що він надмірно не ризикує і готовий надалі приймати їхні вклади. Банк може диверсифікувати свій портфель позик, тим самим даючи зрозуміти, що зменшує свій ризик ^[XLII]. Диверсифікація є важливим принципом банківського менедж­менту, бо також робить стимули банку сумісними зі стимулами вклад­ників. Проте, як уже зазначалось, існують також вигоди від спеціа­лізації у наданні позик. Банки вимушені балансувати між вигодами і витратами, здійснюючи водночас і диверсифікацію, і спеціалізацію.

Державне регулювання з метою посилення сумісності стимулів. Що станеться, коли вкладники не досить поінформовані в тому, чи має банк достатньо акціонерного капіталу і чи він достатньою мірою диверсифікований? Чи хотітимуть вкладники, щоб уряд гарантував, що банк достатньо диверсифікований та має достатній акціонерний капітал? Державне регулювання є одним із шляхів створення сумісності стимулів банків та вкладників. Справді, як побачимо у наступному розділі, вимоги до акціонерного капіталу банку і обмеження з метою стимулювання диверсифікації є характерними рисами державного ре­гулювання банківської системи.