1.1. Еволюція поглядів на територіальну громаду як соціальну спільноту й підходи до управління її соціальним розвитком
Стратегічним завданням розбудови українського суспільства є набуття ознак сучасної демократичної, соціальної і правової європейської держави, яка б, синтезувавши кращі національні традиції, адекватно й ефективно відповідала на виклики глобалізації.
У сучасних умовах глобалізації, яка свідчить про взаємозв’язок і взаємозалежність держав світу, проблема соціального розвитку особистості не є винятково внутрішньо національною проблемою, вона вийшла за межі окремих держав і набула всесвітнього значення. У таких умовах зростає необхідність розвитку національного соціального законодавства з урахуванням концепції людського розвитку, державно-правових моделей його забезпечення. Практичного значення набувають питання дотримання міжнародних соціальних стандартів та відповідності їм тих актів національного законодавства, які створюють умови для вибору шляхів забезпечення людського розвитку. На сучасному етапі визначення прав людини, встановлення їх змісту та забезпечення умов і гарантій їх дотримання справедливо вважається вагомим надбанням ХХ ст. і ключовим орієнтиром розвитку суспільства в ХХІ ст.
Формування людини як особистості і головного суб’єкта суспільного розвитку, підвищення її значущості в процесах власності і суспільної життєдіяльності здійснювалось протягом тисячоліть. Визнання ролі людини в загальному суспільному розвитку бере початок ще за 9 тис. років до н. е. Еволюцію таких поглядів на роль людини можна простежити за даними табл. 1. 1.
Таблиця 1.1
Визначення ролі людини як особистості й учасника процесів суспільної життєдіяльності
| Визначення сутності людини в суспільному розвитку людства | Періоди досліджень розвитку | Дослідники і наукові школи | Зміст досліджень місця й ролі людини як чинника суспільного розвитку |
| Відсутність єдиної моделі | Давній період (9-7 тис. рр. до н. е. – ХVІІІ ст.) | Аристотель, Сократ, Демокрит | Розгляд причин, що спонукають людину до певної діяльності |
| Економічна людина | Індустріальний період (середина ХVІІІ ст. – кінець ХІХ ст.) | А. Сміт, Р. Оуен | Виявлення факторів та умов, що визначають поведінку людини під час розвитку економічної системи |
| Психологічна людина | Класичний підхід (школа наукового управління) | Ф. Тейлор, Ф. Гілбрет, Л. Гілбрет | Розгляд людини як складового елементу технологічного процесу; визначення наукових методів організації праці, розробка вдосконалених систем обліку та контролю за результатами трудової діяльності |
| Школа людських стосунків | М. Фолет, Е. Мейо | Виокремлення людини з числа ресурсів, що забезпечують виробничий процес та акцентування уваги на її ролі у формуванні суспільних відносин між людьми та управлінні процесами взаємодії | |
| Дослідження характеру і моделі поведінки людей у процесі праці | А. Маслоу, Ф. Герцберг, Д. МакКлеланд, К. Альдерфер | Дослідження структури людських потреб і їх впливу на формування факторів, що визначають поведінку людей у процесах діяльності | |
| Соціологічні дослідження поведінки людини в процесах колективної праці і чинників впливу на поведінку людей | Л. Виготський, А. Здравосмислов, В. Ядов, Т. Заславна, В. Рождін, Н. Наумова | Дослідження змісту індивідуального і колективного аспектів трудової діяльності як початків процесу формування мотивації ефективної праці та питань задоволеності нею | |
| Професійна людина | Інформаційний період (середина-кінець ХХ ст.) | В. Глущенко, Д. О’ Шонессі, М. Мескон, П. Друкер | Застосування моделей мотивації, системного, ситуаційного, процесного підходів під час визначення та обґрунтування ролі людини в соціальних процесах |
| Cоціальна (етична, моральна) людина | Період соціалізації (кінець ХХ ст. до теперішнього часу) | А. Колот, В. Травін, Д. Дятлов, Е. Уткін, А. Афонін | Вивчення людини як суб’єкта та об’єкта мотивації шляхом визначення мотивуючих факторів з урахуванням трудового внеску працівників і диференціації, а також морального стимулювання ефективної праці людей у ринкових умовах |
Виокремлення етапів саморозвитку людини і змісту досліджень зростання її ролі в суспільстві дозволяє визначити процес розвитку людини як особистості, у якої невід’ємною рисою є потреба в спілкуванні і співпраці з метою поліпшення умов власного життя. На окремих територіях це призводило до об’єднання людей в соціальні спільноти за інтересами, одночасно в них формувались не тільки соціальні інтереси, а й спільні вміння, задуми, результати спільної дії. Також ці спільноти набували відповідальності за результати плину спільних процесів їх діяльності.
Спільна діяльність людей породжує складну систему соціальних зв’язків, яка згуртовує індивідів в єдине соціальне ціле – соціальну спільноту і, через неї, у соціальну систему. Соціальна спільнота – сукупність людей, об’єднаних відносно стійкими соціальними зв’язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторної своєрідності. Здавна соціальні спільноти, такі як рід, сім’я, плем’я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам і т. ін. Усе це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації.
Одним із різновидів соціальних спільнот є соціально-територіальні спільноти. Вони виокремлюються за ознакою спільності місця проживання. Ними виступають спільноти жителів окремих адміністративно-територіальних одиниць держави, якими є села, селища, міста, райони, області (провінції, регіони тощо). Такі спільноти займають неоднакове місце в суспільстві. Унаслідок нерівномірності розвитку окремих регіонів країни умови праці, побуту, рівень життя їх жителів суттєво відрізняються.
Такі відмінності відчутно впливають на політику країни.Політична суб’єктність соціально-територіальних спільнот виявляється передусім у тому, що вони виступають суб’єктами місцевого самоврядування. На відміну від інших соціальних спільнот, політична суб’єктність яких не має формалізованого характеру, тобто не визначається офіційними актами, право соціально-територіальних спільнот (територіальних громад) на місцеве самоврядування закріплюється конституціями майже всіх держав. Публічну владу на місцях (місцеве самоврядування) соціально-територіальні спільноти здійснюють як безпосередньо – через місцеві референдуми, сільські сходи, збори громадян за місцем проживання тощо, – так і через обрані ними органи місцевого самоврядування.
Існування різних соціальних спільнот означає наявність багатоманітних соціальних інтересів, у тому числі пов’язаних із політикою, функціонуванням державної влади. Безпосередньо в політичній сфері такі інтереси репрезентують політичні партії, різноманітні громадські організації та рухи. Так, існують політичні партії і громадські організації, які відображають інтереси різних суспільних класів. Є політичні партії і громадські організації, що орієнтуються на інтереси конкретних етнічних, демографічних чи територіальних спільнот. Взаємодія різноманітних соціальних інтересів визначає основний зміст політичного життя суспільства, а їх зіткнення породжує соціально-політичні конфлікти.
За твердженням німецького юриста і теоретика держави Й. Альтузіуса, спільнота індивідів, які добровільно об’єднались у сім’ї та корпорації, утворює громаду, союз останніх – провінцію та, відповідно, союз провінцій і міст – державу. Уся ієрархія соціально-політичних структур від низового рівня громад і міських комун, які здобули самоврядування, до загального союзу, держави, обґрунтовувалася Й. Альтузіусом як система федеративних утворень, союзів, створених на договірних засадах [58, c. 46 – 47].
Досліджуючи явище об’єктивного об’єднання людей і даючи йому назву «соціальна спільнота», М.О. Краснов робить висновок про появу на територіях місцевого співтовариства сукупності людей, які складають населення самоврядних одиниць [71, с. 7]. Ю.О. Тихомиров у посібнику «Публічне право» вживає термін «соціальна спільнота», під якою розуміє населення міст, сіл тощо [152, с. 118].
Територіальна громада як соціальна спільнота являє собою сукупність людей (місцевих жителів), асоційованих на публічних засадах у межах певної території та об’єднаних різноплановими ознаками системного характеру (зокрема, демографічні і територіальні, правові і політичні зв’язки, наявність спільного майна, мови, релігії тощо). Така спільнота не виключає права людини на індивідуальність, окреме житло та дозвілля, консолідує зусилля багатьох для досягнення бажаного всіма результату. Іншими словами, відбувається реалізація приватних цілей у публічно-правовій формі. Важливою особливістю місцевого самоврядування є реалізація місцевих інтересів.
У межах територіальних громад місцеві інтереси переважають над глобальними, відомчими та вузькопрофесійними. Ефект від такого об’єднання більший, ніж від механічного поєднання зусиль роз’єднаних індивідів, оскільки в межах такої спільноти відбувається не тільки об’єднання спільних зусиль в єдине ціле, а й спеціалізація окремих її членів для виконання професійних функцій, починаючи від господарських і завершуючи управлінськими. Інтеграція людей у територіальну громаду з метою спілкування, виховання, виробництва тощо має природний характер, відбувається на добровільній, свідомій основі, з урахуванням уявлень, побажань, мотивів, прагнень кожної людини або більшості людей.
Ознакою територіальної громади є соціально-демографічна взаємодія, тобто сусідські відносини, спільні правила та норми поведінки, відчуття належності та співпричетності до подій у громаді, психологічна ідентифікація інтересів людини з інтересами спільноти, єдиними морально-етичними цінностями [9, с. 52].
Територіальна громада є соціальним інститутом, побудованим на територіальній спільності та соціально-економічному базисі, що виступає регулятором суспільного життя населення. Тому її основними функціями є: виробництво – споживання, соціалізація, соціальний контроль, соціальна участь, взаємопідтримка. Ці функції спрямовані на розвиток життєдіяльності як самої громади, так і окремої особистості. Завдяки цим функціям громада є тією сферою, де реалізуються всі життєво важливі потреби людини в соціумі: визначаються патерни соціально необхідної поведінки; здійснюється контроль за соціальним функціонуванням індивіда в соціумі через систему формальних принципів; здійснюється підтримка індивіда через різні типи організацій: релігійні, громадські, спеціалізовані.
Провідні соціалізуючі функції громади, як різновиду соціального середовища, такі: ціннісно-орієнтована функція, що забезпечує прийняття членом громади суспільних цінностей, на базі яких формується особистісна система цінностей; культурологічна функція, яка передбачає формування особистісної культури на основі практичного й вибіркового засвоєння кожним членом громади соціокультурних традицій спільноти; нормативно-правова функція, що базується на закріпленні в поведінці особистості соціальних норм (зразків), схвалених спільнотою; функція соціального контролю, суть якої полягає у виробленні системи групових реакцій на поведінку члена громади у вигляді санкцій (покарання чи заохочення), що є адекватними соціальним цінностям суспільства; інтегративна функція, мета якої – згуртувати людей шляхом опанування ними моделей поведінки, які базуються на усвідомленні потреб та поважанні прав інших людей, об’єднанні їх зусиль для суспільно-корисної діяльності [133, с. 152].
З 90-х років ХХ ст. дослідженню теоретичної сутності феномену територіальної громади, як соціально-територіальної спільноти, присвячені праці багатьох учених, які робили спробу надати повну й різнобічну оцінку причин появи соціальних об’єднань людей, що разом проживають на окремих територіях. Різні підходи до розкриття сутності територіальної спільноти та напрямів її розвитку, висвітлені у працях науковців, становлять вагомий внесок у вітчизняну науку державного управління, теоретико-методологічне підґрунтя місцевого самоврядування [75, с. 179]. Результати дослідження науковцями понять і змістовної сутності територіальної громади як соціальної спільноти, з огляду на її різноманітні характерні риси, наведено в табл. 1. 2.
Таблиця 1. 2
Зміст поняття «соціальна спільнота» у теоретичних дослідженнях
| Сутність поняття | Джерело | ||
| 1) Форма об’єднання людей, властива насамперед первісному ладу. Характеризується високим рівнем опанування засобів виробництва, повним або частковим самоврядуванням; 2) Низова адміністративно-територіальна одиниця; 3) Ланка суспільно-політичної організації суспільства, самостійний колектив громадян | Радянський енциклопедичний словник [131, с. 914] | ||
| Соціально організована група людей, які відносно компактно проживають на певному просторі та об’єднані вирішенням завдань за місцем проживання | Іванов С. М. [54, с. 94] | ||
| Самоврядна співдружність із власною компетенцією та самостійною відповідальністю, яка забезпечує вирішення соціально-економічних і культурних завдань на основі поєднання місцевих та загальнодержавних інтересів | Пивоваров М. [44, с. 1] | ||
| Люди, що об’єднані спільними інтересами | Бутко І. П. [31, с. 94] | ||
| Місцева спільнота – сукупність людей, що становлять населення самоврядних одиниць | Краснов М. О. [71, с. 3] | ||
| Первинний суб’єкт місцевого самоврядування – територіальний колектив в особі жителів села (сіл відповідної сільради), селища або міста | Кампо В. М. [59, с. 68] | ||
| Спільність, що здійснює свої функції в різних сферах життєдіяльності, яка об’єднана спільними інтересами і формується в межах спільного проживання громадян | Руда Н. І. [124, с. 203] | ||
| Місцева спільнота – населення відповідної території | Фадєєв В. І. [157, с. 32] | ||
| Соціальна спільність – населення міст, сіл та ін. | Тихомиров Ю. О. [152, с. 118] | ||
| Громадяни, населення (місцева спільнота) | Баглай М. В. [5, с. 460] | ||
| Місцева спільнота – населення муніципального утворення, об’єднане метою здійснення місцевого самоврядування у відповідному поселенні або території | Замотаєв А. А. [52, с. 16] | ||
| Самоорганізація населення | Зіновьєв А.В. [53, с. 71] | ||
| Сукупність громадян України, які спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений законом правовий статус | Кравченко В. І. [70, с. 77] | ||
| Місцева (муніципальна) спільнота як сукупність мешканців (зокрема, які не є громадянами цієї держави), що постійно проживають на відповідній території | Дмітрієв Ю.А. [85, с. 25] | ||
| Сукупність фізичних осіб, що постійно проживають на відповідній території та пов’язані між собою територіально-особистісними зв’язками системного характеру | Баймуратов М. А. [6, с. 8] | ||
| Іванцова Г. Л. [55, с. 8-9, 20] | ||
| Сукупність людей, які проживають на певній території, кордони якої встановлені державним актом і в межах якої діє обраний її населенням орган державної влади і громадського самоврядування | Аніміца Є. Г. [2, с. 179] | ||
| Певна самоорганізація громадян, які об’єднані за територіальною ознакою з метою задоволення в межах закону своїх колективних потреб та запитів, а також захисту законних прав та інтересів | Григорьєв В. О. [41, с. 5] | ||
| Соціально-територіальна спільність | М. М. Рассолов, В. О. Лучина та ін. [151, с. 149] | ||
| Населення – головний суб’єкт владних відносин у місцевому самоврядуванні | Баранчиков В. О. [8, с. 47] | ||
| Населення адміністративно-територіальної одиниці | Єнгібарян Р. В. [46, с. 477] | ||
| Об’єднання громадян (іноді й негромадян, що постійно проживають та сплачують податки) на певній території | Чиркін В. Є. [163, с. 453] | ||
| Жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількових сіл, та мають єдиний адміністративний центр | Гончаренко В.Г. [98, с. 556] | ||
| Спільнота мешканців певної території, жителів населених пунктів (сіл, селищ, міст), об’єднана загальними інтересами власного життєзабезпечення, самостійного, у межах законів, вирішення питань місцевого значення як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування | Литвин В.М. [51, с. 319] | ||
| Об’єднання громадян, які мешкають на території муніципального утворення, мають муніципальну власність і муніципальний бюджет, а також спільні інтереси в самостійному та під власну відповідальність вирішення питань місцевого значення щодо забезпечення своєї життєдіяльності | Глущенко П. П. [38, с. 17] | ||
| Сукупність жителів, об’єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр; основні ознаки: демографічна; територіальна; інтелектуально-вольова; економічна правосуб’єктність; наявність соціально-зумовлених інтересів | Великий енциклопедичний юридичний словник [33, с. 881] | ||
| За сутністю – такий колектив людей, у якому міжособистісні відносини зумовлені громадсько ціннісним та особистісно значущим змістом спільної діяльності | Батанов О. В. [10, с. 299] |
З наведених визначень можна зробити висновок, що на будь-якій території люди живуть не ізольовано, між ними існують різні види зв’язків, які мають соціальний характер. Ці зв’язки формуються на спільних соціальних інтересах і способах їх задоволення. Зміст, спрямованість і розвиток таких взаємозв’язків визначають залежно від поставлених цілей та соціальних особливостей територіальної громади. Залежно від призначення очікуваних результатів її дослідження, учені «пристосовують» найочевидніші характеристики «соціальних спільнот» територіальних громад для використання їх під час вирішення соціальних проблем суспільства на базовому (первинному) рівні його існування.
Особливо підвищився інтерес до дослідження «соціальної спільноти» (громад) у період набуття Україною незалежності і наданні муніципальним утворенням права «самостійно» і під власну відповідальність вирішувати питання місцевого значення [108].
Ототожнення соціального колективу «соціальної спільноти» з населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці як суб’єкта управління здійснює М. І. Корнієнко. Він визначає такий колектив як первинний суб’єкт місцевого самоврядування [64, с. 17]. Його висновок підтверджує В. М. Кампо, який зазначає, що саме колективи людей, які являють соціум території, є початковим суб’єктом місцевого самоврядування [59, с. 70 – 71]. Такими фактично виступають територіальні колективи в особі жителів села (сіл відповідної сільради), селища або міста. Саме місцева співдружність, що являє собою самоврядний, відокремлений від державних органів колектив території, за С. Поповичем, безпосередньо вирішує певні справи і бере на себе відповідальність за їх результати. Такий колектив має спільні інтереси та життєві плани стосовно певного населеного пункту [97, с. 372 – 373]. На об’єктивності самоврядних рис територіального колективу акцентує увагу Б. О. Страшун, на думку якого «територіальні колективи є самоврядними об’єднаннями громадян за місцем проживання» [86, с. 31]. У В. Я. Бойцова превалює інтеграційний аспект. Він вважає, що територіальні колективи являють собою своєрідні колективи трудящих, з’єднані територіальною спільністю [27, с. 135]. С. М. Іванов і А. А. Югов під територіальною спільнотою розуміють «соціально організовану групу людей, яка відносно компактно мешкає на певному просторі й об’єднана вирішенням завдань за місцем проживання» [54, с. 94].
Під час аналізу наукових джерел з’ясовано, що видову характеристику територіальних громад розкрили у своїх наукових працях М. Баймуратов та Ю. Сосновських; основні напрями і види діяльності територіальних громад, проблеми їх класифікації – О. Батанов. Формуванню та функціонуванню міської територіальної громади, зокрема, організаційно-правовим, інформаційним та економічним аспектам присвятили фундаментальні та науково-прикладні дослідження О. Батанов, О. Безуглий, В. Куйбіда, С. Саханенко [75, с. 184]. Міська територіальна громада, за С. Саханенком [126, c. 365], є тією соціальною спільністю, яка утворюється в межах спільного проживання людей, об’єднаних певними загальними інтересами, і за своїми внутрішніми якостями відрізняється від інших територіальних спільнот та діє в соціально-економічній, політичній, культурно-побутовій сферах.
На соціально-правову сутність «соціальної спільноти» вказує М. О. Баймуратов: «…Цей феномен містить у собі усвідомлення населення як локального співтовариства громадян (місцеве співтовариство), об’єднаних спільною діяльністю, інтересами та цілями із задоволення потреб, пов’язаних з побутом, середовищем проживання, дозвіллям, навчанням, вихованням, спілкуванням» [7, с. 97]. Він визначає територіальний колектив (місцеве співтовариство) як сукупність фізичних осіб, котрі постійно мешкають на певній території і пов’язані територіально-особистісними зв’язками системного характеру. У результаті спільних взаємних комунікацій, що мають системоутворювальний характер, місцеве співтовариство об’єктивно здатне продукувати певні спільні інтереси й реалізовувати їх на рівні місцевого самоврядування.
О. В. Батанов розглядає соціальну спільноту територіальної громади, яка згуртовується і під впливом економічних чинників, а саме складається з фізичних осіб, котрі постійно проживають і працюють на території села чи добровільного об’єднання в спільну громаду кількох сіл, селища чи міста, безпосередньо або через сформовані ними муніципальні структури вирішують питання місцевого значення, мають спільну комунальну власність, нерухоме майно на даній території, платять комунальні податки й пов’язані територіально-особистісними зв’язками системного характеру [10, с. 153].
Особлива увага ролі «соціальної спільноти» у місцевому самоврядуванні стала приділятись наприкінці ХХ ст. Важлива роль у дослідженнях належала визначенню мотивації спільних узгоджених дій, а саме спільним соціальним інтересам, які створюють особливий вид відносин – соціальні.
На ролі спільних інтересів соціумів територіальних громад наголошував В. В. Медведчук: «Громада – це сплетення соціальних відносин між людьми, котрі мають множину загальних інтересів, потреб; це спільноти, що можуть значною мірою забезпечити здійснення і задоволення цих інтересів і потреб». Громада, підкреслював він, – це простір, в якому реалізуються практично всі життєві вияви окремих особистостей або їхніх дрібних об’єднань [78].
Пріоритет спільності інтересів у становленні і функціонуванні територіального колективу визнає і І. П. Бутко: територіальний колектив – це люди, котрі мешкають у певних територіальних межах і об’єднані спільними інтересами [30, с. 8].
На спільність інтересів жителів громад звертає увагу І. В. Видрін, який визначає територіальний колектив як соціальну спільноту, що складається в межах спільного проживання громадян і базується на суспільно необхідній, соціально обумовленій діяльності, здійснюваній групою людей, об’єднаних інтересами в політичній, соціально-економічній і культурно-побутовій сферах життя, які вони вирішують спільно [36, с. 288].
Я. Щепаньський у книзі «Елементарні поняття соціології» наводить визначення територіальних соціальних спільностей як груп людей, члени яких пов’язані спільними відносинами до території, на якій вони проживають. Водночас соціальна спільнота визначається як територіальна громада і є стійкою та стабільною формою соціального життя [179, с. 210].
Сучасна економіка в Україні спрямована на соціальні цілі. Пріоритетними стають завдання досягнення соціального добробуту в суспільстві, у якому людина буде визнаватись суспільним багатством. Тому перше місце в програмах соціально-економічного розвитку країни, регіонів, міст надається розділу «соціальний розвиток», що, на думку фахівців, дозволяє виокремити завдання, які постають перед економікою, а саме – поліпшення добробуту й підвищення рівня життя населення України.
Водночас формується усвідомлення того, що держава – це, перш за все, суспільна система, головними елементами якої є люди, різні соціальні групи, спільноти. У зв’язку з цим у суспільних системах соціальні цілі набувають пріоритетного значення, завдання поліпшення рівня і якості життя, підвищення соціального самопочуття й добробуту домінують над завданнями розвитку економіки, виробництва, політики. Поступово змінюється парадигма суспільного розвитку: вектор розвитку визначає не економіка і власне не господарство, нарощування або скорочення його обсягів, а соціальний розвиток адміністративних одиниць, який спрямовується на поліпшення життя всіх громадян. На рівні муніципальних утворень поняття соціального розвитку визначається як соціальний розвиток соціальної спільноти. Перехід України до соціально-орієнтованої ринкової економіки загострив проблему соціального розвитку українців і вирішення правового статусу її окремих спільнот, що проживають разом на окремих територіях, щоб дати їм можливість і створити умови для їх формування як потужного інституту, який здатен вирішувати економічні, технічні, організаційні та інші проблеми на місцевому рівні.
Розглядаючи територіальну громаду і її жителів у контексті проблем соціального розвитку, слід відзначити їх особливу роль і призначення в розвиткові цього процесу. Споживачі соціальних послуг і соціальних благ, зокрема кожний окремий житель територіальної громади і вся її спільнота, можуть розглядатися як об’єкт соціального управління, який у процесі споживання соціальних благ збільшує й нагромаджує свій соціальний капітал, стає носієм соціального ресурсу, а сукупність соціального ресурсу громади становить соціальну й економічну цінність суспільства [69, с. 107]. З цього погляду кожну окрему людину, а також соціальну спільноту громади необхідно розглядати як об’єкт соціального управління, з якими держава й місцеві органи влади взаємодіють у такий спосіб: система → об’єкт, тобто вступають у суб’єкт-об’єктні відносини.
На рівні муніципальних утворень владні відносини між місцевою владою і територіальною громадою мають характер рівноправної суб’єкт-суб’єктної взаємодії. У випадку, коли соціальна спільнота й окремі громадяни активно втручаються в процеси підвищення якості власного життя, відносини між ними починають набувати суб’єкт-об’єктного характеру, а територіальна громада починає виконувати роль суб’єкто-об’єкта власного розвитку. У свою чергу самоорганізаційна діяльність у соціальному середовищі трансформується в демократичну соціально-управлінську. Демократичне управління характеризується тим, що суспільство перетворюється на управлінську систему, а державні органи управління на об’єкти його впливу щодо забезпечення ефективності реалізації функцій, які здійснюються органами державного управління та місцевого самоврядування.
Думки вітчизняних учених щодо статусу соціальних спільнот окремих територій як господарів і акторів власного життя наведено в табл. 1.3.
Таблиця 1.3
Характеристика територіальних спільнот як господарів і учасників власної життєдіяльності
| Сутність поняття | Джерело
| ||
| Первинний суб’єкт місцевого самоврядування, до складу якого входять громадяни України, іноземці, особи без громадянства, що постійно мешкають або працюють на даній території, або володіють на території нерухомим майном, або сплачують місцеві податки та збори | Орзіх М. П. [90, с. 65] | ||
| Головний суб’єкт і одночасно об’єкт управління – загалом як представницький «квазіорган», маючи на увазі, що існують процедури прийняття рішень у формах прямого волевиявлення | Воронін О. Г. [35, с. 67-68] | ||
| Свідомо сформована, соціально і політично активна людська спільнота, самодостатня у своєму існуванні і розвитку з погляду забезпечення фінансовими, економічними, природними ресурсами | Пухтинський М.О. [120, с. 257] | ||
| Базова адміністративно-територіальна одиниця; форма організації місцевої влади; суб’єкт цивільно-правових відносин (господарюючий суб’єкт) | Кравченко В. І. [70, с. 82] | ||
| Люди, що мешкають у місті, а також ті, що проживають за межами міста, але об’єднані в єдину спільноту фактом свого народження у певному місті і шанують її історію, культуру й традиції як особисту цінність | Мучник О.Г. [87, с. 12] | ||
| Біленчук П. Д. [12, с. 26] | ||
| Територіальна спільність (громада, комуна, муніципалітет, місцева спільнота) – первинний суб’єкт місцевого самоврядування – населення, громадяни, які проживають на певній території | Скакун О. Ф. [130, с. 110, 113] | ||
| Визнана законом група людей, яка володіє правом на місцеве самоврядування і виражає свою волю в самостійному вирішенні місцевих справ, єдиному зверненні до державних органів і посадових осіб місцевого самоврядування | Руда Н. І. [123, с. 236] | ||
| Формально організований суб’єкт публічного владарювання | Бурмистров О. С. [29, с. 38-39] | ||
| Наділене владними повноваженнями місцеве населення – місцева спільнота, об’єднана відповідно до цілей свого життєзабезпечення у межах території, на якій здійснюється місцеве самоврядування | Уваров О. О. [155, с. 29] | ||
| Первинний суб’єкт муніципальної влади, основний носій функцій і повноважень місцевого самоврядування; за формою – це вид територіальної спільності, утвореної з-поміж жителів (громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, біженців, вимушених переселенців) відповідних адміністративно-територіальних одиниць (сіл, добровільного об’єднання в спільну громаду кількох сіл, селищ, міст), які постійно або переважно мешкають у їх межах, володіють у них певною нерухомістю, сплачують комунальні податки | Батанов О. В. [10, с. 299] |
Як свідчить зміст наведених характеристик територіальних спільнот, першоджерелом їх створення можна вважати появу природного корпоратизму – бажання спільно виконувати певні дії, визначати та забезпечувати досягнення спільних інтересів.
Розгляд територіальної громади як соціальної системи та діяльність з управління нею як один із видів соціального управління пропонує І. Д. Шумляєва [178, с. 11]. Ю. П. Шаров і Д. В. Сухінін [165, с. 27] досліджували громаду як соціальне об’єднання колективного замовника певних потреб відповідних публічних послуг, який має подвійну суб’єкт-об’єктну природу. А в працях О. Ю. Бобровської громада розглядається як суб’єкт корпоративного управління соціальною сферою [18].
Соціальні права людини закріплені в таких основних міжнародно-правових актах: Загальній декларації прав людини (ООН, 1948 р. ), Міжнародних пактах ООН (1966 р.), конвенціях Міжнародної організації праці, Європейській соціальній хартії (Рада Європи, Турин, 1961 р. ), Європейській соціальній хартії (переглянутій) (Рада Європи, Страсбург, 1996 р. ), Європейському кодексі соціального забезпечення (Рада Європи, 1964 р., переглянуто в 1990 р. ), Хартії основних прав працівників (ЄС, 1989 р. ), Хартії основних прав Європейського Союзу (ЄС, 2000 р. ) тощо. Згідно з цими актами до основних соціальних прав належать: право на працю; на відпочинок; на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї; на охорону здоров’я, медичну допомогу, медичне страхування; на соціальне забезпечення; на освіту; на житло; на охорону й допомогу сім’ї; на захист материнства; на охорону й допомогу дітям та підліткам. Цей перелік значно доповнюється в інших міжнародних актах та в національних законодавствах.
Європейська соціальна хартія містить перелік соціальних прав людини, хоча визначає їх як у сфері здійснення праці, так і поза нею. Довідник з Європейської соціальної хартії, розроблений Секретаріатом із Соціальної хартії Генерального департаменту ІІ (Права людини Ради Європи), класифікує всі права за двома критеріями: «умови праці» і «соціальна єдність». Їх дотримання забезпечується в умовах самоврядування як способу народовладдя. Воно здійснюється безпосередньо через самокероване територіальне суспільство, притаманне спільнотам людей насамперед через природність такого управління [56, с. 13]. Маючи громадську природу і базуючись на соціальному корпоратизмі, воно є саморегулятивним механізмом суспільної життєдіяльності за єдиних для всіх її членів правил поведінки, установлюваних самою громадою [153, с. 24]. Отже, історично за умов розвитку самоврядування основне джерело впливу на суспільні відносини було децентралізованим і знаходилось у самій соціальній спільноті, а саме в процесі її становлення, а під час формування розвивались колективні корпоративні форми управління процесами самоврядування, які спрямовані на розвиток соціальних спільнот. Цю тенденцію в Україні і за її межами можна уявити за даними таблиць, розміщених у додатках А і Б.
Найповніше визначення територіальної громади як суб’єкта самоврядування в Україні надано українськими вченими А. Ф. Мельник і Г. Л. Монастирським: «Територіальна громада – первинна адміністративна територіальна одиниця держави, в межах якої здійснюється місцеве самоврядування, представлене територіальною громадою та виборними органами й забезпечене певним чином фінансово-матеріальною основою» [80, с. 10].
Конституційні засади права самоврядного розвитку спільнот на місцевому рівні закріплені в низці базових нормативно-правових актів, які створюють правові та фінансові основи їх діяльності. Територіальні громади за час незалежності в Україні стали базовими ланками здійснення соціальних повноважень.
Із зростанням суспільної ролі та повноважень соціальних спільнот у становленні місцевого самоврядування стали виокремлюватись і поглиблюватись проблеми їх соціального розвитку. Суспільна функція людини починається із самої людини. Для того щоб вона її здійснювала, повинні бути створені умови її забезпечення. Водночас, щоб ці умови з’явились, людина повинна бути працездатною, творчою, активною та економічно забезпеченою. Джерелом появи цих якостей є результати соціально-економічного розвитку територіальних громад. Їх соціальний розвиток охоплює широке коло аспектів, які включають створення умов для формування та відтворення фізичних і розумових сил кожної особистості, умов для її духовного і культурного розвитку, відпочинку, якості й достатності житлових умов.
Соціальний розвиток виникає і забезпечується соціальною інфраструктурою у відповідному соціальному й економічному середовищі, у якому розробляються, забезпечуються, функціонують і розвиваються соціальні процеси. Показники їх кінцевих результатів відображають стан соціальної сфери, а динаміка цих процесів характеризує тенденції її розвитку. Із зростанням ролі значущості явища соціального розвитку в суспільному житті, з огляду на явище глобальної самореалізації, суспільство потребує від господарюючих суб’єктів урахування досягнення кінцевих цілей, подолання соціальних проблем соціуму у внутрішньому й навколишньому середовищі, створення найкращих умов для використання можливостей підвищення якості людського капіталу і його соціального забезпечення та ефективного використання.
Соціальний розвиток як економічні, екологічні, інноваційні і якісні зміни в умовах життя, повноцінне і своєчасне відновлення сил, створення й підтримка сталого розвитку рівня людського капіталу, підвищення соціальної згуртованості обумовлює перехід усіх соціальних відносин у суспільстві на якісно новий рівень і потребує посилення управлінського й організаційного супроводу дій місцевої влади у напрямі регулювання цього процесу й управління ним.
Водночас формування наукової методології пізнання соціального розвитку й управління ним ще не завершено. Під «розвитком» взагалі розуміють прогресивні, незворотні в будь-якій системі суспільства зміни, у її соціальних, духовних, матеріальних, інституційних сферах і структурах, які приводять до нових, успішніших результатів усіх процесів життєдіяльності суспільства, його науково-технічного розвитку, оновлення, збільшення продуктивності суспільної праці, зміцнення фізичного здоров’я, духовної культури і добробуту людей.
Напрями і сфери прояву соціального розвитку різнопланові й багаторівневі, для їх пізнання необхідне глибше вивчення цього поняття, сутнісний розгляд. Але, як стверджують українські вчені, на сьогодні в науці не існує чітко визначеного поняття «соціальний розвиток», і тому пропонують розглядати зміст цієї категорії як «процес підвищення соціального добробуту населення територіальної громади на основі забезпечення соціальних стандартів життя, гарантованих державою» [80, с. 17].
Т. І. Заславська визначає, «що процес соціального розвитку є складним і різноплановим», а всю багатоманітність аспектів прояву життєдіяльності населення пропонує визначати як соціально-демографічний, соціально-гуманістичний, соціально-економічний, соціально-демократичний, соціально-культурний, соціально-релігійний та соціально-екологічний [80, с. 28].
На підставі аналізу наведеного переліку складників соціального розвитку та його визначень пропонується поняття «соціальний розвиток територіальних громад» розуміти як сталий шлях переходу від нижчих (менш досконалих) до вищих (досконаліших) форм відтворення і якості життєдіяльності жителів територіальної громади як інституту місцевого самоврядування і конституційного носія його функцій і повноважень. Він базується на прогресивних соціальних процесах у досконалій і збалансованій соціальній інфраструктурі, сучасних методах спільної праці, соціальних взаємозв’язках і соціальній взаємодії, прогресивних формах організації діяльності, новітніх технологіях і техніці, кінцеві результати використання яких забезпечать високу якість соціального ресурсу – людського капіталу й умови його подальшого накопичення.
Надане визначення базується на висновках українських учених стосовно того, що соціальний розвиток є метою муніципального утворення, а економічний розвиток – засобом її досягнення; соціальний розвиток є неможливим без розвитку економічного, а отже, економічний розвиток втрачає сенс без розвитку соціального; соціальний і економічний розвиток є взаємопроникними та взаємообумовленими, становлячи єдину комплексну систему [80, с. 17 – 20].
Саме соціальні інститути соціальної сфери міст визначають сенс існування й розвитку спільноти територіальної громади, а підґрунтям цього розвитку є соціальна інфраструктура, що покликана забезпечувати членам територіальної громади комплекс соціально-громадських послуг [80, с. 15].
Вибір Україною ключового напряму ідеології соціалізації суспільства і соціалізації економіки починається з первісних ланок суспільства, з цілісної та неупередженої системи ідей, цінностей, принципів і поглядів суспільства на те, у який спосіб необхідно прискорювати соціальний розвиток. Це спонукає до перегляду інституційних, організаційних, економічних та інших засад управління розвитком соціальних процесів у місцевому самоврядуванні. Рівень соціального розвитку складних економічних систем визначається шляхом використання системи індикаторів, яка характеризує основні аспекти діяльності та їх пріоритети в межах соціального й економічного континуумів розвитку. Соціальні результати економічної системи муніципальних утворень оцінюються такими показниками: рівень і динаміка доходів населення, диференціація доходів, «ціна» отримуваних реальних доходів (тривалість робочого тижня, фонд робочого часу, інтенсивність праці, розвиток форм організації праці і якість споживання, частка вільного часу і можливість його ефективного використання, розвиток культурної сфери, доступність її послуг тощо). Позитивні тенденції змін зазначених індикаторів можна вважати основними параметрами соціального і чинниками економічного розвитку.
Зазначене обумовлює розгляд забезпечення сталості соціальних аспектів розвитку національної економіки як одне з найактуальніших наукових і практичних завдань сучасності. Його вирішенню сприяє не тільки усвідомлення його значущості й чітке визначення цього складного явища, а й дослідження передумов, складових і форм сполучення його елементів у процесах соціального розвитку, принципів і механізмів впливу на формування позитивної динаміки та розгляд інших методологічних аспектів можливого управління цим явищем.
Розглядаючи проблему забезпечення соціального розвитку, треба чітко усвідомлювати, що сьогодні економіка України, результати якої є підґрунтям для нього, сама потребує подальших зусиль зі свого розвитку. У складі кожного елементу економічних систем соціальна складова займає визначальне місце. Водночас чітко диференціювати економічні й соціальні складові економіки практично неможливо. Вони тісно взаємодіють, істотно впливають один на одного і є взаємозалежними. У процесі їх взаємодії створюється синергетична ефективність і формується швидкість процесів соціального розвитку. Проте, аналізуючи темпи прискорення економічного й соціального розвитку за останні два десятиліття, слід зауважити, що в Україні як розвиток економіки, так і соціальний розвиток регіонів і держави загалом не можна назвати сталим. Ще й досі не зупинені дестабілізаційні процеси в окремих галузях господарства, не використовується повною мірою науково-технічний потенціал. Вони розвиваються ізольовано і незбалансовано з місцевими і загальнодержавними процесами і не сприяють розвиткові, а ускладнюють умови досягнення загальних тенденцій розвитку країни.
Нові можливості зростання соціального розвитку мають з’являтись у площині поглиблення співпраці, партнерства, організаційної корпоративної культури створення сучасних форм організації діяльності із використанням сучасних організаційних схем і ринкових методів господарювання. Це зумовить появу в містах конкурентоспроможних процесів зростання і появу нових можливостей національної економіки.
Ознаки й характеристики соціального розвитку, які дозволяють розкрити низку чинників його підвищення, можна розкрити шляхом здійснення аналізу динаміки кількісних економічних і соціальних показників. У всьому світі економічне зростання вимірюється темпами зміни валового національного продукту (ВНП) на душу населення. Інколи замість ВНП використовують такий показник, як валовий внутрішній продукт (ВВП), а на рівні регіонів – валовий регіональний продукт (ВРП) на душу населення.
Відносний соціальний прогрес країни визначається за показником «індекс людського розвитку» (ІЛР) – показник суспільного розвитку, який включає три компоненти: середню вірогідну тривалість життя з моменту народження, освіту і рівень життя. Саме з темпами зростання цього показника порівнюються темпи зростання економіки [21, с. 5].
Сучасний стан соціального розвитку територіальних громад в Україні знаходиться на низькому рівні і потребує пошуку ефективних шляхів його підвищення. З позиції управлінського підходу соціальний розвиток територіальної громади як адміністративної одиниці можна також розглядати як сукупність позитивних соціальних і економічних змін у соціальній сфері території як відкритої соціальної системи. Водночас джерелом розвитку стає не тільки збереження цілісності, але й сприйняття і використання всього прогресивного, що відбувається у внутрішньому і зовнішньому середовищі та створенні умов для постійного вдосконалення позитивних змін і відновлення [37, с. 185].
Узагальнюючи вищезазначене, можна дійти таких висновків.
Головним чинником, виконавцем і модератором прогресивних перетворень у суспільстві є людина. Від фізичного, психологічного, професійного, соціально-етичного стану людини, від її здатності до творчості, самореалізації і саморозвитку суттєво залежить рівень суспільної злагоди і розвиток суспільства. На умови і фактори формування якостей людини як особистості і прагнення індивідуумів до спільної діяльності також впливають спільність людських інтересів, прагнення до спільного подолання труднощів і добровільне бажання працювати разом. Це розвиває природний і об’єктивно існуючий у людині корпоративізм – прагнення до колективістських аспектів трудової діяльності, спільного розподілу трудових результатів і обумовлює розвиток психології людини як невід’ємного учасника суспільних справ і появу почуття відповідальності за загальні результати спільної дії.
Забезпечити умови соціального розвитку і підвищення його темпів можна шляхом поєднання соціальних інтересів людей у напрямі забезпечення соціальних потреб, що постійно зростають, і систематичного інноваційного вдосконалення середовища існування людей. Формування й розвиток людини здійснюються в соціальному співтоваристві – соціальних спільнотах, які протягом довгого історичного шляху перетворились на громадську цінність – територіальну спільноту, які, об’єднуючись, у свою чергу, стають територіальними громадами різних розмірів та ієрархічних рівнів. З боку держави територіальні громади визначаються в країні як первинні суб’єкти й основні носії функцій і повноважень місцевого самоврядування.
Головним завданням сучасного стану територіальних громад як соціальних спільнот є забезпечення власного економічного й соціального розвитку життя на відповідних територіях. Особливістю діяльності територіальних громад повинен бути її яскраво виражений соціальний характер, а тому головними діями її суб’єктів стає забезпечення соціального розвитку шляхом вирішення всіх соціальних проблем, у тому числі у сфері забезпечення житлом, комунальними послугами, послугами у сфері освіти, охорони здоров’я, культури, інших сферах життєдіяльності, які нерозривно пов’язані з економічним розвитком.