2.1. Зміст і значення комунікативного потенціалу місцевого самоврядування

Громадянське суспільство за своєю природою повинно бути орієнтоване на людину, створювати можливість реалізації прав громадянина, формувати передумови для ефективної соціальної комунікації, механізми для контролю за діяльністю місцевої влади.

Стрімкий розвиток комунікативних практик, що застосовуються у суспільно-політичному процесі, вимагає не тільки наукового вивчення, обґрунтування нових методик комунікативної роботи в сучасних умовах задля вирішення актуальних соціальних і політичних завдань, але й потребує ґрунтовного історичного аналізу як виникнення цих практик, досвіду їх застосування, так і суспільно-політичних умов, в яких формувалися ще прото-комунікативні технології. Якщо ж розглядати таку важливу сферу застосування комунікативних технологій як місцеве самоврядування, то необхідно дослідити їх виникнення у взаємозв’язку із історичним досвідом функціонування в Україні специфічних, а подекуди і унікальних для європейського контенту інституцій самоорганізації населення. Саме там, в минулому вітчизняного самоврядування можна віднайти відповіді на актуальні запити сучасного розвитку демократичних систем.

Для з’ясування сутності і структури комунікації у соціальній системі нам уявляється можливим введення нового поняття – комунікативного потенціалу місцевого самоврядування. Під комунікативним потенціалом (КПот) тут і далі розуміємо організаційну, структурну та креативну здатність взаємодіючих елементів комунікативного процесу (надавача та отримувача повідомлення, самого повідомлення, каналу комунікації) до здійснення ефективної комунікації.

Оскільки поняття КПот співвідносно соціальної системи місцевого самоврядування ще не набуло широкого наукового чи практичного застосування, доцільним буде з’ясувати зміст поняття і описати адекватну модель КПот місцевого самоврядування.

Комунікативні технології (КТ), не зважаючи на свій ультра-сучасний термінологічний вокабуляр і широке поле як для вивчення так і для застосування у різноманітних сферах життя, є насправді не чимось новим і не знайомим українському суспільству.

Це стає зрозумілим навіть при первинному аналізі комунікативного простору – адже при детальному розгляді його організаційної побудови ми знайдемо символічну, подієву, міфологічну і комунікативну складові [74, с.11-35]. Ці складові, особливо перші три, мають під собою серйозну історичну основу, будь-які символи чи події, ритуали чи міфи, постійно змінюючись і осучаснюючись, вони все одно мають інтенцію до історичної ремінісценції. Як відзначає Б.Малиновський, «події міфологічного минулого відіграють визначальну роль, як і норми поведінки та принципи соціальної організації» [75, с.279].

Відтак, древні звичаї і обряди (які, до речі, ще досить сильно збереглися у консервативному вітчизняному соціумі), які є, по суті, прото-комунікативними технологіями, впливають на сучасні комунікативні відносини у суспільстві.

Тому необхідним є аналіз взаємозв’язку між історією розвитку місцевого самоврядування в Україні та формуванням комунікативного потенціалу нового вітчизняного комунікативного простору, встановлення історичні передумови для розвитку ефективних комунікативних технологій в місцевому самоврядуванні.

Теоретичні виклади, які з’ясовують сутність КПот, можуть мати прикладне практичне значення. Для використання КПот у повсякденній діяльності УКП в місцевому самоврядуванні можуть використовувати методику вимірювання і, відповідно, корекції КПот.

Відзначимо, що найпростіша адекватна модель, яка описує ефективну комунікацію (комунікатор завдяки вдало підібраним каналам комунікації і простоті повідомлення досягає уваги отримувача цього повідомлення і домагається відповідної реакції), описує умови, при яких КПот реалізується найбільшою мірою, так би мовити, з найбільшим коефіцієнтом корисної дії.

І навпаки, КПот використовується з найменшою ефективністю, або й не використовується взагалі у випадку, коли комунікатор через власне небажання або незнання обирає неефективні канали комунікації, формує і передає неприйнятну за змістом чи формою для комуніканта (отримувача інформації) повідомлення, а, відтак – і не досягає ні уваги, ні відповідної (тобто запланованої чи передбачуваної) реакції від комуніканта.

КПот може бути відсутнім і тоді, коли має місце серйозне зміщення у системі відносних координат між комунікатором і комунікантом, коли комунікативний процес втрачає такі свої риси як симетричність, відтворюваність, рівноправність учасників комунікативного процесу. Тобто, такі крайні моделі політичних режимів як абсолютна анархія чи абсолютний тоталітаризм, в силу монологічності комунікативного потоку та безумовним переважанням ролі комуніканта чи комунікатора над своїм партнером по комунікації, володіють низьким комунікативним потенціалом.

Щоправда, тоталітарним державам завдяки контролю над засобами масової комунікації, комунікативним простором, доступності для населення повідомлень-гасел, «напрацьованій» харизмі комунікаторів і маніпулятивним технологіям вдається певний час зберігати видимість проведення ефективних комунікативних стратегій. Однак такі тоталітарні системи відрізняються від справді демократичного комунікативного процесу як радіоточка і мобільний телефон (із можливістю виходу в мережу Інтернет). Система, при якій усім тільки розповідають, що їм робити і як їм думати, при якій думка комуніканта нікого, крім офіцерів спецслужб, не цікавить, - приречена. Це доводить історичний процес, певні запобіжники тоталітаризму містять і глобалізаційні процеси.

За основу для побудови моделі КПот виберемо фрагмент запропонованої нами схеми комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні, при цьому детальніше розглянемо центральний фрагмент побудованої раніше графічної моделі, той фрагмент, де зображено саме взаємодія комунікатора і комуніканта. Очевидно, що значення КПот на запропонованій моделі (рис. 2.1) відповідає площі заштрихованої фігури S, що утворилася внаслідок перетину поля передачі (іде від комунікатора) та поля відбору (утворюється комунікантом).

По вертикальній осі площа фігури S обмежується лініями суспільного управління (нормативно-правовою базою, якою регулюється комунікативний процес у місцевому самоврядуванні) та суспільних норм (під якими розуміємо існуючу в суспільстві потребу в комунікативному процесі).

Потрібно відзначити, що комунікативний процес, який виходить за межі вказаних детермінуючих ліній (поле ефективного комунікування охоплює і площу за межами цих ліній) може бути девіантним, тобто призводити до поступової зміни цих норм і водночас спричинює руйнацію існуючих механізмів комунікації. Яскравим прикладом такої неунормованої комунікації може слугувати, наприклад, корупція, яка, хоч і є до певної міри «ефективним» засобом комунікації, у той же час явно знаходиться за межами не лише норм чинного законодавства у сфері інформації та місцевого самоврядування, але й виходить далеко за межі норм Карного кодексу.

Вказана модель (рис.2.1) передбачає рівноправність і симетричність між комунікатором і комунікантом. Особливо це важливо відзначити при розгляді комунікативного процесу, який відбувається за участі органів місцевого самоврядування та інституціями громадянського суспільства або безпосередньо з членами територіальної громади.

Рис.2.1. Модель комунікативного потенціалу місцевого самоврядування:

1 – суспільні і владні інституції, в т.ч. соціальні системи місцевого самоврядування;

2 – поле переказу (доставки) повідомлення;

3 - поле ефективного комунікування (КПот);

4 – поле відбору (отримання) повідомлення;

5 – громадські інституції і соціальні системи місцевого самоврядування;

6 – нормативне регулювання комунікативного процесу;

7 – рівноважна вісь комунікативного процесу;

8 – суспільне регулювання комунікативного процесу.

У той же час комунікація «за межею» може мати і прогресивну складову – у разі, коли налагоджена комунікація «випереджає» вітчизняне законодавство (приміром, сільський голова звітується перед громадою не раз на рік, як визначено у законодавстві, а чотири рази), або у разі, коли ініційоване комунікатором повідомлення отримує комунікант, який ще не сформував власної потреби у цьому повідомленні (наприклад, викладені в мережі Інтернет усі рішення місцевої ради не використовуються для ознайомлення представниками територіальної громади). У всякому разі говорити про збільшення поля ефективної комунікації (величини КПот) можна буде говорити вже після того, як відповідні лінії через відповідні законодавчі зміни або через зростаючу потребу місцевої громади збільшать між собою відстань.

Очевидно, що несиметричність позицій комуніканта і комунікатора не забезпечать стійкого перетину поля передачі і поля відбору, а домінація одного з учасників комунікативного процесу над іншим також стане на заваді формування максимуму: для моделі – графічної фігури з площею S, для комунікативного процесу – комунікативного потенціалу. Можемо припустити також, що найефективніша комунікація із найбільшим КПот матиме місце тоді, коли і комунікатор і комунікант знаходяться в одній «системі координат», тобто більш-менш однаково сприймають економічні, політичні, ідеологічні і культурні цінності. Адже, при існуванні різних систем координат (несиметричності учасників комунікативного процесу відносно одне одного) додаткові труднощі у комунікації будуть пов’язані з потребою: для комунікатора – у формуванні вектора для спрямування поля передачі, для комуніканта – у формуванні вектора поля відбору для сприйняття повідомлення. Беручи до уваги певну інертність у формуванні повідомлення і, особливо – у його сприйнятті, зауважимо, що такі труднощі можуть стати непереборними в процесі комунікації.

У динамічній моделі КПот також залежить і від часу, впродовж якого вдається утримувати поле ефективної комунікації (на графічній моделі – площу фігури S) якнайбільшим.

Отже, виходячи з побудованої моделі, відзначимо, що значення КПот (площі фігури S) залежить від таких основних факторів: від величини L (відстані між комунікатором і комунікантом); від спроможності учасників комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні сприймати і продукувати комунікативний потік повідомлень; від обмежуючих чинників суспільного регулювання – з однієї сторони нормативного забезпечення комунікативного процесу, з іншої – потреби у такій комунікації.

Зазначимо, що величину L не слід розглядати як звичайну геометричну віддаленість між учасниками комунікативного процесу у місцевому самоврядуванні, хоча певний геометричний зміст у цій величині присутній. В усякому разі слід враховувати величину L співвідносно до обраних каналів і засобів комунікації. Адже при безпосередній, інтерперсональній комунікації (під час прямої зустрічі з громадянами) величина L відносно мала, при цьому обраний засіб комунікації – пряме спілкування – при всіх інших рівних умовах забезпечує максимально можливу величину поля ефективної комунікації S. За умови використання електронних ЗМК (телебачення, радіо) величина L збільшується (як і витрати на продукування і підтримування цього сигналу), а для кожної конкретної людини (чи навіть спільності громадян) поле ефективної комунікації залишається нікчемно малим. Можна сказати, що L при скороченні збільшує відносне поле ефективної комунікації, однак зменшує значення S в абсолютному вимірі. Це особливо відчутно при комунікативному процесі, який відбувається на міжособистісному рівні, а відтак, володіє найбільшим КПот. Водночас такий комунікативний процес охоплює малу кількість учасників комунікативного процесу. Відзначивши необхідність розумного балансу між величиною L, вибором засобів комунікації і досягненням максимального значення КПот, зауважимо, що все ж ефективний комунікативний процес у місцевому самоврядуванні тяжіє до малих величин L. Тому для місцевого самоврядування приймемо за базову таку величину L, яка, як правило в геометричному вимірі не перевищує за значенням розміри територіальної громади.

Дослідження КПот місцевого самоврядування як складової ширшого поняття – стратегічного потенціалу місцевого самоврядування – ми пропонуємо розпочати із простішої соціально-економічної системи – наприклад, із складових стратегічного потенціалу підприємства, вивчення яких вже знайшло своє відображення у роботах вчених. Як відзначає М.-Е.Портер, за своєю сутністю стратегічний потенціал визначає складові потенціальних можливостей підприємства – його адаптивність та конкурентні переваги, які характеризуються детермінантами конкурентних переваг країни [76, с.111]. Схоже визначення дає і П.Г.Клівець : «стратегічний потенціал підприємства – граничні можливості підприємства щодо досягнення глобальних і локальних стратегічних цілей у певних умовах зовнішнього середовища» [77, с.123]. Дослідник Л.Є.Довгань, розвиваючи функціональну структуризацію потенціалу підприємства, відносить до стратегічних ресурсів фінансові, кадрові, інформаційні, технічні, технологічні, управлінські, організаційні [76, с.109], при цьому розділяючи стратегічні ресурси на матеріальні (фізичні і фінансові активи), та нематеріальні (репутація, ноу-хау, персонал), а дослідник Е.А.Сущенко [78] пропонує схематичне зображення складових стратегічного потенціалу підприємства (рис.2.2).

Аналізуючи складові стратегічного потенціалу, ми відзначаємо, що неналежна, на нашу думку, увага приділяється і такій складовій як комунікативний потенціал підприємства, місцерозташування якого серед інших складових стратегічного потенціалу підприємства (іншої соціальної системи), може бути зображене наступним чином (рис. 2.3) Кожним своїм видом КПот знаходиться ближче до певної складової стратегічного потенціалу (див. рис.2.3).

Рис.2.2. Складові стратегічного потенціалу підприємства

Рис.2.3. Місце комунікативного потенціалу серед інших видів стратегічного потенціалу соціальної системи

При цьому зауважимо – ми розглядаємо підприємство і складові його стратегічного потенціалу як соціальну систему із вибудованими економічними, підпорядкованими і соціальними зв’язками, відтак описана нами схема може бути використана для опису комунікативного потенціалу в іншій соціальній системі – місцевому самоврядуванні.

КПот пропонується поділяти на зовнішній (спрямований на оточуючі соціальні системи і середовище) та внутрішній (спрямований на внутріорганізаційні\внутрісистемні зв’язки); на матеріальний (інформаційні технологій, компютери, газети, друкарські і теле- радіопередавальні потужності, бази даних, кількість залучених штатних фахівців тощо) і нематеріальний (рівень кваліфікації працівників, імідж соціальної системи, її лідерів, стиль керівництва, соціальна структура системи, розвиненість інституцій громадянського суспільства, рівень довіри громадян тощо); на нормативно-правовий (тобто який регулюється відповідними законодавчими нормами і підзаконними актами, в тому числі і органів місцевого самоврядування) і звичаєвий (усталені норми і етикет спілкування, поваги до старших, до представницьких органів влади, певні історичні і культурні традиції, релігійні настрої громади).

Оцінювання наявного КПот для певної територіальної громади пов’язане з низкою методологічних та практичних труднощів, як і, зрештою, будь-яких інших феноменів, які мають значну нематеріальну складову. Та все ж наближене уявлення про вже наявний КПот та відповідні шляхи до його розвитку можна дати. Відносна об’єктивність в оцінці Кпот буде зростати у тому разі, якщо його заміри проводити з певною періодичністю і за певною усталеною методикою на основі незмінних параметрів.

Важливою ознакою ефективної методики оцінювання КПот є її можливість застосування «в польових умовах», тобто безпосередньо в межах територіальної громади, швидкість отримання результату і, по можливості, необов’язковість додаткового тривалого навчання персоналу для проведення таких замірів. Запропонована методологія експрес-аналізу КПот у територіальній громаді полягає у заповненні анкети із виставленням оцінюваним факторам різних балів, а узагальнена схема складових стратегічного потенціалу місцевого самоврядування ми пропонуємо зображати наступним чином (рис. 2.4.)

Рис.2.4. Складові стратегічного потенціалу місцевого самоврядування (функціональна структуризація)

Розглянемо історичні аспекти формування комунікативного потенціалу місцевого самоврядування в Україні. Адже сама по собі прото-комунікація, відірвана від комунікативного простору - позбавлена соціального сенсу.

Отож, надзвичайно важливим видається необхідність проведення аналізу самого комунікативного простору (КП), в «тіло» якого вживлюються КТ. Відповідно, від особливостей КП залежить і дієвість різних КТ, і вектор спрямування суспільно-політичних змін, які виникають у соціумі внаслідок застосування цих КТ.

Для ілюстрації твердження про всеохоплюючий вплив комунікації у суспільному житті, достатньо на основі джерел [2, с.265-266], [11, с.162] хоча б навести перелік та опис функцій, які вона виконує (див. табл.2.1).

При цьому не слід забувати про зауваження Л.М.Гумільова: «кожна людина одночасно - член соціуму і член етносу, а це далеко не одне й те ж саме» [79, с.197].

Дискурс навколо особливостей українського менталітету, історичної зумовленості демократичних змін і побудови держави на вітчизняних теренах у легальному середовищі розпочався тільки два десятиліття тому, напередодні, або й водночас із демократичними революціями у Східній Європі. І саме питання української історії стало (як, до речі, і в часи попередніх періодів національного ренесансу) наріжним у цьому дискурсі. Це й не дивно - довівши «своє» право на історію Київської Русі, дослідивши історію Запоріжжя, заново відкривши період національно-визвольних змагань у ХХ ст., українські політики та вчені отримували передумови для формування нового комунікативного простору на заміну старому, радянському, який перестав виконувати свої функції і, насамперед, функцію державоутворюючу.

Таблиця 2.1

Функції комунікації

Продовження табл. 2.1

А численні факти утисків, яких зазнала сама оболонка КП – українська мова – визначила навіть специфіку використання української мови як елементу самоствердження і національної ідентифікації.Достатньо з цього приводу пригадати Т.Г.Шевченка: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» [80, с.259].

Зміна КП, його складових, потягнула за собою значні суспільні трансформації. Як зауважує вітчизняний дослідник Б.В. Потятиник, «поширення на території СРСР у 70-80-их рр.. короткохвильових приймачів, які «ловили» передачі «Голосу Америки», «Свободи» і «Вільної Європи», було суттєвим фактором поширення вільнодумства, яке, врешті, і призвело до розвалу наддержави» [81, с.84].

У сфері державного управління відбуваються також значні зміни : «як наслідок, відбувається зміна парадигми суспільного розвитку, тобто перехід від спроби тотального контролю до демократичного механізму, який можна охарактеризувати терміном «громадянин-кореспондент» [82].

По-різному можна оцінювати подальші історичні події, які зумовили розвиток України після проголошення незалежності. Наразі обмежимося тезою про те, що і досі в Україні ще не створено стрункого і повного комунікативного простору, в якому би кожен громадянин держави почувався більш-менш комфортно з огляду аспектів соціальної комунікації, як не створено і передумов для розвитку усіх складових громадянського суспільства. На думку економіста А.C.Гальчинського, «…слід виходити з об’єктивної реальності, тобто розуміння того, що нині ми поки що перебуваємо на етапі до громадянського суспільства» [83, с.126-127]. Відзначимо важливу роль у цьому зовнішніх чинників - вплив іноземних та іншомовних ЗМК вже давно є предметом розгляду (поки що, на жаль, малоефективного) компетентних органів як виклик національній безпеці. Однак так само важливою є роль і внутрішніх чинників, які гальмують процес формування ефективного вітчизняного КП.

При цьому слід врахувати новітні тенденції розвитку сучасного спілкування, основною з яких є персоніфікація особистості – «усвідомлення людиною індивідуальної неповторності, несхожості на інших людей» [84, с.45]. По суті, сучасна людина глобалізованого світу знову замислюється про свою ідентичність, що, на нашу думку, повністю кореспондується із намаганням сучасного українця віднайти ту ж згадувану ідентичність. І бажання це – віднайти ідентичність – є цілком зумовленими тими суспільно-політичними перетвореннями, свідками яких ми стали у новітні часи: «адже спільне відчуття національної ідентичності є дуже важливим для формування та зміцнення активного, впевненого в собі громадянського суспільства» [85, с.210]. Відтак, зміна комунікативного простору стала болісним випробуванням для кожного члена українського суспільства - як відзначає Т.Кушерець, «внаслідок всеосяжних макрозмін почали радикально змінюватися їхні стилі життя, прихильності, відданості, преференції, орієнтації тощо, що врешті-решт призводило до втрати звичних ідентичностей» [86, с.93].

З іншої сторони, феномен новітньої персоніфікації особистості, з яким тільки познайомилися українці, є ніби черговим прочитанням європейських цінностей Нового часу. Таких цінностей, про які свого часу говорив М.Вебер: «сучасна цивілізація – дитя європейського індивідуалізму» [87, с.19]. Це твердження дивним чином перегукується із спостереженнями М.Костомарова про Україну, «… де принцип особистості раз у раз виявляв свою живучість» [88, с.249]. Таким чином, давні українські та європейські пошуки актуалізуються у сьогоденні через суспільну трансформацію, викликану комунікативними потрясіннями.

Та все ж найгостріше, на нашу думку, проблемна ситуація склалася у галузі місцевого самоврядування, тобто там, де безпосередньо відбувається інтенсивний комунікативний обмін між громадянином (клієнтом-реципієнтом соціальних послуг) та відповідними інституціями (сервіс-донорами цих послуг). Недосконалість правового забезпечення хронічна відсутність коштів, «куцість» повноважень - до цих постійних «болей» місцевого самоврядування в Україні додалися і проблеми комунікативного характеру.

У такому контексті розглянемо декілька історичних аспектів, які можуть, на нашу думку, допомогти віднайти відповіді у минулому на проблемні питання сучасної ефективної комунікації у місцевому самоврядуванні.

По-перше – історично доведена здатність українців до самоорганізації. «Нація самостверджується, самоорганізується в повномасштабну лише за умови набуття, наповнення статусу громадян його реальним, демократичним змістом на шляху витворення громадянського суспільства» [89, 59]. Історія якраз і свідчить, що українці збереглися як самобутній народ, скоріше, всупереч, ніж завдяки існуванню стійких політичних утворень – постійна здатність до відтворення державних форм, тривалі (у декілька поколінь) періоди бездержавності та роздробленості змінювалися новими суспільними формами. Очевидно, що така безпрецедентна здатність до відродження була б неможлива без існування певних джерел самоорганізації і стійкого комунікативного зв’язку на рівні поселень, областей, в цілому – народу, без чіткої самоідентифікації в суворому (доволі часто – агресивному) зовнішньому середовищі. З приводу правової традиції самоорганізації доречно буде пригадати російського дослідника С.Г.Алєксєєва (поч. ХХ ст.), який із здивуванням вказує на існування ще за 200 років до його днів іншої практики розмежування владних повноважень і дотримання громадянських прав: «При сучасних поняттях про право втручання адміністративних посадовців у судову компетенцію нижчих верств, цікаво співставити універсал Гетьмана Мазепи київському полковнику… що забороняє втручатися в права міського магістрату стосовно суду над ремісничими, осілими і всілякими мешканцями, тим більше, що наприкінці ХVІІ ст. відмінностей між містами і селами не було, і те, що стосувалося перших, застосовувалося на практиці до других і навпаки» [90, с.259].

Велику роль у живучості правової, самоврядної і культурної традиції відігравало письменство, пізніше – друкарство. Відзначаючи таку особливість українців, як здатність навіть в обмежених умовах самодержав’я до ведення громадського життя у справах, наприклад, освіти, той же С.Г.Алєксєєв відзначає: «В Малоросії… школи розповсюджуються з кожним роком завдяки ініціативі декількох крупних землевласників…» [90, с.228].

У той же час С.Г.Алексєєв, піддаючи критичному аналізу стан місцевих судів після реформи 1874 р., чітко вказує на причину такого стану речей, яка лежить у відсутності комунікативної практики – поголовна безграмотність, відсутність доступу до інформації, підконтрольність формально незалежних громадських утворень поміщикам і духовенству (яке саме повсякчас є неосвіченим).

Принципи подолання цього комунікативного розриву можемо знайти у варіантах Конституції одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Г.Андрузького, зокрема, у цих рукописах «спеціально обумовлювалася не менш важлива вимога того, щоби усі закони були друкованими для загальної відомості» [91, с.42].

А за кілька десятиліть після цього у переліку необхідних для розвитку суспільства речей зустрічаємо у Програмі «Громади» (1880 р., автори – М. Драгоманов, М.Павлик, С.Подолинський) і такі пункти: «В справах політичних ми бажаємо… 2) Неодмінної волі слова, печаті й науки, зборів і товариств. 3) Безперешкодної самовправи (автономії) для кожної громади в її справах…» [92, с.255].

Детальний аналіз практики російського самодержав’я в царині місцевого самоврядування необхідний тому, що традиції поліцейської держави успадкував і радянський правлячий режим: «ще більшу пригніченість відчула особистість під впливом політичної практики сталінського часу» [82, с.253], а місцеві ради «були позбавлені можливості самостійно виконувати владні функції» [82, с.259]. Тільки тут проблема неграмотності була замінена пануванням єдиної ідеології, специфікою подання освіти і відсутністю доступу громадян до реальної інформації про діяльність органів влади. Власне, наслідки цих комунікативних розривів у взаємовідносинах «влада-громадянин» ми відчуваємо і сьогодні, щоправда, у набагато ускладнених і осучаснених формах.

По-друге – історично зумовлена прихильність українців до демократичного устрою, який передбачає широку участь громадськості, обмеження ролі держави. Як відзначають Л.В.Гонюкова і Б.М.Максимець, функціями громадянського суспільства, зокрема, є «самовираз індивідів, їхня самоорганізація та самостійна реалізація ними власних інтересів», «гарантування непорушності особистих прав громадян», «систематизація, впорядкування, надання урегульованості протестам людей» [85, с.188-189]. Описані функції ніби списані з характеристик українського народу, історія якого, по суті, є тривала (і по сьогодні) боротьба з авторитаризмом, боротьба за відстоювання прав громади.

Якщо ж говорити про етнопсихологічний портрет українця, то у В.Яніва побачимо цікавий опис: «Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, в тому числі до нівеляції соціальних перегород» [91, с.127]. Взагалі, на думку В.Яніва «українці – вроджені вороги деспотії», при цьому етнопсихолог наводить приклад запорожців, які сипали землю на голову новообраному кошовому, щоб він не смів думати про необмежене диктатуру. Погоджується з такою оцінкою козацької доби і економіст А.С. Гальчинський: «Побудована на основі виборних і самоврядних принципів, Козацька держава запровадила відповідальність вищих можновладців не лише перед привілейованими прошарками… а й перед всім населенням загалом» [83, с.115].

А узагальнивши історичний досвід, М.Драгоманов відзначив: «свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм, зародився на Україні вже далеко після смерті наших історичних автономних інституцій і далеко більше на абстрактно-європейському, ніж на історично-національному грунті» [93, с.121].

Пізніше IV Універсал Центральної Ради від 9 січня 1918 року, написаний багато в чому під впливом історичних студій, звівши воєдино і «абстрактно-європейське» і «історично-національне», декларуватиме демократичні засади держави, запроваджує європейські принципи розподілу влади, провідної ролі парламентаризму, забезпечення громадянських прав і свобод людини. Та й саме правозахисний рух вже за радянських часів стане центром громадського життя, основою формування політичних партій в Україні – адже з неформальних товариств «дисидентів» створилися в середині 1988 р. Демократичний союз та Українська Гельсінська спілка. Зародження інституцій громадянського суспільства у той час відбувалося бурхливо – «за статистикою ЦК КПУ на березень 1989 року в Україні нараховувалося 60 тис. «неформалів», які провели 1200 мітингів та зборів, до яких було залучено 13 млн. чол.» [85, с.164].

До речі, органи місцевого самоврядування, змістовне і функціональне наповнення їх діяльності завжди було тією детермінантою, яка визначає ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Як визнає Європейська хартія місцевого самоврядування, «ці органи (місцевого самоврядування – С.Ш. ) виникли і розвивалися як пряма противага абсолютній владі центру» [94, с.561]. Власне, таке розуміння демократії знайшло відображення і в сучасній Конституції України, в якій низка статей присвячена опису місцевого самоврядування. Сучасний дослідник О.В.Прієшкіна робить закономірний висновок про взаємовиключність диктатури і місцевого самоврядування: «зважаючи на те, що основним способом правління диктаторів є використання всієї могутності державного апарату, щоб через примус і насильство досягти власної мети, можна дійти висновку про неможливість співіснування антидемократичного режиму і місцевого самоврядування» [95, с.32].

Відтак, саме критикована схильність українців до індивідуалізму і відповідний до цього характер його комунікативних зв’язків при між-особистісному та між-інституційному спілкуванні суттєво зумовили логіку розвитку вітчизняного громадянського суспільства. Відповідно, відцентрове тяжіння суспільного життя, зосередження на потребах громади і окремої особистості вимагало застосування вже й у давні часи усього арсеналу сучасних комунікативних технологій на відміну від автократичного режиму, який передбачає наявність монологу (а не діалогу) і односторонній потік інформації у вигляді ідеології та вказівок.

По-третє, історичний досвід самоврядування як своєрідного економічного устрою суспільства. Принциповим у цьому питанні для багатьох дослідників є протиставлення (або хоча б виокремлення) економічного устрою, властивого для українства і економічного устрою Росії. Ще М.Костомаров відзначав, базуючи свої спостереження на етнопсихологічних факторах, що «примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві якнайнестерпнішою неволею й несправедливістю» [88, с.250]. Сучасний економіст А.С.Гальчинський з цього приводу відзначає: «потрібно враховувати, що азійський спосіб виробництва та община – це не породження Київської Русі. Вони привнесені в Росію монголами. На українських землях тривалий час (до ХVІІІ ст.) панівними залишалися принципи господарювання, близькі до європейських» [83, с.11]. Європейські економічні відносини вимагали виникнення і європейських комунікативних практик – індивідуального власника важко було примусити щось робити силою, застосування Магдебурзького права і навіть доволі обмежених на той час демократичних свобод вимагало створення виборних органів, проведення чогось на зразок громадських слухань, розвивало грамотність і книгодрукування. До того ж, початки місцевого самоврядування доводили вже тоді свою економічну ефективність. Як писав з цього приводу І.Я.Франко, «дороги і шляхи, мости і греблі, недороди і місцеві випадки, пошесті і хороби, школи і лікарні - все се такі речі, що інакше залагоджуються в кожній губернії і вимагають окремого проводу і опіки не так уряду, як радше власних місцевих людей, зорганізованих для сього діла» [96, с.444].

Розглядаючи питання побудови ефективного вітчизняного комунікативного простору, нам необхідно розглянути і такий четвертий історичний аспект як здатність українців продукувати власний епос і міфологію.

Власне, останнім часом українська міфотворчість виникла як своєрідний продукт протидії чужому комунікативному простору. Як відзначають вітчизняні дослідники, «тривалий процес руйнування державницьких устремлінь українського народу, насаджування комплексу «молодшого брата» потребували у відповідь певної психологічної компенсації» [89, с.18]. Технологія накидання «комунікативного ярма» в даному випадку вивчається галуззю науки під назвою «постколоніальні студії», і, за визначенням С.І.Грабовського, «один із результатів колоніальної практики… полягає в тому, що колоніалісти накидають тубільцям суму негативних стереотипів, які стають автостереотипами; тубільці самі починають вважати себе тупими, недолугими, людьми другого ґатунку…» [97, с.56-57].

Наслідки такого колонізаторського впливу на «тубільний» комунікативних простір є надзвичайно руйнівними. І досить прикро усвідомлювати, що процес комунікативної колонізації триває в Україні і в міфотворчій структурі комунікативного простору, незважаючи на значну історичну практику українців саме у міфотворчості. Так, зокрема, про самобутність української міфології говорить і В.Янів: «ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, - до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними ненатуральними інстинктами, які любить німецька й великоруська міфології» [98, с.32-33].

Величезна роль масових комунікацій у формуванні суспільної думки відзначається багатьма дослідниками соціально-психологічних аспектів передвиборчої боротьби – зокрема, доводиться значимість дослідження тих феноменів, які виникають при опосередкуванні комунікативного акту між політиком і потенційними виборцями.

Відмінною рисою передвиборчої комунікації вважають застосування різних технологій формування суспільної думки, й тому виникає питання про сприйняття комунікатора аудиторією в умовах масової комунікації, у тому числі опосередкованого текстовою інформацією

Дискусії навколо питання про співвідношення раціональних і ірраціональних причин електорального вибору ведуться вже давно, але однозначної відповіді на нього немає і донині. Безумовно, важливою для рішення виборця є і змістова складова виступу політика, його риторична і стилістична сторона. Але відкидати існування певного впливу тексту на підсвідомість теж не можна. Низка досліджень свідчить про можливість спрямування поведінки людини в потрібному для маніпулятора напрямку, завдяки цілеспрямованому впливу на її підсвідомість. Наприклад, за допомогою відкритого «ефекту 25-го кадру». Ще менш відомими, для широкої публіки є результати досліджень інших форм підпорогових стимулів, використання з маніпулятивною метою запаху, кольору або, зокрема, фоносемантичного образу слова.

Природна мова, будучи одним з найсильніших засобів впливу на людей, розглядається багатьма психологічними теоріями як дуже ефективний засіб впливу й програмування людей. Навіть нескладний аналіз будь-якого акту мовної комунікації може підтвердити думку про те, що люди говорять не тільки для того, щоб передати іншій стороні яку-небудь інформацію. Мова, на думку вчених (Ф.Березін, Е.Тарасов, Т.Ушакова), є не тільки засобом передачі повідомлень чи кінцевою метою акту спілкування, а і засобом досягнення інших цілей, кінцева з яких – управління діяльністю співрозмовника.

У політичній психології мова політиків розглядається, у тому числі, і в контексті інтелектуальної експансії - політичної діяльності, предметом якої є політична інформація «про орієнтири політичного поля», про оцінку «стану суспільства й напрямку його подальшого розвитку». І ця мова, з орієнтацією на певний психологічний феномен – мислення, перцепцію, афект або волю - «упакована» в «специфічні, призначені» для її сприйняття, форми. О.Юр'єв виділив основні елементи, що забезпечують функціонування свідомості, – увага й пам'ять – через які здійснюється інтелектуальна експансія. Неможливість цих елементів перевірити якість вхідної інформації робить свідомість вразливою до різних технологій інтелектуальної експансії, які це враховують. Тому виступ політика, як засіб інтелектуальної експансії, що враховує психологічні особливості суспільства або людини, здатний змінити їхні психологічні параметри й привести до можливості виникнення різних політичних явищ. Тим більше, що ці виступи і виборчу рекламу під час виборів можна віднести до одних з методів сугестивного впливу психології несвідомого, які є її породженням.

Наведені матеріали дослідження публікувалися автором у науковій періодиці [99].