Доба Української Центральної Ради
Суттєвою особливістю становлення і розвитку банківських установ на території України у 1917-1921 рр. був надзвичайно динамічний процес виникнення і ліквідації суб'єктів банківської діяльності.
У 1917 р. з'явилася перспектива збільшення кількості банків. Після націоналізації банківських установ у Росії центральні правління банків переїхали і розмістилися в місцевих (київських) банківських філіях, які продовжували функціонувати. З осені 1918 р., з початком червоного терору й голоду в Росії, втікачі селилися в Києві[334], що також сприяло розвитку банківської діяльності.За часів діяльності УЦР суб'єктами банківської діяльності були губернські й повітові відділи Державного банку з центральним Київським. Функціонування банків, за винятком Державного, що здійснював емісію, через воєнні дії було зведено до обмінних операцій. Однак наприкінці квітня у грошовій системі почалася стабілізація. Було створено умови для відновлення й формування українських банківських установ комерційного характеру.
У період УЦР було започатковано створення центральних банківських установ. 29 вересня 1917 р. УЦР проголосила про підготовку законопроекту щодо створення Національного банку України, який мав стати на чолі всіх кредитних установ країни. До нього мали перейти всі справи Київської контори Державного банку та всіх його відділень на території України. Діяльність банку мала бути узгодженою з діяльністю іншої загальнодержавної кредитної установи в Україні - Українського народного банку[335]. Незважаючи на те, що на засіданні Малої ради, яке відбулося того ж дня, під час обговорення Декларації, про банки не йшлося, ще до проголошення УНР в Україні було задекларовано створення Національного банку України, що засвідчує усвідомлення національних інтересів у банківській сфері і підняття їх до рівня державного вирішення ще до проголошення самої державності.
Важливим залишалося питання щодо набуття
правосуб'єктності через підпорядкування банківських установ. На засіданні Малої ради 26 жовтня 1917 р. висловлювалися пропозиції щодо необхідності підпорядкувати діяльність Державного банку центральному уряду[336]. Зазначене рішення було ухвалене ще до прийняття закону про утворення Державного банку, тому його можна кваліфікувати скоріше як політичне, аніж як правове. Мотиви ж крилися в намаганні УЦР централізувати банківську діяльність, що не узгоджувалось з іншим проголошеним УЦР принципом децентралізації загальнодержавних і місцевих фінансів[337].
Подальше реформування банківської системи в контексті створення центрального банку змінило акценти щодо його назви. 29 жовтня М. І. Туган-Барановський проголосив про створення Національного українського банку, що розглядалось як один із механізмів розбудови держави, умови її фінансово-економічної безпеки. Також здійснювалися спроби визначити правовий механізм створення та статус банку. На засіданні ГС 10 листопада 1917 р. була прийнята постанова про перетворення Київської контори Державного банку тимчасово в Центральний банк України. Відтепер мова йшла про два центральні банки, функції яких не були визначені. Очевидно, коли йшлося про Національний український банк, то малася на увазі банківська установа держави, про що свідчить його назва «національний». Необхідність створення Центрального банку України вмотивовувалася потребою розбудови власної банківської системи.
2 грудня 1917 р. на засіданні ГС було ухвалено законопроект про утворення УДБ, який Мала рада 9 грудня прийняла як закон, де врегульовано порядок утворення банку через перетворення Київської контори Державного банку Російської імперії на УДБ, який мав тимчасово керуватися старим статутом. Усі місцеві установи банку на території УНР ставали відділеннями новоствореного банку[338], а його директором призначено М. Є. Кривецького. Тепер обговорювалося питання про реорганізацію установ Державного банку Росії в установи Державного банку України.
Першочерговим завданням стало зрівняти Київську контору Українського банку за статусом з Петроградською конторою Російського банку, фактичне здійснення чого розпочалося з 1 лютого 1918 р.[339].Так, у банківських відносинах між УДБ і кредитними організаціями основним уповноваженим суб'єктом став зазначений банк, повноваження якого врегульовувалися законом від 9 грудня 1917 р. Цим законом визначалося, що Державний банк є центральним органом банківського регулювання. Усі місцеві установи банку на території УНР ставали відділеннями новоствореного українського центрального банку[340]. Зобов'язаною стороною в даному випадку були виключно юридичні особи: кредитні організації, банки і небанківські кредитні організації.
2 грудня на засіданні ГС було прийнято законопроект про утворення УДЗБ як суб'єкта правових відносин через реорганізацію ДвДЗБ і СПБ. На відміну від РСФРР, де зазначені банки були ліквідовані, УЦР намагалася реформувати діяльність СПБ, обмеживши коло здійснюваних ним операцій, але все ж залишивши його у банківській структурі. Особливістю його організаційної структури було те, що значна частина його відділень функціонувала при установах Державного банку, внаслідок чого він не мав достатньої самостійності у здійсненні фінансово-господарських операцій. У постанові з цього питання мова йшла про ліквідацію ДвДЗБ і скорочення операцій СПБ. ГС доручав узгодити питання утворення банку з генеральними секретарствами фінансових і земельних справ[341]. 9 грудня 1917 р. на засіданні Малої ради було прийнято законопроект про скасування ДвДЗБ та СПБ. Таким чином УЦР надавала перевагу розбудові банківських установ державної форми власності.
У добу УЦР з'явилися й інші суб'єкти банківської діяльності. У жовтні 1917 р. почав діяти Південноросійський, а після утворення УНР - УНКБ (Українбанк). Саме так подається історія його створення в підручнику за редакцією проф. С. К. Реверчука. І. І. Вітанович стверджує, що заснування Українбанк було прийнято на II кооперативному з'їзді у Києві 15-18 вересня 1917 р.
Нам вдалося уточнити, що установчі збори банку відбулися 16-17 вересня. На них ухвалили рішення про перейменування банку на Український народний кооперативний банк. Свої операції банк розпочав 20 жовтня[342]. Значну роль у його становленні відіграв київський Союзбанк[343].Дискусія щодо підстав створення зазначеного банку розгорнулася між прибічниками статусу банку як організації для задоволення кредитових потреб усіх видів кооперативів, що відстоював Б. М. Мартос, і його статусу як організації кредитних кооперативів, що відстоювали прибічники московських кредитних кооперативів в Україні (В. Целларіус, М. Кузнєцов, представники Харківського кредитного союзу), головним аргументом яких була економічна доцільність його створення, нездатність Києва бути економічним центром тощо. Попри все, установа була заснована й очолювана Х. А. Барановським, який разом з М. О. Хотовицьким і В. І. Мельниковим входили до правління банку. Одним із членів наглядової ради був Б. М. Мартос.
Акціонерний капітал банку складався із внесків кооперативів і кооперативних союзів. Він зріс з 1 млн крб під час заснування банку до 25 млн наприкінці 1919 p.[344]. Банк здійснював регулювання фінансів української кооперації, надавав фінансову та організаційну підтримку кооперативам, залучав капітали із грошового ринку. Цей банк мав стати розрахунковою палатою кооперації для спільних розрахунків кооперативів і їх об'єднань між собою, вкладниками й установами через кореспондентські відносини з чековою системою розрахунків[345]. Він надавав коротко- і довгострокові кредити, проводив операції з векселями, приймав депозити і здійснював перекази грошових сум. На 1 серпня 1918 р. акціонерами банку було 98 союзів, на 1 січня 1919 р. - 131, у тому числі два кооперативні банки, у 1920 р. - 175[346].
Як юридична особа у великих містах для обслуговування клієнтів і ширшого охоплення своєю діяльністю території України банк створював відділи, яких на жовтень 1918 р. нараховувалося чотири, з них три було реорганізовано з комісіонерств[347]. У грудні 1918 р. при Українбанку було створено фінансовий комітет, головою якого став Ф. І. Крижанівський. До компетенції комітету входили питання розподілу кредитів між кооперативами[348]. З установленням радянської влади 9 грудня 1920 р. він був ліквідований, а його майно передане в розпорядження споживчої кооперації.
Небезпечну конкуренцію банку і розвитку кредитної кооперації в Україні міг скласти Московський народний банк (далі - МНБ). На території України МНБ мав статус юридичної особи. Влітку 1917 р. банк збільшив свій основний капітал з чотирьох до 10 млн руб., що сприяло збільшенню притоку внесків. МНБ здійснював кроки з його реорганізації в Центральний кооперативний банк. Жоден банк в Україні не міг конкурувати з ним. Тому з'їзд кредитних союзів України 24-25 травня 1918 р. у прийнятій резолюції у категоричній формі відстоював ідею недопущення відкриття відділень МНБ в України[349].
З метою організації промислових підприємств кредитні союзи створювали союзбанки. Останні часто конкурували зі споживчими союзами, що належали до сільськогосподарської кооперації, яка
свого часу стала навіть предметом дискусії[350]. Так, М. І. Туган- Барановський вважав, що, на відміну від банків, які накопичували акції промислових і торговельних підприємств, кооперативні кредитні організації так діяти не могли. Л. Уманський[351] вважав, що, використовуючи досвід банків, кооперативи можуть
нагромаджувати фінанси, але на відміну від банків, що підпорядковували промисловість і торгівлю, союзбанки не гнатимуться за зисками коштом споживачів. За своїм правовим статусом це були приватні банки, діяльність яких поширювалася майже на всю територію України і навіть за її межами. У 1918 р. функціонували Київський союзбанк, який у 1918 р. подвоїв балансову суму, що становила 34 288 тис. крб; Харківський союзбанк, баланс якого у 1918 р. становив майже 7 млн крб; Подільський союзбанк у Вінниці[352], який на 1 січня 1918 р. мав 1 млн крб. вкладів і був один з небагатьох, що діяв згідно з новим статутом, зареєстрованим 6 серпня 1918 р. Вінницьким окружним судом; Катеринославський союзбанк з філією у Маріуполі[353].
До складу союзбанків могли вступати кооперативні товариства, їх союзи[354] та кредитні союзи кооперативів[355]. У свою чергу, союзбанки ставали членами кредитних союзів кооперативів і обласних сільськогосподарських кооперативних союзів[356],
розширюючи і поглиблюючи сферу своєї діяльності.
У добу УЦР здійснювалися спроби врегулювати діяльність банківських установ. Так, на засіданні РНМ 3 березня 1918 р. було заслухано пропозицію М. С. Ткаченка про врегулювання діяльності банків в Україні. У прийнятому рішенні вказано на необхідність припинити діяльність як юридичних осіб тих банків, правління яких перебувало за межами України. Без дозволу Міністерства фінансів вони не мали права функціонувати і ліквідовувалися впродовж шести місяців. Цей законопроект доручалося розробити Міністерству фінансів і внести на розгляд Малої ради[357].
Особливим видом суб'єктів банківської діяльності були громадські організації та інші суспільні утворення. Зокрема, своєрідною формою суспільних (громадських або державно- громадських) утворень у досліджуваний період були наради представників АКБ, які вносили пропозиції щодо змін до чинного законодавства, видання окремих законів, зокрема, проектів законів про надання Міністерству фінансів права нового випуску серії білетів Державної скарбниці, про деякі зміни в чинному законодавстві тощо[358]. Проводилися також наради урядових установ з представниками банків. На одній із них 28 серпня 1917 р. обговорювалися питання про кредитування під вугілля.
Функціонував комітет з'їздів представників АКБ, який схвалював інструкції, що видавалися місцевим банківським комітетам. При УЦР діяла фінансово-економічна нарада, склад якої було затверджено на засіданні РНМ 9 березня 1918 р. Проте її роль була незначною, вона не обговорювала нагальних питань і не пропонувала обґрунтованих рекомендацій. Важливою ланкою могла стати ГЕР. У її складі 9 місць надавалося представникам від банків та інших організацій і підприємств. Представники банків відтепер були офіційно представлені в одному з вищих органів держави, але діяльність ГЕР в умовах економічної кризи виявилася неефективною. Важливою ланкою досліджуваного механізму могли стати наради директорів банків, одна з яких відбулась у жовтні 1917 р.
Суттєве обмеження діяльності суспільних утворень як юридичних осіб відбулось у кінці червня 1917 р., коли під тиском фракції есерів у складі УЦР скасували представництво товариств на тій підставі, що вони не мали чіткої політичної орієнтації. Незважаючи на те, що це рішення було скасоване, банківські установи не були представлені в УЦР, що суттєво вплинуло на розробку принципів банківської політики.
3.2.