Економічна думка та погляди на державу і право цивілізацій Стародавнього Сходу

Господарські відносини між людьми існують стільки років, скільки існує людське суспільство. Світ господарства не міг не стати предме­том роздумів стародавніх правителів, філософів.

Пам’ятки економічної та правової думки Стародавнього Сходу — це, як правило, зведення законів та твори мистецтва управління держа­вою. Прикладом джерел економічної думки Стародавнього Сходу є пам’ятки давньоєгипетської думки такі як збірник «Повчання Птахоте- па» (XXVII ст. до н.е.), «Повчання фараона Аменемхета І своєму сино­ві» (XXVI ст. до н.е.), «Книга мертвих» (XXV ст. до н.е.), «Тексти піра­мід», «Книга проходження вічності», «Книга дихання», «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), «Пророчення Іпусера» (XVIII ст. до н.е.), «Пророцтво Неферті», «Пов­чання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XX ст. до н.е.), «Ан- нати Тутмоса III», «Папірус Вільбура» (XII ст. до н.е) тощо. Через всі ці твори проходить ідея про божественну сутність влади і закону, їх небе­сне походження і відповідність божим настановам. Рекомендувалося додержуватися справедливої поведінки і виконання законів. Бог постає при цьому як верховний правитель і головний суддя, він впливає на процеси, що відбуваються в суспільстві. Учення про державу та право в Стародавньому Єгипті та Месопотамії невіддільне від міфології як першої форми суспільної свідомості. Саме міф був на той час універса­льним засобом пояснення досягнутого рівня пізнання. Деспотична фо­рма державного правління, морально-етична світоглядна традиція та міфологічна свідомість обумовили характерні риси політико-правових поглядів у країнах Стародавнього Сходу.

Політичним устроєм Стародавнього Єгипту була східна деспотія на чолі з обоготвореним фараоном, що спирався на військово-бюрокра­тичний апарат.

Пам’ятки єгипетської писемності відображають економічні погляди давньоєгипетського суспільства в процесі його еволюції. Важливою складовою цих поглядів було обґрунтування і виправдання сурового обліку матеріальних і людських ресурсів. Для цього періодично прово­дились переписи населення, складались земельні кадастри, обліковува­лась кількість худоби та інших матеріальних ресурсів. Адміністратив­но-господарські документи характеризують організацію та управління державним господарством, організацію праці ремісників та землеробів. Цінним з огляду цього документом є «Папірус Вільбура», в якому в стислій формі відображені результати огляду і виміру державних (цар­сько-храмових) земель у Середньому Єгипті. Складна організація цар­сько-храмового господарства була причиною того, що в центрі уваги давньоєгипетської літератури були питання управління. «Повчання ге- раклеопольського царя своєму синові Мерікара» дає уявлення про полі­тичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. В «Повчанні Ахтоя...» не лише уза­гальнюється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Ста­родавнього Єгипту, а також дається перелік занять стародавніх єгиптян, що засвідчує тогочасний рівень поділу праці. Також цей документ на­вчає майбутніх чиновників правил поведінки з керівниками, колегами, підлеглими, друзями та рідними. Тобто, це своєрідний «посібник» для молодих кар’єристів, які прагнуть зайняти високі місця в ієрархії дер­жавної системи управління. Отже, «Повчання Ахтоя.» — це не тільки узагальнення життєвої мудрості, але й опис соціальної організації Ста­родавнього Єгипту.

Критична оцінка стихійного, некерованого зростання масштабів бо­ргового рабства і лихварства, опис розпаду централізованої системи управління, розкрадання податкових декларацій, знищення сувоїв зако­нів судової палати представлені в «Пророченнях Іпусера» та «Пророцт­вах Неферті». У цих творах обстоювалась ідея централізму, єдності да­вньоєгипетської держави як запоруки порядку в країні та стабільних доходів чиновників державного апарату.

Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопо­тамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність і товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регу­лювати економічну діяльність населення та регламентувати приват­ноправові відносини. Дедалі виразніше розвивалась приватна влас­ність та підприємництво, започаткувався процес поступового відокремлення влади від власності. Відомою пам’яткою економічної та політичної думки є «Кодекс законів старовавилонського царя Хаммурапі» (XVIII ст. до н.е.), який відображав розвиток приватно­власницьких відносин, товарно-грошового обігу та мистецтва держа­вного управління. Відомо, що всіх законів було 282, але до нас дійш­ло лише 247. Фактично закріплені в Кодексі правові норми жорстко регламентували натурально-господарські основи, пов’язуючи їх з правовою та економічною відповідальністю. Так, наприклад, спроба захопити приватну власність каралась рабством; за борги глава сім’ї міг продати в рабство на три роки дружину, сина чи дочку з подаль­шим погашенням боргу; державою були «впорядковані» масштаби лихварства: границя грошової позики не повинна перевищувати 20 %, а натуральної позики — 33 %. Закони Хаммурапі свідчать про ро- звинутість економічних відносин і відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ госпо­дарської дійсності.

Під час правління Хаммурапі приватна власність досягла значного розвитку.

Крім оренди землі кодекс регулював оренду майна: помешкань, ко­раблів, свійських тварин, возів, рабів. Закони встановлювали не лише розмір орендної плати, а й відповідальність за псування речей найнято­го майна.

Основний мотив «Кодексу законів Хаммурапі» — зупинити розо­рення самостійних виробників, захистити їх приватну власність, обме­жити свавілля лихварів, відрегулювати трудові відносини, узаконити оренду землі та найману працю.

Законодавство Старовавилонського царства, зокрема, закони Хам­мурапі, мало великий вплив на економічну думку інших країн Серед­ньої Азії (Хетське суспільство, Ассирія). Поступово економічні відно­сини й економічні уявлення ускладнювалися, про що свідчать середньоассирійські закони.

У період Нововавилонського царства (626—539 рр. до н.е.) розвива­лися товарно-грошові відносини, виникали «ділові доми», що відігра­вали роль перших банків. Вони приймали вклади і видавали позику. Проти лихварства і високих відсотків спрямований зміст пам’яток Ізра­їльсько-юдейського царства. Про це свідчать «Тора» і «Біблія, або Кни­га Святого письма Старого і Нового заповіту».

На території давніх персів існувала імперія Мідія. Починаючи з VIII ст. до н.е. погляди на державу, суспільний порядок, закони і справедли­вість істотно змінюються. Початком змін стало поширення у Персії, а згодом у країнах близького Сходу, вчення Заратустри — автора зна­менитої «Авести». Суспільний порядок він розглядав як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства те­много божества). Метою людського існування на Землі є Добро. Саме держава допомагає Добру досягти його благородної мети. Заратустра, закликаючи всіх до взаємної любові, всепрощення, миру і злагоди, вчив, що держава покликана втілювати добро небесного царства, а пра­витель зобов’язаний опікуватись знедоленими і боротися зі злом. Зара­тустра зробив спробу визначити суть та функції влади. Поступово його політико-правове вчення поширилось у країнах Близького Сходу, Азії та Індії.

2.2.