Державно-правова та економічна думка Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю

Державно-правова та економічна думка Стародавньої Індії, як і Ста­родавнього Єгипту та Месопотамії, формувалася й розвивалася під впливом міфологічних і релігійних уявлень. До правових пам’яток Ста­родавньої Індії належать так звані «веди» (священні знання) — «Рігве- да», «Самаведа», «Атхарведа» (II ст.

Правова ідеологія брахманізму («Брахма» — боготворець, найвище божество) була спрямована на утвердження родової знаті і набула свого розвитку в пам’ятці староіндійської думки — Упанішадах (сокровенне знання, таємне вчення). їх було укладено в VIII—VI ст. до н.е. як коме­нтарі до текстів вед. Загалом відомо понад 200 упанішад. Крім того, бу­ли створені поетичні епопеї «Махабхарата» та «Рамаяна», а також юри­дичні збірники, які здебільшого являли собою не стільки письмовий виклад норм звичаєвого права, скільки релігійно-філософські, мораль­но-етичні та політичні трактати.

Велика кількість брахманістських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку (дхарма), матеріа­льної вигоди (артха) та чуттєвої насолоди (кама). Найвідомішою кни­гою про обов’язок є «Закони Ману», про вигоду — «Артхашастра», про насолоду — «Камасутра».

«Закони Ману» (Манавадхармашастра — Настанова Ману про драх­му) як економічна та політико-правова пам’ятка з’являться приблизно з II ст. до н.е. У «Законах» відтворюються та захищаються положення вед й упанішад про поділ суспільства на варни, їх нерівність, містяться приписи про правила поведінки людей у приватному та суспільному житті згідно з положеннями брахманізму, настанови про управління державою, судочин­ство.

Політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична дер­жава, де цар править під керівництвом жреців, визнає вищість релігій­ного закону над світським.

У VI ст. до н.е. невдоволення індійських мас брахманізмом, який за­хищав кастовий лад, набуло форми релігійно-етичного вчення буддиз­му (просвітлений). Буддисти заперечували божественну основу держа­ви і всього суспільного устрою. Прихильники цієї релігійної течії вважали, що Всесвіт живе за природним законом і всі навколишні події є природною закономірністю, відповідно життя людини залежить пере­важно від неї самої, від її знання природного закону. Буддою часто на­зивають напівлегендарного засновника буддизму Сіддхартху Гаутаму. Ідеологи раннього буддизму заперечували існування бога-творця, ви­знаючи абсолютне начало Брахмана. У ранньому буддизмі було дві си­стеми релігійно-моральних принципів: для членів чернечої спільноти; для мирян. За Буддою варни в індійському суспільстві розподілялися таким чином: Кшатраї, Брахмани, Вайшії, Шудри. Ранній буддизм є од­ним із варіантів природного права. Згодом буддизм значно змінюється. В ньому робиться акцент на покірність, вимогу не виступати проти іс­нуючої влади, відмову від крайнього аскетизму.

Буддизм приваблював своїх прибічників демократичною тезою про ду­ховну рівність людей. Відомий буддиський канон «Дхаммападе» містив вимогу обмеження ролі та масштабів покарань. Саме буддизм справив значний вплив на формування світських раціоналістичних уявлень про державу та право, на розвиток політико-правової думки взагалі.

Важливі положення староіндійського вчення про економіку, держа­ву та право містяться в трактаті «Артхашастра» («наука політики», «наука про державний лад») (IV ст. до н.е.), автором якого вважається Каутілья — радник царя Чандрагупти, який заснував в VI ст. до н.е. мо­гутню імперію Маурьєв. Трактат складається з 15 книг. Зміст цього трактату багатоаспектний — від характеристики основних філософсь­ких шкіл до практичних рекомендацій правителю та варнам щодо бу­денного, сімейного, групового, міжстанового спілкування. За «Артха- шастрою» державний апарат повинен регулювати всім господарством, у тому числі його провідною галуззю — сільським господарством. Тра­ктат називає сім найважливіших елементів держави: територія, прави­тель, міністри, столиця, казна, військо, союзники. Особливе місце в трактаті відведено правилам і принципам діяльності певних установ влади й управлінню державою. Одним із найважливіших принципів управління називається «артха» — користь, тому часто трактат «Арт­хашастра» називають «Книгою про користі». Вона в трактаті є визнача­льною основою і провідним принципом усіх політичних дій, суспільно­го порядку, судочинства, правил поведінки й обов’язку державних чиновників. Виділення корисності як самостійного принципу було зна­чним кроком у формуванні світської доктрини держави та права. З огляду на це, дослідники іноді автора трактату називають індійським Макіавеллі.

Каутілья визнавав чотири основні галузі знань: філософію, вчення про три веди, вчення про господарство, вчення про державне управлін­ня. «Артхашастра» яскраво демонструє зневагу Каутільї до моральних норм заради блага держави.

Відношення Каутільї до релігійних догм було досить специфічним. За­лишаючись до кінця прагматиком, він і релігійну ідеологію розглядає з то­чки зору вигоди. З чотирьох основ «законного порядку» (морально- релігійний принцип — дарма, звичай — чарі та юриспруденція — вьява- хара і царські укази — раджа-хасана) саме четверті стають на перше місце.

Найбільш об’ємна друга книга «Артхашастри» розглядає економічні та адміністративно-управлінські питання. Політика, в розумінні Кауті­льї, охоплює не лише сферу війни і відносини із сусідами, але й сукуп­ність проблем економіки. Головною метою економіки є збільшення до­ходів царя і царства (у формі податків, мита та інших зборів). Забезпечення цих доходів пов’язане з діями адміністрації, що їх збирає. Основною метою зовнішньої політики — розширення влади царя. Це можливо було зробити за рахунок укладання миру, війн, походів, по­шуку допомоги, подвійної політики.

«Артхашастра» показує роль держави в господарському житті країни та викладає вчення про управління та державні доходи. Основними джере­лами доходів староіндійської держави були прибутки від державних підп­риємств, а також різноманітні податки, мито та штрафи, що стягувались з населення. У трактаті визначена кінцева мета політики — збагачення дер­жавної казни. Також розглядається структура доходів держави; необхід­ність дотримання активного державного бюджету через зменшення держа­вних витрат і збільшення доходів; «вартість речей» визначається кількістю «днів роботи», а винагорода — відповідно до результатів праці.

Каутілья ще в IV ст. до н.е. висунув ідею про трудову вартість і меха­нізм утворення ринкової ціни. Вперше виділяється проблема конкуренції, ринкові наглядачі встановлювали «справедливі ціни», а на аукціоні стягу­вали різницю між ринковою ціною і вартістю товару в державну скарбни­цю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, і його норма за- зделегіть фіксувалась — для місцевих товарів у розмірі 5 % встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10 %. Гроші визнавались як засіб існуван­ня, але засуджувалось нагромадження багатства в грошовій формі.

Таким чином, у давньоіндійській літературі прослідковуються наяв­ні відомості про економічний лад та політичний устрій держави, а та­кож відображено практичні знання ведення господарства, подано реко­мендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподатку­вання та інших питань економічної політики. Ідеологія політико- правової думки Стародавньої Індії, яка увібрала в себе елементи брах­манізму та буддизму, породжує нове спрямування — індуїзм.

Одночасно зі Стародавньою Індією бурхливий розвиток соціально- економічної та політичної думки відбувся і у Китаї. Державно-правова та економічна думка в Китаї виникла в добу Шань-Інської цивілізації — складної військово-політичної структури, яка сформувалася в XIV— XIII ст. до н.е. Політичний лад Китаю являв собою військово- бюрократичну монархію. Регулюючим механізмом суспільних відносин цього періоду були етичні норми (лі), які визначали відношення членів китайської общини до правителя Вана і регулювали внутрішньосімейні стосунки. Провідну роль у суспільстві відігравала патріархальна сім’я. Основні течії суспільної думки Стародавнього Китаю конфуціанство, легізм, даосизм сформувались у VI — III ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямами велась гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в еко­номічне життя країни та методів управління ним.

Провідною течією в давньому Китаї було конфуціанство, яке акуму­лювало ряд уявлень про державу і право тих часів. Родоначальником цієї течії був філософ, історик і державний діяч Кун-цзи, або Кун-фу- цзи (551—479 рр. до н.е.), котрий сьогодні відомий світові як Конфу - цій. Основні положення вчення Конфуція викладені в книзі «Лунь-юй» (VI ст. до н.е.), яку перекладають як «Бесіди і судження». Основний зміст «Лунь-юй» присвячений людським взаємовідносинам у позадер- жавній та позаправовій сфері:

- Лі — система правил, що регулює поведінку людини та будува­лась на основі моралі, а не закону. Загальним принципом взаємовідно­син між людьми Конфуцій вважав принцип «не роби іншим того, чого не бажаєш собі»;

- Жень — моральний принцип — любов до людини;

- Сяо — синівська повага — ядро етичної та політичної теорії Кон­фуція;

- Жан — поступливість, яка особливо важлива була для державних чиновників;

- Гу — повага до давнини, яка мала реалізовуватись шляхом вивчення «Книги історії» («Шу цзин»), «Книги віршів» («Ши цзин»), в яких зафік­совано як реальні, так і легендарні факти давньої історії Китаю.

Основною темою філософії Конфуція було вчення про досконалу державу та доброчесну людину. Політичні структури Конфуцій і його послідовники розглядали в органічному взаємозв’язку з правовими, у співвідношенні між собою та з іншими соціонормативними регулятора­ми (звичаями, мораллю, обрядами). Конфуціанці порівнювали державу з великою родиною, а владу правителя — із владою глави сімейства, від­носини панування та підлеглості — з ієрархічними родинними стосунка­ми, де панує беззаперечне підкорення молодших старшим. Прибічники цієї концепції переоцінювали вплив на суспільні відносини моральних норм і принципів. Найефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система норм моралі, звичаї та інші неписані пра­вила поведінки. Конфуцій був рішучим противником законів, тому що, по-перше, вони передбачали юридичну рівність, а по-друге, зазвичай ма­ли жорсткий характер. Насилля як засіб управління заперечувалось Кон- фуцієм, віддаючи перевагу переконанню, вихованню та особистому при­кладу. Конфуціанське вчення про методи державного правління часто називають теорією управління за допомогою доброчинності.

Гармонізації суспільства, припиненню війн і бунтів має сприяти здійснювана державою політика майнової рівності та єдності народу (виконання кожною людиною небесних законів). Конфуцій вважав, що єдність народу здійсненна тільки в державі й характеризується єдністю почуттів і психології.

Саме Конфуцій створив ідеальну модель китайського бюрократа, оскільки визначив ряд фундаментальних принципів китайської держав­ності. Серед них виділяють принципи аристократичного правління, освіченість чиновників, поєднання управління з виховною діяльністю, а також самовдосконалення «благородного чиновника». Конфуцій вважає природно виправданим існування різних форм власності: великої спі­льноти (колективної власності селянських общин), особистого володін­ня родової аристократії і неродових рабовласників.

Політичні ідеї Конфуція та його послідовників справили значний вплив на формування китайської цивілізації, становлення її політичних інститутів, соціальної та морально-правової думки. Вчення Конфуція націлене на забез­печення стабільності нового рабовласницького ладу, зміцнення авторитету держави, широке використання з цією метою традиційних форм і обрядів. Він закликав до зміцнення влади верховного керівництва Китаю.

Видатним представником стародавнього конфуціанства був Мен-цзи (372—289 рр. до н.е.). Він висунув концепцію керівників і керованих, тобто панування і підлеглості. Мен-цзи виправдовував протилежність між розумовою і фізичною працею. Разом з тим, він проти посилення ра­бовласницького гніту, закликав до відновлення общинного землекорис­тування, виступав на захист общини, економічних інтересів селян. Мен- цзи критикував несправедливу податкову систему, яка веде до висна­ження селянського господарства. Мен-цзи виступав за втручання держа­ви в господарські справи та регулювання земельних відносин, був проти підвищення цін на внутрішньому ринку, вважав, що одні й ті ж споживчі вартості можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво.

Зачатки роздумів про природне походження держави і права були в даосизмі — філософському вченні про існування Всесвіту і людського суспільства. Формування цього вчення асоціюється в історії філософсь­кої та політичної думки з іменем Лао-цзи, який визначав негативне став­лення до державної служби. Згідно його вчення, держава виникла і роз­вивається відповідно до закону Дао. Дао — це абсолютне світове начало, джерело всього існуючого, вічний кругообіг народження та смерті. При­хильники даосизму обстоювали ідею про природне походження Всесвіту, суспільства і держави. Вони розвивались за вічним законом дао, відпові­дно до якого існують і процвітають природа і суспільство.

Згідно з Лао-цзи, у світі все перебуває в русі та змінюється, в ре­зультаті чого всі речі неминуче переходять у свою протилежність. Дер­жава, за Лао-цзи, теж природне утворення, що розвивається власним шляхом. Він виступав проти державної регламентації суспільного жит­тя, вважав недопустимим впливати на народ за допомогою сили, адже не можна примусити людей бути розумними, чесними, порядними й ін­телектуально розвиненими.

Серед мислителів, що підтримували даосизм були Ле-цзи (Ян Жоу — 440—360 рр. до н.е.) і Чжуан Жоу (близько 369—286 рр. до н.е.). Ці філософи заперечували не лише державу, але й власність. Ле-цзи ствер­джував, що вона порушує природну гармонію між людьми, спричиняє суперечки, чвари. Чжуан-цзи вважав, що державу створювати не потрі­бно, достатньо, щоб люди жили невеликими аграрними общинами з па­тріархальними порядками та колективною власністю. Даосисти ідеалі­зували традиційні патріархальні відносини. На їхню думку причиною зла і смути в суспільстві є знання і пристрасті. Тому управління на за­садах знання є найгіршим нещастям для підданих. Єдиним засобом по­долання зла, на думку прихильників даосизму, є відмова від будь-яких бажань, пристрастей, освіти. Отже, згідно вчення даосистів держава — це частина єдиного природного процесу розгортання закону Дао, а в суспільстві всі рівні, тому повинні мати рівні можливості і права в розв’язанні суспільних проблем.

Концепція даосизму мала характер консервативної утопії. Відро­дження та переосмислення поглядів даосистів на державу і право роз­почалося з проникненням до Китаю буддизму. Даосизм набув розвитку у дзен-буддизмі.

З критикою правління наслідної знаті (аристократії) та інших вчень конфуціанства виступив філософ Мо Ді чи Мо-цзи (478—381 рр. до н.е.). Його політико-правові та економічні вчення викладені в книзі «Мо-цзи». Він розвивав ідею природної рівності усіх людей, виступив з обґрунтуванням договірної концепції виникнення держави, в основі якої є ідея приналежності народові верховної влади, а управління в сус­пільстві слід здійснювати за загальноприйнятими методами виховання і примусу. Моїстична теорія ґрунтувалась на утопічній ідеї взаємної лю­бові між людьми, правителями і народом. Природно-правова концепція глибоко не розроблялась моїстами, оскільки мала сугубо прикладний характер. За нею на державну службу слід висувати найбільш розумних людей незалежно від походження.

Ідеальною організацією влади Мо-цзи вважав державу, на чолі якої стоїть мудрий політик і в якій налагоджена державна служба, де низи су­спільства не зазнають гніту та злиднів. Моїсти обґрунтували необхідність підтримки розвитку виробництва для задоволення потреб усього насе­лення, всезагальну участь людей у фізичній праці, розвиток вільної ініці­ативи дрібних виробників. Для того, щоб держава була єдиною, а влада міцною — пропонувалось насаджувати єдинодумство, шкідливі вчення забороняти, заохочувати доноси. Таким чином, в концепції моїзма ідеї суспільного договору і природної рівності були відкинуті, концепція за­верталась підтримкою деспотично-бюрократичної держави. Погляди Мо-цзи на державну єдність наближались до ідей Шан Яна.

У III—V ст. до н.е. в Китаї періоду Чжаньго посилилась роль права з його стабільними каральними санкціями. В цю добу остаточно сформу­валося завершене вчення про управління народом і державою — легізм, школи законників. Засновником легізму був Шан Ян (390—338 рр. до н.е.) — радник правителя царства Цінь, під керівництвом якого було здійснено низку реформ економічного, адміністративного та судового характеру. їх зміст викладено в праці «Книга правителя області Шан». Найвідоміші представники легізму: Шан Ян, Хань Фей, Лі Сі.

Виходячи з уявлення про вроджену порочність людини та добру владу, Шан Ян дійшов висновку, що інтереси народу та держави протилежні, тобто легісти першими в історії політичної думки Стародавнього Світу об­ґрунтували думку про несумісність політики і моралі. Вони відстоювали ідею абсолютної влади правителя, який повинен правити методом «батога і пряника» на основі жорстких законів, які тотально регламентували б життя підданих і не підлягали осуду та оскарженню. Таким чином, на від­міну від Конфуція, Шан Ян головним регулятором суспільних відносин вважав закон (фа), який розумів як інструмент у руках влади.

Подібно до Конфуція Шан Ян прагнув до встановлення монархічної держави з абсолютним порядком. Оскільки держава всемогутня та є найвищим благом, то піддані абсолютно безправні перед нею, а влада немає жодних зобов’язань перед підданими. При цьому закони повинні бути безжальними, щоб вкорінювати в серцях людей страх перед пока­ранням. Якщо держава конфуціанців подібна до живого механізму, то держава легістів нагадувала налагоджений годинниковий механізм. Усі справи в державі повинні вирішувати здібні бюрократи, пов’язані кру­говою порукою. Вони утворюють чітку систему, що базується не на ро­динних відносинах, а на бюрократичних принципах. Таким чином фор­мувалася концепція деспотичної держави

За теорією Шан Яна, наряду із законами і державною ідеологією, найбільш ефективними методом управління є введення єдиної системи покарань і нагород. Закони, нагороди і покарання, кругова порука і доно­си — все це основа деспотичної влади правителя. Теорію успішного управління державою Шан Ян будував на концепції агресивної війни і вважав її панацеєю від усіх соціальних проблем. До основних функцій держави відносились: землеробство, ведення війн та регулювання госпо­дарською діяльністю суспільства. Шан Ян виступав за збереження сіль­ської общини. Він був проти перетворення вільного населення в оренда­рів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам. Таким чином, легісти започаткували ідею тота­літарної держави з її непогрішимістю і тотальною вседозволеністю.

Завершеної форми легізм набув у вченні Хань Фея (288—233 рр. до н.е.). Проаналізувавши історію існування в Китаї різних філософських шкіл за 400 років, він дійшов висновку, що найбільшої шкоди державі завдає філософія, що стимулює вільнодумство, сіє смуту, применшує повагу до законів, заважає управляти державою. Хань Фей був прихи­льником жорсткої централізації влади в державі, зміцнення її економіч­ної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню зако­нів. Він проголошував принцип: закон — для народу, а мистецтво управління — для правителя. Накопичення багатства схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фей вважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів. Го­ловну причину бідності вбачав у лінощах та марнотратстві, радив пра­вителям оподатковувати багатих.

Після об’єднання Китаю та утворення централізованої імперії (221 р. до н.е.) легізм починає застосовуватись на практиці в масштабі всієї Піднебесної. Легісти досягай своєї мети: в країні здійснено уніфі­кацію життя, діяв величезний бюрократичний апарат. У розпалі реформ імператора Цінь Шіхуанді легіст Лі Сі звернувся до нього із законопро­ектом про знищення всіх філософів, ліквідацію книг і приватних шкіл. Цінь Шіхуанді затвердив законопроект: уся гуманітарна література бу­ла спалена, школи закриті, 460 вчених страчено, а разом з ними страти­ли й самого Лі Сі як філософа.

Отже, східний деспотизм й етатизм — активне втручання в економі­чне та політичне життя країни — за легістів (у теорії) та Цінь Шіхуанді (на практиці) досягай свого завершення.

Рис. 2.1. Давньокитайські вчення про державу та право

Вагомою течією державно-правової думки Давнього Китаю була школа юристів. Її автори відстоювали ідею поширення в державі єди­ного, уніфікованого писаного права, яке покликане захищати особу, державу, власність. Разом з тим, відстоюючи ідею правового порядку, суспільної безпеки, вони допускали можливість превентивного (випе­реджувального, запобіжного) покарання, запровадження принципу ко­лективної відповідальності, а також покарання за принципом об’єк­тивної осудності (коли до відповідальності за злочин притягують родичів правопорушника). Взагалі закони та покарання прихильники школи юристів вважали головним інструментом державного управлін­ня, засобом регулювання суспільних відносин.

Отже, економічна та політико-правова думка Стародавнього Китаю відповідала господарським потребам, традиціям і конкретно-історич­ним особливостям розвитку країни того часу. Даосизм переплітаючись з буддизмом та іншими місцевими віруваннями, набуває риси «Магія», але втрачає свій вплив у політико-правовій ідеології. Легізм посилив деспотизм, породив жах, всезагальну підозру. З утвердженням династії Хань (III ст. до н.е. — III ст. н.е.) відбулося злиття легізму і конфуціан­ства в нове вчення — ортодоксальне ханське конфуціанство. Провід­ною ідеєю цієї ідеології стала конфуціанська ідея нерівності людей за соціальною, становою, ранговою належністю, а також у залежності від статі, віку, становища в сім’ї. У новій ідеології мораль і право збігали­ся. Норми моралі стали стереотипом поведінки, а право, на підставі жо­рстких карних санкцій, забороняло ухилятись від виконання норм мо­ралі. Ідеологія ортодоксального конфуціанства відіграла значну роль у створенні імператорсько-бюрократичної системи управління в Китаї, яка проіснувала до початку XX століття.

2.3.