Економічні та політичні вчення античної Греції

У першій половині І тисячоліття до н.е. у світовій історії розпочина­ється новий період названий як античний, який стосується історії куль­тури стародавніх греків та римлян. Історичною умовою виникнення вчення античного світу була замкненість господарських зв’язків рамка­ми рабовласницького помістя.

Історія розвитку державно-правової думки Стародавньої Греції пройшла три періоди, які відповідають розвитку державності Старода­вньої Греції та розвитку античної грецької філософії. Ранній період (IX — VI ст. до н.е.) — період становлення давньогрецької державності, формуються філософські, політичні підходи до проблем держави і пра­ва в працях Гомера, Гесіода, Піфагора, Геракліта. Час розквіту політич­ної філософії і античного полісу (V — перша половина IV ст. до н.е.), коли виникає патріархальна теорія Держави Арістотеля, розвивається політико-правова думка Демокріта, софістів, Сократа, Платона. Доба пізнього еллінізму (друга половина IV—II ст. до н.е.) — започаткувала занепад давньогрецької державності, завоювання полісів Македонією та Римом, діяльність римських юристів.

У цілому державно-правова думка Античного світу розвивалася від міфологічних уявлень (Гомер і Гесіод) до філософських поглядів (Пі- фагор, Геракліт, Демокрім), раціоналістичної інтерпретації (софісти), логічно-понятійного аналізу (Сократ і Платон), емпірично-наукового (Арістотель) та історико-політичного дослідження (Полібій) держави і права.

Першу спробу раціоналізувати уявлення про морально-правовий порядок у людських стосунках знаходимо в поемах Гомера «Ілліада» й «Одісея» і Гесіода «Теогонія», «Труди і дні». Вони намагалися з’ясувати співвідношення свободи волі та правового порядку. Під сво­бодою стародавні греки розуміли демократичне самоврядування міст. Згідно з уявленнями Гомера та Гесіода стан належного правопорядку у суспільству Стародавньої Греції забезпечувався гармонійним поєднан­ням звичаїв із принципами всеохоплюючої справедливості.

За перетворення суспільних та політико-правових порядків у VI—V ст. до н.е. виступив Піфагор (бл. 570—500 рр. до н.е.) та його послідо­вники. Піфагор відстоював аристократичні ідеали правління «кращих» і різко критикував демократію. Піфагорійці вкрай негативно ставились до демократії, критикуючи її за надмірну свободу, що спричиняє хаос і приводить до втрати свободи для полісу. Із творчості піфагорійців, зок­рема, Гіпподама (друга половина V ст. до н.е.) розпочалось розроблен­ня концепції ідеальної держави. Він пропонував все суспільство поді­ляти на три групи: ремісників, ратаїв, воїнів. Усі громадяни мали брати участь в управлінні державними справами, формуванні представниць­ких органів влади, схваленні законів. У своєму проекті ідеальної дер­жави мислитель зробив спробу визначити право власності на землю та врегулювати законодавчо ці відносини. Для цього територія держави поділялась на три частини: перша — священна, доходи від неї пропо­нував спрямовувати на релігійна потреби; друга — використовується для громадських потреб, для покриття військових витрат; третя — це приватна власність.

Прихильником ідеї правління освіченої аристократії виступив Ге­ракліт (бл. 530—470 рр. до н.е), який не схвалював порядку демокра­тичного прийняття законів. Автор твору «Про природу». Соціально- політичну нерівність Геракліт виправдовує, оскільки вона неминуча, правомірна і справедлива в результаті загальної боротьби. Усе в світі знаходиться в постійному русі, зміні, боротьбі та оновленні: «Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється».

Уявлення про економічну думку Стародавньої Греції класичного рабовласницького періоду дає економічна програма Перікла (бл. 490— 429 рр. до н.е.), який був першим стратегом і керівником афінської держави в 444—429 рр. до н.е. Перікл ліквідував майновий ценз, увів плату за державну та військову службу, запровадив громадські роботи, що давали заробіток бідним, створював клерухії (військово- землеробські поселення) і колонії, заохочував торгівлю і ремесло.

Першим із грецьких філософів, хто не визнавав у житті людини присутності вищих сил був Демокріт (бл. 460—370 рр. до н.е.). За Де- мокрітом, держава — це загальне благо і справедливість. Інтереси дер­жави мають бути на першому плані, а потім громадяни. Для збереження держави необхідні єдність і взаємодопомога всіх громадян. Демокріт захищає демократію, хоча віддає перевагу аристократії. Він захищав приватну власність, виправдовував рабство, але був проти надмірного зростання землеволодіння й необмеженого нагромадження грошей.

Друга половина V ст. до н.е. — розквіт рабовласницької демократії, центром якої стали Афіни. Розквіт демократичних процесів потребував освіти, поширення якої взяли на себе софісти (від грец. Sofos — муд­рий). Вони навчали мистецтва сперечатися, доводити, виступати в суді, на народних зборах. Серед софістів старшого покоління виділяють Протагора, Гіппія, Георгія, а молодшого — Лікофрона, Каллікла, Анті- фонта, Крітія, Фрасімаха. Правові погляди софістів не були єдині, вони відрізнялись своїм відношенням до позитивного та природного права (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

ГРУПИ СОФІСТІВ ЗА ПРАВОВИМИ ПОГЛЯДАМИ

Протагор (бл.

Гіппій (460—400 рр. до н.е.) першим із софістів протиставляв при­роду і закон, тобто природне право та позитивне право. Природне право — це право вільного самовизначення людини згідно з вимогами приро­ди. Природне право є справедливістю. Позитивне право — це писаний закон, який примушує дотримуватись умовних, штучно створених ви­мог, тому заперечує справедливість.

Георгій (бл. 480—380 рр. до н.е.) підкреслював, що одним із найбі­льших досягнень людської культури є писані закони. Він висунув думку про умовності і відносності наших моральних оцінок, які розглядав в га­лузі права: позитивний закон є умовний продукт державної влади, котра встановлює свої правила, не рахуючись з тим, що відповідає природі.

Серед софістів прихильників ідеї природної рівності людей був Лі- кофрон, який стверджував, що природне право — це індивідуальні права людини. Гарантом природного права є угода між людьми про створення держави. Отже, він вперше серед античних філософів сфор­мулював ідею суспільного договору, тобто Лікофрон вперше в історії державно-правової думки висловив ідею правового закону, який втілює принципи природного права.

За політико-правовою концепцією представника молодшого поко­ління софістів Фрасімаха (II пол.У ст. до н.е.), у кожній державі силу має той, хто знаходиться при владі. Сила є базисом закону і запорукою панування при будь-якій формі правління.

У першій половині IV ст. до н.е. софістика як рух прихильників де­мократії вироджується, а софісти залишаються лише вчителями рито­рики, логіки, словесних баталій і поверхневої філософії.

Із софістами різко полемізував Сократ (бл. 469—399 рр. до н.е.), який був принциповим прихильником законності. Сократ критикував афінську демократію, головним недоліком якої вбачав у некомпетент­ності посадових осіб, а ідеалом вважав аристократію. Принцип закон­ності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості. Со­крат першим в історії державно-правової думки сформулював концеп­цію договірних відносин між державо та громадянами, заклавши мора­льні підвалини практичної політики і права. Всю економічну діяльність філософ повязував із моральними чеснотами, оскільки для того, щоб збагатіти, потрібні енергія, наполегливість, а для того, щоб зберегти ба­гатство — стриманість. Він засуджував прагнення до наживи, радив бу­ти бережливим і задовольнятися малим.

Розвиток товарно-грошових і кредитних відносин сприяв виокрем­ленню прошарку багатих ділків, які наживали величезні багатства, мали сотні і тисячі рабів. їхні економічні інтереси виходили за межі полісного господарства. Розквіт економічного життя Греції супроводжувався загос­тренням соціальних конфліктів і внутрішніх суперечностей у полісах.

Саме в період кризи полісного господарства старогрецька економіч­на думка досягла найвищого рівня свого розвитку. Представниками економічної думки Античного світу були Ксенофонт (430 р. до н.е. — 355 р. до н.е.) — досліджував проблеми раціонального господарювання і закони ведення домашнього господарства, Платон (427 р. до н.е. — 347 р. до н.е.) — створив модель «ідеального» державного устрою, за­клавши в її основу принцип природного розподілу праці та майнової рі­вності, Аристотель (384—322 р. до н.е.) — економічну науку поділив на два функціональні різновиди:

- економіка — наука про господарську діяльність, пов’язана з виро­бництвом споживних вартостей у народному господарстві;

- хрематистика — наука про діяльність, націлена на накопичення багатств у грошовій формі (табл. 2.2).

Таблиця 2.2 ОСНОВНІ ІДЕЇ ПРЕДСТАВНИКІВ

ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Давньогрецький мислитель, воєначальник і державний діяч Ксено­фонт Афінський засуджував політичний і економічний устрій Афін, захоплюючись порядками аграрної Спарти та законами Лікурга, які об­межували розвиток товарно-грошових відносин. Ксенофонт вважав, що вихід із економічної кризи того періоду був у покращенні ведення на­турального рабовласницького господарства, залученні до поліса інозе­мців і стягнення з них податків, що збагатить державну казну, розши­ренні видобування срібла і продаж державою рабів.

Свої економічні погляди Ксенофон виклав у праці «Домоводство», в якій дав визначення «економікос» — науки про управління натураль­ним господарством. Основною сферою економіки Ксенофон вважав сільське господарство, при цьому розвиток землеробства визначає стан решти виробництва. Він зневажливо ставився до ремесла, торгівлі, лих­варства, фізичної праці.

Роль держави в економічному розвитку проаналізована Ксенофонтом в праці «Про доходи». В роботі визначені шляхи поповнення державної казни за рахунок розвитку зовнішньої торгівлі (побудови державних торговельних кораблів і здачі їх в оренду приватним особам); використання срібних копа­лень — головного природного багатства Афін. Використовуватись державна казна повинна ддя підтримки повноправних громадян поліса.

Гроші Ксенофон розглядав як засіб обігу товарів та засіб нагрома­дження, при цьому справжніми грошима вважав лише срібло, яке не піддається, на відміну від золота, впливу ринкових коливань.

Платон продовжив розвивати державно-правову філософську ідею Сократа, який виклав своє розуміння держави, започаткувавши філософсь­ко-політичну теорію міста-держави (полісу). Запорукою єдності і гармонії полісу є справедливість, яка полягає у рівності всіх громадян перед держа­вою і чесному виконанні обов’язків у відповідності із соціальним статусом — правителя, воїна, годувальника. Ідеальна держава — це справедливе правління «кращих». Запроваджуючи ідею ідеальної держави Платон по­казав шлях еволюції держави від досконалих до «викривлених» форм, при цьому кожна наступна форма держави виникає у відповідь на появу нових цінностей, як правило, менш вартісних, які опановують суспільство. Серед форм державного устрою Платон виділяє: Аристократію, Тимократію (фо­рма держави, у якій панує лютий дух і така держава буде вічно воювати), Олігархію, Демократію, Тиранію (рис. 2.3).

Рис. 2.2. Форми державного устрою за Платоном

Аналізуючи позитивні і негативні аспекти різних форм держави, Платон надає перевагу царській владі і владі аристократії, які найбільш оптимально відповідають меті полісної громади — жити в гармонії, за­безпечуючи умови для кращого життя.

Взявши за критерій ідеальну державу, Платон розробив класифіка­цію типів держави за формами правління, поділивши їх на держави із законами і держави без законів.

Правління однієї особи — це монархія і тиранія, при цьому монар­хія — законна влада, а тиранія — протизаконна. Правління кількох осіб — це аристократія (законна влада) і олігархія (протизаконна влада). Влада народу — це демократія. Платон демократію ділив на помірно законну і крайню протизаконну.

Розчарувавшись «перевагами» афінської демократії, Платон у діало­зі «Закони» намагається розв’язати проблему можливості та доцільнос­ті створення змішаної держави і проблему провідної ролі законодавця в державі. Змішана держава має поєднати переваги демократії та монар­хії: демократичних принципів свободи і поділу влади та приципів прав­ління мудрого уряду, що підкоряється закону.

Платон створив соціально-політичну модель суспільства, яка вира­жається формулою: правитель — воїн — раби. Таким чином, він ство­рив модель тоталітарної держави, в якій рабство розуміється не тільки в фізичному, а й в духовному аспекті.

Відомий мислитель античної Греції Аристотель у своїй політичній філософії відійшов від схеми ідеальної держави і поставив на меті створити ідеал держави. Погляди Аристотеля на державу і право, спів­відношення політики і моралі, закону і справедливості викладені в тра­ктатах «Політика», «Афінська політія», «Нікомахова етика».

Аристотель розробив концепцію природи, яка виявилась підсумком до­слідження політики як емпіричної і умоглядної науки. На думку мислите­ля, держава — це тип суспільства, що є союзом несхожих особистостей, які об’єднуються задля спільного блага, задовольняючи власні потреби че­рез обмін товарів і послуг, тобто держава — продукт природного розвитку, вища форма спілкування. За Аристотелем, держава виникає шляхом ево­люції природних форм людського буття. Першою формою є сім’я. Із об’єднання кількох сімей формується община, а об’єднання кількох посе­лень завершується формуванням поліса (міста-держави), що є вищою фо­рмою суспільного буття і в якому створюються всі необхідні умови для цивілізованого життя. На думку мислителя, головною ознакою самодоста­тньої держави є верховенство закону як запоруки і умови громадянської злагоди. Закон (писане правило) є регулятором суспільних відносин і не повинен заперечувати природного права (звичаїв), більше того він є крите­рієм справедливості у суспільстві. Все це є в основі ідеї конституційного правління. Аристотель виділив три основні ознаки конституційного прав­ління: по-перше, конституційне правління узгоджується з інтересами усіх громадян; по-друге, конституційне правління — це законне правління, яке впроваджується на підставі постанов, обов’язкових як для урядових вико­навців, так і для громадян; по-третє, конституційне правління існує з доб­ровільної згоди громадян чим відрізняється від деспотизму.

Аристотель відрізняє принципи конституційного та деспотичного правління. Справедливими конституційними державами є монархія, аристократія і помірна демократія (політія). Деспотичними державами є тиранія, олігархія і крайня демократія (правління натовпу). Найкращою самодостатньою державою, на думку Аристотеля, є держава із зміша­ною формою правління, яка поєднує демократію і олігархію, при цьому соціальною основою такої держави є середній клас. Змішану форму держави Аристотель назвав політією (конституційним правлінням). Ті види державного ладу, які тяжіють до демократії, називаються політія- ми, а ті, які сповідають олігархію — аристократіями.

Отже, Аристотель створив патріархальну теорію походження дер­жави та морально-правові принципи її функціонування, які заперечу­ють будь-яке насильство. Запорукою самодостатньої держави є консти­туційне правління, яке випливає із добровільної згоди громадян.

Із середини IV ст. до н.е. грецькі поліси починають втрачати свою не­залежність та провідну роль в античному світі, що було зумовлено внут­рішніми політичними потрясіннями та впливом завоювань Олександра Македонського. Саме в цей час починає формуватися третій період розви­тку політико-правових та економічних вчень, хронологічно це збігається з добою так званого еллінізму та становленням феодально-середньовічного суспільства. В цей період виділяються три філософські напрями: стоїцизм (Полібій), епікуреїзм (Лукрецій), еклектизм (Цицерон).

Найбільш яскравим представником цього періоду був Епікур (341 — 270 рр. до н.е.), засновник філософської школи в Афінах (360 р. до н.е.). На думку Епікура і його учнів (епікурейців) природа людини користолю- бива. В суспільстві не існує ніяких інших чеснот і цінностей окрім праг­нення комфорту і щастя. Справедливість не існує сама по собі, вона охо­роняється законом, а закон є формою утвердження справедливості в суспільстві. Епікур відстоював рабовласницьку демократію. Він вважав, що закони і держава існують не природно, а встановлені. Епікур був су­противником крайньої демократії, виступаючи за помірковану.

Римський епікуреєць, філософ і поет Тіт Лукрецій Кар (бл. 99— 55 рр. до н.е.), автор поеми «Про природу речей» усі форми суспільного життя пов’язував винятково із розумом людини, заперечуючи втручання у життя суспільства надприродних сил чи божественного розуму. Згідно із вченням Лукреція Кара, держава і закони — це результат природної творчості людей, які діють в умовах певного фізичного середовища.

Епікурейці першими започаткували теорію виникнення і розвитку соціальних інститутів на матеріалістичних засадах.

Першими, хто заперечив поліс з його державно-правовими інститу­ціями, були стоїки. Стоїки виступили проти політико-правових вчень Епікура. Засновником стоїцизму вважається Зенон Китійський (336— 264 рр. до н.е.). Стоїцизм як філософська течія проіснувала з III ст. до н.е. до II ст. н.е. і пояснювала світ у саморозвитку, як живу, розумну іс­тоту, а також започаткувала римську юриспруденцію.

Стоїки підтримували вчення Платона й Аристотеля. Людей стоїки розглядали як громадян єдиної світової держави космополіту, а окремо­го індивіда — громадян полісу. Таким чином, стоїки започаткували те­орію світової держави і теорію природного права. Ідеалом стоїків була царська влада — правління наймудрішого. Вони виступали проти ро­дини, індивідуального шлюбу, за спільність дружин, а також проти су­дів, храмів, шкіл, торгівлі, грошей. Відстоювали кращий державний лад, суміш демократії, царської влади і аристократії.

Під впливом стоїків сформувалася політико-правова концепція Полібія (200—120 рр. до н.е.), прихильник римського державного устрою. Всю іс­торію Риму він виклав у сорока книгах «Історії». Розвиток суспільства трактується ним як нескінченний рух по колу, у ході якого форми правлін­ня змінюються, переходять одна в іншу і знову повертаються (рис. 2.3).

Рис. 2.3. Послідовна зміна шести форм держави за Полівієм

Таблиця 2.3

ФОРМИ ПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВИ ЗАПРОПОНОВАНА ПОЛІВІЄМ

Розвиток держави повертається до свого початку і, повторюючись, проходить через ті самі варіанти. Перебороти круговорот цих шести форм держави здатний лише мудрий законодавець. Таким чином, Полі­вій створив теорію циклічності форм держави.

Найдосконалішою формою врядування є змішана форма правління, що створює баланс політичних сил (у Аристотеля — це баланс соціаль­них класів). Ця форма поєднує царську, аристократичну і демократичну форми правління.

Таким чином, антична політико-правова ідеологія Стародавньої Греції зробила великий внесок у розвиток і розробку теоретичних про­блем щодо держави, громадських прав і свобод, економіки і права в ці­лому.

2.4.