Проблеми раціональної організації рабовласницької латифундії у працях давньоримських філософів. Державно-правові вчення Стародавнього Риму

У І ст. н.е. завершилась організація Римської імперії з розвинутим рабовласницьким ладом, яка переживаючи кризу розпадається на захід­ну (столиця Рим) та східну (столиця Константинополь).

Політико-правові та економічні вчення Стародавнього Риму ство­рювалися в боротьбі ідеологій окремих верств населення: між патриці­ями і плебеями, нобілітетом (прихильниками верхів суспільства) і по­пулярами (прихильниками вільних низів), вільними і рабами.

У стародавньоримській літературі розглядались проблеми рабства, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). Ці проблеми досліджували Марк Порцій Катон Старший (234—149 рр. до н.е.), Марк Теренцій Варрон (116—27 рр. до н.е.), Лу- цій Юній Модерат Колумелла (Іст. н.е.) та брати Гракхи — Тіберій (162—133 рр. до н.е.) і Гай (153—121 рр. до н.е.), започаткувавши агра­рний рух, який виражав інтереси безземельного і малоземельного се­лянства у боротьбі проти латифундій. Водночас роботи давньоримсь­ких філософів свідчать про еволюцію економічних поглядів на раціональну організацію господарства і управління ним.

Марк Порцій Катон Старший (234—149 рр. до н.е.), видатний римський політичний діяч і письменник, написав працю «Землеробст­во». Марк Порцій Катон пропонував правильно організовувати працю рабів. Вивчаючи дохідність домашнього господарства, виділив умови за яких воно буде зростати:

1. Розвиток землеробства на основі інтенсифікації рабської праці, факторами якої виступають:

- забезпечення раба завданням на робочий день;

- забезпечення безперервності процесу виробництва;

- введення системи контролю за виконанням робіт шляхом вибору наглядача із числа рабів.

2. Використання вигоди від збуту частини виробленої продукції.

3. Використання орендних відносин, підтримування дрібної торгівлі і розгалужене лихварство.

Марк Теренцій Варрон (116—27 рр. до н.е.), римський письменник і вчений у багатьох галузях знань, написав працю «Про сільське госпо­дарство». Марк Теренцій Варрон вивчає функціонування сільського го­сподарства і з’ясовує фактори, які впливають на зростання його дохід­ності. До цих факторів відносять наступні:

> торгівля та необхідність врахування коливання ринкових цін;

> раціональний розподіл операцій у господарстві поміж вільними працівниками та рабами;

> інтенсифікація праці рабів за рахунок використання методів мо­рального та матеріального стимулювання;

> залучення до господарської діяльності інших господарських галу­зей, наприклад, скотарства, яке дає немалі доходи.

Луцій Колумелла — письменник і агроном, рекомендував розвива­ти продуктивні колонати, як початок розвитку майбутнього феодалізму, а також заохочувати рабів до праці, шляхом компромісів.

Знаменитим творцем політико-правових та економічних вчень, іде­ологом римської аристократії в період республіки був державний діяч, оратор і юрист Марк Туллій Цицерон (106—43 рр. до н.е.). Свої пра­вові погляди і вчення він виклав у роботах — «Про обов’язки», «Про закони», «Про державу», «Туклуканські розмови», «Про межі добра і зла», «Про природу богів».

Цицерон був прихильником приватної власності, великого землево­лодіння, посилення експлуатації колоній, розвитку торгівлі. У поглядах Цицерона на торгівлю та позичковий капітал відбилися суперечності між натуральним і товарним господарством у Стародавньому Римі.

Марк Туллій Цицерон створив теорію змішаної форми влади та теорію циклічності форм правління, а також наповнив новим змістом ідею приро­дного права, яка поширилась у всій Західній Європі включно до XX ст. На думку римського політика, держава за своєю суттю є самостійним корпо­ративним об’єднанням, членство в якому належить усім громадянам. Її ос­новне завдання полягає у забезпеченні умов справедливого врядування.

Цицерон сформулював три основні принципи справедливого вряду­вання, які не втратили своєї актуальності на сьогодні:

- влада делегується народом;

- влада має функціонувати винятково на підставі закону;

- влада може бути виправданою виключно моральними чинниками.

Народ є самоврядною організацією і має вдосталь засобів для само­збереження та розвитку. Благом у державі є закон, але жодний закон не

повинен порушувати природний порядок і створювати благо із без­прав’я, добро із зла, чесне із безчестя. Справедливість полягає в тому, щоб не посягати на чужу власність. Критерієм справедливості є універ­сальний закон природи — природне право.

Розробляючи теорію циклічного розвитку форм держави, Цицерон, спираючись на вчення грецьких мислителів, виокремив три основні фо­рми держави: монархію (царську владу), аристократію (владу оптима- тів), демократію (владу народу). Найкращою формою держави є монар­хія, а політичним ідеалом Цицерона є аристократична сенатська республіка. Найдосконалішою і найстійкішою формою правління є по­єднання елементів монархії, аристократії та демократії. На його думку, до такої форми правління наближалась Римська республіка в добу най­вищої своєї величі, коли в ній поєднувались влада консулів (монархія), аристократів (сенат) і народу (демократичні збори).

Одним із перших, хто порушив традиційну для античного світу віру в державу (поліс), був римський політичний діяч, філософ і письменник Сенека Луцій Анней (бл. 4 р. до н.е. — 65 р. н.е.). В своїх філософсь­ких працях «Листи до Луцілія», «Листи на моральні теми», «Про щас­ливе життя», «Про короткість життя» Сенека на місце держави поста­вив владу, наділену знаряддям примусу, запровадив ідею загальної рівності усіх людей і усіх станів, як творінь Божих, при цьому не запе­речуючи рабства як соціально-політичного інституту.

Розквіт римської юриспруденції припадає на І ст. до н.е. — III ст. н.е. У цей період набули поширення праці римських юристів, що були скомпоновані в Дигестах імператора Юстиніана і видані в 533 р. Серед юристів ранньої імперії виділяють Гая (II ст.), Папініана (II—III ст.), Цельса (II—III ст.), Ульпіана (II—III ст.), Модестина (II—III ст.). Римські юристи розрізняли три види права:

- цивільне право (ius civile) — позитивне місцеве право, яке охоп­лювало звичаєве і преторське право і рішення народних зборів;

- право народів (ius gentium);

- природне право (ius naturale).

Природне (божественне) право визнавало всіх людей від природи рівними, а право народів, як право міжнародного спілкування, визнава­ло рабство, необхідність ведення війни, заснування царств, міжнародну торгівлю. Право громадян регулювало взаємовідносини між вільними римлянами і, за Гаєм (II ст.), є «власним правом держави». Джерелом цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сена­ту, декрети принцепса і «погляди мудрих». Таким чином, розмежуван­ня права народів і права громадян, проведене в римській юриспруден­ції, мало за мету виправдати рабство, агресивність війн і нерівність завойованих народів стосовно римлян.

Право у Стародавньому Римі поділялось на приватне та публічне. Домініцій Ульпіан (бл. 170—228 рр.) публічне право відносив до по­ложення держави, а приватне — до користі окремих осіб. Основну ува­гу юристи приділяли приватному праву. У їхніх роботах були закладені основи теорії цивільного права. Дана теорія римських юристів про по­діл права була визнана в середні віки і укоренилась в європейському праві нового часу.

2.5.