Математична школа економічної науки. Лозаннська школа маржиналізму: пошуки загальної рівноваги
Математична школа представлена працями В.С. Джевонса, Л. Вальраса і В. Парето.
Вільяма Стенлі Джевонс (1835—1882) — англійський економіст, досліджував граничну корисність, закон байдужості та загальну економічну рівновагу у працях «Теорія політичної економії» (1871) та «Принципи науки» (1874).
Предметом політичної економії називає пошук шляхів максимізації корисності, а також максимального задоволення потреб за мінімумом зусиль. Аналізуючи граничну корисність, стверджує, що вона не підлягає кількісному виміру, а лише проявляється у ринкових цінах споживчих товарів, послуг і факторів виробництва. Суть закону байдужості Джевонс пояснює так: «На одному і тому ж вільному ринку в один і той же момент не може існувати дві різні ціни на один і той же вид продукції». Загальна економічна рівновага за теорією В.С Джевонса виражається рядом співвідношень, які пов’язують пропорції обміну, цін, граничної корисності і продуктивності. Умови рівноваги:
Кількість обмінюваних товарів прямо пропорційні продуктивності витраченої праці і обернено пропорційні цінностям цих товарів і питомим витратам виробництва так само, як і їх граничним корисностям. Тобто, Джевонс розглядає корисність і цінність блага у функціональній залежності. У своїх дослідженнях економіст використовує математичні методи та математичне розуміння граничної корисності.
Умовою успішного розвитку ринку Джевонс вважав досконалу конкуренцію, оскільки вона змушує суб’єктів господарювання виробляти та обмінювати ті блага, які найбільше задовольняють їхні потреби.
Провідним економістом-математиком XIX ст. вважається засновник лозаннської школи маржиналізму Марі Еспрі Леон Вальрас (1834— 1910).
Його праця «Елементи чистої політичної економії» (1874) започаткувала математику в економіці. На основі принципу максимуму корисності він вперше побудував модель загальної економічної рівноваги, яка базується на аналізі попиту та пропозиції і включає систему лінійних рівнянь. Передумови моделі:- вільна інформація;
- вільна, досконала конкуренція;
- миттєве пристосування цін до змін у ринковому середовищі;
- жорстка технологія і технічний зв’язок між витратами факторів і випуском продукції.
Всі економічні суб’єкти за Вальрасом були поділені на дві групи: до першої групи відносяться власники виробничих послуг — продають фактори виробництва і купують споживчі товари; до другої групи Вальрас відніс підприємців, які продають товари і купують фактори виробництва.
Модель Вальраса описує ринкову економіку, у якій кожен учасник економічних відносин цілком вільний у виборі своїх рішень, керуючись лише прагненням до збагачення. Основним інструментом моделі є рівноважна ціна. Ціни на продукти (товари) і первинні фактори називаються рівноважними, якщо виробники і споживачі, які діють у своїх інтересах в межах свого бюджету, забезпечують такий стан економіки, що попит на кожен продукт не перевищує його пропозицію. Таким чином, в економіці існує тісний взаємозв’язок товарного ринку і ринку ресурсів, рівновага на яких — це стан, за яким ефективне пропонування і ефективний попит на виробничі ресурси урівноважується на ринку послуг, ефективний попит і ефективне пропонування урівноважується на ринку продуктів і, нарешті, ціна продажу продуктів урівноважується з витратами виробництва, виражених у виробничих послугах.
Теорія рівноваги акцентує увагу на наявності широкої та складної системи взаємозв’язків у сучасній економіці. Вона контрастує із спробами В.С. Джевонса та теоретиків Австрійської школи знайти просту причинну залежність між граничною корисністю та цінами споживчих і виробничих благ. Крім того, теорія контрастує і з частково- рівноважним аналізом А.
Маршалла, який ігнорував взаємозв’язки всієї економічної системи, фокусуючись на специфіці окремих фірм та ринків. І хоча попередники Л. Вальраса (Ф. Кене, А.Курно) розуміли, що економіка складається з багатьох взаємопов’язаних частин і що для вирішення якихось проблем певної частини економічної системи необхідно проаналізувати всю систему та її взаємозв’язки, проте вони або не займалися математичною інтерпретацією мікроекономічних відносин (Ф. Кене), або вважали проблему економічної рівноваги недосяжною для математичного аналізу (А. Курно). Л. Вальрас оволодів проблемою, передбаченою його попередниками, і продемонстрував, що ця проблема вирішується, принаймні в принципі. Модель загальної рівноваги Л. Вальраса відзначається насамперед широтою охоплювання економічних процесів. Він використовував систему моделей. Переходячи від простого до складного, Вальрас поступово включав у систему загальної рівноваги все нові компоненти: теорію обміну, теорію виробництва, теорію капіталізації. Математична інтерпретація системи загальної економічної рівноваги Вальраса показує, що всі змінні величини системи пов’язані відносинами функціональної залежності, тому їх значення повинні бути встановлені одночасно, тобто одномоментно повинні бути встановлені всі ціни рівноваги і відповідні їм урівноважені кількості виробничих послуг і готових продуктів. Більшість економістів вважають, що теорія економічної рівноваги Л.Вальраса, досконала за своєю математичною формою, є досить обмеженою за змістом. Вальрас не здійснив широкого статистичного дослідження, необхідного для забезпечення конкретних рішень кожного з рівнянь системи. В дійсності тут існують великі проблеми в специфікації відповідних рівнянь точними термінами та в зборі даних такого великого об’єму. Можна зазначити й те, що система Вальраса має яскраво виражений статичний характер: стан рівноваги на всіх ринках, обумовлений даними перевагами споживачів, даною кількістю виробничих ресурсів і фіксованими виробничими коефіцієнтами, встановлюється на певний момент. Дж. Хікс, лауреат Нобелівської премії, відмічає, що Л. Вальрас «не підійшов до законів формування змін його системи загальної рівноваги. Він міг сформулювати умови, які торкаються цін, встановлених з урахуванням даних ресурсів і даних переваг, але він не пояснив, що станеться, коли смаки чи ресурси зміняться». Однак наявність цих проблем не означає приниження важливості внеску Л.Вальраса у розвиток економічної теорії. На відміну від А. Маршалла, Л. Вальрас все ж продемонстрував здатність аналізувати складну економічну проблему саме з допомогою математичного інструментарію. Більше того, він зумів показати, що рівновага домогосподарств і ринків споживчих товарів узгоджується з рівновагою фірм і ринків факторів виробництва. Подальші пошуки економічно змістовного вирішення цієї проблеми призвели до серйозних позитивних нововведень у методах економічного аналізу.Таким чином, теорія Л. Вальраса — це теорія економічної статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних коливань, технічних нововведень.
На відміну від інших теоретиків математичної школи Вільфредо Парето (1848—1923) відкриває причинно-наслідкові зв’язки в економіці, визначаючи виключно функціональні залежності, які полягають у визначенні кількісних пропорцій між економічними показниками у працях «Курс політичної економії» (1898), «Вчення політичної економії» (1906), «Трактат із загальної соціології» (1916). Парето реформував індивідуальну функцію корисності Джевонса-Вальраса і замінив її порядковою функцією переваг.
Він вважав, що гранична корисність не підлягає кількісному виміру. Споживач може визначити, чи приносить йому дана комбінація благ меншу, більшу чи таку ж величину корисності у порівнянні з іншою комбінацією цих благ. Однакові за порядком набори описує крива байдужості. Вчений виводить п’ять умов, які характеризують стан загальної економічної рівноваги (рис. 9.2):
- врівноважені за цінами граничні корисності рівні для всіх суб’єктів;
- для будь-якого суб’єкта сума доходів дорівнює сумі витрат;
- кількість товарів до встановлення рівноваги і після неї однакова;
- ціни товарів дорівнюють витратам виробництва;
- запас виробничих благ є величина дана і використовується повністю.
Рис. 9.2. Умови загальної економічної рівноваги за В. Парето
Парето доповнив модель Вальраса твердженням, що існує рівновага не лише між сукупним попитом та сукупною пропозицією, але й рівнем добробуту двох або більше учасників ринкових відносин. Це дало змогу сформулювати ринок, на якому збалансований не лише обмін, але й зростає добробут всіх його учасників.
В. Парето відійшов від кардиналістської (кількісної) концепції маржиналізму і здійснив перехід до ординалістської (порядкової) концепції. Парето сформулював критерій ефективного розподілу ресурсів, який увійшов в історію економічної думки як оптимум Парето. Парето- ефективним є такий стан економіки, за якого неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б однієї особи, не погіршуючи при цьому становище іншого члена суспільства. Також В. Парето створив теорію конкуренції еліт, відповідно до якої кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов’язаних із політичним суперництвом.
Подальший розвиток теорія еліт отримала в працях німецького політолога Роберта Міхельса (1876—1939), який вважав, що демократія як форма управління державою є неприйнятною, оскільки існує комплекс тенденцій, що протидіють її здійсненню. При цьому неминучим результатом кожної демократії, незалежно від її історичних форм та соціальної основи, є олігархія. Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.
Слід також відмітити внесок видатного українського економіста Євгена Євгеновича Слуцького (1880—1948), який започаткував такі відгалуження економетрії, як теорія поведінки споживача і аналіз числових рядів, завдяки чому звільнив функцію корисності від чисто суб’єктивного трактування, від розповсюдженого на той час уявлення про можливість визначення мірою корисності благ. У 1915 р. Є.Слуцький опублікував в італійському журналі працю «До теорії збалансованого бюджету споживача», в якій поставив під сумнів гедоністичну концепцію маржиналізму.
Застосувавши ординалістський підхід (пізніше його використовували такі видатні економісти, як Дж. Хікс, Р. Аллен, П. Самуельсон), Є. Слуцький сформулював корисність у вигляді чисто емпіричного поняття, зв’язав цю функцію з рухом цін і доходів. Використавши категорію «віддання переваг споживачам», він зробив вдалу спробу звільнити функцію корисності від суто суб’єктивного трактування, переніс акцент із безперспективної у методологічному плані проблеми визначення міри корисності благ на проблему порівняння відносних рівнів корисностей різних благ. Таким чином, був зроблений серйозний крок у напрямі звільнення теорії попиту і пропозиції від жорсткої прив’язки до поняття «суб’єктивна цінність», поєднання аналізу функції корисності з грошовими доходами і споживчим бюджетом.
9.5.