3. Неоліберальний (консервативний) напрям сучасної економічної теорії

Сутність поняття “неолібералізм”

Виникнення та розвиток кейнсіанської теорії в 30х роках ХХст. завдали відчутного удару по ідеях класичної і неокласичної шкіл політичної економії.

Сучасний економічний неолібералізм, який зближується за своїм змістом з поняттями економічний “консерватизм” і “неокласика”, починає протистояти поняттю “сучасний економічний лібералізм”; проте він має міцне спільне коріння зі “старим”, або “традиційним економічним лібералізмом”, що був стрижнем класичної політичної економії ХVІІІ – ХІХ ст.

Під термінологічне визначення “неоліберальна” підпадає декілька шкіл сучасної економічної теорії, найбільш відомими з яких в Європі є лондонська, фрайбурзька та паризька. Лондонська школа

Ця школа є тісно пов‘язаною з ім‘ям лауреата Нобелівської премії Фрідріха фон Хайєка (1899-1992), який переїхав до Лондона в 1931 році (останній період свого життя й досліджень в області економічної теорії він провів в США).

Головною в його методології досліджень була ідея “спонтанного порядку”, який встановлюється на засадах індивідуальної свободи стихійно. Спонтанний порядок може стати можливим за двох умов: (1) відмови від привласнення чужого; (2) виконання добровільно взятих на себе зобов‘язань.

Однією з визначальних умов досягнення спонтанного економічного порядку Хайєк вважає право максимальної свободи людини. Цю тезу він обстоював в таких працях як “Дорога до рабства”(1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1960), “Закон, законодавство і свобода” (1973–1979) та інших.

Хайєк виступав проти монополізації виробництва, але вважав, що за умов забезпечення економічного індивідуалізму монополії можна підкорити загальним правилам конкурентної боротьби, яка зробить монополії корисними для суспільства.

Економічної свободи і конкуренції можна досягти за умови впровадження і захисту системи приватної власності. Це, на переконання Хайєка, має бути основною функцією держави, разом із захистом свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку.

Соціальна справедливість трактується Хайеком не більш як моральна категорія. Вона можлива тільки в “примусовій” економіці і є несумісною і шкідливою для розбудови вільної ринкової економіки, тому що деформує ринкову інформацію, зазіхає на економічну свободу і провокує адміністративне свавілля. Людина має сама забезпечувати свій економічний і соціальний добробут, тому держава повинна облишити питання соціального страхування, освіти, охорони здоров‘я, регулювання комунальних тарифів та рівня цін. Щоправда, Хайєк допускав пенсії по старості та допомогу безробітним.

Хайєк виступав за скасування монополії держави на емісію грошей, допускаючи випуск своїх власних грошей кожним комерційним банком та конкуренцію й виживання тієї валюти, яка витримає конкуренцію як така, що найкраще буде виконувати всі функції грошей.

Хайєк також розробив теорію ділового циклу, в основу якого поклав інвестиції. Він стверджував, що інвестиційну політику бізнесменів визначає саме грошовий чинник. На його переконання, багатовалютна грошова система здатна бути регулятором інвестиційної діяльності, сприятиме пом‘якшенню коливань інвестиційної діяльності, яка суттєво залежить від такого неринкового фактора, як державна політика. Запорукою ефективної економіки Хайек вважає розрив зв‘язку між фіскальною і грошовою політикою, незалежність бюджетних витрат і грошової маси. Він закликав відібрати у держави право емісії грошей та регулювання грошових ринків.

Державі Хайєк залишає лише законодавчу, виховну та деякі інші інституціональні функції, тобто все те, що буде сприяти кращій дії ринкових механізмів. Соціальні функції держави зводяться до мінімуму і визначаються витратною частиною бюджету.

Враховуючи абсолютизацію Хайєком можливостей ринку, його теорія вважається одним з радикальних варіантів неоліберальної тенденції в сучасній економічній теорії, з якою можна зрівняти хіба що лібертаріанську концепцію в США.

Фрайбурзька школа

Дана школа виникла в Німеччині і сформувалась навколо професора політичної економії однойменного університету Вальтера Ойкена (1891-1950). Серед представників даної школи були також Олександр Рюстов, Вільгельм Рьопке, Арнольд Мюллер-Армак та інші.

Широкого поширення ідеї цієї школи набули після другої світової війни. Більш того, ними керувалися вищі німецькі урядовці при розробці і реалізації відповідної економічної політики. Неолібералізм фрайбурзької школи спирався на декілька основних теорій: (1) ідеальних типів господарських систем, (2) соціального ринкового господарства та (3) сформованого суспільства. Теорія ідеальних типів господарських систем відкидала марксистське положення про визначальний характер форми власності на засоби виробництва.

В.Ойкен виділив дві “ідеально типові системи господарювання” – (1)систему “безобмінного господарства, що управляється з центру” і (2) систему “мінового господарювання”. В.Рьопке назвав ці дві системи ринковою і тоталітарною (командно – адміністративною).

Ринкова система, або мінове господарство означає всеохоплюючий товарний обіг, наявність конкуренції, широке використання грошей. Головним координуючим механізмом, що узгоджує економічну поведінку суб‘єктів господарювання, виступає ринок, який є фундаментом відкритості господарської діяльності, гарантом встановлення вільного “царства економічної свободи”.

Тоталітарна система представляє собою жорстко регламентовану економіку, яка має єдиний для всіх суб‘єктів господарювання план, тобто головний координуючий механізм, і яка управляється із центра командами і наказами, що є обов‘язковими для виконання. Позаекономічний примусовий характер централізованого регулювання не залишає місця для ініціативи і стимулів до ефективної праці. Господарство за умов такої системи є закритим, позбавленим свободи у всіх її проявах. До тоталітарних економічних систем В.Ойкен і В.Рьопке відносили первісне суспільство, держави епохи рабовласництва і феодалізму, економіки фашистських і планових соціалістичних режимів. Крім того, серед вищеперерахованих економік в одну групу виділялись системи з приватною формою власності (рабовласницька, феодальна, фашистська) і з колективною (державною) формою власності. При цьому підкреслювалось, що в чистому вигляді обидві системи існують тільки теоретично, ідеально, але в змішаній формі вони утворюють певний конкретний господарський порядок. Пронизуючи всі історичні епохи, обидва типи господарських систем в кожному конкретному випадку утворюють різні комбінації елементів обох систем, тобто якісно різний конкретний господарський порядок.

Враховуючи ці теоретичні положення, Ойкен, Рьопке та інші німецькі неоліберали висунули завдання розробити такий природний господарський порядок, який би найкраще влаштував потреби людей, їх прагнення до соціальної справедливості, тому що тоталітарне господарство, на їх погляд, не здатне реалізувати таке прагнення. Але й капіталістичне господарство, у тому вигляді, яке вони спостерігали в середині ХХ ст., теж здавалось їм неспроможним досягти високої мети через переродження ринкової економіки в монополістичну. Звідси й пошук середнього шляху між капіталізмом і соціалізмом. Таким шляхом мала стати альтернатива під назвою “соціальне ринкове господарство”. Теорія соціального ринкового господарства так визначала його суть: господарство, де принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. Іншими словами, соціальне ринкове господарство – це шлях до економічного гуманізму.

Основними засадами соціального ринкового господарства німецькі неоліберали визначали такі:

· конкурентний лад, що ґрунтується на приватній власності на засоби виробництва;

· ринок є головним координуючим механізмом і регулятором громадського життя;

· головними дійовими особами в економіці мають бути домогосподарства, промислові, сільськогосподарські, банківські, торгові та інші суб‘єкти господарювання;

· свобода всіх ділових угод, право підприємств без будь-яких обмежень продавати товари і купувати економічні ресурси;

· повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

Німецькі неоліберали не закликали повернутись до принципів вільної конкуренції, які обстоювали представники старого лібералізму класичної школи. Вони виступали за державне регулювання економіки, але не шляхом широкомасштабного і прямого втручання, а через створення умов для заохочення і підтримки конкуренції, а також запобіганням монополізації економіки. Для цього вони передбачали: (1) розробку й прийняття законів, які б брали під контроль монополії і олігополії, давали можливість розвитку конкуренції, (2) контроль за розподілом національного доходу для недопущення надмірного майнового і соціального розшарування суспільства, (3) активну політику по забезпеченню сприятливої ринкової кон‘юнктури задля підтримки високої зайнятості, стабілізації рівня цін, досягнення ефективної економічної рівноваги і активного платіжного балансу, (4) залучення широких мас населення до володіння акціями та іншими формами власності.

Можна стверджувати, що у великій мірі ці теоретичні рекомендації лягли в основу економічної політики ФРН 60-х років ХХст. Л.Ерхард, який в той час очолював німецький уряд, аналізуючи тодішнє “соціальне ринкове господарство” ФРН, стверджував, що країна прямує до “сформованого суспільства”.

Теорія “сформованого суспільства” є своєрідним продовженням теорії “соціального розвитку”. Найбільший внесок в розробку теорії “сформованого суспільства” зробив Л.Ерхард. Згідно з даною теорією, людська цивілізація в ХІХ – ХХ ст. пройшла три етапи свого розвитку:

- перший етап – це класове суспільство ХІХ ст., для якого характерними були соціальні конфлікти між працею і капіталом;

- другий етап, представлений “плюралістичним суспільством спілок і союзів”, яке формується після Першої світової війни. Воно характеризується подоланням класової непримиренності, об‘єднанням найманих працівників в профспілки, а підприємців - в союзи. При цьому економічна боротьба за більшу долю в національному доході триває;

- третій етап – це “сформоване суспільство” 60–х років, якому притаманна гармонія економічних інтересів всіх соціальних груп.

Розробники теорії “сформованого суспільства” характеризують його як співтовариство, в якому всі суб‘єкти господарювання взаємно обмінюються послугами на основі широко розвинутого і поглибленого поділу праці, що й зумовлює економічну взаємозалежність людей, підприємств, галузей і секторів економіки. При цьому на авансцену виходить підприємець, який бере на себе велику відповідальність за забезпечення добробуту нації.

Велика роль відводиться соціальній політиці держави, яка фінансує соціальні послуги, щоправда, в тих розумних розмірах, які забезпечують баланс між економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Характер і масштаби державного регулювання економіки у німецьких неолібералів можна передати відомою тезою Л.Ерхарда: “Конкуренція скрізь, де можливо, регулювання – там, де необхідно”. Неоліберали фрайбурзької школи вбачали підвищення ролі держави в таких сферах, як структурна політика, антициклічне регулювання, забезпечення швидких темпів економічного зростання, економічне програмування.

Паризька школа

Ця школа бере свій початок у працях видатного французького вченого Жана–Леона Рюефа ( 1896–1979). Свою економічну творчість він починав як відданий прихильник ідеї ортодоксального лібералізму класиків і неокласиків, обстоюючи концепцію повного невтручання держави в господарську діяльність і критикуючи вчення Дж. М. Кейнса.

Проте, починаючи з кінця 30-х років ХХ ст. його погляди суттєво змінюються і він починає висловлюватись за “допустиме втручання держави в економіку”, за певне поєднання традиційного лібералізму з регулюванням заради досягнення більш оптимального “соціального порядку”. Рюеф допускає активне державне регулювання механізму ринкового ціноутворення, індикативне планування для досягнення економічної рівноваги.

Відомими представниками французького неолібералізму стали також Раймон Барр та Моріс Алле (Нобелівська премія 1988 р.).

Вони обстоюють незначне державне регулювання економіки, тому що надмірний дирижизм спричиняє нераціональний розподіл й велику витратність ресурсів, обмеження економічної свободи. Разом з тим, вони визнають необхідність контролю над монополіями й соціальною сферою з боку держави. М. Алле, наприклад, в якості соціального ідеалу вбачає “конкурентне планування”, яке базується на поєднанні державного програмування економіки, з одного боку, і конкуренції приватних фірм – з іншого.

В 70-80-х роках ХХ ст. сформувалась нова французька (паризька школа). Хоча її представники і знаходились під відчутним впливом Ж.Л. Рюефа, М. Алле та Р.Барра, вони, тим не менш, почали ратувати за значне обмеження втручання держави в економічні процеси. Можна стверджувати, що не без ідейного впливу нової генерації паризьких неолібералів в 80-90-х роках ХХ ст. у Франції суттєво зменшився вплив планування і програмування на вітчизняну економіку і зросла роль інструментів ринкового конкурентного механізму. Неолібералізм у Франції двох останніх десятиліть став теоретичним фундаментом офіційної економічної політики, особливо після обрання Жака Ширака на пост президента французької республіки. Його переобрання на другий термін у травні 2002 року, а також перемога наступного президента Саркозі в травні 2007 року та правих на парламентських виборах в червні 2007 р. означає продовження неоліберального курсу.

Чиказька школа

Це поняття застосовується відносно таких економістів, як М. Фрідмен, Ф. Найт, Т. В. Шульц, Дж. Стіглер (всі працювали в Чиказькому університеті), які розділяли наступні принципи:

- недоречність пошуку і визначення поняття вартості;

- неокласична теорія цін дає точні пояснення щодо того, як працює економічна система;

- функціонування вільних конкурентних ринків – це найкращий шлях розв‘язання проблеми розподілу економічних ресурсів;

- головним методом теоретичного дослідження та економічної політики має бути монетаризм.

Виходячи з цих принципів, всі представники чиказької школи виступали за обмежене втручання держави в економічне життя.

Останній за порядком (четвертий) принцип за своїм місцем і значенням вийшов на перший план, тому нерідко термін “монетаризм” вживають замість поняття “чиказька школа”, підмінюють останнє поняттям “монетарна (монетаристська) школа”.

Сам термін “монетаризм” запровадив в історико-економічну літературу в 1968 р. Карл Бруннер. Монетаризм виступив як одна з перших і найрішучіших антитез кейнсіанству, тому його на противагу “кейнсіанській революції” називають “неокласичною контрреволюцією”. Можна також зустріти трактування доктрини чиказької школи як “новий монетаризм”, тому що у широкому смислі монетаризм (від слова “гроші”) – це цілий ряд економічних концепцій, в яких грошам відводиться головна роль в поясненні макроекономічних процесів та формуванні грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу як засобу регулювання економіки держави в цілому.

Монетаризм чиказької школи був не тільки чистою економічною доктриною, якими були монетарні концепції попередніх часів; його почали активно застосовувати на практиці в рамках економічної політики США (особливо в період президентства Р. Рейгана), Великої Британії (тетчеризм) та інших розвинених країн. В основі сучасної монетаристської доктрини і економічної політики лежить кількісна теорія грошей, яка почала оформлятись у певну систему ще у XVII ст. Ранні монетаристи стверджували, що рівень товарних цін перебуває у прямій залежності від кількості грошей в обігу.

Спираючись на це положення, монетаристи чиказької школи різко виступили проти кейнсіанських методів державного втручання в економіку, пропонуючи свої суто монетарні механізми регулювання макроекономічних процесів, зокрема політику регулювання грошової маси. Критикуючи кейнсіанців, монетаристи наполягали на перебудові бюджетного механізму, відмові від фіскальних інструментів впливу на ділову активність, різкому скороченні бюджетних витрат, невтручанні у певні сфери господарства, зменшенні правової регламентації господарської діяльності, рішучій приватизації окремих галузей економіки, скороченні соціальної інфраструктури та соціальних програм. Стабільне і довгострокове розширене відтворення в сучасних ринкових економіках монетаристи пов’язують зі сталим планованим приростом грошової маси в обігу. Вони стверджували, що попит на гроші постійно зростає, в той час як пропозиція грошей є нестабільною, залежною від багатьох суб’єктивних чинників. Тому монетаристи, зокрема М. Фрідмен, обстоюють законодавче регулювання центральним банком пропозиції грошей (прирощення річного обсягу грошової маси на 3-5%), що згладить коливання ділової активності, зробить її стабільно зростаючою, позбавить економіку шоків інфляції та безробіття (яке матиме природний рівень).

Професор чиказького університету Роберт Лукас (нобелівська премія з економіки 1995 року) кинув виклик панувавшим до 70-х років ХХ ст. економічним теоріям, в яких вчені і урядовці, що відповідали за формування економічної політики держави, моделювали очікування так, начебто вони базуються на минулому. Наприклад, звичайною і поширеною була практика визначати рівень інфляції наступного року на основі середньозваженого показника рівнів інфляції минулих і поточного років. Заперечуючи цьому, Роберт Лукас, в унісон з іншим американським економістом Джоном Мутом, стверджував, що коли уряди змінюють свою економічну політику, очікування також міняються, тому й дії основних діючих осіб економіки можуть бути не такими, які передбачались цими урядами.

Ця ідея мала у Лукаса широке застосування, але найбільш відомими прикладами слід вважати її використання стосовно монетарної політики. До 1970-х років уряди вважали, що вони можуть “купити” нижчі рівні безробіття ціною трохи більшої інфляції. Цю тезу відчайдушно критикував М. Фрідмен. Але Фрідмен будував свою аргументацію на очікуваннях, що стояли на фундаменті минулого. Застосовуючи свою теорію раціональних очікувань, Лукас спростував цей аргумент.

У відповідності з теорією раціональних очікувань, короткотермінова інфляційна монетарна політика призведе до швидкого зростання робочих місць тільки тому, що фірми будуть введені в оману – вони почнуть думати, що зросші ціни, які вони можуть правити за свої товари, сигналізують про більший попит на їх продукцію. Насправді це просто сигналізує про підвищення загального рівня цін. В довгостроковому періоді, згідно з теорією раціональних очікувань, між інфляцією і безробіттям не може бути компроміса, тому що не можна дурити людей весь час. Вони вчаться на своїх помилках. Як тільки люди бачать, що інфляція зросла, вони будуть знати, що безробіття повернеться до свого попереднього рівня.

Теорія раціональних очікувань породжує чимало питань. Як очікування формуються? Коли ми маємо вірити уряду? Що складає ефективну інформацію? Як економічні моделі враховують обмежені здібності пересічних громадян, як розуміти механізм функціонування складних економічних систем? Автори теорії раціональних очікувань вірять, що підприємці, робітники, споживачі непогано розуміють, як функціонує економіка, і мають можливість використовувати наявну інформацію для прийняття рішень, що найбільше відповідають їх приватним інтересам.

Теорія раціональних очікувань асоціюється ще з такою назвою - нова класична економічна теорія. Це зумовлено тим, що вона виходить з припущення про високий ступінь конкуренції на всіх ринках. Нова теорія не тільки стверджує про те, що ставки зарплатні і ціни є гнучкими і в плані зростання, і в плані зниження. Вона пішла далі, припускаючи, що нова інформація швидко позначається на кривих попиту і пропозиції кожного з ринків, а тому рівноважні ціни й обсяги виробництва швидко пристосовуються до нових ситуацій (змін технології), ринковим потрясінням (посуха чи крах міжнародного нафтового картеля) або до змін урядової політики (раптовий перехід від політики дорогих до політики дешевих грошей). Ціни на товари і ресурси є високоеластичними і швидко змінюються, коли споживачі, підприємці та власники ресурсів змінюють економічну поведінку, отримуючи нову інформацію.