Нова історична школа (Г. Шмоллер, Л. Брентано, К.Бюхер). Теорії державного регулювання економіки

Продовження і розвиток ідеї «історичного методу» зафіксовані уже в другій половині XIX ст. у працях групи німецьких економістів, які отримали назву нової, чи молодої історичної школи.

Щоб зрозуміти різницю між двома цими школами, нагадаємо: для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосе­реджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як не­обхідна умова економічного розвитку, а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними).

Слід також згадати, що концептуальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства — це сума добробуту індивідів. Історична шко­ла виходить із цілком протилежного, вважаючи індивідуальний добро­бут похідним від загальносуспільного.

Вони виходили з того, що:

- політична економія є наукою про соціальне господарство;

- детермінантою економічного розвитку є соціальне середовище, його стан;

- формування сприятливого соціального середовища — функція держави;

- сприятливе соціальне середовище — це таке, що базується на со­ціальній справедливості;

- розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно за­лежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише еконо­мічною справедливістю, що встановлюється в результаті конкурентної боротьби, як це було в класиків;

- можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, пом’як­шувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу;

- основою реформування є цілеспрямована політика держави, відо­бражена в правових актах.

Основу таких підходів було закладено ще представниками старої іс­торичної школи. Проте в їхніх працях не тільки не пропонувалося кон­кретних заходів з реформування суспільства, а й навіть не надавалося пріоритетного значення трансформації соціального середовища, в яко­му відбуваються економічні процеси. Навпаки, усі автори нової істори­чної школи вважали принциповою саме цю проблему. Але зміст прак­тичних рекомендацій у них був різний.

Отже, зосереджуючи увагу на тому, що представники нової істори­чної школи виступали за еволюційний і реформістський шлях розвитку суспільства, що його мала забезпечити держава через свою політику, і вважали, що реформування має починатися з соціальної сфери і базува­тись на принципі примирення економічної свободи та суспільного по­рядку, — необхідно ознайомитись із конкретним змістом пропозицій, тобто з тим, як ці автори розуміли соціальні реформи.

Це важливо ще й тому, що теорії представників історичної школи дуже добре відображали характер процесів, які відбувались у тогочас­них суспільствах. Вони доводили, що впертий консерватизм призво­дить до революцій, тоді як державна політика може бути гнучкою і за­безпечувати класовий мир (ця теза і була відмінною ознакою так званого катедер-соціалізму).

Серед представників нової історичної школи виділяють Густава Шмоллера (1838—1917), Карла Бюхера (1847—1930), Луї Брентано (1844—1931). Сприйнявши основний постулат «істориків» про специ­фіку історичного шляху кожної нації, вони довели його до повного за­перечення яких-небудь закономірностей у суспільному розвитку. На­віть в історії окремої країни важко, на їхню думку, визначити якусь спільну траєкторію руху, до якої зводиться еволюція різних господар­ських форм і інститутів.

Специфіка настільки велика, що завдання дослідника повинно полягати в якомога докладнішому описі виникнення, розвитку і видозмін цих інсти­тутів. Вони зібрали й обробили великий і коштовний фактичний і статис­тичний матеріал з історії окремих господарських установ: середньовічних ремісничих цехів і купецьких гільдій, фінансових організацій окремих держав і навіть міст Німеччини.

Особливістю їхнього підходу було те, що історію господарства вони розглядали не тільки, і навіть не стільки як історію матеріальної куль­тури, а скоріше як рух духовних цінностей: поглядів, звичаїв, етичних установок, релігійних уявлень. Густав Шмоллер (1838—1917), напри­клад, уявляє народне господарство як деякий «психофізичний апарат», у якому концентрується дух нації. Найбільш повним виразником цього духу є держава. Свої ідеї він виклав в працях «Основи загального вчен­ня про народне господарство» (1872), «Народне господарство, наука про народне господарство та її методи» (1897).

Ставлення до держави як до найважливішого інституту господарсь­кої життя, який виконує значні економічні функції, — характерна риса історичної школи в обох її поколіннях. Але якщо стара історична школа пов’язувала з державою головним чином надії на заступництво націо­нальної промисловості і захист від іноземної конкуренції, то молода школа бачила в ньому втілення національної єдності і згоди, які необ­хідні для економічного процвітання і соціальної гармонії. Держава пок­ликана вирішувати важливі соціальні завдання: покровительство освіті, охороні здоров’я, надавати допомогу непрацездатним, спираючись при цьому на профспілки, кооперативи, каси взаємодопомоги. Підвищена увага до соціальних проблем з боку деяких представників нової істори­чної школи дала підставу зблизити їх позиції із соціалістичними ідеями.

Історична школа, безумовно, внесла важливий елемент новизни в економічні дослідження:

• нею був обґрунтований і застосований принцип історизму, що до­зволило глянути на економічний процес у динаміці, розвитку і знайти такі його риси й особливості, які зовсім не помітні у статичному стані;

• «історики» наповнили економічний процес конкретним змістом, уявивши його як рух реальних господарських форм і інститутів;

• завдяки їхнім дослідженням стало очевидним, що економічне життя набагато багатше і змістовніше від тих абстрактних схем, у які намагалася укласти його класична школа;

• господарське життя пояснювалось в тісному взаємозв’язку еконо­міки, етики та психології.

Але не менш очевидним було й інше: не можна зрозуміти економі­ку, обмежуючись лише описом процесів, які відбувалися. Крізь строка­тість національних особливостей і історичних обставин чітко просту­пають загальні закономірності, виявленням яких і повинна займатися теоретична економія. Метод логічної абстракції й історичний метод не виключають, а доповнюють один одного, їхній синтез знайшов втілен­ня в дослідженнях видатних економістів наступних поколінь і став од­ним з найважливіших принципів сучасного наукового аналізу.

Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон його наукових інтересів свідчить «Конспект з істо­ричних досліджень», який вийшов у світ у двох томах у 1900 і 1904 рр. У цій праці Шмоллер розглядав фізичні, етичні та юридичні основи по­літичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвіт­лював питання технічного прогресу і його значення для економіки, ри­нкові відносини, широке коло соціальних проблем.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано (1844—1931). Найвідоміші його праці — це «Про відношення заробітної плати і робочого часу до продуктивності праці» (1877), «Класична політична економія» (1888), «Етика і народне господарство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано нада­вав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення», по­рівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ. Факти­чно Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення.

Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівнова­ги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робіт­никам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспіл­ки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.

На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського на­пряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом’якшення соціального протистояння в суспільстві.

Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов в історію економічної науки як один з ідеологів таких об’єднань, як картелі, вбачаючи в них найваж­ливіший засіб стабілізації економіки, тобто усунення криз, безробіття. На його погляд, «картелі — це спілки виробників, які бажають плано­мірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знеці­нення капіталу, безробіття та голодування». Прибуток Брентано ви­значав як надлишок вартості нового продукту, який виникає в ньому через поєднання всіх елементів виробництва, понад вартість цих еле­ментів до їхнього поєднання. Таким чином, він ототожнював прибу­ток із підприємницьким доходом, із винагородою підприємцеві за йо­го «творчий дух».

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи, зокрема Карл Бюхер (1847—1930) — ав­тор відомого твору «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи.

З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економі­чної історії людства, яка включала три види господарств:

> замкнуте домашнє господарство (без обміну);

> міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача);

> народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача).

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, у нього є обмін.

Ще одним внеском Бюхера в економічну теорію є його власна кла­сифікація форм і стадій розвитку промисловості:

• перша стадія зв’язується з домашнім, замкнутим виробництвом;

• друга — з працею ремісника на замовлення;

• третя — з працею ремісника на вільний ринок;

• четверта — з домашнім виробництвом для скупника;

• п’ята — з великим фабричним виробництвом.

К.Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне тракту­вання суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядку­вання промислового капіталу позичковому. Бюхер одним з перших пі­дмітив все зростаючу роль позичкового капіталу, до якого він відносив і банківський, і акціонерний капітал. За Блюхером, під владу позичко­вого капіталіста підпадають у рівній мірі підприємці, земельні власни­ки, торговці і робітники.

Проблеми статистики, аграрних відносин, теорію грошей розглядав представник нової історичної школи Георг Фрідріх Кияни (1842— 1926), який вважається засновником стразбурської школи аграрної іс­торії. У своїх історичних дослідженнях він основну увагу приділяв ана­лізу правових понять.

8.5.