Особливості сучасного інституціоналізму

На межі XIX і XX століть склалися такі конкретно-історичні умови, під впливом яких США перетворились у найбільш багату й розвинену в соціально-економічному плані країну світу. Саме у США вперше у найбільш гострій формі постали проблеми, пов’язані із захоплюючим процесом переходу від економіки вільної конкуренції до переважно монополістичної.

На початку XX ст. учені-економісти США, активізувавши ана­ліз посилення монополістичних тенденцій в економіці й сприяючи «антитрсстовській» політиці власної країни, отримали статус лідера концепцій соціального контролю над економікою. їх теорії стали початком нового напряму економічної думки, який тепер прийнято називати соціально-інституціональним, або просто інституціоналі­змом. Проте на початку XX ст. процес модифікації економіки віль­ної конкуренції у монополістичну значно прискорився на європей­ському континенті, де ідеї економічного лібералізму, що проголошували повну свободу торгівлі (фритредерство) і ринків, та інші положення про невтручання держави в економіку перестали, так само, як і в США, відповідати реальній дійсності.

Наслідком посилення монополістичної організації бізнесу й го­сподарського життя стала світова економічна криза 1929—1933 рр.

У цих умовах відомий «закон ринків» Ж.-Б. Сея, на який більше 100 років опирались представники «чисто економічної теорії» (спочатку класики, а потім маржиналісти), втратив свою привабли­вість. Недосконала конкуренція услід за інституціоналізмом стала предметом дослідження неокласиків. До того ж, як з’ясувалося піз­ніше, проблеми недосконалого ринку, представленого монополізо­ваними структурами господарюючих суб’єктів, майже одночасно розглядали у своїх працях представники неокласичної економічної думки — професор Гарвардського університету Е.

Інституціоналізм — це альтернатива неокласичному напряму економічної теорії. Неокласики виходять із смітіанської тези про досконалість ринкового господарського механізму й саморегулю­вання економіки і не виходять за рамки «чистої економічної нау­ки». Інституціоналісти ж рушійною силою економіки, поряд з ма­теріальними факторами, вважають також духовні, моральні, правові та інші фактори, що розглядаються в історичному контекс­ті. Інакше кажучи, у інституціоналізмі предметом аналізу є еконо­мічні й неекономічні аспекти. При цьому об’єкти дослідження — інститути — не поділяються на первинні чи вторинні і не протиста­вляються один одному [34].

Американський економіст та історик економічної думки Р. Хейлбронер, розмірковуючи про те, що сучасна економічна тео­рія «перетворилась у царицю соціальних наук» і стала єдиною га­луззю «соціальних досліджень, за яку присуджується Нобелівська премія», відносить це насамперед до неокласики. Кажучи ж, що «економічна наука нарешті вийшла за вузькі межі її нинішнього царства — царства виробництва й розподілу — і може тепер заяви­ти про свої права на велику територію, що простягається від сімей­них відносин до спорту, від антропології до державного права», він має, безперечно, на увазі «здобутки» саме інституціоналізму. Щось подібне ми бачимо і в М. Блауга, який вважав, що прагнення інсти- туціоналістів «розширити поле досліджень економічної науки «зу­мовило» інтерес до кібернетики, дослідження операцій, теорії управління, теорії організації і загальної теорії систем» [46].

Ідея синтезу соціологічного та економічного аналізу полягає в основі їх концепцій. Термін «інституціоналізм» (лат. institutio — образ дії, зазвичай напрям) був прийнятий для визначення системи поглядів на суспільство і економіку, в основі якої лежить категорія інституту, що становить кістяк соціально-економічних побудов прихильників цього напряму.

Таким чином, за логікою інституціоналістів, спосіб мислення, словесний символ, звичаї і традиції виступають як першопричина суспільно-економічного розвитку суспільства. Реально існуючі економічні відносини виявляються похідними, подаються як прояв втілених в інститутах звичаїв людей, їх спосіб мислення. Тому еко­номічний лад суспільства в подібних інтерпретаціях постає у спе­цифічному вигляді.

Формулюючи своє розуміння суспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти виходять в основному із зовнішнього, відносно поверхового підходу до цих явищ. Вони, на противагу ортодоксальним марксистам, не визнають визначального впливу відносин власності на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспільства. Відкидаючи ідею про виробни­чі відносини як основу соціально-економічної структури, інститу­ціоналісти сформулювали свій специфічний підхід до вивчення су­спільних явищ, економічного процесу.

Щодо методології інституціоналізм, на думку багатьох дослід­ників, має багато спорідненого з німецькою історичною школою. Так, В. Леонтьев пише, що видатні представники американської економічної думки, такі, як Т. Веблен і У. Мітчелл, «у своїй крити­ці кількісних аналітичних методів в економічній науці продовжили загальну лінію німецької історичної школи. Частково це можна по­яснити тим, що на межі століть вплив німецької школи у США був таким же великим, а можливо, і більш значним, ніж вплив англій­ської» [25].

Потрібно, однак, зазначити, що історизм і врахування факторів соціального середовища для обґрунтування шляхів економічного зростання, хоч і свідчить про подібність методологічних принципів інституціоналізму та історичної науки в Німеччині, але зовсім не означає повної і беззастережної спадкоємності традицій останньої. Тут є декілька причин. По-перше, перебуваючи під теоретичним впливом А. Сміта, німецькі теоретики другої половини XIX ст. по­вністю підтримували юнкерські кола Прусії у їх боротьбі за утвер­дження в Німеччині свободи торгівлі та інших принципів економі­чного лібералізму, включаючи необхідність необмеженої вільної конкуренції підприємців. По-друге, історизм у дослідженнях німе­цької школи проявлявся переважно як утвердження природного ха­рактеру ринкових економічних відносин і підтримка положення про автоматичну рівновагу в економіці упродовж усього розвитку людського суспільства. І, по-третє, у працях представників істо­ричної школи Німеччини не допускалися ніякі натяки на можли­вість реформування економічного життя суспільства на принципах, які обмежують «вільне підприємництво».

Методологія інституціоналістів передбачала:

1) широке використання описово-статистичного методу;

2) історико-генетичний метод;

3) як вихідну та основоположну — категорію інституту (сукуп­ність правових норм, звичаїв, традицій).

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом еко­номічної думки. Він увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон’юнктури ринку попередніх шкіл економічної тео­рії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німе­ччини (для дослідження проблем «соціальної психології» су­спільства).

Подібні судження мав М. Блауг, на думку якого, при спробі ви­значити суть «інституціоналізму» ми виявляємо три суттєві риси в галузі методології:

1) невдоволення високим рівнем абстракції, який притаманний неокласикам, і особливо статичним характером ортодоксальної те­орії ціни;

2) прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспі­льними науками або віра у переваги міждисциплінарного під­ходу;

3) невдоволення недостатнім рівнем емпіризму класичної та неокласичної теорій, заклик до глибоких кількісних дослі­джень.

За деякими оцінками, виникнення інституціонального напряму в економічній думці припадає на час опублікування монографії Т. Веблена «Теорії бездіяльного класу», тобто на 1899 р. Однак враховуючи пізніші не менш значущі публікації Дж. Коммонса і У. Мітчелла, які означали зародження нових течій у рамках інсти­туціоналізму, чітке формування ідей і концепцій цього напряму економічної теорії в єдине ціле припадає все ж таки на 20—30- ті роки XX ст.

Праці названих американських учених та їх послідовників об’єднує антимонопольний напрямок, ідея врахування впливу на економічне зростання усієї сукупності суспільних відносин і необ­хідності державного втручання в економіку. Причому в останній частині можна згадати вимогу посилити «контроль суспільства над бізнесом», винесену Дж. М. Кларком навіть у заголовок своєї од­нойменної книги, виданої ним у 1926 р. Як писав Ф. Хайєк, «якщо монополії у певних сферах неминучі, то кращим є рішення, якому до недавнього часу віддавали перевагу американці, — контроль си­льного керівництва над приватними монополіями. Послідовне про­ведення в життя цієї концепції обіцяє більш позитивні результати, ніж безпосереднє державне управління».

6.2.