Політико-правові вчення західноєвропейського просвітництва

Просвітництво — політична ідеологія, філософія і культура періоду утвердження буржуазних відносин. Просвітництво виникло у XVII ст. в Англії і було пов’язане з творчістю Дж. Локка.

Характерною особливістю державно-правової думки доби Просвіт­ництва є поєднання теорії з практикою. Це стало можливим із поши­ренням практики прийняття конституцій у державах, перших спроб ко­дифікації права, утворення нових буржуазних держав. Саме в цей час відбувалося цілеспрямоване державотворення, визначалися форми державного правління, устрою, сфери компетенції органів влади, стру­ктури політичної системи тощо. На відміну від доби Відродження, про­світницькі концепції по-іншому тлумачили ідеї суспільного договору і природного права.

1. Якщо в теоріях XVI—XVII ст. природне право досліджувалося переважно під кутом зору потреби утвердження однакових для всіх людей прав, виходячи з того, що всі люди, розумні істоти, то в теоріях XVIII ст. природне право тлумачилося вже як діяльність держави від­повідно до правового закону для досягнення мети суспільного договору — свободи і справедливості.

2. У договірних теоріях XVI—XVII ст. основоположною концепці­єю було вивчення держави як своєрідної угоди між правителями (суве­ренами) і їхніми підданими (народом), за якими визнаються взаємні права і обов’язки. Основою договірних теорій XVIII ст. було визнання того, що розумна угода між урядом і народом — це не розмежування прав і обов’язків між підданими і правителями, а прийняття правових законів держави, які регулюють відносини між людьми. Концепцію су­спільного договору було зорієнтовано на встановлення розумних меж втручання держави у приватне життя індивіда і суспільства в цілому.

Найвищого рівня розвитку Просвітництво досягло у Франції напере­додні Великої французької революції. Згодом воно поширилося у Німеч­чині, Іспанії, Італії, серед слов’янських народів, відіграло значну роль у формуванні політико-правових концепцій країн Європи і Америки.

Помітною фігурою французького Просвітництва, одним з авторів но­вої політико-правової ідеології був Вольтер (1694—1778). Його погляди щодо держави і права, викладені у працях «Філософські листи», «Досвід загальної історії про звичаї і дух народів», зводяться до таких ідей:

- по-перше, це ідея рівності людей. Мислитель був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє католицька церква. Він виражав інтереси великої буржуазії, а тому не опікувався проблемами простого народу, вважаючи, що біднота не повинна мати політичних прав.

Мислитель визнавав рівність людей як біологічних істот, але запе­речував рівність соціальну. Він відстоював ідею юридичної рівності в суспільстві, яка передбачала формальну рівність усіх перед законом і можливості набуття всіма людьми однакового статусу громадянина. Але і тут Вольтер проголошував юридичну рівність лише у сфері при­ватного права, заперечуючи можливість її реалізації у сфері права пуб­лічного;

- по-друге, це ідея свободи, під якою Вольтер розумів не свободу су­спільства в цілому, а свободу індивіда. Її основою є свобода слова, ві­росповідання, підприємництва та свобода праці;

- по-третє, це ідея влади. Вольтер як прибічник сильної державної влади розглядав її як засіб захисту від «зазіхань черні» (народу) на вла­сність. У цьому чітко проглядається апологетика філософом інтересів власника. Однак він надавав перевагу не формам управління державою, а принципам реалізації влади, які б забезпечували свободу, законність, право власності;

- по-четверте, Вольтер створив оригінальну концепцію «освіченого абсолютизму». Мислитель переконує, що інститут абсолютної монархії ще не вичерпав своїх можливостей. Він перебуває у кризі, подолати яку можна за умови правління державою високоосвічених, високоморальних монархів.

Деталізованішою була державно-правова концепція видатного юри­ста і політичного діяча Франції Шарля-Луї Монтеск’є (1689—1755), яку він виклав у творах «Перські листи», «Роздуми про причини величі і занепаду римлян», «Про дух законів».

Основні його концепції:

1. На відміну від середньовічних філософів, Ш.Монтеск’є пов’язу­вав виникнення держави з об’єктивними процесами розвитку суспільс­тва. На його думку, держава виникає тоді, коли утверджуються приват­на власність, розподіл багатств, коли індивіди намагаються привласни­ти чуже багатство, що призводить до антагонізму у суспільстві. Окремі особи в суспільстві починають відчувати свою силу і прагнуть оберну­ти благо суспільства на свою користь. У цьому кореняться причини во­рожнечі між окремими особами, війн у суспільстві між народами.

У додержавному суспільстві панувала природна свобода індивіда, що забезпечувалася не силою примусу, а звичаями і традиціями. З пе­реходом до держави така природна свобода втрачається і відновлюєть­ся у новій якості виключно за допомогою законів.

При цьому природна свобода неминуче набуває політичного харак­теру, перебуваючи у постійному зв’язку з правом. Ш.Монтеск’є був пе­реконаний, що майбутнє держави пов’язане з політичною свободою, яка забезпечується поділом влади. На підставі цього твердження він дає визначення держави: держава — це суспільство, в якому діє закон.

Не протиставляючи суспільство і державу, не виділяючи державу в окрему інституцію Ш. Монтеск’є вважає, що найважливішим засобом державної організації суспільства і підтримання порядку в ньому по­винно бути державне законодавство.

2. Як і Вольтер, Ш. Монтеск’є був прихильником теорії природного права, він вважав, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. Люди як розумні істоти можуть самі видавати закони. Але в них є закони, створені не людським розумом, тобто природні за­кони. До основних природних законів він відносив:

а) прагнення людей жити в мирі з такими, як вони самі;

б) потяг однієї людини до іншої (любов, дружба, товариство);

в) прагнення людини добувати собі їжу;

г) колективізм людей, їх намагання жити в суспільстві.

Такі природні закони, на думку філософа, є взірцем абсолютної спра­ведливості. Справедливість історично і логічно передує закону. Намагаю­чись вирішити дилему «право» і «закон», Ш. Монтеск’є вводить у свою теорію «дух законів». Право він розглядає як загальнолюдську цінність. Його метою є свобода, рівність, безпека і щастя всіх людей. Але як тільки люди об’єднуються в суспільство, між ними закінчується рівність і почи­нається ворожнеча. Жити у постійному антагонізмі і протистоянні люди не можуть, а тому встановлюють закони як правила поведінки (позитивні за­кони). У просвітницькому дусі Ш. Монтеск’є вважає, що «людський розум править народами», але пов’язує дію закону не лише з самим розумом, а й з певними природними і географічними факторами:

■ помірний клімат сприяв формуванню таких рис, як хоробрість, войовничість, волелюбність;

■ теплі умови життя породжують людей ледачих, покірних, роз­бещених;

■ родючий ґрунт спонукає людей до постійного його обробітку, а тому люди передають право на управління ними одній особі. Там час­тіше панує монархічна (або деспотична) форма правління;

■ на неродючих землях частіше встановлюється народне, республі­канське правління.

Виходячи з таких міркувань законодавець створює закони не дові­льно, а з урахуванням природних умов, в яких історично сформувався народ. У цьому і полягає дія «духу законів».

3. Основоположною тезою теорії Ш. Монтеск’є є визнання свободи людини-громадянина. Для неї найбільшу небезпеку становить державна влада, а особливо ті умови, що породжують можливість зловживати нею. Свобода людини в державі — це політична свобода. Свобода, мір­кує філософ, є право робити те, що дозволено законами.

4. Об’єднана в державі сила окремих людей є владою. Вона може належати одній особі або кільком людям. Форму правління Ш. Мон- теск’є визначав на підставі того, скільки людей перебуває при владі: це може бути республіка, монархія або деспотія.

За республіканської форми правління влада належить всьому наро­дові або певній кількості сімейств.

Монархія — правління одноособово, на основі закону править мо­нарх.

За деспотії управління державою здійснює теж одна особа, але у своїх діях вона керується не законом, а власним вередуванням.

Аналізуючи названі форми правління, Ш. Монтеск’є віддавав пере­вагу монархії, яка функціонує на основі закону.

Республіку й обмежену законами конституційну монархію Ш. Мон­теск’є вважав поміркованими формами правління. Але політичну свободу в них можна реалізувати тільки за відсутності зловживання владою.

5. Наріжним каменем учення про державу і право Ш. Монтеск’є є його теорія поділу влади. На думку філософа, зловживання владою мо­жна виключити лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принципом поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Мислителі попередніх століть вважали, що поділ влади своєрідно врівноважує суспільні й економічні інтереси певних верств населення. Таке розмежування влади було противагою крайній централізації, нага­дувало про те, що жодний політичний організм не працюватиме злаго­джено, якщо не базуватиметься на взаємоповазі і чесній взаємодії його складових.

На відміну від цих поглядів, Ш. Монтеск’є вперше в історії держав­но-правової думки поділ державної влади пов’язував із конституцією держави. Тим самим він обґрунтував ідею правління не людей, а прав­ління законів, тобто ідею конституційного правління. Відповідно до неї суверен повинен додержуватися не лише природних, а й позитивних законів у державі.

Поділ влади Ш. Монтеск’є об’єднав у систему правових стримувань і противаг, підкреслюючи, що поділ влади забезпечить верховенство закону. Це було новим у доктрині поділу влади. Саме за умови поділу її на законодавчу, судову і виконавчу можливий державний лад, за якого людина додержуватиметься того, що велить закон, і не робитиме того, чого закон не дозволяє.

Концепцію суспільного договору як першооснову об’єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу розробив французький мислитель і письменник Жан-Жак Руссо (1712—1778). Державно-правові погляди він виклав у творах «Про суспільний дого­вір» і «Міркування про походження і основи нерівності між людьми».

На відміну від інших просвітителів, Ж.-Ж.Руссо не апелював до ро­зуму, а ставив на перше місце добру волю, почуття, емоції та пошану. Жан-Жак Руссо розглядав проблему соціальної нерівності, у якій він вбачав джерело і розум. Ці ідеї у книзі «Міркування про походження і основи нерівності між людьми» (1755) Руссо пов’язував виникнення експлуатації з появою приватної власності, яка зруйнувала первісну общину «золотого віку». Він закликав зруйнувати «старий порядок», відкидав політичний деспотизм. Руссо вважав, що усі соціальні приві­леї знаті ґрунтуються на несправедливому розподілі власності та закли­кав до народного повстання.

Основні ідеї вчення Ж.-Ж. Руссо.

1. Питання нерівності людей. Первісний природний стан людей — справедливий стан. Це була доба рівності, свободи, братерства, не було майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Хоч нерівність у природному стані і була, але зумовлювалася виключно фізичними і природними властивостями людей. Із «природ­ного» стану люди поступово перейшли у «суспільний» стан. З нагрома­дженням багатства домінуючою стала приватна власність, а відтак ви­никли соціально-майнова нерівність і гноблення одних індивідів іншими. Надлишки продуктів нагромаджувалися, з’явився обмін, торгі­вля, зростала цивілізація.

Організованість суспільства, робить висновок Ж.-Ж. Руссо, — осно­вна причина нерівності.

Держава, на думку Ж.-Ж. Руссо, стала результатом своєрідної зага­льнолюдської угоди на засадах розуму. Її мета — забезпечити право кожному індивідууму користуватися належною йому власністю.

2. Характеристика громадянського стану людства. У фазу гро­мадянського стану люди вступили, на думку філософа, з виникненням держави. Вона характеризується як доба несправедливості і гноблення. Тому ідеал майбутнього Ж.-Ж. Руссо вбачає у відновленні природного стану, але за умови збереження всіх позитивних досягнень суспільства.

Таке справедливе суспільство мислитель уявляв як організоване співжиття незалежних, вільних, рівноправних людей, які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет. Іншими словами, влада належить народові як корпоративному органу — учаснику суспільного договору.

3. Народний суверенітет. На думку Ж.-Ж. Руссо, суверенітет наро­ду виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Призначення уряду втілювати в життя закони і підтримувати належний правопорядок. У разі невиконання делегованих повноважень уряд волею народу усувався.

Таким чином, у концепції Ж.-Ж. Руссо не було місця будь-якій фо­рмі представницького врядування, тобто законодавчому органу у формі народного представництва. Законодавчу владу, як суверенну державну владу, може і повинен здійснювати сам народ-суверен безпосередньо. Отже, єдино справедливим врядуванням Ж.-Ж. Руссо визнавав пряму демократію, де сувереном і керівником держави є народ. Він сформу­лював основні риси і ознаки народного суверенітету — неподільність і невідчужуваність.

4. Форми правління. Залежно від того, кому народ доручає вико­навчі функції в державі, філософ розрізняв такі форми правління: а) де­мократію; б) аристократію; /монархію.

Ж.-Ж. Руссо вважав «нормальним» політичним устроєм лише рес­публіку, під якою розумів будь-яку державу, яка управляється закона­ми, незалежно від форми правління. Демократична форма правління властива невеликим державам; аристократична — середнім; монархічна — великим.

5. Правова концепція. Розробляючи концепцію права Ж.-Ж. Руссо послідовно проводив ідею свободи. Він розглядав її як природну сут­ність людини, оскільки, завдячуючи свободі, людина відрізняється від тварини, бо природна свобода полягає у незалежності. Від природи лю­дині притаманне добро, вона не має власності, ні від кого і ні від чого не залежить, а отже є вільною.

Таким чином, Ж.-Ж. Руссо певною мірою ідеалізує первіснообщинні родові відносини. В такому суспільстві панувало право рівності віль­них, незалежних індивідів — природне право, яке передувало державі. Встановлені державою закони стали на захист привласненого окремими індивідами майна, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень. Так утворилася «химерна рівність прав», а на­справді — деспотизм і сваволя. Нерівність, що виникла в період пере­ходу від первісної природи до державного суспільства, була прихована декларацією про рівність перед законом.

Своєрідний підхід до розвитку державно-правових уявлень виявили представники французького Просвітництва — так звані матеріалісти- енциклопедисти Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій.

їхні погляди на державу і право стосувалися таких аспектів:

1) вони пропагували ідею поліпшення засад суспільного устрою шляхом освіти монархів і народу;

2) найкращою формою державної організації вони вважали консти­туційну монархію. Монарх править від імені народу і для народу;

3) монархи повинні самі визнати необхідність суспільних перетво­рень шляхом реформ, оскільки забуття цього призводить до революції, а будь-яка революція є згубною і руйнівною для суспільства.

Представником французького Просвітництва був Дені Дідро (1713—1784). Головним об’єктом політико-правових міркувань мисли­теля була природа людини. Як і Ж.-Ж. Руссо, він обґрунтовував рів­ність людей у додержавному суспільстві, виходячи з того, що всі вони керувалися природними законами. Але люди є колективістами за своєю вдачею, прагнуть жити спільно, а тому для задоволення своїх потреб об’єднуються у суспільство. Отже, виникнення держави і появу пози­тивних законів у суспільстві Д. Дідро пов’язує із суспільним догово­ром, який є спільним волевиявленням народу. Метою держави є забез­печення невід’ємних прав громадян і їхнього добробуту.

Допускаючи участь народу в управлінні державними справами, ми­слитель вважав, що право бути обраними до представницьких органів влади повинні мати виключно громадяни, які володіють власністю. Водночас філософ негативно ставився до надмірного багатства, зазна­чаючи, що головна функція держави полягає у наданні допомоги знедо­леним.

Що стосується форми держави, то найкращою є та, яка забезпечує спокійне і стабільне правління. Перевага надавалася монархії, яку об­межував закон і в якій забезпечувалася можливість участі народу в управлінні політичними справами. Значну роль у державі відіграє пра­во. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою за­кону. Всі члени суспільства у своїх обов’язках рівні перед законом.

Своєрідні погляди на державу і право висловив Клод-Адріан Гель- вецій (1715—1771). Конструкцію держави і права він побудував на ви­знанні ролі соціального середовища в житті людини. Він стверджував, що характер людини зумовлений соціальним середовищем, політични­ми і правовими установами.

Держава, на думку К. Гельвеція, — це закономірний продукт суспі­льного розвитку. Вона утворюється для задоволення особистих інте­ресів людей. Саме вони підштовхують людей до укладання суспільного договору і встановлення закону для охорони приватної власності. При­ватну власність покладено в основу суспільного договору.

Як і Д. Дідро, інший мислитель з цієї когорти — Поль-Анрі Голь­бах (1723—1789) — вважав, що з об’єднанням у державу особисті інте­реси людей відіграють визначальну роль.

П. Гольбах, як і Д. Дідро, був прибічником обмеженої монархії, в якій забезпечено участь народу в управлінні державними справами. Але право бути обраними до представницьких органів влади повинні мати тільки власники землі.

Помітний внесок у розвиток новітньої юридичної свідомості Захід­ної Європи зробили представники італійського Просвітництва Дж. Віко і Ч. Беккаріа.

Філософ-просвітитель Джамбаттіста Віко (1668—1744) відомий своєю теорією історичного циклу. Становлення і розвиток держави і права він розглядав не просто як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, її свідомості і діяльності.

Прогрес людства, його розвиток Дж. Віко поділив на три епохи: «епоху Богів», «епоху героїв» та «епоху людей».

Перша епоха була божественна не за власним змістом, а за власти­вою тогочасним людям міфологічною формою осмислення світу.

Держава другої, героїчної епохи — це аристократична республіка, яка зумовлювала відповідні риси законодавства. Закони створювалися на користь правителів, які жорстоко пригнічували підданих. Право ви­ступало як право сили.

У третій — епосі людей — природа людини дістає можливість пов­ного розвитку. Встановлюється громадянське суспільство для всіх лю­дей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними прин­ципами політико-правового життя стають свобода, юридична рівність і загальне благо.

Цій добі притаманний республікансько-демократичний устрій або представницька монархія з достойними людської гідності правами і свободами, які забезпечують народний суверенітет.

Засновником класичної школи в науці кримінального права був іта­лійський юрист, публіцист, прихильник доктрини природного права Чезаре Беккаріа (1738—1794) — автор відомого твору «Про злочини і покарання». Логіка роздумів мислителя зводилася до такого:

• у природному стані люди були вільними, рівними і незалежними, але перебували у стані ворожнечі і свавілля;

• з метою організації спокійного і безпечного життя вони доброві­льно уклали суспільний договір, створивши верховну владу, яку упов­новажили на підставі законів забезпечувати гідне людини життя;

• сподівання людей на краще життя виявилися марними.

Повсюдно запанували насилля і несправедливість, оскільки закони, які запроваджувала верховна влада, захищали інтереси не багатьох. Саме в соціальній нерівності, яку закріплює право власності, криється причина несправедливості і зла.

Ч. Беккаріа запропонував рецепти запобігання злочинності і оздоро­влення суспільства:

1) монархам пропонувалося більше уваги приділяти не власним ам­біціям, а справам своїх підданих;

2) поступово зрівняти всіх громадян у матеріальних умовах життя і моральних вигодах;

3) поширення освіти і поліпшення виховання народу;

4) запровадження мудрих законів, рівність усіх перед законом;

5) необхідність впровадити законність і гарантії прав людини в сус­пільстві.