Розвиток ідей класичної школи в українській політекономії

З розвитком елементів капіталізму в Росії та Україні виникла необ­хідність обґрунтування цього ладу та посилення його переваг. Перши­ми представниками класичної політичної економії в Україні були Я.Козельський і В.Каразін.

Яків Павлович Козельський (1724—1795) був видатним філосо­фом і просвітником, написав такі праці як «Государ і міністр», «Філо­софські пропозиції». У своїх працях він виступає проти феодального ладу і пропонує перейти до буржуазного, змалював програму переходу до ринкової економіки. Досліджував економічні категорії товарного виробництва. Так, працю визначив як джерело багатств суспільства, а не обіг як вважали меркантилісти, причому працю у всіх сферах вироб­ництва. Працю він поділяє на необхідну і додаткову. Критикує меркан­тилістів за їх надмірну прихильність до грошей, і доводить, що багатст­во суспільства створюється в процесі праці. Аналізуючи продуктив­ність праці, Козельський називає шляхи її підвищення за рахунок матеріальних та моральних заохочень.

Я. Козельський дає характеристику власності та визначає її місце в економічній системі, зазначає, що кожна людина має рівні права на власність. При цьому розумів, що приватна власність є джерелом суспі­льної нерівності, проте саме її вважав основою ідеального суспільного ладу. Він дає чітке визначення ринковій економіці як суспільству, що побудовано на вільному обміні товарами, кожен член якого отримує прибуток на основі обміну виробленими продуктами.

Ковельський критикує церковно-релігійне вчення про державу та закони, оскільки, на його переконання, держава і закони є продуктом угоди між людьми, продуктом суспільного договору, а тому можуть змінюватись на користь людей.

Василь Назарович Каразін (1773—1842), один із засновників Хар­ківського університету, критикував кріпосництво, за що був ув’яз­нений. Він виступав за обмеження експлуатації селян поміщиками, вка­зував на переваги найманої праці над примусовою.

Важливу роль у розвитку народного господарства Каразін надавав грошам, грошовому обігу та фінансам. При цьому походження грошей пов’язував лише з дорогоцінними металами: золотом і сріблом. Велику увагу він приділяє сталому курсу грошей, визначаючи причини знеці­нення паперових грошей та пропонуючи заходи щодо зміцнення гро­шової одиниці, впорядкування обігу розмінної монети.

Отже, Козельський і Каразін пропонували ліквідувати феодальний лад, кріпосництво; розглядали аграрні питання, а також перехід до рин­кових відносин. Виходячи з цього, їх вчення можна прирівняти до вчень фізіократів.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — філософ, поет, він був демократом, гуманістом і просвітником. Висловлював свою економічну і філософську думку, критикував гоніння за багатством та інші пороки феодально-кріпосницького суспільства. Особливість поглядів полягає в тому, що він поєднував матеріалістичне з ідеологічним.

Центральне місце у поглядах Сковороди посідала людина і суспі­льне життя. Внутрішню суть людини він трактував як боротьбу доб­ра і зла. Джерело зла він вбачає у соціальній нерівності та несправе­дливості, в розшаруванні суспільства на бідних і багатих. Г.Сковорода критикував всіх, хто був причетний до експлуатації се­лян: церковників, багатіїв, а також і чиновників, та й всю систему управління знизу до верху. Всіх правителів він порівнював з вовка­ми, що правлять у вівчарні. Сковорода дає характеристику всій сис­темі управління, показує, що вона є не чим іншим, як пограбуванням бідняцької частини українського села. У творі «Алфавіт, чи буквар світу» він говорить про визначальну роль праці в діяльності людини та у житті суспільства.

Представником класичної політичної економії в Україні також був Тихон Федорович Степанов (1795—1847), який пропагував ідеї А. Сміта і Д. Рікардо, виступав проти доктрини меркантилізму, кріпос­ництва, проголошував ідеали свободи економічної діяльності. У праці «О теории и практике политической экономии», характеризував пред­мет політекономії як науку про багатство, яке накопичується, розподі­ляється, споживається в суспільстві. Досліджував основні проблеми політекономії, такі як сутність та джерела багатства, природа та праця, продуктивні та непродуктивні класи, капітал та його нагромадження, прибуток тощо.

Аналізуючи питання про походження багатства, наголошував, що праця виступає суб’єктом, а природа — об’єктом його дії (погоджував­ся з Ф. Кене). Т. Степанов вважав, що багатство в цілому складається з природи, праці та капіталу, характеризуючи при цьому знаряддя вироб­ництва за капіталізму як капітал, що застосовується для отримання прибутку. Т. Степанов розумів, що капіталісти отримують надлишок продукту як додаткову вартість, хоч самої категорії «додаткова вар­тість» не розумів. Аналізуючи працю, стверджував, що вона тим про­дуктивніша, чим вільніша від всяких утисків (підтримував теорію А. Сміта і Д. Рікардо) визначав залежність прибутку від заробітної пла­ти. Цими положеннями автор підкреслював, що прибуток є частиною вартості, створеної працею.

Одним з перших серед економістів країни правильно зрозумів мету капіталістичного виробництва — прагнення до збагачення.

Степанов відіграє значну роль у розвитку вітчизняної статистики, розглянувши основні проблеми статистики в праці «Про статистику взагалі» (1831). Він виступає за свободу розвитку товарно-грошових ві­дносин, кредиту, реформування податкової системи.

Іван Васильович Вернадський (1821—1884) — професор політ­економії Московського університету. Закінчив Київський університет, навчався також у Австрії, Німеччині, Англії та Франції. У працях «Пре­дмет политической экономии», «Очерки истории политической эконо­мии» дав наукове визначення предмета політекономії, показав дію еко­номічних законів. Був дослідником в галузі політичної економії,

статистики, митно-тарифної політики, міжнародно-політичних та еко­номічних проблем тогочасної Європи.

«У політичній економії, — писав І. Вернадський, — немає, можли­во, жодного предмета, пояснення якого було б таким важливим, як пот­реби. Як би ви не обмежували їх коло, вони все-таки залишаються в її межах і притому тією межею, до якої, як до центру, тяжітимуть усі ви­сновки науки». І. Вернадський виклав свій погляд на стан вивчення по­треб меркантилістами, фізіократами й А. Смітом, якому й віддав пере­вагу. На основі проведеного аналізу І. Вернадський зробив висновок, що теорію потреб до нього ніхто не викладав ясно, чітко і яскраво. Ва­жливою вимогою у з’ясуванні теорії потреб, на його думку, є включен­ня в об’єкт аналізу суспільства і людини.

Учений зробив усебічний аналіз національних, індивідуальних, ре­гіональних та інших видів потреб, розкрив їх залежність й об’єктивний характер. Він довів, що суспільство повинно не протистояти, а сприяти задоволенню потреб. В інтерпретації потреб економіст відстоював принцип свободи, поглиблюючи класичну економічну теорію у сфері вивчення потреб.

Праця І. Вернадського «Нарис теорії потреб» (1847) була співзвучна з програмними вимогами демократії, слугувала їй певною теоретичною опорою. Водночас вона є свідченням того, що українського економіста можна вважати першодослідником теорії потреб, яка посідає особливе місце в економічній теорії.

І.Вернадський був прихильником невтручання держави в приватну ініціативу, за вільну конкуренцію, характеризував такі економічні кате­горії, як капітал, праця, суспільний поділ праці тощо

Микола Християнович Бунге (1823—1895) — ректор Київського університету (1859—1862 рр. — за призначенням, а 1871—1875 і 1878—1880 рр. — обраний ректором) та міністр фінансів Росії з 1881 по 1886 рр. У працях «Теория капитала», «Курс статистики», «Основи політичної економії» (1870) пропонував максимальний розвиток бур­жуазної приватної ініціативи, вільної конкуренції. М.Бунге стверджу­вав, що завдання політичної економії полягає у вивченні законів капі­талістичного розвитку. На посту міністра фінансів М.Бунге переводить зовнішню політику на підтримку вітчизняного виробника Вперше в іс­торії вітчизняної економіки він використав систему помірно високого мита на імпортні товари. Так, у 1881—1884 рр. мито в Російській імпе­рії складало 19 %, у 1887р. — 28 %, а у 1891-1900-х роках — 33 %. Протекціоністська політика дала можливість відновити втрачені після Кримської війни економічні позиції Росії на світовому ринку.

М. Бунге предметом політекономії вважав так звану корисну робо­ту, яка слугує для задоволення потреб. Завдання політичної економії полягає у вивченні законів капіталістичного розвитку та природного порядку, в якому корисна робота самозростає, обмінюється і розподіля­ється. Корисна робота містить дві складові: силу природи і працю лю­дини, і проявляється для суспільства у формі придатності, створюючи як матеріальні блага, так і послуги. Рушійною силою суспільного роз­витку є намагання людей задовольнити різноманітні потреби, що поро­джує поділ праці та ринковий обмін, умовою якого є конкуренція.

На думку Бунге, цінність потреб створюють у сукупності природа, праця і капітал. Капітал — це нагромаджені предмети споживання, ма­шини, земельна власність тощо.

М. Бунге критикував феодально-кріпосницький лад і вважав, що йо­го потрібно усунути, розчистити шлях для вільного капіталістичного розвитку на основі вільної конкуренції, а держава повинна забезпечува­ти гармонію у суспільстві. Підтримував ідеї економічного лібералізму та фритредерства, зазначав, що вільна торгівля є одним з проявів сво­боди промисловості.

Перехід від капіталізму до соціалізму він вважав стрибком від царс­тва обов’язку, совісті і законності до царства деспотизму і загального рабства. Він стверджував, що у відносини розподілу вступають три класи суспільства: капіталісти, землевласники і робітники, частка дохо­ду кожного з яких визначається суперництвом. Кожен клас є власником відповідного ресурсу: капіталу, природи і праці. Усі ці ресурси ство­рюють цінність, яка, на думку Бунге, є основною категорією політеко­номії. Цінність визначається суб’єктивною оцінкою і реалізується через попит і пропозицію. Саме це твердження Бунге свідчить про те, що він дотримувався теорії маржиналізму.

Послідовником і учнем М. Бунге був професор Київського універ­ситету Дмитро Іванович Піхно (1853—1909). Його праця — «Основи політичної економії» (1899). Завданням політекономії Д.Піхно вважає дослідження економічних законів, яким підпорядковане господарське життя. Предметом політичної економії є вивчення суспільної сторони господарської діяльності. Вчений виділяє чотири методи дослідження політекономії: метод одиничних спостережень, статистичний метод, іс­торичний та дедуктивний методи. Все господарське життя включає три фази: виробництво, розподіл і споживання, а рушійною силою, яка ке­рує тими процесами, є потреби. Піхно виділяє три фактори виробницт­ва: природу працю і капітал, але до них додає ще четвертий — культу­рно-історичні сили народу. Це свідчить про вплив німецької історичної школи на творчість вченого. Аналізуючи обмін, вчений велику увагу приділяє проблемі цінності. Цінність — це результат виробництва, що визначається в обміні і залежить від умов споживання. При цьому вона буває індивідуальною та суспільною. Мінову цінність характеризують два критерії: пропозиція та попит. Ринкові ціни утворюються, або в ре­зультаті індивідуальної оцінки блага, або ринком або законодавчо. Па­нівною формою є процес ринкового ціноутворення.

Вчений не заперечував ролі держави в економіці, але пропонував обмежувати протекціонізм і застосовувати його лише тоді, коли він сприятливий для розвитку народного господарства.

5.8.