Рання класична політекономія: англійська та французька доктрини

Класична політична економія виникає в Англії у XVII ст. Це пов’язано з тим, що саме дана країна першою вступила на шлях ману­фактурного виробництва. Швидкі темпи первісного нагромадження ка­піталу та буржуазна революція створили передумови бурхливого роз­витку промислового виробництва, що, у свою чергу, стимулювало швидке зростання торгівлі та грошового обігу.

У Франції майже до останньої третини XVIII ст. домінували аграр­ний сектор економіки та феодальні відносини, а тому підприємницький капітал з великими труднощами опановував суспільні відносини. Отже, для П’єра Буагільбера та фізіократів головною темою досліджень є процеси лібералізації та капіталізації сільського господарства.

Вільям Петті (1623-1687)

Статистик і економіст, вивчав медичні науки, викладав фізику та анатомію в Оксфорді, член парламенту, один із засновників королівського наукового товариства

Основні твори — «Трактат про податки і збори» (1661), «Політична анатомія Ірландії» (1671), «Різне про гроші» (1681), «Політична арифметика» (1690)

Методологія. Петті прагне показати причинну залежність економі­чних явищ, пояснити природу грошей і податків, грошової і земельної ренти, ціни тощо, здійснюючи перехід від опису видимих явищ до ана­лізу їх сутності. Тим самим вчений робить спробу застосування абст­рактного методу аналізу. «Спосіб, яким я взявся (досліджувати) однак, незвичайний, тому що замість того, щоб уживати слова тільки в порів­няльному і переважаючому ступені і прибігати до умоглядних аргумен­тів, я вступив на шлях вираження своїх думок мовою чисел, ваг і мір, уживаючи тільки аргументи, що йдуть від почуттєвого досвіду і роз­глядаючи тільки причини, що мають видимі підстави у природі.

Завдяки даним методам, Петті включає у предмет дослідження процес виробництва. «Купці не доставляють ніякого продукту, — пише вчений, — а відіграють лише роль вен і артерій, що розподіляють туди і назад кров і живильні соки державного тіла, а саме продукцію сільсько­го господарства і промисловості»².

Теорія вартості. Досліджуючи матеріальне виробництво, Петті ви­діляє вартість у самостійну економічну категорію. Розглядаючи рин­кову ціну, яку він називає «політичною ціною», Петті шукає приховану за нею основу, «природну ціну». Остання, як внутрішня основа цін, ви­значається працею, що може бути зведеною до витрат на виробництво золота і срібла. «Якщо одну унцію срібла можна добути і доставити у Лондон із перуанських родовищ з такими ж витратами часу, які необ­хідні для виробництва одного бушеля хліба, то перший із цих продуктів буде складати природну ціну другого; і якщо внаслідок відкриття но­вих, більш багатих родовищ дві унції срібла можна буде добувати так же легко, як тепер одну, то caeteris paribus хліб буде так само дешевим при ціні 10 шилінгів за бушель, як тепер при ціні 5 шилінгів»³. Отже, Петті розглядає вартість у тому вигляді, в якому вона проявляється у обміні у якості грошей.

Подальші розмірковування приводять Петті до висновку, що «....оцінку всіх речей слід було б звести до двох природних знаменни­ків — землі і праці», так як «праця є батько і активний принцип багатс­тва, а земля — його мати». Трактуючи вартість, як породження праці і природи, він вбачає природне відношення рівності між працею і зем­лею в денних харчових пайках робітника, тобто у заробітній платі. «За­гальною мірою вартості є середнє денне харчування дорослої людини, а не його денна праця; ця міра представляється настільки ж регулярною і постійною, як вартість чистого срібла...

будівництві...».

Теорія доходів. Заробітна плата, за Петті, — це природна ціна праці, що повинна тяжіти до обсягу необхідних засобів до життя і регулюватися законодавчим шляхом. «Закон повинен забезпечувати робітнику тільки за­соби до життя, тому що якщо йому давати вдвічі більше за необхідне, то він буде працювати вдвічі менше, ніж він міг би працювати і фактично працював би без такого подвоєння заробітної плати, а це для суспільства означає втрату продукту відповідної кількості праці»⁵.

Рента трактується ним як надлишок праці виробника над належною йому заробітною платою і відшкодуванням капіталу. «Я стверджую, — говорить Петті, — що коли. людина відніме з отриманого нею вро­жаю своє насіння,. а також усе те, що вона сама з’їла і що віддала ін­шим в обмін на одяг й інші предмети, необхідні для задоволення насу­щних потреб, то залишок хліба складе природну й істинну ренту із зем­лі за цей рік»⁶.

З рентою пов’язується і відсоток, як доход, рівний «ренті з такої-то кількості землі, яка може бути придбаною на ті ж надані у позику гроші за умови повної суспільної безпеки».

Джерело ренти Петті знаходить у неоднаковій родючості земельних ділянок та продуктивності праці, у різному їх місцезнаходженні до ри­нків збуту. «... Поблизу від населених місць, для харчування яких по­трібні великі райони, землі не тільки приносять... більш високу ренту, але й коштують більшої суми річних рент, ніж землі точно такої ж яко­сті, але які знаходяться в більш віддалених місцях»⁷. «Багатство або бі­дність землі, або її цінність, залежить від відношення тієї, більшої або меншої, частки продукту, що приноситься нею, яка сплачується за ко­ристування нею, до простої праці, витраченої на вирощування вказано­го продукту»⁸.

Ціна землі. Продаж землі у Петті розглядається як продаж права на одержання ренти, а тому ціна землі має обчислюватися як певна сума річних рент.

Школа фізіократів. Школа фізіократів виникає у Франції XVII ст. у період формування і розвитку мануфактурного виробництва і поступо­вого розкладання економічних відносин феодалізму. Протекціоністська політика, яку активно проводила держава в той час, заохочувала розви­ток зовнішньої торгівлі, судноплавства і промисловості. Сільське ж го­сподарство продовжувало існувати на основі кріпацтва і оброчної сис­теми. Поєднання феодальних порядків у сільському господарстві з протекціонізмом неминуче приводило до занепаду галузі: ціни на хліб утримувалися на найнижчому рівні, заборонявся вивіз хліба за кордон, а ввіз дешевого іноземного — усіляко заохочувався. При таких обста­винах сільськогосподарське виробництво Франції стає центром еконо­мічних протиріч. Тому питання пошуку причин занепаду сільського го­сподарства і, взагалі, економіки Франції, стають найбільш актуальними. їх вирішення і взяла на себе школа фізіократів, яка поєднала у своїй на­зві два латинських слова: «фізіос» — земля, природа і «кратос» — вла­да. «Влада природи» над всім сущим — ось головна ідея прихильників даної школи.

Сільське господарство проголошувалось єдиною галуззю, в якій ство­рюється дійсне багатство. Праця у землеробстві вважається більш продук­тивною, ніж у промисловості і торгівлі, завдяки самій природі, тому тільки в землеробстві створюється додатковий продукт. Якщо, наприклад, селя­нин посадить мішок картоплі, а коли настане час збору врожаю, отримає шість, — то п’ять мішків і є додатковий продукт, багатство. Очевидність і наочність процесу створення багатства саме у сільському господарстві ро­била ідеї фізіократії популярними у співвітчизників. Фізіократи являли со­бою дійсну школу — поєднання однодумців з регулярними засіданнями, центром яких став салон маркіза Мірабо. Франсуа Кене, Дюпон де Немур, Віктор Мірабо, Мерсьє де ла Рівьєр, Анн Жак Тюрго регулярно публікува­ли наукові праці з питань економічної теорії, видавали журнал. Визнаним лідером школи фізіократів був Ф. Кене.

Франсуа Кене (1694—1774)

Виходець з небагатого селянства, лікар, медик Людовика XV

Основний твір — «Економічна таблиця» (1758)

Методологія. В основі теоретичних досліджень фізіократів знахо­диться вчення про «природний порядок» як цілком логічне продовжен­ня раціоналістичного підходу до аналізу економічної дійсності францу­зьких просвітителів. Кене вважає, що основними законами суспільного розвитку виступають закони природного порядку, тобто ті, що най­більш вигідні людині, встановлені Богом для відтворення і розподілу матеріальних благ. Ідея природного порядку поширювалася на суспіль­ство як частину природи. За Кене, природний порядок може існувати за наявності свободи, і тому держава у суспільстві потрібна лише для то­го, щоб ніхто не застосовував свою свободу у збиток іншим. У резуль­таті центр наукової уваги був перенесений з пошуку найбільш вигідних форм державного втручання в економіку на визначення об’єктивно іс­нуючих законів виробництва і споживання.

Економічне життя, — на думку Кене, — це природний процес, що має внутрішні закономірності. «Усе підлегле в цьому світі законам при­роди, люди обдаровані достатнім розумом, щоб осягнути ці закони і до­тримуватись їх». А раз так, то економічному процесу притаманні об’єктивні закономірності, і завданням економічної науки є пізнання їх сутності. Однак таке пізнання є доволі непростою справою, оскільки «все в природі знаходиться у взаємному зіткненні і все в ній проходить через кола, що взаємно переплітаються. При неминучому зіткненні цих різних рухів неможливо слідкувати, розтинати і розглядати об’єкти ніяким ін­шим способом, ніж за допомогою абстрактних понять. Ці поняття нічого в природі не встановлюють, не переміщують і нічого не осягають у цьо­му хаосі іншим способом, ніж як абстрактно і за допомогою розтину»¹¹. Абстрактні поняття, за Кене, — це не що інше, як наукові абстракції, які слід «погоджувати з точним знанням природного порядку» і за допо­могою яких з’являється можливість «вивчити і оцінити взаємні відноси­ни... різних класів людей і занять у суспільному ладі, дати їм назви і слі­дувати їм при детальному переказі економічної науки»¹².

Теорія вартості. Розмірковуючи над проблемою вартості, Кене писав: «Покупки урівноважуються з обох боків таким чином, що їх обопільна дія зводиться до обміну цінності на рівну цінність, причому ці цінності існу­вали. з того й іншого боку до обміну; так що обмін у дійсності нічого не виробляє»¹³. На думку Кене, вартість може створюватись лише у земле­робстві. Тут діють закони природи, і тому «продукт землеробської праці перевищує витрати», в той час як «продукт праці ремісника коштує лише витрат». Вартість продукту промислової праці «є не що інше, як продажна цінність первинного матеріалу і тих засобів існування, які робітник спожи­вав під час своєї праці»¹⁴. Отже, для Кене характерне натуралістичне тлумачення вартості, зведення її до витрат виробництва.

Однак це не завадило вченому з’ясувати різницю між міновою і споживчою вартістю. «У кожній державі слід розрізняти блага, які мають споживчу цінність і не мають продажної (вода, ліс, продукти ґрунтів тощо), від багатств, що мають і споживчу і продажну цін­ність»¹⁵. Щодо останніх, то тут також «не треба змішувати ціну товар­них багатств з їх споживчою цінністю, тому що обидві ці величини час­то не мають ніякого відношення одна до одної¹⁶. Таким чином, спо­живча вартість для Кене (споживча цінність) — це лише одна сторона товару. Другою його стороною є «продажна цінність», мінова вартість.

Гроші Кене вважає лише засобом торгівлі, які в силу своїх фізичних властивостей здатні обслуговувати велику кількість торговельних угод.

Теорія доходів. Центральною категорією вчення фізіократів є чис­тий продукт — різниця між ціною продукту і витратами на його виро­бництво. Оскільки у землеробстві має місце збільшення продукції за­вдяки природному зростанню культур, то її надлишок вважається даром природи, який, однак, можна отримати завдяки витратам сиро­вини, матеріалів і праці. Оскільки такий надлишок у землеробстві ви­ступає найбільш наглядно, то тільки дана галузь, за Кене, приносить чистий продукт. У промисловості ж чистий продукт не створюється, так як продажна ціна продуктів річної праці не вміщує ніякого надлиш­ку над витратами. Таким чином, величина чистого продукту при даній продажній ціні залежить від величини витрат, що мають місце у земле­робстві. Так як величина засобів виробництва вважається заданою, то величина чистого продукту залежить від розмірів заробітної плати на­йманих працівників. Остання розглядалась Кене як ціна праці і мала за­безпечувати робітникам задоволення їх потреб.

Отже, за Кене, єдиною формою чистого продукту і реального дохо­ду є сільськогосподарська рента: «Ніщо у дійсності не може приносити доходу, крім землі і води. Можна навіть сказати просто: крім землі, так як без останньої вода нічого не виробляє»¹⁷. Привласнення чистого продукту землевласниками вчений пояснює тим, що «всякий чистий продукт... є необхідним наслідком їх власності і управління, бо без цих двох умов земля ніякого надлишку над витратами не давала б, ^як не дає вона чистого продукту у дрібному селянському господарстві».

Прибуток підприємця Кене вважав більш високою заробітною пла­тою, пов’язаною з висококваліфікованою працею по управлінню і орга­нізації виробництва, яка включається у витрати. Торговельний прибу­ток, на думку вченого, при еквівалентному обміні існувати не може і завжди є результатом обрахування покупця продавцем.

Відсоток виступає в аналізі Кене доходом, що походить від земель­ної ренти. Гроші самі по собі не можуть приносити гроші, так як вони — безплідне багатство. Однак, на гроші можна завжди придбати ділян­ку землі, яка буде приносити щорічну ренту. Тому рівень позичкового відсотку залежить від ціни землі. «Згідно з природним і моральним по­рядком спонукання давати гроші у зростання не може бути заснованим на чомусь іншому, як на схожості цього відсотку з доходом, який мож­на отримати, придбавши на гроші землю»¹⁹.

Теорія капіталу. Капітал для Кене — це сировина, матеріали, за­соби існування робітників, будівлі, худоба, насіння, інструменти й інші засоби виробництва. Виробничим капіталом Кене вважає лише капітал, який використовується у землеробстві. Тому, розглядаючи структуру витрат у даній галузі, він поділяє капітал на дві частини: «первісні аван­си» (витрати на будівлі, худобу і сільськогосподарські машини) і «що­річні аванси» (витрати, що здійснюються щорічно на насіння і робочу силу). «Щорічні витрати... здійснюються щорічно на землеробську пра­цю; ці витрати повинні бути розрізненими з первісними витратами, які складають фонд землеробського обладнання...», — пише Кене. Таким чином, мислитель здійснює першу в історії спробу поділу капіталу на фун­кціональні частини і, фактично, виділяє основний і оборотний капітал.

Теорія відтворення. Кене вперше вводить до наукового аналізу по­няття відтворення як постійного повторення процесу обміну товарів і грошей між класами. Даний процес вчений описує у знаменитій «Еко­номічній таблиці», яка представляє собою першу геніальну спробу ма- кроекономічного аналізу. Кене ставить за мету наочно зобразити, яким чином сукупний річний продукт країни або чистий продукт, розподіля­ється між класами суспільства, і виявити основні економічні пропорції, що притаманні розвитку країни в цілому.

Для вирішення даного завдання вчений розглядає соціальну струк­туру суспільства і виділяє в ньому три класи: виробничий («продукти­вний»), непродуктивний («безплідний») і клас власників. До виробничо­го класу Кене відносить всіх тих, хто займається землеробською працею і, тим самим, відтворює «щорічні багатства нації», виробляє чистий продукт і виплачує доходи землевласникам у вигляді ренти. До непродуктивного класу відносяться всі громадяни, що виконують «інші заняття й інші види праці, окрім тих, що відносяться до землеробст­ва»²¹. Йдеться про робітників промисловості, ремісників, підприємців, купців, дрібних торговців, які не створюють чистий продукт, а лише видозмінюють речовину природи. Клас власників, основу якого скла­дають землевласники (король, духовенство, феодали), витрачає свої до­ходи (ренту) і, тим самим, створює доходи продуктивному і непродук­тивному класам.

Здійснивши такий поділ, Кене переходить до характеристики проце­су розподілу чистого продукту між класами (див. рис. 3.1), взявши за відправний пункт реальну величину фактичної вартості валової проду­кції землеробства у Франції 1756 р. (за статистичними даними — 5 мі­льярдів ліврів). За вартісним складом вона включала в себе 1 млрд. лів­рів первісних авансів (із розрахунку щорічного перенесення загальної вартості первісних авансів у 10 млрд. ліврів, які слугують протягом 10 років), 2 млрд. ліврів щорічних авансів, а також 2 млрд. ліврів чистого продукту, які на кінець сільськогосподарського року поступають від продуктивного класу до власників у вигляді орендної плати. За натура­льно-речовим складом продукція землеробства складалась із сировини (1 млрд), а також насіння і продовольства (4 млрд).

Рис. 3.1. Схема економічної таблиці Ф. Кене

До складу сукупного річного продукту Кене включив також вартість промислової продукції (2 млрд.), виробленої «безплідним класом». От­же, вартість сукупного річного продукту становила 7 млрд. ліврів. Весь річний його обіг, за Кене, складається з 5-ти актів:

1- й акт — половину отриманої орендної плати (1 млрд. ліврів) вла­сники витрачають на купівлю у виробничого класу сільськогосподарсь­кої продукції для власного харчування.

2- й акт — на другу половину орендної плати (1 млрд. ліврів) влас­ники купують у безплідного класу промислову продукцію.

3- й акт — на одержаний 1 млрд. ліврів представники безплідного класу купують у фермерів продовольчі товари.

4- й акт — фермери купують у підприємців на 1 млрд. ліврів проми­слові товари для відновлення сільськогосподарського інвентарю.

5- й акт — одержаний 1 млрд. ліврів підприємці витрачають на при­дбання у фермерів сировини для виробництва промислової продукції.

У результаті всіх актів обміну земельні власники отримали «чистий продукт». Продуктивний клас отримав необхідні засоби виробництва (знаряддя праці) на 1 млрд. ліврів, що відповідає зносу основного капі­талу, реалізував на 2 млрд. ліврів продуктів і на 1 млрд. ліврів сирови­ни. Окрім цього, фермери отримали 2 млрд. ліврів грошима (перший мільярд був отриманий в результаті 1-го акту обміну від власників, а другий — в результаті 5-го акту обміну від «безплідного» класу). Таким чином, у фермерів з’являються гроші для сплати ренти земельним вла­сникам. «Безплідний» клас також реалізував всі свої вироби.

Отже, у «Економічній таблиці» Кене здійснює агрегування числен­них актів обміну, презентує основні канали реалізації суспільного про­дукту і робить висновок, що процес відтворення і реалізації є безпере­бійним тільки в тому випадку, коли дотримуються визначені економічні пропорції.

Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781)

Міністр фінансів Франції за часів Людовика XVI, філософ, філолог, географ і економіст

Основний твір — «Роздуми про створення і розподіл багатств» (1766).

Методологія. Застосовуючи у своїх дослідженнях метод дедукції, Тюрго рухається від абстрактного до конкретного, від простого до складного, від загального до часткового. Оскільки лише у землеробстві створюється багатство, вчений зосереджує увагу на розподілі землі між членами суспільства, намагається відразу ж виявити ті елементарні, найпростіші моменти, з яких розгортається вся теоретична система.

Теорія вартості. У поглядах на цінність Тюрго відмовляється від трудової теорії вартості і закладає основи теорії корисності. Він виді­ляє суб’єктивну і об’єктивну сторони цінності блага. Під суб’єктивною цінністю він розумів оцінку блага його власником. Об’єктивна ж цін­ність встановлюється на ринку в залежності від ряду причин, головни­ми з яких є попит і пропозиція. Що стосується одиниці виміру цінності, то автор наголошує, що «цінність кожної з обмінюваних речей не має іншого вимірювача, крім потреб, бажань і грошових засобів сторін, які домовляються»²².

У результаті обмінних операцій між виробником і споживачем вста­новлюється пропорція обміну шляхом порівняння обопільної потреби товаровласників у продуктах. При здійсненні обміну одна цінність від­дається за рівну цінність. Мінове ж співвідношення виявляється безпо­середньо у процесі торгу через співставлення інтенсивності потреб обох учасників торгу. Чим сильніше людина бажає чогось, тим інтенси­вніше її потреба в цій речі. Коли подібне співвідношення встановилося, то воно виражає рівновагу або рівність інтенсивності обох потреб. Дані суб’єктивні оцінки споживачів під впливом конкуренції перетворюють­ся у ринкові ціни, які сприймаються і покупцями, і споживачами про­дукції.

Виводячи обмін товарів із взаємної потреби, Тюрго розглядає гроші як звичайний товар і стверджує, що всякий товар характеризується якостями монети, оскільки за її допомогою вимірюється цінність інших товарів.

Теорія доходів. У якості доходів Тюрго розглядає чистий продукт і заробітну плату, визначаючи їх аналогічно Ф. Кене. Причиною появи найманої праці вважає відокремлення працівника від засобів виробниц­тва. Поступово всі землі стають надбанням власників, і продукти зем­леробства починають розподілятися між власником і хліборобом. У ре­зультаті з’являється чистий дохід, який привласнює власник, а хлібороб одержує мінімум життєвих засобів у формі заробітної плати. Цей мінімум, до якого тяжіє заробітна плата, стає законом, що регулює обмін між робітником і власником засобів виробництва.

Вперше у якості самостійного доходу Тюрго виділяє прибуток, який отримує підприємець-капіталіст у вигляді позичкового відсотку та/або підприємницького доходу. Необхідність доходу позичкового капіталіста у вигляді відсотку вчений пояснює тим, що банкір на свої гроші завжди може придбати землю і стати одержувачем ренти. Причому гроші, які віддаються у позику, повинні принести більшу суму, ніж дохід від зе- мель, тому що існує ризик неповернення цих грошей позичальником. Одночасно Тюрго стверджував, що гроші, витрачені на купівлю фабри­ки або ферми, повинні дати більший дохід, ніж гроші, віддані у позику, оскільки підприємець має отримати прибуток як винагороду за свої турботи, таланти та ризик.

Тюрго вважає, що у вартості товару перш за все відшкодовуються витрати капіталу, у тому числі заробітна плата. Інша ж її частина скла­дається з :

1) прибутку — відсотку, який підприємець одержує як власник грошей;

2) прибутку за «працю, ризик і мистецтво» підприємця;

3) земельної ренти для підприємців, що діють у землеробстві.

Однак у наступних міркуваннях Тюрго відходить від даної точки зору і зосереджується на суто фізіократичній доктрині про створення чистого продукту у землеробстві. Він стверджує, що рента є основною формою доходу, тому що єдиною продуктивною формою праці є зем­леробська праця, всі ж інші доходи є похідними від ренти.

Теорія капіталу. Капітал Тюрго визначає як «нагромаджену цін­ність». Нагромадження капіталу забезпечують:

а) купівля землі та отримання ренти;

б) купівля промислового підприємства і отримання прибутку;

в) організація крупного сільськогосподарського виробництва і отримання фермерського прибутку;

г) ведення торгівлі та отримання торгового прибутку за рахунок об­рахування покупців;

д) здійснення кредитних операцій і отримання позичкового відсотку.

Теорія відтворення. Тюрго удосконалює модель відтворення Ф. Кене виділенням у виробничому класі двох груп — підприємців, що надають аванси, та робітників, що отримують заробітну плату; у безплідному класі — підприємців-мануфактуристів, як власників підприємств, що надають роботу, та простих ремісників — одержувачів заробітної плати. Така мо­дель була ближчою до дійсності, оскільки містила елементи поділу людей на класи за критерієм відношення до засобів виробництва.

3.3