Зріла класична політекономія

У XVIII ст. в Англії швидкими темпами розвивається промисло­вість, сільське господарство, торгівля. Поглиблюється суспільний поділ праці, розширюються товарно-грошові відносини, активно формуються

основні класи суспільства.

Адам Сміт (1723-1790)

Професор Единбурзького Університету

Основні твори — «Теорія моральних почуттів» (1759), «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776)

Методологія. Центральне місце в методології Сміта займає конце­пція економічного лібералізму, яка базується на ідеях природного по­рядку та суспільного договору. З одного боку, оскільки всі люди від природи рівні та вільні, свобода підприємництва, торгівлі та конкуре­нції є імперативом економічного розвитку. З другого боку, щоб дії ві­льних особистостей у власних егоїстичних інтересах не призвели до «війни всіх проти всіх», вони укладають суспільний договір, за яким вільні дії кожного не можуть суперечити суспільній моралі та обме­жувати й дискримінувати вільні дії інших. Виконання суспільного до­говору має забезпечувати держава, на яку покладаються відповідні економічні функції.

Економічним дослідженням Сміта притаманна подвійна методоло­гія: з одного боку, він визначає закономірні та сутнісні процеси в еко­номіці, й не бере до уваги випадкові, поверхневі явища (езотеричний метод), а з іншого, — використовує каталогізацію та систематизацію явищ у тому вигляді, в якому вони проявляються в реальній дійсності (екзотеричний метод).

Прагнучи до систематизації економічних знань, Сміт був вимуше­ний не тільки аналізувати внутрішні зв’язки, але й описувати суспільс­тво, давати рекомендації для економічної політики, підбирати номенк­латуру визначень і понять, аналізувати форми прояву внутрішніх процесів. Сутнісні закономірності не існують самі по собі, — ми ніколи не побачимо в реальному житті вартість чи привласнення, перед нами виникають лише форми їхнього прояву — ціна і приватна власність і т.п. Без аналізу конкретних інституціональних форм й інструментів ви­робництва, обміну, розподілу і споживання неможливо пізнати їхні сутнісні закономірності.

Теорія поділу праці та грошей. Знаменита книга Сміта «Дослі­дження про природу та причини багатства народів» починається з при­кладу поділу праці в булавочній мануфактурі, в якій спеціалізація робі­тників дозволяє в багато разів підвищити продуктивність праці та обсяг виробництва. Завдяки поділу праці продуктивність праці підвищується трьома способами:

1) підвищенням умілості окремого робітника;

2) економією часу, необхідного для переходу від одного виду праці до іншого;

3) сприянням винаходам машин.

Джерелом поділу праці вчений вважає прагнення кожного індивіду до реалізації власної вигоди та схильність людини до обміну як найхара­ктернішої властивості людської психології і поведінки. Керуючись осо­бистими інтересами, окремі виробники відмовляються від виробництва своїми силами всього необхідного для життєдіяльності та спеціалізу­ються на виробництві окремих видів продуктів, а тому стають залеж­ними один від одного. Суспільство є трудовим союзом, побудованим на поділі праці, праця зв’язує людей в одне ціле. Таким чином, Сміт вва­жає, що обмін товарами є обмін продуктами розподіленої праці, а єди­ним творцем багатства є праця.

Важливу роль в розширенні обміну і поділу праці Сміт відводив грошам. Він показує, що гроші стихійно виділяються із маси інших то­варів в результаті довготривалого процесу і є тим засобом, за допомо­гою якого долаються труднощі прямого продуктообміну.

Сміт вважав неправильною точку зору меркантилістів на гроші як єдине багатство і, більш того, виступав за необхідність заміни срібла та золота паперовими грошима. Це дозволить отримати значну економію на витратах обігу, хоча, зважаючи на небезпеку знецінення паперових грошей, їх кількість повинна жорстко контролюватися, а випуск (емі­сія) має здійснюватися банками в обмеженому обсязі.

Теорія вартості. Термін «вартість», пише Сміт, «... має два різних значення: інколи воно означає корисність якого-небудь предмету, а ін­коли можливість придбання інших предметів, яку дає володіння даним предметом. Першу можна назвати споживчою вартістю, другу — мі­новою вартістю»¹⁵.

На його думку, в товарах є єдина спільна властивість — вони є про­дуктами праці людини, а отже «... праця є єдиним загальним, так само як і єдино точним, мірилом вартості або єдиною мірою, за допомогою якої ми можемо порівнювати між собою вартості різних товарів у всі часи і у всіх місцях»²⁴. Сміт наголошує, що величина вартості визнача­ється не фактичними витратами праці окремого товаровиробника, а ти­ми витратами, що в середньому необхідні для даного стану виробницт­ва. Він вважає, що складна і кваліфікована праця створює в одиницю часу більшу вартість, ніж проста і некваліфікована.

Сміт виділяє природну ціну товару, тобто грошовий вираз вартості, та ринкову, яка може значно відхилятися від природної, проте все ж та­ки тяжіє до неї. Природна ціна «... як би представляє собою центральну ціну, до якої постійно тяжіють ціни всіх товарів. Різноманітні випадкові обставини інколи можуть тримати їх на значно вищому ріні і дещо знижувати їх порівняно з нею. Проте якими б не були перешкоди, які відхиляють ціни від цього стійкого центру, вони постійно тяжіють до нього»²⁵.

Окрім основного визначення вартості як втіленої у товарі кількості праці, Сміт формулює і друге поняття, стверджуючи, що вартість ви­значається кількістю праці, яку необхідно витратити для того, щоб ку­пити даний товар. Законом товарного обміну є еквівалентність — обмі­нюються товари, в яких втілена однакова кількість праці. Тому, на думку Сміта, виробник товару купує при обміні свого товару на інший рівну кількість праці, а, отже, з однаковим успіхом можна визначати вартість товарів як витраченою працею, так і працею, що купується.

Аналізуючи складові ціни товару, вчений виділяє два принципово відмінних суспільства, в яких відбувається формування вартості това­ру. Перше, так зване «суспільство первісне і мало розвинуте» харак­теризується тим, що «... весь продукт праці належить робітнику, і кі­лькість праці, яка звичайно витрачається на придбання або виробництво якого-небудь товару, представляє собою єдину умову, що визначає кількість праці, яка може бути купленою, придбаною в розпорядження або обміняною на нього». Друге, більш розвинуте сус­пільство відзначається тим, що «... вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, розпадається на дві частини, з яких одна йде на оплату прибутку їх підприємця на весь капітал, який він авансував у вигляді матеріалів, та заробітну плату»²⁶. Окрім цих двох частин вар­тості, Сміт в якості третьої складової частини розглядає ренту, тому що робітник в умовах приватної власності на землю повинен «... від­дати землевласнику частину того, що збирає або виробляє його пра­ця»²⁷. Таким чином, в умовах більш розвинутого суспільства «...за­робітна плата, прибуток, рента є трьома першоджерелами доходу, рівно як і всякої мінової вартості».

Теорія доходів. Сміт розрізняє заробітну плату, прибуток, ренту, які називає первісними доходами, та процент, як вторинний дохід.

Заробітна плата визначається вченим як вартість засобів існування, необхідних для життя робітника та виховання дітей, що замінять його на ринку праці. Її нижньою межею Сміт вважає фізичний прожитковий мінімум. Заробітна плата майже не перевищує його у країнах з депре­сивною економікою. У країнах з економічним піднесенням заробітна плата включає крім фізичного мінімуму певний надлишок, обсяг якого визначається нормами споживання, традиціями і культурою.

Спираючись на екзотеричний метод, Сміт визначає заробітну пла­ту як ціну праці робітника. Він вважає, що стихійний ринковий меха­нізм утримує заробітну плату на певному рівні, обмежуючи відхилен­ня фактичної заробітної плати від цього рівня. Значне підвищення заробітної плати викликає зростання народжуваності і приводить до збільшення пропозиції праці і конкуренції між робітниками. Внаслі­док цього нормальний рівень заробітної плати знижується, що у пода­льшому супроводжується зниженням народжуваності, пропозиції праці і посиленням конкуренції між роботодавцями. Це, в свою чергу, буде викликати підвищення заробітної плати. Окрім цього, на думку Сміта, рівень заробітної плати може змінюватися і під впливом класо­вої боротьби робітників. «Розмір звичайної заробітної плати, — стве­рджує вчений, — залежить всюди від договору між... двома сторона­ми, інтереси яких зовсім не тотожні. Робітники хочуть отримати якомога більше, а господарі хочуть давати якомога менше. Перші на­магаються зговоритися до того, щоб підняти заробітну плату, останні ж — щоб її понизити»²⁹. Сам вчений був поборником встановлення більш високої заробітної плати, виходячи із принципу матеріальної зацікавленості, стимулювання зростання продуктивності праці і, від­повідно, зростання багатства нації.

Прибуток Сміт тлумачить як різницю між доданою працею вартіс­тю та заробітною платою і, одночасно, як природну винагороду підпри­ємця, залишок після виплати ренти і заробітної плати. У тодішньому суспільстві вчений відмічав наявність тенденції норми прибутку до зниження, вказуючи, що прибуток є, зазвичай, більш низьким у більш розвинутих країнах. Дану тенденцію Сміт пов’язує з тим, що у багатих країнах, де є високим темп економічного розвитку, утворюється над­лишок капіталу, який викликає зростання конкуренції і зниження дохо­дность

Peumy Сміт вважає особливим доходом, який формується виключно у землеробстві і є нетрудовим надлишком вартості над заробітною пла­тою робітників і середнім прибутком фермера. Подібно до промислово­го прибутку, земельна рента, на думку Сміта, є відрахуванням із проду­кту праці, яка була витрачена на обробку землі. «Як тільки земля стає приватною власністю, — пише Сміт, — земельний власник вимагає борг майже із всякого продукту, який робітник може виростити на цій землі, або зібрати з неї. Його рента складає перше відрахування із про­дукту праці, витраченого на обробку землі»³⁰. Поряд з цим, Сміт вбачає у ренті також природну винагороду землевласника за надання права користуватися землею.

Відсоток визначається вченим як частина прибутку промисловця і, одночасно, як природна винагорода грошового капіталу. Сміт розгля­дає відсоток з грошей, як похідний дохід, який виплачується або із прибутку, або з якого-небудь іншого джерела доходів. За виключен­ням випадку, коли відсоток виплачує позичальник із свого власного або чужого капіталу, і того випадку, коли він є відрахуванням із заро­бітної плати, відсоток представляє собою частину прибутку або ренти. Середня ж норма відсотку визначається Смітом як середня норма прибутку.

Теорія капіталу і відтворення. У одних випадках Сміт тлумачить капітал як вартість, що дає приріст завдяки експлуатації найманої пра­ці, а в інших — як запаси, що призначені для подальшого виробництва. Капітал — це сила, що тяжіє над працею у розвинутому суспільстві, а не у простому товарному виробництві. Нагромадження капіталу вчений вважав головною умовою збільшення багатства суспільства, причому особливу роль у цьому відіграє заощадливість, а не марнотратство. Ка­пітал, на думку Сміта, виконує важливу роль у суспільстві — створює фонд розширеного відтворення.

На основі тлумачення капіталу як запасів, необхідних для розвитку виробництва, Сміт вводить до наукового обігу терміни «основний» та «оборотний» капітал, даючи їм наступне визначення:

а) основний капітал — частина капіталу, що приносить прибуток «без переходу від одного власника до іншого, або без подальшого обі­гу» і включає в себе:

• машини та інші засоби виробництва;

• будівлі, призначені для торгово-промислових цілей;

• заходи по покращенню землі;

• трудові навички та здібності;

б) оборотний капітал — та частина капіталу, яка «постійно йде від вла­сника в одній формі та повертається до нього в іншій». Включає в себе:

• гроші;

• запаси продовольчих продуктів;

• сировину, матеріали, напівфабрикати;

• готові, але ще не реалізовані товари.

Теорія відтворення суспільного капіталу Сміта базується на його визначенні вартості. Він стверджував, що якщо вартість окремого това­ру розпадається на доходи (зарплату, прибуток і ренту), то це є вірним і для вартості всієї товарної маси, яка складає річний продукт країни. За­гальна ціна цього річного продукту повинна розкладатися на три час­тини і розподілятися між мешканцями країни у вигляді заробітної плати за працю, прибутку з їх капіталу та ренти з їх землеволодіння. Отже, з процесу відтворення у Сміта вилучено основний капітал, і ця його по­милка одержала в теорії назву «догма Сміта».

Теорія абсолютних переваг у зовнішній торгівлі. Важливим фак­тором зростання багатства нації Сміт вважає зовнішню торгівлю і роз­робляє теорію абсолютних переваг, яка пояснює причини спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. «Якщо якась чужа країна може постачати нам який-небудь товар за більш дешевою ціною, ніж ми самі можемо його виготовити, — стверджує Сміт, — набагато краще купувати цей товар у неї за деяку частину власної промислової праці, витраченої в тій області, в якій ми маємо деякі переваги»³¹.

Погляди на соціально-економічний устрій суспільства. Кожна людина намагається, перш за все, реалізувати свій егоїстичний інтерес, прагне покращити своє матеріальне становище і не думає про суспільну корисність. Але, так чи інакше, людина «невидимою рукою» направля­ється до цілі, яка не входила в її наміри — створює корисність для всього суспільства. Під «невидимою рукою» Сміт розуміє, перш за все, волю Бога та «природний порядок», а держава має забезпечувати без­пеку та правопорядок. «Для того, щоб підійняти країну з самого низь­кого ступеню варварства до найвищого ступеня добробуту потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, — все інше зробить природний рух речей»³².

Давид Рікардо (1772—1823)

Біржовик, одна з найбільш крупних фігур Лондонського фінансового світу, з 1819 р.

— член Британського парламенту Основний твір — «Започаткування політичної економії та оподаткування» (1817)

Методологія. Історичні умови, в яких формувалась економічна теорія Рікардо, відзначались різкою поляризацією суспільства. Машинна техніка, що масово застосовується на фабриках, приводить, з одного боку, до знач­ного зростання багатства і його концентрації в руках промислових підпри­ємців, а з іншого, — до посилення експлуатації пролетаріату. Робочий день тривав 12—14 годин, машини дозволяли фабрикантам використовувати більш дешеву жіночу і дитячу працю, а заробітна плата, яку одержували робітники, могла забезпечити лише фізичний прожитковий мінімум. На цій основі виникають перші повстання пролетаріату, як то рух луддитів 1811 — 1816 рр. Отже, на початку XIX ст. в Англії спостерігається різке зростання багатства на одному полюсі і жебрацтва — на іншому. Ця гостра проблема вимагала пояснення і вирішення. Рікардо вважає, що саме цим і має зайнятися політична економія.

Не закони зростання багатства, а «...закони, що управляють цим розподілом, — головна задача політичної економії»³³. Найбільш важ­кою і, можливо, найбільш важливою частиною політичної економії, є аналіз проблеми «розвитку багатства країни» і «законів, згідно з якими розподіляється її зростаюча продукція»

Рікардо переконаний, що саме теорія трудової вартості дає можли­вість дослідити складні явища економіки та пізнати їх сутність. Вчений починає з аналізу товару, його вартості і споживчої вартості, а вже потім розглядає різні економічні явища з точки зору їх відповідності або невід­повідності принципу трудової вартості. Таке співставлення із законом вар­тості реальних відносин виробництва є прикладом застосування методу сходження від абстрактного (товар, вартість) до конкретного (капітал, середній прибуток, рента, заробітна плата і т.п.), який у такому системно-

му вигляді при аналізі економічних відносин було застосовано вперше. Та­ким чином, Рікардо відхиляє емпіричну сторону методу Сміта, вважаючи її не зовсім науковою, і зосереджується на розкритті внутрішніх, причинно- наслідкових залежностей економічних явищ.

Поряд з цим, Рікардо часто звертається до кількісних методів дослі­дження, ілюструючи за допомогою арифметичних прикладів дію еко­номічних закономірностей, а також одним із перших починає викорис­товувати елементи граничного аналізу, наприклад, при з’ясуванні механізму створення ренти як поетапного переходу від обробітку земе­льних ділянок однієї якості до іншої.

Теорія вартості. Рікардо стверджує, що вартість створюється ви­ключно працею. «...Говорячи про товари, їх мінову вартість і закони, що регулюють їх відносні ціни, ми завжди маємо на увазі тільки ті товари, кі­лькість яких може бути збільшена за допомогою людської праці і у вироб­ництві яких дія конкуренції не підлягає ніяким обмеженням»³⁵. Щодо не- відгворюваних і нечисленних товарів (шедеври живопису, унікальні вироби мистецтва, тощо), то їх вартість формується під дією двох факторів — рідкості й кількості праці, витраченої на їх виробництво.

На відміну від Сміта, Рікардо включає у вартість звичайних товарів не лише вартість, створену безпосередньо задіяною у виробництві пра­цею, а й вартість минулої праці. «На вартість товару впливає не тільки праця, застосована безпосередньо до нього, але і праця, витрачена на за­соби, інструменти і будівлі, що сприяли даній праці», — пише вчений.

Рікардо констатував наявність багатоманітності видів праці, що ство­рюють вартість, і звів їх до єдиної кількісної основи — робочого часу. Він вважав, що праця, яка створює вартість — це праця, абстрагована від її конкретних форм, і вимірюється в годинах робочого часу, необхідних для створення товару. Вчений розумів, що витрати робочого часу на виробни­цтво одного і того ж товару у дрібного ремісника, робітника мануфактури і робітника крупної фабрики кількісно відрізняються, тому ввів уточнення щодо умов, у яких створюється суспільна вартість.

«Мінова вартість усіх товарів — чи то будуть промислові товари, чи продукти родовищ або продукти землеробства — ніколи не регулюєть­ся найменшою кількістю праці, достатньої для їх виробництва за особ­ливо сприятливих умов... Навпаки, вона регулюється найбільшою кіль­кістю праці, яка по необхідності витрачається на виробництво товарів тими, хто не користується такими умовами і продовжує виробляти при самих несприятливих умовах; під останніми розуміються такі, при яких необхідно вести виробництво, щоб було вироблена необхідна кількість продукту»³⁷. Тобто величина вартості, за Рікардо, визначається витра­тами праці за гірших умов виробництва.

Праця різної якості редукується до певної кількості простої праці і, відповідно, різна винагорода праці різної якості не вносить суттєвих змін у визначення вартості товару працею. «Оцінка праці різної якості... вста­новлюється на ринку з достатньою для всіх практичних цілей точністю і у значній мірі залежить від порівняного мистецтва робітника і напруже­ності праці, яка ним виконується... Якщо день праці ювеліра коштує бі­льше, ніж день праці простого робітника, то це відношення вже давно встановлене і зайняло своє належне місце у шкалі вартості»³⁸.

Теорія доходів. За Рікардо, вартість — породження праці і не може складатися із доходів, як вважав Сміт. Однак, вона розкладається на заробітну плату і прибуток. «Вся вартість товарів, — пише вчений, — поділяється тільки на дві частини: одна складає прибуток на капітал, а інша — заробітну плату»³⁹.

Заробітна плата для Рікардо — це ціна праці. Остання розглядаєть­ся як «природна» і «ринкова». Під природною ціною праці Рікардо ро­зуміє ту ціну, яка «необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їх кількості». Ринкова ціна праці — «та ціна, яка дійсно платиться за працю в силу природної дії відношення між пропозицією і попитом: праця дорога, коли вона відзначається рідкістю, і дешева, коли вона наявна у достат­ку». Ринкова ціна, за Рікардо, коливається навколо природної ціни так, як ціна товару коливається навколо його вартості: «Та як би ринкова ціна праці не відхилялась від природної ціни його, вона подібно ціні товарів має тенденцію погоджуватися з нею»⁴⁰.

У подальшому вчений виділяє фактори, які впливають на характер коливань природної і ринкової цін праці і пов’язує їх з чисельністю на­селення і нагромадженням капіталу. У випадку перевищення ринкової ціни праці над природною, робітник «... розпоряджається більшою кі­лькістю предметів необхідності і життєвих зручностей і може тому ви­годувати здорових і численних нащадків». В результаті чисельність ро­бітників суттєво збільшується, зростає пропозиція праці, яка на певному етапі перевищує попит на працю. В результаті цього виникає безробіття, ринкова ціна праці починає падати. Її падіння, на думку Рі­кардо, буде продовжуватися до тих пір, поки зниження рівня життя не вплине на чисельність робітничого населення, що зменшить пропози­цію праці. Скорочення чисельності робітничого населення з часом при­веде до нового підйому ринкової ціни праці до рівня природної, а потім і вище неї. Так розпочинається новий цикл коливань ринкової ціни праці по відношенню до природної ціни, і «...лише після того, як поне­віряння скоротять робітників, число або попит на працю збільшиться, 41 ринкова ціна підніметься до природної ціни».

На динаміку заробітної плати впливає нагромадження капіталу через його зв’язок з попитом на працю. На думку Рікардо, коли нагромадження капіталу забезпечує зростання попиту на працю, то воно здатне протидіяти природному росту населення і створювати умови для зростання заробітної плати. Вчений пише: «... якщо капітал буде поступово і постійно зростати, то попит на працю може давати безперервний стимул до зростання насе­лення.... З поступальним рухом суспільства, з кожним зростанням його капіталу ринкова заробітна плата буде підвищуватися, але тривалість цьо­го підвищення буде залежати від підвищення природної ціни праці. А це знову-таки буде залежати від підвищення ціни тих предметів життєвої не­обхідності, на які витрачається заробітна плата»⁴².

У тому ж випадку, коли темп нагромадження капіталу починає падати, відбувається відповідне зменшення попиту на працю, а це, в свою чергу, призводить до падіння заробітної плати. Якщо ж нагромадження капіталу буде супроводжуватися зростанням витрат на машини і відповідним зме­ншенням частки засобів, спрямованих на найм робітників, то «...становище робочого класу буде представляти картину скрути і відчаю».

На динаміку заробітної плати, — стверджує Рікардо, — впливає і прибуток. Оскільки заробітна плата і прибуток виступають як дві час­тини вартості, яку створено робітниками, то збільшення заробітної пла­ти зменшує прибуток, і навпаки. «Підвищення ціни праці, — пише Рі­кардо, — неможливе без відповідного падіння прибутку. Якщо хліб підлягає розподілу між фермером і робітником, то, чим більша частка останнього, тим менше залишається першому. Точно так же якщо сук­но або бавовняні тканини діляться між робітниками та їх хазяями, то чим більша частка дається першим, тим менше залишається останнім». «Заробітна плата і прибуток, разом взяті, завжди мають одну і ту ж вар­тість. Заробітна плата завжди підвищується за рахунок прибутку, а коли вона падає, прибуток завжди підіймається»⁴⁴.

Отже, Рікардо визначає прибуток як ту частину вартості товару, яка залишається після відрахування заробітної плати. Оскільки вартість то­вару створюється працею, то і джерелом прибутку є праця робітників.

Рента — це та частка продукту землі, яка виплачується землевласнику за користування первинними і непорушними силами ґрунту, виключаючи відсоток на капітал, необхідний для обробки землі. За Рікардо, на форму­вання ренти впливають два фактори: витрати праці і «обернення землі у власність.» Рента є продуктом праці і формується у відповідності із зако­ном вартості. Існування приватної власності є умовою утворення ренти. «При першому заселенні землі, де мається у достатку багата і родюча зем­ля,... ренти не існувало, — стверджує вчений, — адже ніхто не стане пла­тити за користування землею, раз є у наявності маса ще не оберненої у власність землі, якою в силу цього може володіти всякий, хто захоче обро­блювати її»⁴⁵. З часом земля переходить у приватну власність, і за користу­вання нею необхідно платити. Вартість товару Рікардо визначає витратами праці за гірших умов виробництва. Тому фермери, що використовують гі­рші землі, отримують тільки середній прибуток на вкладений капітал і ре­нти не мають. Власники землі більш високої якості отримують доходи, що перевищують середній прибуток і формуються як різниця між витратами виробництва на гірших за якістю ділянках, з одного боку, і кращих або се­редніх, — з іншого. Отже, рента не є результатом якоїсь особливої щедро­сті природи, її джерелом є праця найманих робітників на різних за якістю землях.

«Припустимо, — пише Рікардо, — що ділянки № № 1, 2 і 3 дають при рівних витратах капіталу і праці чистий продукт у 100, 90 і 80 квар- терів хліба. У новій країні, де родюча земля наявна у достатку порівня­но з населенням і де завдяки цьому необхідно обробляти тільки № 1, весь чистий продукт буде належати землеробу і складе прибуток на ка­пітал, що вкладається. Коли населення збільшиться настільки, що необ­хідно буде обробляти № 2..., то № 1 почне давати ренту. Інакше існува­ли б дві норми прибутку на землеробський капітал, або ж 10 квартерів (або вартість 10 квартерів) повинні були б бути відраховані із продукту № 1 для якої-небудь іншої цілі... Точно таким же чином можна показа­ти, що, коли приступають до обробки № 3, рента з № 2 повинна дорів­нювати 10 квартерам або вартості 10 квартерів, а рента з № 1 підійма­ється до 20 квартерів, тому що той, хто обробляв № 3, буде мати однаковий прибуток, чи сплачує він 20 квартерів ренти за № 1, 10 квар­терів ренти за № 2, або ж обробляє № 3 не сплачуючи ніякої ренти»⁴⁶.

Таким чином, гірші землі, за Рікардо, не приносять ренти. Свої ви­сновки він підтверджує аналізом господарського досвіду Англії. При­йняті парламентом так звані «хлібні закони» різко обмежували ввезен­ня іноземного зерна на внутрішній ринок і сприяли утриманню високих цін на хліб. Підвищення цін на хліб змушує обробляти середні й гірші землі, тому з’являється рента: «Не тому хліб дорогий, що платиться ре­нта, а тому платиться рента, що хліб дорогий»⁴⁷.

Теорія капіталу. «Капітал, — вважає Рікардо, — є тією частиною ба­гатства країни, яка використовується у виробництві і складається із їжі, одягу, інструментів, сировинних матеріалів, машин та інших, необхідних для приведення у дію праці». Як і А. Сміт, Рікардо поділяє капітал на осно­вний і оборотний, однак здійснює подібний поділ, виходячи із часу оборо­ту або відтворення капіталу. «В залежності від того, чи швидко зношується капітал і чи часто потребує відтворення або ж споживається повільно, він відноситься або до оборотного, або до основного капіталу».

Теорія реалізації. Рікардо, підтримуючи позицію Ж. Б. Сея, вважає, що виробництво, породжуючи доходи, тим самим автоматично створює і платоспроможний попит на товари і послуги. Цей попит неминуче за­безпечує реалізацію всіх товарів і послуг.

Економіка представлялася Рікардо як ідеально налагоджений механізм, у якому можливі труднощі зі збутом вирішуються швидко і просто: вироб­ники товару, що випускається в зайвій кількості, негайно одержують від­повідний сигнал від ринку і переключаються на виробництво іншого това­ру. Отже, загальне надвиробництво неможливе: «Продукти завжди купуються за продукти і послуги; гроші служать тільки мірилом, за допо­могою якого здійснюється цей обмін. Який-небудь окремий товар може бути вироблений у зайвій кількості, і ринок буде до такого ступеня пере­повнений, що не буде навіть відшкодований капітал, витрачений на цей товар. Але це не може статися одночасно з усіма товарами».

Теорія порівняльних переваг у зовнішній торгівлі. У результаті до­слідження факторів, що визначають потоки міжнародної торгівлі, Рікардо сформулював загальні причини взаємовигідної торгівлі і міжнародної спеці­алізації. Ідеї А. Сміта про абсолютні переваги увійшли в теорію порівняль­них витрат Рікардо у якості часткового випадку. Він доводить, що торгівля між двома країнами вигідна і тоді, коли одна з них виробляє товари при більш високих абсолютних витратах, ніж інша. Вигідність торгівлі можлива за умов різних відносних витрат на виробництво товарів в цих країнах.

Своє твердження вчений ілюструє прикладом можливості торгівлі сукном та вином між Англією та Португалією. Виробництво 25 метрів сукна в Англії потребує праці 100 робітників протягом року. На дану кількість сукна Англія купує 50 літрів португальського вина, для влас­ного виробництва якого потрібна була б праця 120 робітників протягом року. Тому Англія знайде більш вигідним ввозити вино і купляти його за рахунок вивозу сукна. На виробництво тієї ж кількості сукна і вина в Португалії витрачається праця відповідно 90 і 80 людей протягом року. Тому Португалії вигідно ввозити сукно в обмін на вино.

Такий висновок обґрунтовується наступними розрахунками. Абсолют­ні витрати в Англії вищі, ніж в Португалії, і по сукну і по вину. Проте по­рівняльні витрати в Португалії по сукну більші, ніж в Англії. Вони визна­чаються відношенням абсолютних витрат на виробництво одиниці сукна до абсолютних витрат на виробництво одиниці вина. В Португалії вони складають: 90/25 : 80/50 = 9/4. В Англії ж порівняльні витрати по сукну відносно менші і складають: 100/25 : 120/50 = 5/3. Отже, Англії вигідно експортувати сукно в Португалію, закуповуючи там вино.

Вирахувані порівняльні витрати по вину складають 4/9 у Португалії і 3/5 в Англії. Відмова Португалії від виробництва сукна їй вигідна, хоча во- но в цій країні дешевше, ніж в Англії. Це видно з того, що у відповідності з пропорціями обміну між двома країнами, передбаченими в даному при­кладі, на власне виробництво 25 метрів сукна, закуплених в Англії, Порту­галії потрібно було б витратити працю 90 чоловік протягом року, в той час як на виробництво вина, яке експортується в Англію взамін ввезеного сук­на, Португалії потрібна праця всього 80 людей протягом року⁵⁰.

3.4