Створення і діяльність банківських установ у другій половині XIX ст.

Новий етап становлення кредитної мережі, що склалася на території України, фактично було започатковано через століття. Її особливості визначали потреби капіталістичної модернізації народного господарства, започатковані реформами другої половини ХІХ ст.

Урядова політика в сфері кредиту протягом другої половини XIX ст. пройшла ряд етапів. На першому етапі (до 1873 р.) уряд, тримаючи курс на прискорення розвитку кредитної системи, створював порівняно широкі можливості для заснування акціонерних та інших комерційних банків. Другий етап (1877­1883 рр.) характерний тим, що в цей час заборонялося заснування нових банків і всіляко підтримувалися вже існуючі банківські установи. На третьому етапі (1883-1893 рр.) формальний відхід від заборонного курсу замінюється політикою уповільнення заснування банків. Тим не менше, саме у цей період складається банківське законодавство, яке визначало основні принципи регулювання діяльності банків. Четвертий етап (з 1893 р.) характеризувався лібералізацією кредитної політики, що знаходило свій прояв у розширенні активних операцій Державного банку та в організації так званого народного кредиту^[197].

У другій половині XIX ст. продовжувалося екстенсивне зростання кредитної системи за рахунок перетворення незадіяних грошових заощаджень у грошові капітали. Лише після завершення цього процесу та за умов продовження дії кризи на економіку вплив її відбився і на кредитній системі. При цьому зміни в ресурсах останньої не співпадали з наступним рухом економічного циклу^[198]. Зростання вкладів та поточних рахунків по банках продовжувалося і після першого банківського краху (1875р.).

Законоположення про кредитні установи були викладені у статуті кредитному Зв. Зак. т. XI, ч. 2. Звід 1857 р. ділив кредитні установи на 1) державні: а) загальні (Позиковий і Комерційні банки) і б) місцеві (накази громадського піклування) і 2) приватні (до останніх віднесені міські громадські банки), але таких приватних банків у 1857 р. було всього 21.

На території України формування банківської мережі пов'язано із появою установ, які були відгалуженнями центральних банківських установ державної форми власності. Причини такого стану, на наш погляд, криються у колоніальному статусі території України, нерозвиненості кредитно-банківських відносин, відсутності традиції банкотворення тощо. Сприяли розвитку кредитно- банківської діяльності буржуазні реформи 60-х-70-х рр. XIX ст., включення території України у всеросійський ринок, наявність комунікативної інфраструктури тощо.

Становлення банківських установ на території України пов'язують із розширенням діяльності Державного банку Російської імперії, який був створений Указом Олександра II у 1860 р. шляхом реорганізації Державного комерційного банку. Створення Державного банку було одним із перших економічних перетворень із загального ланцюга реформ, ініційованих Олександром ІІ. Державний банк, заснований 2 липня 1860 р., прийшов на зміну кредитним установам, створеним при Катерині ІІ і був покликаний оживити торгові обіги і зміцнити грошову кредитну систему Російської держави.

31 травня 1860 р. був затверджений статут банку. Значна частина статей Статуту від 31 травня 1860 р. відбивала погляди їх автора Є. І. Ламанского, який був прибічником поширеної в середині XIX ст. доктрини речового і біржового кредиту. Державний банк було засновано з метою пожвавлення торговельних обігів та зміцнення грошової кредитної системи. Банку надавалося право проводити операції з обліку векселів та інших строкових паперів; купівлі та продажу золота та срібла; отримання платежів за рахунок довірителів; приймання вкладів на зберігання (на поточний рахунок та на обіг з процентів); надання позичок (крім іпотечних); купівлі та продажу процентних паперів за рахунок довірителів та за власний рахунок.

Головна контора банку знаходилася в Санкт-Петербурзі і мала невелику мережу контор і тимчасових відділень, що залишилися від Державного комерційного банку. Він був державно-урядовим банком і важливою ланкою державної системи, органом, що забезпечував проведення економічної політики уряду. Банк активно брав участь у створенні банківської системи - при його підтримці створювалися АКБ і товариства взаємного кредиту. Він, будучи, відповідно до Статуту, банком короткострокового комерційного кредиту, був найбільшою кредитною установою імперії.

Кредитування торгівлі і промисловості він здійснював через мережу своїх контор і відділень, а також через комерційні банки. Характерною особливістю його діяльності було те, що у перший період становлення і розвитку банку (з 1860 р. до середини 1890-х рр.) системі управління банком була властива значна централізація з боку держави, через що банк не мав повної самостійності управління. Помітною тенденцією була також динаміка формування мережі установ банку.

Мережа установ Державного банку^[200]

На початок року Кількість установ (постійних)

1861 7

1870 45

1880 54

1890 91

Головним джерелом засобів Держбанку до середини 1880-х рр.

На території України становлення банківських установ пов'язують із появою тут у 1860 р. контор Державного банку.

Спочатку такі контори почали діяти в Києві^[202], Харкові, Одесі, та відділення - в Полтаві. Таким чином, 3 контори і 1 відділення Комерційного банку на території України були реорганізовані в контори і відділення Державного банку. Місцеві установи, зокрема, контори банку, затверджувалися особливими імператорськими Найвищими веліннями, а відділення відкривалися за безпосереднього розпорядження Міністерства фінансів. Усі вони безпосередньо були підпорядковані правлінню Держбанку. Керуючим Київською конторою став Микола Бунге, який згодом візьме безпосередню участь у заснуванні в Києві біржі, першого приватного комерційного банку і товариства взаємного кредиту, яке очолив 1868 р.

На початок буржуазних реформ 1860-х рр. виникла необхідність розвитку операцій банку шляхом розширення територій, на яку він поширював діяльність^[203]. Контори Державного банку були відкриті у великих і економічно розвинених містах, портах і ярмаркових центрах Російської імперії, місцях з найбільшою концентрацією промислового і фінансового капіталу. Контори наділялися у порівнянні з відділеннями розширеними повноваженнями і мали вищий представницький статус. Проте, незважаючи на включення України у всеросійський ринок і розвиток капіталістичних відносин, розширення мережі контор банку тут не передбачалося.

3 січня 1862 р. був прийнятий статут контор Державного банку, що багато в чому повторював положення Статуту самого банку. Учень відомого економіста і державного діяча М. Х. Бунге А. Я. Антонович наполіг свого часу на включенні до Статуту банку пунктів про кредитування дрібних і середніх виробників, передусім селян і кустарів, що мало певне значення і для території України. Принагідно слід згадати і фігуру Ламанського Є. І., що управляв Державним банком (1866-1881 рр.), - автора першого Статуту

Державного банку, ініціатора створення системи АКБ. На території України його ініціатива отримала широку підтримку, де була створена розгалужена система кредитних установ акціонерної форми власності.

У літературі наголошується на тому, що при утворенні Державного банку^[204] намагалися зберегти правонаступність та інші традиції. Так, зокрема, «Клятвена обіцянка» службовців банку за текстом практично не відрізнялася від присяги на вірність, яку давали співробітники державних банків часів Катерини II^[205]. Із прийняттям статуту контор були прийняті положення, які передбачали участь у роботі облікових комітетів представників єврейського купецтва і введення в комітет Київської контори двох представників від цукрозаводчиків^[206].

Ситуація все більше вимагала ефективнішого використання ресурсів провінції, що було зумовлено провалом реформи вільного розміну 1863 р. Є. І. Ламанський підготував пропозиції до Міністерства фінансів про збільшення вкладів у Державному банку, що передбачало, у свою чергу, відкриття в губернських центрах відділень Державного банку і не вимагало особливих витрат^[207]. Відкрити відділення пропонувалося у 20 містах, які були розділені на чотири групи. До першої групи належали губернські міста, до яких на території України був віднесений Катеринослав. Статут Держбанку після доповнення в 1862-1863 рр. вищезгаданими актами про контори і відділення до 1881 р. не зазнав істотних змін.

До 1894 р. кількість контор і відділень Державного банку по імперії досягла 96 (це майже удвічі більше аналогічного показника кінця 1870-х рр.). На території України Державний банк у кінці X!X ст. володів, окрім контор, 13 відділеннями: у Бердянську, Житомирі, Кам'янець-Подільському, Катеринославі, Кременчуці, Миколаєві, Полтаві, Ромнах, Феодосії, Херсоні, Чернігові, Юзівці і Ялті, де було тимчасове відділення, яке працювало з 25 травня до 1 листопада). Обґрунтуванням відкриття нового відділення були значні торгові обіги, зосередження торговельних і промислових підприємств, а також кредитних установ^[208]. За таких умов створювалися й тимчасові відділення, які виконували прості банківські операції, видавали позики під заставу державних і гарантованих цінних паперів.

У перше десятиліття існування установ Державного банку на території України не було відмічено одноманітності як у їх операціях, так і в нормі обліково-позичкового відсотка, що пояснювалося традиціями статутів різних контор і специфікою економіки окремих регіонів. На території України операції банку розвивалися у великих промислових і торговельних центрах. Одне з перших місць займала Одеса - один з центрів хлібної торгівлі і приватної банківської справи. Значна увага приділялася також розвитку цукрової промисловості і виробництву збіжжя. Бурякоцукрові заводчики отримували значні кредити в Київській конторі, яка видавала їм позики на підставі правил обліку векселів у Державному банку^[209].

Концентруючи грошові ресурси через широку мережу філій, і користуючись засобами казначейства, банк продовжував фінансувати народне господарство. Удаючись до опосередкованих форм кредиту через АКБ, він виявив тенденцію до перетворення на центральний банк європейського типу. Найбільший розвиток протягом 1860-1880 рр. отримали облік векселів, купівля і продаж процентних паперів і позики під забезпечення процентними паперами тощо. Загалом же Державний банк служив своєрідним насосом для перекачування ресурсів із провінції в столицю, через що на периферії повільно збільшувалися обсяги кредитних операцій. На зазначену обставину звертали увагу ще сучасники тих подій^[210].

З часом, про що свідчить циркуляр від 29 грудня 1883 р., конторам і відділенням банку дозволялося відкривати кредити приватним особам у формі спеціальних поточних рахунків під забезпечення цінними паперами на розсуд місцевих облікових комітетів^[211]. А ось дозвіл, наданий 1883 р. Державному банку видавати позики землевласникам під соло-векселі, було швидше виключенням із загального правила. По суті, це був іпотечний кредит. Під заставні свідчення на маєтки в Державному банку поміщикам відкривався кредит для збільшення їх оборотних капіталів на наймання робітників, купівлю худоби, придбання сільськогосподарських машин і знарядь, добрив і насіння тощо. Що ж до промислових позик, то Державний банк їх не видавав. На час складання першого Статуту банку це було цілком виправдано^[212], оскільки у той час цей вид кредиту вважався найменш забезпеченим^[213].

У територіальних установах Державного банку поступово вводилася і облікова операція. Проте у Єлисаветградському і Чернігівському відділеннях облік був дозволений тільки після видання 19 січня 1895 р. відповідного циркуляра^[214]. 1897 р. векселі стали обліковувати і в Юзівському відділенні.

Через контори банку здійснювалися операції по розміщенню державних цінних паперів, видача за розпорядженням міністра фінансів нестатутних позик стратегічно важливим галузям промисловості, постачання грошовими коштами позичкових кас, кредитування Дворянського і Селянського банків, обслуговування викупних платежів і прийом казенних зборів тощо. До 1887 р. Державний банк через свої відділення здійснював ліквідацію рахунків дореформених кредитних установ та кредитував в основному торгівлю та тепер уже й велику промисловість.

Відділенням було надано право ведення окремих банківських операцій: розмін і обмін паперових грошей; виплата відсотків по купонах 5% квитків; переказ сум; прийом вкладів; облік термінових посвідчень; видача позик під заставу державних фондів; купівля- продаж 5% банківських білетів; окремі комісійні операції (прийом вкладів на зберігання та ін.). Основний упор робився на вкладну операцію.

Нормативно-правові документи чітко врегульовували повноваження уповноважених осіб відділення. Так, його керівник ніс особисту відповідальність за результати діяльності увіреної йому установи. Контролер відділення проводив ревізію його діяльності, представляючи звіти в Центральне управління. При кожному відділенні засновувався обліково-позичковий комітет, який перевіряв кредитоспроможність осіб, що бажали отримати позику, і визначав доцільність видачі їм кредиту.

Суттєвий вплив на діяльність установ банку мало прийняття 6 червня 1894 р. Нового Статуту Державного банку. Комісія з його підготовки була заснована імператором Олександром III 21 вересня 1892 р. С. Ю. Вітте був призначений її Головою^[215]. Обговорення на засіданнях Комісії проходили по п'яти основних напрямах, які відповідали главам майбутнього Статуту. Черговість, в якій це відбувалося, явно вказувала на пріоритети в передбачуваній діяльності банку. Першим блоком питань стали основні положення, присвячені комерційним операціям. Наступними по порядку, а отже, і за значенням, були питання, пов'язані з його стосунками з провінційними установами. Після прийняття нового Статуту інтенсивне кредитування торгівлі і промисловості, особливо сільського господарства, повинно було стати основним напрямом діяльності Державного банку.

Практично одночасно з виданням нового Статуту циркуляр від 24 червня 1894 р. закріплював окружну систему його установ. Територію Російської імперії планувалося розділити на п'ятнадцять округів (районів). У наступні декілька років їх число скоротили до дванадцяти. На території України планувалося створити 6 і 7 райони.

Районне ділення установ Державного банку на території України (до 1900 р.)^[216]

Подільське, Кременчуцьке, Полтавське,

Рівненське, Роменське, Сумське, Чернігівське

Товариш міністра фінансів А. Я. Антонович вважав необхідним збільшення числа провінційних установ банку і пропонував перетворити повітові казначейства на відділення Державного банку. На думку членів комісії, мережу установ Державного банку треба було децентралізувати, щоб дати повний простір місцевим установам^[217]. Проте ідея поширення державного кредиту за допомогою введення окружної системи установ Державного банку не дала очікуваних результатів^[218].

Новий Статут Державного банку був затверджений імператором Олександром III 6 червня 1894 р.^[219] Основним напрямом діяльності банку, як і раніше, було зміцнення грошової і кредитної системи. Замість пожвавлення торгових обігів (Статут 1860 р., ст. 1) метою діяльності банку відтепер мало стати

полегшення грошових обігів, сприяння за допомогою короткострокового кредиту розвитку промисловості і сільського господарства (Статут 1894 р., ст. 1).

Операції банку поділялися на два види - ті, що вимагали затвердження міністра фінансів і ті, що вирішувалися радою банку. Коло останніх у порівнянні зі Статутом 1860 р. було значно розширено. До них відносилися й ті, що здійснювалися місцевими установами банку (ст. 29.II). Облікова операція поширювалася на векселі (Статут 1894 р., ст. 77). Термін кредитів був збільшений удвічі і доходив до 12 місяців (ст. 78 прим.). Розширена була позикова операція, був збільшений термін, на який надавалися позики під товари (ст. 110). Відмінялося нормування операцій з цінними паперами, які Статутом 1860 р. обмежувалися розміром власного капіталу банку (Статут 1860 р., ст. 13). Збільшився і термін позик під заставу цінних паперів з 6 місяців до 9 місяців (ст. 129).

Державному банку було надано право відкривати кредити і видавати позики під забезпечення соло-векселя (Статут 1894 р., ст. 89). Позика одному промисловому підприємству не повинна була перевищувати 500 тис. крб., а окремому дрібному торговцеві - 600 крб. (ст. 97). Кредит відкривався на підставі спеціального поточного рахунку. Термін його не повинен був перевищувати 12 місяців, але з правом відновлення. Позики на придбання інвентаря не могли перевищувати 3 років (ст. 99). Державний банк міг відкривати кредити земствам і містам (ст. 138).

Для організації дрібного сільськогосподарського,

промислового і товарного кредиту новий Статут передбачав здійснення операцій через посередників, у ролі яких могли виступати земства, банки, установи дрібного кредиту. Новий Статут передбачав залучення до здійснення простих банківських операцій місцевих казначейств (ст. 46).

Новий Статут припускав відкриття агентств банку, які повинні були виконувати доручення місцевих установ банку щодо видачі і прийому грошей, збирати необхідні для керівництва банку відомості про кредитоспроможність позичальників, спостерігати за цільовим використанням позик, стежити за збереженням застав і запорук (ст. 71). За провінційними його відділеннями остаточно закріплювалося право здійснювати вексельні операції, термін обліку яких було збільшено до 12 місяців.

Згідно з положеннями статуту були розширені об'єми видач підтоварних позик, в основному позик під зерно. Важливою функцією місцевих відділень Державного банку було розповсюдження процентних паперів. Місцеві установи Держбанку виявляли, вилучали і відсилали до Петербургу фальшиві гроші.

У Статуті банку з'явилися пункти про окружну систему. Статус окружних органів надавався конторам Державного банку. Їм підпорядковувалися розподілені по округах відділення, а агентства підпорядковувалися або відділенням, або безпосередньо конторам (ст. 47).

Новий Статут вніс зміни в організацію управління банком. За Статутом 1860 р. банк знаходився у підпорядкуванні міністра фінансів і під спостереженням Ради державних кредитних установлень (ст. 109)^[220]. За новим Статутом банк безпосередньо підпорядковувався міністрові фінансів (ст. 24). Банк був виведений з-під нагляду Ради державних кредитних установлень і поставлений під нагляд Державного контролю^[221].

Загальне управління Державним банком покладалося на Раду, яка замінила Правління (за Статутом 1860 р.), і Керівника банком, повноваження якого стосовно Ради банку розширилися. Значно розширився і склад Ради банку порівняно зі складом Правління^[222]. Водночас багато пунктів цього Статуту перестали застосовуватися або взагалі не були введені в дію^[223]. Не реалізованою на практиці залишилася окружна система. Ті функції, які повинні були виконувати агентства, узяли на себе місцеві казначейства. У результаті, як і до прийняття Статуту 1894 р., контори і відділення банку залишалися у безпосередньому підпорядкуванні центра.

Загалом же, Державний банк недостатньо використовував банківські інструменти щодо розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, через що їх кредитування перейшло до рук приватних банків та іноземного капіталу. Водночас Державний банк сприяв створенню на території України установ дрібного кредиту по кредитуванню кооперації, селян і кустарів. При його фінансовій підтримці і допомозі тут створювалися кредитні товариства.

До установ довгострокового кредиту належали два державні іпотечні банки - ДСПБ і ДДвЗБ. З метою полегшення селянам можливості збільшувати свої наділи купівлею земель, що продавалися, уряд заснував Державний селянський поземельний банк^[224]. Статут банку був затверджений 18 травня 1882 р. СПБ, на відміну від ДДвЗБ, кредитував у переважній більшості заможних селян, допомагаючи дворянам вигідно продавати їхню землю. Особливістю діяльності банку було те, що він, окрім надання кредитів селянам для придбання землі, мав право сам купувати поміщицькі маєтки з метою перепродажу їх дрібним землевласникам. Основним його завданням було формування класу дрібних землевласників.

Установа, згідно статуту, перебувала у підпорядкуванні Міністерства фінансів, який надавав дозвіл на створення відділень банку. Того ж року було відкрито 11 його перших відділень, зокрема й українських губерніях - Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській, до яких згодом приєдналися Херсонська (у 1883 р.), Таврійська (у 1884 р.), Харківська (у 1885 р.) губернії. Особливо активно провадило свою діяльність відділення у Київській губернії.

Відділення відкривалися частково при відділеннях і конторах Державного банку, частково окремо від них, або ж спільно з відділеннями ДДвЗБ. Цікаво, що район дій кожного відділення відповідно до положення про селянський банк співпадав з однією адміністративною одиницею, губернією або повітом. Практика, проте, з'ясувала доцільність установи одного відділення для двох або більше губерній, оскільки в деяких із них діяльність банку розвивалася занадто слабо.

Управляла відділенням рада у складі керуючого та п'яти членів, які призначалися міністром фінансів. Відділення виконували такі функції:

• прийом і розгляд заяв щодо надання кредитів для придбання землі;

• аналіз документів, на підставі яких здійснювалося кредитування;

• надання кредитів відповідно до одержаних дозволів;

• господарське управління земельними масивами, що належали банку;

• підготовка земельних масивів до реалізації;

• контроль за надходженням коштів, одержуваних за наданими кредитами;

• забезпечення погашення простроченої заборгованості;

• виконання доручень ради банку щодо укладення угод.

Свої операції банк розпочав 10 квітня 1883 р. Послугами банку користувались як сільські товариства, так і окремі селяни. Позики видавалися на 24,5 та на 34,5 років відповідно під 7,5 та 8,5%. З часом термін позики було збільшено до 55,5 років, а відсотки було зменшено до 4,5%. Розмір позики не перевищував 125 руб. на «наявну душу» при общинному користуванні та 500 руб. - при подвірному^[225]. Протягом 1883-1899 рр. селянами українських губерній за його допомоги було придбано у власність 908,6 тис. дес. землі^[226].

Селянському банку 11 червня 1885 р. дозволено було надавати позики для купівлі земель на однаковій основі з селянами землеробами, що не належали до селянства, одеського, тирасполського і ананьївського повітів Херсонської губернії і деяких повітів Подільської губернії. Проте через купівельну неспроможність більшість хліборобів не могли скористатися послугами СПБ. Багатьом бажаючим банк відмовляв через недоїмки^[227]. Великі господарства могли скористатися кредитом за 5-6 % у комерційних банках. Дрібні ж господарства з малим обігом не могли отримати позику на велику суму.

Державний дворянський земельний банк був заснований 3 червня 1885 р. з метою підтримки землеволодіння дворян^[228] шляхом надання довгострокових позик потомственим дворянам- землевласникам під заставу земельної власності, що належала їм. Банк поширював свої операції і на територію України. Знаходився він у безпосередньому віданні міністра фінансів, під спостереженням Ради державних кредитних установлень.

Здійснення операцій банком на місцях покладене було на відділення, що відкривалися з дозволу міністра фінансів. Таких відділень спершу було 13, а на початок 1891 р. число їх зросло до 23 і розподілялося таким чином: Катеринославське (губ.

Катеринославська, Таврійська, Херсонська); Київське (губ. Київська., Подільська, Волинська); Полтавське (губ. Полтавська); Харківське (губ. Харківська); Чернігівське (губ. Чернігівська).

Позички видавалися банком під заставу землі (в тому числі й тієї, що вже була закладена в приватних земельних банках) на терміни 48,8 років та 36,7 років під відповідно 5,67 та 6,25% на рік. Згодом термін видачі позичок було продовжено, а в 1897 р. відсотки було зменшено до 3,5% на рік^[229].

12 червня 1890 р. був затверджений новий статут банку, що змінив і доповнив раніше діюче положення і законодавчі акти 12 жовтня 1889 р. Найбільш суттєві з них полягали в тому, що позики під заставу земель повинні були видаватися на терміни від 11 до 67 років. Крім того, без збільшення суми боргу допускалася після закінчення не менше п'яти років з часу видачі позики перестрочка боргу.

13 заснуванням ДДвЗБ завершився процес становлення іпотечного кредиту^[230], що стало важливою віхою у формуванні банківської системи ринкового типу. У другій половині 80-х рр.

ХІХ ст. із виданих Державним банком дотацій іпотечним установам 90 % було отримано саме цією установою.

Загалом же кредитні установи державної форми власності на території України здійснювали операції, що передбачалися Статутами банків - видавали кошти під заставу дорогоцінних металів, коштовностей, землі, цінних паперів, обліковували векселі, купували і продавали процентні папери, проводили комісійні операції, здійснювали грошові перекази та інше. Банки забезпечували розмінними монетами повітові казначейства, вилучали зношені паперові та металеві гроші, сортували їх за номіналом і відсилали їх до центральної установи. Під час грошової реформи 1897 р. вони здійснювали обмін паперових грошей. Кредитні установи приймали участь у культурних і благодійних акціях, зокрема, збирали кошти на спорудження пам'ятників, коштів для Червоного Хреста тощо.

Акціонерні комерційні банки (АКБ) уперше з'явилися в 60-х роках XIX ст.^[231]. У 1862 р. з проектом створення АКБ як основного посередника між центром торгівлі та провінцією виступив Леон Розенталь. Міністерство фінансів відхилило дану ініціативу, наголошуючи, що приватний банк створить конкуренцію Державному банку шляхом залучення клієнтури на більш вигідних умовах. Виникли також заперечення стосовно пункту, який передбачав кредитування приватного банку Державним, що створювало додаткові ризики для останнього.

Кількома місяцями пізніше англійськими підприємцями був запропонований проект створення приватного АКБ. Тодішній міністр фінансів Росії Рейтерн підтримував ідею створення в країні іноземного банку. У своїх зауваженнях до проекту він наголошував, що фінансова система країни в такий спосіб отримає можливість швидко збагатитись іноземним капіталом. На думку міністра вирішувалось також питання щодо кваліфікованого керівництва майбутнього банку, оскільки воно формувалось із англійських спеціалістів. Однак Комітет Міністрів не погодився з думкою Рейтерна і передав згаданий проект на розгляд до Державної Ради, яка не затвердила статут майбутньої фінансової установи.

Представлені в 1864 р. кілька аналогічних проектів відомого в купецьких колах Росії В. А. Кокарева також були відхилені. В той же час підвищувався інтерес до банківської справи, актуальним стає питання про створення банків із залученням приватних капіталів^[232].

Незважаючи на те, що процес формування кредитної системи Росії був досить тривалим та складним, потреба у створенні банків із залученням приватних коштів ставала щораз актуальнішою. Після відхилення низки проектів все ж було створено перший АКБ - Санкт- Петербурзький приватний комерційний банк.

Лише у 60-70-х рр. XIX ст. уряд узяв курс на підтримку приватного підприємництва. Звертає на себе увагу той факт, що розвиток приватного банківництва на території України передував аналогічному розвитку банківської справи у Росії^[233]. Серед причин такого стану дослідники називають географічне положення краю, яке забезпечувало вихід до моря та наближеність до Заходу. У портових містах Одесі, Миколаєві становлення банківських установ стимулювалося плинністю експорту та імпорту товарів, серед яких на перше місце виходили український цукор та хліб. Розвиткові мережі місцевих комерційних банківських установ сприяв також економічний вплив провідних європейських країн^[234].

Місцеві АКБ стали виникати лише через три роки після затвердження статуту першого АКБ - Санкт-Петербурзького приватного комерційного банку. Створення АКБ йшло досить повільно, оскільки заборона на створення приватних банків існувала аж до 1870 р. За цей час їх було відкрито лише 4, у тому числі у Харкові і Києві. На початку 70-х рр. XIX ст. процес створення кредитних установ стає більш динамічним. За досить короткий час було засновано більше 30 АКБ^[235]. 17 травня 1871 р. у законодавчому порядку були визначені загальні підстави, на яких могли засновуватись банки. 31 травня 1872 р. були видані загальні правила про порядок заснування приватних і громадських кредитних установ. У прийнятому законі «Об учреждении частных кредитных установлений» тимчасово припинялося засновництво комерційних банківських установ там, де існував хоча б один АКБ^[236]. Очевидно цим законом держава намагалася обмежити конкуренцію між кредитними установами. Законодавець визначив і коло операцій, які вони могли виконувати - здійснювати облік векселів; надавати позики на термін до 9 місяців; проводити платежі; здійснювати купівлю-продаж за комісійну винагороду товарів на прохання клієнтів; приймати безстрокові внески тощо.

На території України було створено Харківський торгівельний (1868 p.). Київський приватний комерційний (1868 p.),

Миколаївський комерційний (1872 p.), Катеринославський комерційний (1872 p.), Кременчуцький комерційний (1872 p.),

Кам'янець-Подільський комерційний, Бердичівський (1873 p.),

Херсонський комерційний (1873 p.), Одеський обліковий (1879 p.), Одеський торгівельно-промисловий (1888 р.) та інші банки.

Статут Київського приватного комерційного банку було затверджено 18 червня 1868 р. Його засновниками були 50 осіб, у тому числі князі Р. Сангушко, М. Трубецкой, графиня М. Потоцька, О. Терещенко та ін. Основний капітал банку становив 1,0 млн. карбованців. Банк обслуговував торгівлю сільськогосподарськими товарами (передусім зерном і цукром), здійснював облік торгових векселів; надавав позики на термін до 9 місяців; отримував платежі за векселями та іншими терміновими документами; проводив платежі у Росії та за кордоном, де банк мав власні контори; здійснював купівлю і продаж різноманітних державних і приватних процентних паперів; вів підписку на державні та громадські позики, акції,облігації; приймав суми (не менших 100 рублів) на нетермінові вклади, на певні терміни і на поточні рахунки; надавав позики під соло-векселі.

1871 р. засновується Київський промисловий банк (13 червня). 14 серпня 1872 р. створюється Катеринославський комерційний банк з власним капіталом у 500 тис. крб. Трохи пізніше, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів. Банк, що мав капітал у 1,5 млн. карбованців, виявився останнім життєздатним АКБ, створеним на території України у другій половині XJX ст.

У 70-х роках ХІХ ст. у результаті низки криз окремі кредитні установи були ліквідовані. Так у 1878 р. ліквідував свої справи Одеський комерційний, а 1879 р. Кам'янець-Подільський комерційний банки^[237]. На думку дослідників, до банківських крахів призводила ситуація, коли банк кредитував переважно одного клієнта і збитки на операціях з ним повністю порушували справи банку. Прикладом може слугувати доля Харківського торговельного банку, одним із засновників і фактичним розпорядником якого був відомий заводчик О. К. Алчевський. Цей банк кредитував майже виключно Алчевського і його підприємства, що й стало причиною краху даної кредитної установи^[238]. Банки також могли постраждати внаслідок поширення негативних слухів, які призводили до переміщення внесків з одного комерційного банку в інший або до Державного банку, який гарантував збереження коштів, хоча й під менші проценти.

На початку 80-х рр. XIX ст. законодавець приймає два закони, які стали визначальними щодо подальшого розвитку АКБ. 5 квітня 1883 р. було прийнято Закон «Об изменении и дополнении существующих ныне правил относительно открытия новых акционерных коммерческих банков»^[239], чим фактично було знято обмеження щодо створення нових кредитних установ даної форми власності. 22 травня 1884 р. було прийнято Закон, що затверджував «Правила о порядке ликвидации дел частных и общественных установлений краткосрочного кредита»^[240], чим упорядковувалась ще одна група правовідносин, пов'язаних з діяльністю установ короткострокового кредиту.

Діючі місцеві АКБ не могли створити власної мережі філій і змушені були зосереджуватися на роботі з клієнтами у межах міст, де розташувалися їх правління. Активнішу роль у розвитку кредитно- банківської системи АКБ стали відігравати з кінця XIX ст., але їх створення відбувалося уповільнено. До 1900 р. в Російській імперії діяли 42 комерційні банки^[241].

Значного поширення на території України набули міські громадські банки. В часи, коли були відсутні приватні кредитні установи, а державні - малочисельні та віддалені від багатьох невеликих міст, суттєву роль відіграли міські громадські банки. Попри те, що значного розвитку вони набули у другій половині ХІХ ст., грамотою імператриці Катерини ІІ, наданої містам у 1785 р., міським громадам з добровільних внесків дозволялось утворювати свою казну та засновувати банки з метою надання позик для ведення торгівлі, а також у випадках потреби в коштах. Дослідник М. Шимановський у 70-х рр. ХІХ ст., аналізуючи роль громадських банків, стверджував, що користь таких кредитних установ полягала у чіткій визначеності та спрямованості їх операцій, що дозволяло досягти оптимальних результатів в діяльності^[242].

До 1857 р. створення міських громадських банків здійснювалося дуже повільно, оскільки не існувало закону про цю категорію кредитних установ, а також негативним ставленням до них міністра фінансів Є. Ф. Канкріна. Але поразка Росії у Кримській війні продемонструвала її економічну відсталість, та змусила владу вдатись до заходів, які б оздоровили господарство країни. Саме в цей період було прийняте 10 червня 1857 р. Положення про міські банки.

Згідно з положенням міські банки засновувалися з основним капіталом, не менше 10000 руб. при міських думах або установах, що їх замінювали. Банки мусили надавати річний звіт міським громадам, а контроль за ними здійснювали Накази громадської опіки. Ці кредитні установи приймали внески, на які сплачувались проценти, окрім внесків, які залишалися в банку менше року. Суми, що перевищували 5000 руб. приймались лише за згодою правління банку та членів міської думи. Видача внесків здійснювалась у разі попереднього повідомлення про наміри клієнта. За даним положенням активна операція полягала в обліку векселів, позиках під коштовності, товари і будівлі, збільшувався розмір позики та вексельного кредиту в одні руки. Із прибутків банків дозволялось виділяти кошти на предмети громадської опіки, виховання та допомогу незаможним^[243].

Положенням 1857 р. намагалися надати міським банкам характер позиково-ощадних кас з незначним колом діяльності, а також убезпечити казенні кредитні установи від конкуренції. Цей документ містив низку обмежень, зокрема, обмежувалось коло клієнтів (вкладників та позичальників) мешканцями даного міста. Громадським банкам тих міст, де існували контори Державного комерційного банку або Прикази громадської опіки було дозволено видавати лише такі позики, які не надавалися цими конторами або Наказами^[244].

Недосконалість Положення 1857 р. та реформування кредитної системи, пов'язане з реформами Олександра ІІ, спричинили прийняття нового Положення про міські громадські банки 6 лютого 1862 р., яке отримало силу закону. Положення, прийняте Державною Радою і затверджене царем, може розглядатися як перша законодавча спроба нормувати певну групу банківських установ^[245].

Дія положення припадала чи не найбурхливіший період формування банківської мережі, накопичення та узагальнення досвіду її діяльності. Складалося воно із 4 розділів і 124 статей, окремі з яких супроводжувалися примітками, яких нараховується більше 30^[246].

Перший розділ має назву «Загальні постанови». До нього входить 14 статей, які визначають основний капітал банку, місце перебування, склад порядок і термін обрання правління та ротації його членів, вимоги щодо посадовців. Банк мав печатку з гербом міста та назвою банку. Основний капітал кожного міського громадського банку при його заснуванні мав становити не менше 10 тис. крб. сріблом. Загалом він утворювався із міських коштів або пожертвувань, проте існували й певні особливості. Так, зокрема, у банку м. Конотоп означена сума утворювалась із вільних міських сум та у вигляді позики. Основний капітал банку м. Ромни складався із внесків купців, прибутків міської думи та частини резервного капіталу. У м. Суми значну частину основного капіталу становили пожертвування^[247]. Нормативно банки підпорядковувались органам громадського і губернського управління. На місцях вони були підконтрольні та підзвітні міській думі. Щорічно директор мав звітувати на засіданні думи про свою діяльність. Дума обирала ревізійну комісію і здійснювала перевірки банків.

Другий розділ регламентував дії правління банку. Воно складалось із директора і не менше двох його заступників, яких обирала міська дума на чотирирічний термін. До сфери компетенції директора та його заступників входив нагляд за правильним і швидким провадженням у справах, безпечне розміщення капіталів, скорочення витрат, здійснення нагляду за цілістю каси та майна. При правлінні знаходилась канцелярія, штат якої затверджувався міською думою^[248]. Дума засновувала при банках облікові комітети. Їх члени обиралися на термін від одного до чотирьох років із купців першої та другої гільдій, які мали право голосу на міських виборах. Діяльність банків систематично контролювалась ревізійними комісіями. Здійснені перевірки свідчили, що при виконанні функціональних обов'язків допускалися деякі порушення і, зокрема, щодо операцій по обліку векселів^[249]. Всі розпорядження банку вносилися в щомісячні журнали. Для проведення операцій банк вів журнальну, касову і головну книги, які видавалися міською думою за підписом її членів та скріплювалися її печаткою.

Щомісяця члени правління разом з міським головою та двома членами думи надавали міській думі відомості про діяльність банку. Відповідальність за використання банківських сум несла і міська громадськість. Для перевірки звіту міська громадськість призначала трьох громадян, які на протязі місяця мали проінформувати міську думу, громадськість і правління банку про результати своєї роботи. Двічі на рік мав бути надрукований баланс банку. При цьому банки, що мали капітал до 100 тис. крб. повинні були друкувати свої звіти ще й у столичних відомостях.

Третій розділ регламентував здійснення операцій. Їм дозволялося приймати вклади на суму не менше 50 крб., вести облік векселів, видавати позики під заставу землі і будівель, здійснювати видачу позичок під заставу товарів, цінних речей і паперів, відкривати спеціальні поточні рахунки, одержувати платежі по векселях та інших паперах, здійснювати переказ грошей, приймати вклади на зберігання тощо^[250].

Внески забезпечувались гарантією міської громади. Приймалися круглі суми, але не менше 50 крб. Банк мав видати вкладнику за відповідною формою білет. За внески до 300 крб. видавались іменні білети, які не могли передаватись чи переводитись на ім'я іншої особи. Розмір відсотків по внесках визначались правлінням банку спільно з міським головою і членами думи. Про всі зміни мали повідомляти громадськість завчасно. На внески безстрокові відсотки нараховувались при умові, що капітал пробув у банку не менше ніж півроку. Умовою повернення безстрокових внесків було повідомлення банку за неділю, якщо капітал становив не більше 1 тис. крб., за місяць - від 1 до 3 тис. крб., за 2 місяці - від 3 до 5 тис. крб. і за 3 місяці - більше 5 тис. крб. до запитання^{[251] [252].}

Банкам дозволялось приймати на облік векселі, що забезпечувались платежами і гарантувались не менше ніж двома підписами. Короткотерміновим векселям, як і векселям місцевих купців та міщан, надавалась перевага. Положення визначало порядок стягнення відсотків та порядок їх обліку. Банк мав володіти інформацією про неспроможних платників по векселях з тим, щоб не допускати їх до отримання грошей із банку. Міські нотаріуси й маклери щонеділі мали подавати відомості у правління банку щодо опротестованих векселів.

У позичку одній особі видавалась сума, що не перевищувала однієї десятої частини власного капіталу банку. Розмір відсотків по позичках визначався правлінням банку, міським головою і членами думи. Позички під відсоткові папери не повинні були перевищувати розміру їх цін по останньому курсу. Під заставу приймались усі товари, що не були предметом місцевої роздрібної торгівлі. Якщо банку сплачувалась частина виданої позички, то відповідна кількість товару звільнялась від застави. Положення регулювало порядок видання позичок під заставу нерухомого майна.

Після сплати позичених грошей, банк повертав позичальнику кріпосний акт, страховий поліс і свідчення Цивільної Палати з написом про сплату позички, потім робилося розпорядження про зняття з застави заборони, про що повідомлялася місцева поліція. Тому, хто не сплачував у визначений термін банківського боргу, давалося від десяти до двадцяти днів пільги, після чого банк звертався в місцеву поліцію про опис простроченого маєтку. Після одержання від поліції опису, банк робив розпорядження про продаж закладеного маєтку.

Четвертий розділ регламентував розподіл банківських прибутків. Щорічно виділялось від 10% до 20% на створення резервного або запасного капіталу. Після відрахування з прибутків банку на формування резервного капіталу і покриття з їхнього числа необхідних витрат на утримування банку, надавалася можливість відчисляти частину прибутків на міські потреби й утримання добродійних закладів²⁵².

На підставі зазначеного Положення у губернських, повітових і позаштатних містах України у другій половині XIX ст. було засновано 38 міських громадських банків. Їх абсолютна більшість розташувалася на Лівобережжі (19) і Півдні (16). Характерно, що міські банки не набули поширення на Правобережжі. На Волині і Поділлі громадські банки не створювалися. У Чернігівській і Харківській губерніях було по 7 міських банків, по 6 - у Херсонській і Таврійській, 4-у Катеринославській, 3-у Київській губернії: в Умані, Черкасах, Чигирині. На Полтавщині були відкриті 5 банків - у Кременчуці, Лубнах, Переяславі, Прилуках і Ромнах.

У подальшому 1866, 1870 і 1879 роках до положення були внесені окремі зміни і доповнення, а у 1883 р. вийшло чергове положення, яке визначало порядок утворення, ліквідації і напрями діяльності міських громадських банків. Законодавство ставило завданням дати тверді положення і принципи діяльності банків, визначало їх відносини з урядовими органами, міськими думами та клієнтами. Нормативні акти розширили компетенцію міських банків. Вони отримали ініціативу в усіх сферах діяльності. Були внесені докорінні зміни у діловодство, звітність та операції банків. Розширювались права банків щодо вкладів, вексельного обліку, видачі позик під заклад цінних паперів. Зміни стосувались порядку надання позик земствам і містам та розподілу прибутків банку. Ширші права надавались сільському населенню у отриманні кредиту^[253].

На початок 1873 р. діяло 222 міських громадських банки. У кінці 80-х - на початку 90-х років XIX ст. їх число збільшилося до 240. Прикладом діяльності таких банків може бути Чернігівський міський громадський банк, створений у лютому 1875 р. завдяки внеску відомого мецената І. Г. Харитоненка у сумі 50 000 руб. Прибуток банку частково передавався у розпорядження міської думи, а

252

В. у. Положение о городских общественных банках // ПСЗ. - Собр. 2-е. - Т. 37. Отд. 1-е. -

1862. - № 37950. - СПб., 1865. - С. 115.

частково спрямовувався на благодійну діяльність^[254]. Звертає на себе увагу те, що банки, які здійснювали свою діяльність на території України, за оборотами були одними із крупних. Так, зокрема, оборот Харківського міського банку становив 44,8 млн. руб., Чернігівського - 11,4, Кременчуцького - 10,6 млн. р. За величиною основного

капіталу перше місце в Російській імперії належало Харківському банку (1,3 млн). Облікова операція понад 3 млн. була в Харківському банку (6,67 млн), що теж було кращим показником в імперії. Сама більша кількість позик під заставу дорогоцінних речей і процентних паперів і нерухомості також здійснювалася у Харківському банку (2,27 млн.).

Важливо звернути увагу на те, що до 80-х рр. XIX ст. міські банки відігравали більшу роль, ніж великі комерційні банки, які поступалися їм розмірами своїх операцій^[255]. Так внески в міські банки перевищували внески в комерційні банки у два рази^[256]. Окрім того, певний час міські громадські банки залишалися єдиними іпотечними установами. Тож не дивно, що у 90-х рр. XIX ст. відбувається пожвавлення щодо створення міських громадських банків. І у подальшому їх мережа постійно розширювалася^[257]. До факторів, що зумовили створення цієї категорії банківських установ, слід віднести вільні кошти, які потребували залучення до банківського обігу. Сприятливою була також відсутність інших банківських установ або при їх наявності вони сплачували за внески менший відсоток. Важливим фактором були ділові здібності засновника.

Міські громадські банки були переважно повітовими кредитними установами. Саме у повітових містах вони не мали конкуренції з боку АКБ. Операції цих банків розраховувались на тривалий проміжок часу, оскільки економічне життя провінції не відрізнялось швидкістю та рухомістю. Серед кредитних установ країни міські громадські банки складали найчисельнішу групу, в Україні найбільше їх було сконцентровано у Катеринославській губернії^[258].

Гиндин И. Ф. Русские коммерческие банки / И. Ф. Гиндин. - М. : Госфиниздат, 1948. -

Макаров А. Ф. Банки и кредитные учреждения / А. Ф. Макаров. - СПб, 1913. - С. 182-

Однак розширення свободи діяльності міських банків мало і негативні наслідки. Населення країни, яке звикло до державних кредитних установ, цілковито довіряло кожному банку і легко згоджувалось на привабливі пропозиції розміщувати капітали під високі проценти. Банки у прагненні за прибутками залучали кошти, які значно перевершували потреби місцевої торгівлі у кредитах. Вони роздавали впливовим особам кредити за векселями, які часто були фіктивними та безгрошовими, постійно переписувались, внаслідок чого кошти банків виявлялись непродуктивно затраченими. Окремі банки, маючи на меті отримати якнайбільше користі, вкладали кошти у справи, що супроводжувались великим ризиком. Іноді банки перетворювались на установи, які кредитували найбільш впливових людей міста, від яких залежало заміщення посад в управлінні банку. Відомі приклади, коли банки вдавались до прямих зловживань^[259].

Таким чином, міські громадські банки долучились у зазначений період до справи поповнення міських бюджетів, забезпечення міського населення російської провінції порівняно дешевим кредитом, надання благодійницької допомоги тощо.

Динамічно розвивався також процес утворення іпотечних кредитних установ. Справа у тому, що у пореформений період на території України велика фабрично-заводська промисловість у дев'ятьох українських губерніях була практично відсутня. Основні прибутки давало хліборобство і скотарство. Тому перші приватні банки в Україні найчастіше обслуговували сільське господарство.

Першими установами іпотечного кредиту на нових засадах були засновані на взаємності АЗБ. Порядок їх заснування був врегульований законодавчо^[260]. Згідно з законом земським зібранням надавалося право засновувати кредитні установи для видачі довгострокових позичок під заставу нерухомості в губерніях та повітах, через випуск заставних листів, забезпечених круговою відповідальністю позичальників або основним капіталом банку; приймання вкладів та видачу короткострокових позичок під облік векселів та під заставу рухомого майна. Прибутки кредитних установ мали спрямовуватися на земські потреби. Протягом 1871-1873 рр. їх виникло 11^[261], а першим із них став Харківський земельний банк (1871 р.). Серед новостворених АЗБ був Земський банк Херсонської губернії в Одесі, Харківський, Київський та ін. Зразками для земських кредитних установ довгострокового кредиту визначені були статути Херсонського земського банку, Товариства взаємного поземельного кредиту та Харківського земельного банку. У тих випадках, коли статути новостворюваних установ не відрізнялися від зазначених статутів, вони затверджувалися міністром фінансів^[262].

Херсонський земський банк був створений 1864 р. і діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності. Банк став першою земельною кредитною установою, заснованою на взаємності, якому були надані значні пільги від казни і другою приватною кредитною установою після Санкт-Петербурзького міського кредитного товариства. Статут банку був затверджений 20 травня 1864 р. 17 травня 1871 р. міністрові фінансів надано право затверджувати статути земельних кредитних установ, що засновувалися земствами, за зразком Херсонського банку і товариств взаємного поземельного кредиту. Основний капітал у розмірі 100 тис. руб. сформували за рахунок отриманої від уряду позики. Дія банку поширювалася на Херсонську, Катеринославську, Таврійську та Бессарабську губернії. Позичка під заставу маєтку (розміром не менш як 50 десятин) надавалася на максимальний термін 34 роки і 11 місяців (при 6,75% річних). Платежі процентних внесків здійснювалися кожне півріччя. За прострочення сплачувалася пеня в розмірі 1% за місяць^[263]. На 1 січня 1881 р. основний і запасний капітали банку становили 2,7 млн руб., сума випущених заставних листів - 48,7 млн руб. Проте через брак місцевої ініціативи кредитні установи типу Земського банку Херсонської губернії не набули належного розвитку.

4 травня 1871 р. було створено Харківський земельний банк - перший приватний АЗБ Російської імперії. Він був створений за участі О. К. Алчевського^[264], який з 1871 до 1901 р. був головою його правління. Статут банку, який був затверджений 4 травня 1871 р., став зразковим для інших земельних банків України. При його укладенні були здійснені запозичення із статутів міських кредитних товариств, Херсонського банку і товариств взаємного поземельного кредиту у частині, що стосувалася здійснення іпотечної операції. У частині норм, що стосувалися основного капіталу, прав акціонерів і порядку управління він був складений аналогічно до АКБ. Банк видавав позики під заставу землі та міської нерухомості в

Харківській, Воронезькій, Катеринославській, Курській, Полтавській та інших губерніях. Початковий капітал банку, утворений завдяки випускові 5000 акцій по 200 руб. кожна, становив 1 млн руб. Згодом він зріс до 8 млн руб. Довгострокові позики під заставу землі надавалися на 43,5 року, під заставу будівель - на 18 років і 7 місяців. Фінансисти тих років визнавали найкращим в усій імперії.

У 1872 р. були створені Київський, Бессарабсько-Таврійський в

Одесі та Полтавський АЗБ^[265]. Київський АЗБ почав функціонувати

14 жовтня 1872 р.

Його

засновниками

були землевласники

253

М. Кочубей,

П. Селюцький, О. Кудашев, Я. Тарновський,

М. Виноградський. Керівництво банку зосереджувалося у правлінні, до складу якого входили голова і чотири особи, обрані на три роки.

Метою заснування банку було надання позик під заставу нерухомої власності на території України у Київській, Чернігівській, Подільській та Волинській губерніях. Його основний капітал становив 5 млн руб. Майно, вартість якого за оцінкою банку була меншою 500 рублів, у заставу не приймалося. Банк видавав як довгострокові, так і короткострокові позики^[266]. Банк здійснював як довгострокове (до 66 років і 2 місяців - під заставу землі та до 38 років і 4 місяців - під заставу міської нерухомості), так і короткострокове (строком до 3 років) кредитування. У подальшому ажіотажний попит на землю стимулював банки з метою наживи збільшувати відсоткові кредитні ставки.

1872 р. в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, який створив чи не найбільшу мережу установ у Правобережній і Південній Україні, здійснюючи значні за своїм сукупним обсягом позичкові операції. Банк мав 11 філій, які знаходилися у Таврійській (Бердянськ, Мелітополь, Сімферополь, Феодосія, Ялта), Херсонській (Херсон, Єлисаветград, Миколаїв), Подільській (Вінниця, Могилів-Подільський, Кам'янець-

Подільський) і Бессарабській (Кишинів) губерніях. Загалом земельним АКБ належало 22 агентств, з яких 20 знаходилося в українських губерніях. У справі іпотечного кредиту в Україні наприкінці ХІХ ст. домінували земельні АКБ місцевого походження.

Видані 31 травня 1872 р. Загальні правила про порядок заснування приватних та громадських кредитних установ стали за оцінкою фахівців поворотним пунктом в урядовій політиці^[267], започаткувавши курсу на обмеження створення нових АКБ^[268]. Новели стосувалися заборони заснування нових АКБ, де вже існував такий банк. У Києві, до речі, їх було 2, а Одесі і Харкові лише по одному. Міністру фінансів надавалося право затверджувати статути банків, основний капітал яких не перевищував 5 млн руб.

Зразковими статутами було визнано статути Харківського і Полтавського банків. У одній губернії не допускалося діяльність більше двох АЗБ, окрім товариств взаємного поземельного кредиту. Сума всіх зобов'язань була лімітована 10-кратним відношенням до акціонерного капіталу. Основний акціонерний капітал не мав бути меншим 500 тис. руб., а номінальна вартість акцій - не нижче 250 руб. Банковий кредит не повинен був перевищувати ¹∕ιo частини основного та запасного капіталів^[269].

Діючі місцеві банки не могли створити власної мережі філій. Тільки АЗБ (передусім Київський і Бессарабсько-Таврійський) розгорнули мережу агентств у Правобережній і Південній Україні, здійснюючи значні позичкові операції.

Значне місце в економіці України посідали російські столичні банки. Злиття банківського капіталу з промисловим потенціалом набуло поширення в Україні в кінці 90-х років XIX ст., адже українські філії Російського банку для зовнішньої торгівлі (16 філій), Азово- донського (23 філії) та Російського торговельно-промислового банку контролювали більшість підприємств цукрової промисловості України. Завдяки розгалуженій мережі філій столичні банки зосередили у своїх руках внутрішню й зовнішню торгівлю хлібом, льоном та іншими товарами, які мали першочергове значення. Домінуючі позиції вони займали у кредитуванні промисловості.

Активізація представництв загальноросійських кредитних установ на території України відбувається у кінці 90-х років XIX ст. У результаті тут почали функціонувати відділення таких загальноросійських банків, як Петербурзький Міжнародний і Санкт- Петербурзький комерційний, реорганізований у Російсько- азіатський комерційний банк. Комерційні банки Росії відкривати свої філії здебільшого в портових (12 філій) і великих торгово- промислових містах України (7 філій).

Значна увага приділялася діяльності кредитних установ. Справа у тому, що відсутність належного контролю над приватними торгово-кредитними організаціями, які відігравали провідну роль у фінансовому житті У 60-70-і рр. XIX ст.^[270], породила різноманітні зловживання та спекуляції. Міністерство фінансів підготувало законопроект про банкірські установи, який 14 травня 1889 р. міністр фінансів І. О. Вишнеградський представив на розгляд до Державної ради. Концептуально законопроект побудований був на ідеї встановлення суворих меж банкірської діяльності та посилення державного контролю над їх діяльністю. Підготовлено було законопроект «Положение о банкирских заведениях», відповідно до положень якого бажаючі зайнятися банкірським промислом мали отримати на це дозвіл губернського начальства і внести до Державного банку завдаток у розмірі 10% від заявленого основного капіталу. Передбачалося зменшення кола банківських операцій. Кредитні установи зобов'язані були надавати докладний звіт про фінансові операції до Міністерства фінансів, яке наділялося правом проведення ревізій для перевірки отриманих даних.

При обговоренні законопроекту Державна рада стала на захист приватних підприємців, що кваліфікується як факт безпрецедентний²⁷¹. У результаті закон, затверджений царем 26 червня 1889 р., суттєво відрізнявся від запропонованого проекту. Проте він так і не отримав практичного застосування, оскільки не пройшло і року, як І. О. Вишнеградський вимушений був звернутися у Державну раду з поданням про зміну норм закону, що врегульовували реєстрацію цінних паперів, що здавалися в банкірські заклади на зберігання, в заставу та забезпечення позик. Новели викликали протести з боку банкірських закладів і комерційних банків, що виступили проти ускладнення банківських операцій бюрократичною тяганиною²⁷². Загалом за 5 років чинності вищезгаданого закону його застосовували лише двічі²⁷³.

Значно продуктивнішою, як виявилося, стала діяльність С. Ю. Вітте. При розробці концепції економічної політики він виходив із прискореного промислового розвитку шляхом залучення іноземних капіталів, накопичення внутрішніх ресурсів, митного захисту й заохочення вивозу. Одним із методів досягнення мети С. Ю. Вітте вважав державне втручання у сферу фінансів, що забезпечувалося політикою стабілізації рубля та посилення ролі Державного банку в народному господарстві. 21 лютого 1894 р. С. Ю. Вітте вніс до Державної ради пропозицію щодо суттєвих змін закону від 26 червня 1889 р. Він вимагав включення до закону норм, положення яких давали б Міністерству фінансів можливість своєчасно отримувати відомості про всі банкірські установи та їхні операції^[271].

²⁷¹ Ананьич Б. В. Банкирские дома в России 1860-1914 предпринимательства / Б. В. Ананьич. - Л., 1991. - С. 25.

²⁷² Ананьич Б. В. Банкирские дома в России 1860-1914

предпринимательства / Б. В. Ананьич. - Л., 1991. - С. 23.

²⁷³ Ананьич Б. В. Банкирские дома в России 1860-1914

предпринимательства / Б. В. Ананьич. - Л., 1991. - С. 26.

гг.

гг.

гг.

Очерки истории частого

Очерки истории частого

Очерки истории частого

Пропозиції були враховані. Відповідно до закону від 3 червня 1894 р. особи, які бажали відкрити кредитну установу, зобов'язані були заявити про це губернаторові чи градоначальникові, вказавши види операцій, якими вони мали намір займатися. За невиконання цієї норми власники зазначених установ підлягали покаранню у вигляді штрафу. Міністерство фінансів отримувало право вимагати надання відомостей про стан справ кредитних установ, а у окремих випадках проводити перевірки і накладати заборону на провадження операцій^[272].

30 листопада 1894 р. С. Ю. Вітте подав новий проект про внесення змін до «Правил о надзоре за производством кредитными учреждениями и банкирскими заведениями операций на золотую валюту». 29 травня 1895 р. був прийнятий закон, згідно з яким Міністерству фінансів дозволялося проводити ревізії банкірських установ, щодо яких була інформація про зловживання, без попереднього затребування від їхніх власників пояснень^[273]. 22 травня 1895 р. було затверджено рішення Державної ради про обкладення 5% збором доходів, отриманих від вкладів, унесених до банкірських установ^[274]. На кредитні установи поширювався закон про правила прийому на зберігання цінних паперів, прийнятий у 1898 р. Відповідно до його положень установи короткострокового кредиту та банкірські фірми не мали права розпоряджатися цінними паперами, які забезпечували кредит, без дозволу їхніх власників, за винятком випадків неспроможності останніх^[275].

Банківські установи у пореформений період співпрацювали з установами короткострокового кредиту. Основними формами його організації були: волосні допоміжні позиково-ощадні каси, мирські капітали, позичково ощадні та кредитні товариства. Після реформи 1861 р. у Російській імперії були здійснені перші спроби організації установ дрібного кредиту на засадах кооперації - позичкоощадних товариств. 4 липня 1861 р. затверджений статут першої кредитної установи для міських нерухомостей, заснованої на взаємності, - міського кредитного товариства. 1 липня 1866 р. було затверджено положення про Товариства взаємного поземельного кредиту. Товариство надавало довгострокові, у т.ч. й додаткові, і короткострокові позички під заставу поземельної власності. Розмір процентів по додаткових позиках мав бути на одному рівні з процентом, що стягувався Державним банком по обліку векселів^[276]. Державний банк через позичково ощадні товариства для сприяння сільському господарству та дрібній кооперативній промисловості опосередковано став кредитувати товариства взаємного кредиту та іпотечні банки, дрібних землевласників і селян. Такі товариства фінансової самодопомоги були поширені на Катеринославщині, Київщині, Полтавщині, Херсонщині, у Таврії, на Поділлі та Волині^[277]. Окремим із них (Херсонському товариству) були надані значні пільги від казни.

1 червня 1895 р. було прийнято «Положение об учреждении мелкого кредита», в якому основною їх формою, поряд із позичково ощадними товариствами, визнавалися кредитні товариства райффайзенівського типу. Від шульцеділічевських вони відрізнялися відсутністю пайового капіталу й наданням позик на тривалі терміни^[278]. Положення вводило два типи установ дрібного кредиту - позичкоощадні товариства (кооперативні установи з пайовими внесками) і сільські волосні банки (станові установи). Передбачалося і надання фінансової допомоги установам дрібного кредиту у формі позик Державного банку.

Основною організаційною формою постійного кредиту у селах були сільські селянські банки. Ініціатором їх створення була держава. 23 січня 1883 р. Олександром III було затверджено Думку Державної наради про заснування сільських банків і ощадно- позичкових кас на нових началах, які мало розробити Міністерство фінансів спільно з Міністерством внутрішніх справ. Перетворенню підлягали і вже існуючі кредитні установи. 25 січня 1883 р. був затверджений нормальний статут сільських банків, які уповноважені були надавати сільському населенню можливість користуватися кредитом і поміщати свої заощадження для приросту відсотками. Невдовзі статут було видано у новій редакції, але без суттєвих змін. З 1 січня 1885 р. по 1 січня 1901 р. було створено 653 сільські банки^[279]. Однак розміщувалися вони нерівномірно. Так, у 1896 р. у Київській губернії було 148 сільських селянських банків. З них 90 банків створили селяни Звенигородського повіту.

У 1875 р. був відкритий Сільський банк графині О. Браницької у Білій Церкві Київської губернії. Основний капітал банку становив 60 тисяч. Звертає на себе увагу те, що капітал цей утворився з відсотків, що накопичилися до 1875 р. з пожертвування (у 285,7 тис. руб.), зробленого графинею на користь її колишніх селян. У коло діяльності банку входило, окрім звичайних операцій, видача позик під сільські товари, під заставу земель, для купівлі землеробських знарядь тощо. Банк видавав кредити до 1000 руб. під 6 % річних. Максимальний термін банківського кредиту - 25 років. Предметом застави була земля (60 % її вартості). Частина прибутків банку було передано на створення позичкоощадних товариств. Діяльність установи поширювалася на всю губернію.

1 червня 1885 р. був заснований Сільський банк у Сумах Харківської губернії на капітал у 50 тис., пожертвуваний І. Г. Харитоненко в пам'ять покійного Імператора Олександра II. Таким чином було створено Олександрівський Сумський селянський сільськогосподарський банк. Банк мав фонд у 50 000 руб. Цей банк видавав на трирічний термін позички як окремим домогосподарям (до 300 руб.), так і сільським громадам (до 3000 руб.) під 6 % річних. Нагляд за діяльністю банку здійснювали Сумські повітові земські збори. Позички видавалися тільки кредитоспроможним особам за наявності відповідного посвідчення від місцевого селянського начальника. Умовою надання кредиту сільській громаді була гарантія повернення його за круговою порукою.

Обидві кредитні установи відносили до категорії станових банків^[280], що, на наш погляд, не зовсім коректно, адже селянство як категорія населення, яку обслуговували ці кредитні установи, отримало зазначений статус лише на початку ХХ ст. Фактично згадані установи були приватними. При наданні позик предметом застави у них виступала земля. Позики видавалися на різні строки - від кількох місяців до 25 років у першому випадку та до 3 років у другому. Діяльність першої установи поширювалася на губернію, а другої - на повіт^[281].

При відділеннях Державного банку з 1864 р. почали відкриватися товариства взаємного кредиту (приватні, земські, станові, міські), позичкоощадні каси, позичкоощадні та кредитні товариства. Найбільша їх кількість була в Подільській, Київській, Волинській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях. З 1872 р. товариствам було надано право на отримання кредитів у Державному банку. Проте з 1876 р. земства стали згортати операції по кредитуванню товариств, що було пов'язано із заборгованістю останніх. Кредитні операції товариств були здебільшого збитковими, не вистачало грошових коштів і кваліфікованих кадрів. До 1888 р. було закрито 395 ощадно-позичкових товариств, причому 124 з них за невміння вести справу^[282].

Найбільший розвиток вони отримали у Харківській і Таврійській губерніях, де їх було по шість. На Катеринославщині функціонувало 4 товариства, а в Харківській губернії - 3. Набагато меншим попитом користувалася ця форма кредитної організації на Лівобережжі і Правобережжі. Так, у Полтавській і Київській губерніях їх було по 2 товариства, Чернігівській і Волинській - по 1. Жодного товариства не було зареєстровано на Поділлі. Усього у дев'яти українських губерніях і частині Бессарабії їх було створено 26. Наприкінці 1889 р. уряд підтримав Одеське товариство взаємного кредиту збільшенням кредиту на 500 тис. руб., установивши й інші пільги та установивши низку вимог з метою забезпечення інтересів Державного банку.

Кредитні товариства райффайзенівського типу з'явилися на території України лише після прийняття в 1895 р. закону «Про установи дрібного кредиту». Перше таке товариство виникло на Полтавщині. Кредитні товариства утворювались і розвивалися дуже швидко, бо мали можливість отримувати значні кредити у Державному банку для поповнення основного фонду. Ощадно- позичкові товариства не мали права на такі кредити, але відповідні кошти могли позичати у земств, що виступали їхніми піклувальниками.

Певні відносини склалися між банківськими і ощадними установами. На 1889 р. на території України діяло 125 ощадних кас, більшість яких знаходилася на території Чернігівської губернії. Їх особливістю було те, що вони не давали позик у приватні руки. Залучені у населення кошти ощадкаси направляли виключно на підтримку державного кредиту. У 1895 р. було прийнято новий Статут (перший Статут - 1842 р.), згідно з яким каси офіційно отримали назву державних. Їх діяльність визначалася окремими положеннями, розробленими самими членами. Головним їх завданням став збір грошових коштів населення і їх концентрація як ресурсів Державного банку. Вони, по суті, були касами взаємодопомоги. Капітал утворювався за рахунок добровільних відрахувань із щомісячної платні (як правило, 5%). Засоби зберігалися в банках на процентних рахунках і використовувалися на надання тимчасової фінансової допомоги членам каси.

При повітових казначействах і відділеннях Держбанку оперували 66 кредитно-ощадних кас. На 1897 р. 8 відділень ощадкаси при Київській конторі Держбанку, що приймали і видавали вклади на суму від 25 копійок, мали 30278 вкладників і 6,3 млн. карбованців вкладів. Відповідно до закону 1889 р. Державний банк мав право створювати позичкові каси при поштово-телеграфних конторах. У Києві невдовзі у них нараховувалося 7284 вкладників, на рахунках яких було 0,84 млн. карб.

Таким чином, у кінці XIX ст. система кредитних установ була представлена державними, громадськими і приватними. Є підстави стверджувати, що дворівнева система у період буржуазних реформ трансформувалася у трирівневу. Зокрема, це:

I. Державні кредитні установи: а) Державна комісія погашення боргів; б) Державний банк з конторами і відділеннями; в) Державний дворянський земельний банк; г) Селянський поземельний банк; д) ощадні каси; е) підлягаючі зберіганню казни; є) позикові казни; ж) викупні установи; з) позикові каси; и) наказ громадського піклування.

II. Громадські кредитні установлення: а) міські громадські банки і міські ломбарди; б) громадські банки і позичкоощадні каси волосних і сільських товариств; в) станові банки.

III. Приватні кредитні установи: а) акціонерні комерційні банки; б) товариства взаємного (короткострокового кредиту); в) акціонерні земельні банки; г) поземельні банки, засновані на взаємності, товариства взаємного поземельного кредиту і міські кредитні товариства; д) приватні ломбарди або товариства для застави рухомостей; е) позичкоощадні товариства.

Зазначена система кредитних установлень була поширена і на територію України. Так, в українських губерніях банківська мережа була представлена 3 конторами та 15 відділеннями Державного банку, 7 відділеннями СПБ, 5 відділеннями Дворянського земельного банку й місцевими банками - 6 комерційними, 4 земельними та 38 міськими громадськими^[283]. Водночас на Правобережжі та Півдні України значну роль у кредитуванні дрібного та середнього, а почасти й великого, підприємництва відігравали приватні торгово- кредитні установи - банкірські доми і контори^[284].

На західноукраїнських землях продовжувалось засилля іноземного банківського капіталу. Свої філії тут мали Австрійський національний банк, Австрійський кредитний заклад для торгівлі і промисловості, Англо-австрійський банк. Свої капітали вкладали в галузі промисловості австрійські, німецькі, французькі, американські банкіри і підприємці. У 90-х роках австрійський капітал контролював акціонерні компанії, пов'язані з видобутком нафти, проте згодом сам опинився в залежності від могутніших - німецького, англійського і французького, що загалом негативно позначилося на розвитку земель. Іноземний капітал створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

У Австрійській імперії у 50-ті рр. XIX ст. уряд здійснював реформування кредитно-банківської системи, що поширювалося і на територію західноукраїнських земель^[285]. В Україні в 90-ті роки XIX ст. посилився вплив великих банків, капітали яких часто були іноземними. Зокрема, в Галичині виникли філії та представництва емісійного Австро-Угорського банку, уповноважені представництва західноєвропейських комерційних банків, які були знаряддям колоніальної політики.

Українські фінансово-кредитні установи були представлені Крайовим союзом кредиторів, Українським іпотечним банком, Селянською касою, крайовим кооперативним союзом. У 1867 р. у Львові було створено Галицький акціонерний іпотечний банк. Ця перша акціонерна установа мала право, крім надання іпотечних кредитів та емісії заставних листів, надавати короткострокові вексельні та ломбардні кредити. Іпотечні позики забезпечувались і міською, і сільською нерухомістю, проте селянам позики не надавалися. Банк здійснював операції з приймання вкладів, приймання на зберігання цінних паперів, обмін валюти. Банк мав відділення в Чернівцях, Кракові й Тернополі. Акціонерам банк виплачував 10 % дивіденди^[286].

У1868 р. у Львові виник селянський кредитний заклад - Рустикальний банк, метою діяльності якого було надання майнового та особистого кредиту дрібним землевласникам і ремісникам у Галичині і Буковині, довгострокового кредиту без майнової застави сільським громадам та іншим юридичним особам. Кредит надавався в розмірі не більш як 3/5 вартості землі, не обтяженої боргами. Готівкою позика надавалася за умови її розміру до 1/5 вартості іпотеки строком на 1 рік і з наступною сплатою протягом 2 років. Значна заборгованість позичальників та брак готівкових коштів стали основними причинами банкрутства Рустикального банку, ліквідація якого тривала з 1884 р. по 1889 р.

У 1872 р. у Львові було створено Загальний заклад рільничо- кредитний для Галичини та Буковини (Крилошанський банк). Цей банк емітував заставні листи під іпотеку сільських або міських нерухомостей в малих провінційних містечках. Недбале керівництво призвело до ліквідації банку в 1886 р.

За рішенням Крайового сейму у 1881 р. для здешевлення іпотечного кредиту було створено громадський Крайовий банк для Королівства Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським, доступний не тільки для великих землевласників, а й для селян. Крім кредитних операцій, установа виконувала й деякі обов'язки центрального банку. Свою діяльність банк розпочав у липні 1883 р. За його функціонуванням слідкував Крайовий сейм через Крайовий відділ. Сейм призначав раду банку, що складалася з 9 членів і 4 заступників. Банк мав банківський та іпотечний відділи. Іпотечні позики надавалися під 5%, їх мінімальна сума становила 100 гульденів. Але найбільшою популярністю користувалися великі за обсягом позики (понад 10 тис. гульденів), частка яких у загальній сумі іпотечних кредитів 1889 р. становила 76 %. Банк надавав комунальні кредити, а з 1893 р. розпочав кредитування будівництва залізничних колій.

У другій половині XIX ст. у Західній Україні був започаткований кооперативний рух, який був тут не тільки інструментом отримання кредитів, а й засобом вираження національно-визвольних прагнень^[287]. У 70-х рр. XIX ст. за ініціативи духівництва стали виникати допоміжні каси, громадські склади збіжжя тощо, які стали прообразом кредитної кооперативної. 1864 р. почала діяти перша кредитна спілка Галичини - Міське позичкове товариство в Бережанах. Перша українська кредитна спілка під назвою Спільний кредитний заклад для Галичини та Буковини виникла 1873 р. і проіснувала 10 років^[288].

У 1894 р. в Перемишлі з ініціативи адвоката Теофіла Кормоша виник український кредитний кооператив «Віра», який обслуговував Галицький повіт^[289]. Кооператив надавав довгострокові кредити селянству під боргові розписки та під заставу нерухомого майна.

У 1895 р. у Львові при кооперативному страховому товаристві «Дністер» було відкрито кооперативний банк «Дністер», чим було започатковано українську банківську справу у Львові. Банк з обмеженою відповідальністю був товариством взаємного кредитування, надаючи матеріальну допомогу своїм членам. 1895 р. було засновано позичкову касу «Поміч» у Теребовлі. До 1900 р. товариство оперувало тільки вкладами членів і власними капіталами (пайовим і запасним).

У 90-х рр. XIX ст. почалося створення українських сільських кредитних спілок райффайзенського типу. Ініціював процес їх створення Дем'ян Савчак - депутат Галицького сейму і член його виконавчого органу - Крайового відділу. З його ініціативи сейм виділив кошти на створення спілок і заснував при Крайовому відділі спеціальну установу - Бюро патронату для їхньої організації та нагляду. Проте імперська влада під впливом польської спільноти стримувала розвиток українських спілок. До першої світової війни із понад 1500 спілок у Галичині було тільки 400 з українською дирекцією.

У 1898 р. в Галичині виникло перше кооперативне об'єднання - Крайовий союз кредитовий у Львові, куди вступили 17 кооперативів. Членами союзу могли бути юридичні та фізичні особи. Союз об'єднував 258 членів, зокрема 28 кооперативів. У 1899 р. виник фінансовий центр українських спілок - Центральний кооперативний банк Крайовий союз кредитовий, також званий «Центробанком».

В Галичині створювалися громадські позичкові каси, кількість яких зросла з 1226 у 1875 р. з капіталом 1,1 млн ринських злотих до 3350 у 1893 р. з капіталом 5,1 млн ринських злотих^[290], повітових кас, кас ощадності, задаткових товариств, довгостроковими позиками яких користувалася більшість дрібних селянських господарств.

До середини 50-х рр. XIX ст. Австрійська імперія не мала загального для всієї держави джерела іпотечного кредиту. У 1856 р. при Австрійському національному банку було відкрито відділення іпотеки, яке мало здійснювати свої операції на території всієї імперії. В кредитних установах простежувалося змішування акціонерних засад із засадами взаємності, коли утворювався особливий, незалежний від резервів основний капітал, що приносив власникам паїв дивіденди, позичальники ж, отримавши позику, перебирали кругову поруку за зобов'язаннями кредитного закладу, що характерне для взаємних товариств.

Українські фінансово-кредитні установи були представлені Крайовим союзом кредиторів, Українським іпотечним банком, Селянською касою, крайовим кооперативним союзом. Первинними закладами, які виконували окремі банківські операції були ощадні каси.

Таким чином, капіталістичні тенденції розвитку економіки Росії в середині ХІХ ст. потребували фінансового забезпечення. Тому на порядок денний постала проблема створення державних та приватних кредитних установ. Останні мусили фінансово підтримати виробничу та торгову сфери. Незважаючи на опір держави, на початку 1860-х рр. були створені перші АКБ, успішна діяльність яких спонукала підприємців до заснування нових кредитних установ. Засновниками банків були як російські, так і іноземні підприємці.

У результаті фінансової реформи 1860-х рр. створюється система довгострокового кредиту державних, приватних і кооперативних кредитних установ. Банки контролювалися Міністерством фінансів через Кредитну канцелярію і Державний банк. Державний банк надавав позики приватним банкам як столичним, так і провінційним. У пореформений період з'явилися АКБ, товариства взаємного кредиту, банкірські будинки. З 1871 р. починають утворюватися АЗБ, першим з яких був Харківський.

Вважається, що до фінансової реформи 1860-х рр. в Росії не було достовірно банківського кредитування: в умовах, коли необхідні економічні передумови ще не сформувалися, основною метою створення переважної більшості дореформених кредитних установ було, по суті, не кредитування, а приховане фінансування російського дворянства. В цілому, в дореформених кредитних установах покріпаченим на користь казни і поміщиків була не лише праця, але й капітал^[291].

За оцінками сучасників банківської системи того періоду, не була створена верства заможного населення, свідоцтвом чого може служити показник суми заощаджень на одного жителя. Проф. П. П. Мігулін вказував, що цей показник складав всього 6 р. 72 коп.^[292] Причиною того, що в пореформений період того часу не була створена верства заможного населення, була відсутність ринку позикових капіталів. У свою чергу це пояснюється тим, що феодальний лад створював безліч привілеїв для дворянства, а держава прагнула зберегти їх пануюче положення в економіці країни.

Суттєві недоліки були і в системі управління. Справа у тому, що суттєвий вплив на нього мала Державна рада, Державний контроль, міністерства у т.ч. навіть Військове. Проте зазначені установи не були і не могли бути елементами керованої ними системи, що позбавляло кредитно-банківську систему необхідної міри незалежності від уряду. Останній повністю контролював діяльність верхнього рівня кредитно банківської системи, чим обмежував можливості самоврядування комерційних банків.

Державний банк знаходився у прямому підпорядкуванні міністра фінансів, де-юре не був центральним банком, а де-факто виконував ряд найважливіших функцій, властивих центральним банкам європейських країн: він був монополістом у частині емісії

кредитних білетів, виступав кредитором останньої інстанції, поступово стаючи «банком банків», хоча таким у повному значенні цього терміну він стати так і не встиг^[293].

Негативно вплинула на процес створення мережі кредитних установ економічна криза середини 1870-х рр. Вона призвела до банківських крахів, скорочення чисельності комерційних банків та їх філій, зниження питомої ваги в основних активах і пасивах кредитної системи країни. Економічний підйом 1890-х рр. зміцнив позиції комерційних банків. В цей період суттєво зросли їх основні капітали, збільшились активи. За розмірами основних капіталів більшість АКБ належали до великих акціонерних установ. Їх ефективну діяльність засвідчувало постійне зростання чистого прибутку.

У 1896 р. кредитно-банківська мережа в українських губерніях виглядала наступним чином. Держбанк володів трьома конторами (Київ, Одеса і Харків) і 14 відділеннями (Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Катеринослав, Юзівка, Бердянськ, Феодосія, Севастополь, Херсон, Миколаїв, Кам'янець-Подільський, Житомир і тимчасове відділення в Ялті, яке щороку працювало з 25 травня до 1 листопада).

У кінці XJX ст. АКБ прагнули відкривати свої філії здебільшого в портових (12 філій) і великих торгово-промислових містах України (7 філій). У той же час такий індустріальний регіон, як Донбас, страждав від недоліків банківської інфраструктури (існували тільки комісіонерства в Павлограді й Бахмуті).

Іпотечний кредит, поряд з державними банками, контролювався Київським, Харківським, Полтавським і Бессарабсько-Таврійським АЗБ. Їм належало 20 агентств в українських губерніях і 2 агентства поза (Кишинів і Катеринодар). Найбільшою мережею агентств володів Бессарабсько-Таврійський земельний банк. Його 11 філій знаходились у Таврійській (Феодосія, Бердянськ, Сімферополь, Ялта, Мелітополь), Херсонській (Херсон, Миколаїв, Єлисаветград), Подільській (Вінниця, Кам'янець- Подільський, Могилів-Подільський) і Бессарабській (Кишинів) губерніях. Тільки Донський земельний банк, що спеціалізувався на іпотеці, відкрив своє агентство в Бердянську, намагаючись скласти конкуренцію місцевим АКБ на Півдні України.

2.3.