Виникнення і розвиток кредитних установ у XVIH-першій половині XIX ст.
Банківські установи на території України з'явилися у XVIII ст., коли українські землі перебували у складі Австро-Угорської та Російської імперій.
Початок діяльності банків у Росії відноситься до середини XV!!! ст.
Їх попередницею вважається Монетна контора, яка здійснювала перші банківські операції. Перший же комерційний банк тут з'явився тільки в 1754 р. В указі від 23 червня 1754 р. повідомлялося про організацію Державного позикового банку з метою зменшення в усій державі процентних грошей. Ініціатором заснування банку був П. Шувалов, який виступив за подовження терміну позик. Державний позиковий банк складався з двох фактично самостійних банків: Банка для дворянства (з конторам в Петербурзі і Москві) і «Банку для поліпшення при Санкт-Петербурзькому порту комерції». З моменту виникнення Державного позикового банку закінчується передісторія і починається історія банків у Росії[183].Подальша практика привела до розширення кола дворян, яким надавалося право користуватися позиками банку. Ще з 1756 р. разом з російськими дворянами цим правом стали користуватися дворяни Ліфляндії і Естляндії. Після першого поділу Польщі операції банку були поширені на білоруське дворянство. І тільки з 1783 р. позиками банку могли користуватися дворяни з «малоросійських» маєтків. Проте на той час засоби банку, як і слід було чекати, були вже розібрані. Право на позики з банку малоруські дворяни отримали в умовах зростання недоїмок банку[184]. Адже з перших же днів існування банку з'явилися авантюристи, що стали прототипами для гоголівського Чічікова. Вони прагнули отримати позики під «мертві» або неіснуючі душі. 26 червня 1762 р. був виданий указ, яким наказувалося терміново зібрати роздані позики і чекати подальшого указу у банківській справі. Проте реальних наслідків згаданий указ не мав, оскільки був виданий у передостанній день царювання невдачливого імператора Петра III.
Поміщики використовували позики переважно не на продуктивні потреби, а на паразитичне споживання. Подальше розширення кредитування дворянства на пільгових умовах державними установами гальмувалося внаслідок недостатніх засобів у Дворянського банку. Нові асигнування за рахунок казни сталі неможливі через постійні фінансові проблеми уряду. Дворянські банки проіснували недовго. У 1786 р. вони були закриті, а їх капітали передані Державному Позиковому банку.
Указом 1754 р. функції банку обмежувалися чисто позиковими операціями: він повинен був давати з 6% річних короткострокові позики (строком до 6 місяців) під заставу товарів. Банк не здійснював такої операції, як облік векселів; він не займався і здійсненням міжкупецьких розрахунків і не приймав вкладів. Банк був поставлений під управління президента Комерц-колегії і тому став називатися Комерційним банком. Проте умови користування банківським кредитом не задовольняло купецтво. Воно особливо було невдоволене короткостроковістю позик[185]. Позики можна було отримати тільки під товари, що знаходилися на петербурзьких складах. Вже у 1770 р. він фактично припинив свою діяльність. Але формально ліквідація банку затягнулася до 1782 р., коли уряд
розпорядився передати засоби банку, що залишилися, Дворянському банку.
В Україні початок банківської діяльності фактично було започатковано в середині XVIII ст. Її становлення було зумовлено розширенням банківської системи Росії. Зокрема у 1769 р. були засновані Асигнаційні банки (ук. 29 груд. 1768, 1-е ПЗЗ № 13219-20), що мали на меті замінити монетний обіг паперовими грошима. З цими установами пов'язано створення перших банківських підрозділів на території України.
20 листопада 1772 р. відкриті у відомстві опікунських рад позикові і підлягаючі зберіганню казни, а 7 листопада 1776 р. засновані в губернських містах накази громадського піклування. Таким чином, головна турбота уряду полягала в устрої земельного довгострокового кредиту, організація короткострокового
комерційного кредиту стояла на другому плані.
Наприкінці XVIII ст. у Києві було створено Громадську комісію, котра на правах банку приймала вклади та здійснювала кредитування.У 1781 р. були відкриті банківські контори в Києві, Ніжині і Харкові, а в 1782 р. - у Херсоні на 200 тис. крб кожна для полегшення обміну асигнацій. Проте діяльність контор не була успішна, і в 1788 р. деякі з них були закриті. У 1786 р. відбулась чергова реорганізація банків, які були перейменовані в один Державний асигнаційний банк, щоправда з наданням низки привілеїв.
Для забезпечення короткострокового комерційного кредиту був заснований Державний Позиковий банк. 28 червня 1786 р. був обнародуваний маніфест, що сповіщав про реорганізацію Дворянського банку в Державний позиковий банк. 11 січня 1787 р. Державний позиковий банк відкрив свої операції.
18 грудня 1797 р. було прийнято рішення про утворення Допоміжного банку для дворянства. Допоміжний банк став видавати своїм позичальникам не готівку, а спеціально випущені п'ятивідсоткові банківські білети, які дозволялося передавати з рук в руки тільки по передавальних написах. Статут банку передбачав, щоб банківські білети, отримані як позики з Допоміжного банку, використовувалися в першу чергу для погашення боргів. 19 липня 1802 р. він був приєднаний до Позикового під назвою 25-річної експедиції.
Міські громадські банки уперше з'явилися у в 1809 р., проте на території України почали створювати їх пізніше. З 1810 р. в Україні почали з'являтися банки, засновані органами місцевого самоврядування або меценатами.
Перші приватні кредитні установи виникають тут у 30-х рр. XIX ст. їх засновники - відомі купці та промисловці: поляки Сангушки, Браницькі, Бобринські, українці Яхненки та Симиренки. Поява таких банків пояснювалася неспроможністю державних установ задовольнити потреби всіх бажаючих в отриманні позик[186]. Ці установи мали невеликі за розміром капітали, тоді як розвиток капіталістичних відносин потребував значних коштів
У 1817 р. в Росії було започатковано банківську реформу, з якою пов'язують виникнення кредитно-банківських установ і на території України.
Однією із складових реформи було створення на базі Облікових контор при Асигнаційному банку нового Державного комерційного банку. Перед заснуванням банку міністр фінансів Д. О. Гурьев подав у Державну раду доповідь імператорові. Відповідно до указу Олександра I банк був заснований 17 травня 1817 р. на базі Облікових контор і при реорганізації Державного позикового банку. Імператором був затверджений і Статут банку. Одночасно почалася підготовка реорганізації Державного позикового банку. Мета банківської реформи полягала в тому, щоб сприяти приватному кредитуванню з метою розвитку землеробства, промисловості і торгівлі. Передбачалося, що банк здійснюватиме операції зі зберігання вкладів у зливках золота, срібла і в іноземній валюті; трансферти грошових вкладів за прикладом Гамбурзького і Амстердамського жиробанків (операції у вигляді безготівкового розрахунку); прийом вкладів з нарахуванням по них відсотків; облік векселів; позики під товари.На території України відділення Комерційного банку розміщувалися в Києві і Харкові як найбільш великих містах, Одесі як портовому місті, Полтаві як одному з ярмаркових центрів. Фактично усі вони були створені, коли міністром фінансів був О. М. Гурьев, який, між іншим, виступив ініціатором заснування у 1817 р. Комерційного банку, відділення і контори якого діяли також і на території України.
Контори і тимчасові відділення Комерційного банку на території України[187]
Контори/відділення Час заснування
Примітки
Тимчасово відкрита з 1843 р. Від Харківської контори
Одеська 1819 р.
Київська 1838 р.
Харківська 1848 р.
Полтавське відділення 1852 р.
За 42 роки роботи банку було відкрито 12 його контор, три з яких були тимчасовими. У 1852 р. була відкрита остання контора Державного комерційного банку - в Полтаві. Протягом 42 років роботи банку облікова ставка коливалася в межах 6-9%[188].
На початку XVIII ст. в економічній політиці намітилося посилення меркантилізму, почала зростати зацікавленість частини аристократії у підприємництві[189]. Невдовзі нагальною стала потреба централізувати управління кредитними установами. Маніфестом від 7 травня 1817 р. було утворено Раду державних кредитних установлень. Під її керівництво підпадали Державна комісія погашення боргів, Асигнаційний банк, Позиковий банк і новостворений Державний комерційний банк. Останній був заснований в 1817 р. замість існуючих облікових контор при Асигнаційному банку для пожвавлення оборотів промисловості і для сприяння в наданні кредитів торговельному стану. З метою розповсюдити район дії банку з часом були відкриті контори банку і на території України - у Києві і Харкові, а під час ярмарків - у Полтаві. У Києві місцева контора державного комерційного банку була заснована у 1839 р.
Під час грошової реформи 1839-1843 рр. відбулося запровадження срібного монометалізму. З введенням у 1843 р. нових кредитних білетів завершився період асигнаційного обігу, а разом з ним і Асигнаційних банків.
Банківська діяльність у дореформений період суттєво відрізнялась від європейських країн, де приватний капітал займав провідне місце у кредитній сфері. У Російській імперії його організацією займалася держава. Це фактично була монопольна система державних банків з яскраво вираженою кріпосницькою спрямованістю[190].
Певні особливості були характерні для процесу створення кредитних установ на території західноукраїнських земель. Чи не головними з-поміж них були колоніальний статус земель і економічна відсталість, головною причиною якої було кріпацтво, що зумовило низький рівень життя селянства. Вузький внутрішній ринок і колоніальне становище стримували розвиток місцевої промисловості, яка також характеризувалася своєю відсталістю і неконкурентноздатністю. Іншою важливою причиною дослідники називають деякі особливості галицького торговельного капіталу. Як відомо, він був пов'язаний з відсталими формами економіки[191] Купці не були зацікавлені вкладати капітали в промисловість, наживаючи великі прибутки на лихварстві. Лихварський кредит був настільки дорогим, що боржники часто розорювались. Банківські проценти також були досить високими, інколи наближаючись до лихварських.
У першій половині ХІХ ст. у Галичині також діяли банківські доми, які стали першою організаційною формою банківських установ[192]. Загалом на західноукраїнських землях відбувалось засилля іноземного банківського капіталу. Саме це і стало причиною розширення мережі фінансово-кредитних установ. Відкривали свої філії Австрійський національний банк, Австрійський кредитний заклад для торгівлі і промисловості, Англо-австрійський банк.
Протягом першої половини XIX ст. в багатьох містах робилися численні спроби організувати приватні банки. У ролі ініціаторів частіше виступали купці. Проте до 60-х років XIX ст. тут так і не виникло великих приватних комерційних банків. У 1841 р. у Львові було створено Галицький державний кредитний інститут - Земельне (Крайове) кредитне товариство, яке стало постачальником іпотечного кредиту для сільського господарства. Цей заклад мав місцевий характер, і його операції обмежувалися двома провінціями - Галичиною та Буковиною.
Доволі своєрідною банківською установою був Вірменський побожний банк, який створили львівські вірмени при своїй церкві[193]. Основною метою діяльності побожних банків було надання низькопроцентних позик бідним парафіянам. Згідно зі статутом гроші могли позичатися лише під заставу рухомого майна: золота, срібла, коштовностей, вбрання, білизни і т. д. Заставою не могли бути речі, що могли зіпсуватися (хутра), зберігання яких могло викликати проблеми і які займали багато місця (постіль, дзеркала, скрині, образи, книги), все, що належало до військового призначення, а також золоті й срібні предмети, що позначені гербом певної родини. Кожен мав право надавати заставу або під своїм іменем, або під чужим. Статутом було передбачено 8 % за позикою. Контроль за фінансовими операціями банку здійснювали архієпископ і капітул. Банк у своїй діяльності допомагав вірменським школам, бідним парафіям, а також священикам.
Таким чином, до 1817 р. в Росії склалася система казенних банків. Але разом з ними все ж створювалися і громадські кредитні установи. У 1772 р. при Петербурзькому і Московському Виховних будинках з добродійною метою були відкриті Позикова і Підлягаюча зберіганню казна. Вони видавали добродійні кредити. При цих же установах були відкриті Ощадні каси.
Були утворені кредитні установи при губернських дворянських зборах. У містах створювалися громадські банки. Деякі поміщики у своїх маєтках засновували «мирські» банки. Також існували приватні банкірські будинки. У другій половині XVIII ст. певну роль грають придворні банкіри, контори яких були джерелом надходження іноземного капіталу[194].
За рахунок залучення коротких депозитів у банках могли видаватися довгі кредити. При видачі кредитів бралося до уваги не економічне обґрунтування або їх забезпечення, а положення особи, що отримувала кредит, тобто стан, до якого вона належала. Звісно, що держава прагнула зміцнити положення великих поміщиків. Банки функціонували за законами не стільки ринку, скільки феодальної ієрархії. Тому такі банки тільки умовно можна було називати банками[195].
Діяльність кредитних установ супроводжували істотні недоліки. Багато дослідників звертали увагу на ту обставину, що банки насаджувалися в Росії і тому вони мало впливали на стан справ як в економіці, так і соціальній сфері. Дореформені урядові ініціативи у банківській сфері виявилися більшою частиною невдалими, що можна пояснити невмінням застосовувати зарубіжний досвід, поганою організацією такого складного виду кредитування, як іпотечне (на якому в той період спеціалізувалися переважна більшість великих казенних кредитних установ), неакуратністю платежів позичальників і зловживаннями чиновників [196].
2.2.