Тема 6 Основні напрямки критики класичної школи (перша половина XIX ст.)

* Соціально-економічне вчення утопічного соціалізму

* Дрібнобуржуазна критика економічних основ капіталізму

* Економічні ідеїісторичної школи в Німеччині

Класична школа політичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічній науці, але це не виключало можли­вості існування відмінних думок і поглядів.

• утопічний соціалізм;

• дрібнобуржуазну критику капіталізму (відому під назвами еконо­мічного романтизму, реформізму, анархізму);

• історичну школу в Німеччині, започатковану Ф. Лістом.

Соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон і Ш. Фур’є у Франції та Р. Оуен в Англії виступили з викривальною критикою капіталізму, указавши на історично обмежений характер капіталістичних відносин. Ідеаль­ний суспільний устрій вони називали по-різному: так, А. Сен-Сімон іменував його індустріалізмом, Ш. Фур’є — гармонією, Р. Оуен — комунізмом. Соціалісти-утопісти не бачили радикальних шляхів пе­реходу до суспільства соціальної справедливості, а своїм завданням вважали розвиток свідомості та пропаганду своїх ідей. Утопічний со­ціалізм відзначав протилежність класових інтересів, але заперечував політичну боротьбу й революцію, прагнучи перетворення суспільних відносин мирним, еволюційним, компромісним шляхом.

Анрі Сен-Сімон (1760—1825) проголосив освіту рушійною силою розвитку суспільства. Ідеї класичної політекономії про природний порядок він протиставив ідею розвитку. На думку вченого, еконо­мічні фактори, такі як діяльність людей у виробництві, форми влас­ності, мають в історичному процесі велике значення. Він розрізняв такі епохи: ранній період, рабство, середньовіччя, сучасний період і золотий вік.

Концепція суспільного розвитку А. Сен-Сімона була ідеалістич­ною, тому що в основу його було покладено науку, розум, ідею. Про­те в “надрах” його ідеалізму є й деякі матеріалістичні положення, на­приклад: “Встановлення власності — суть, саме цей інститут є осно­вою суспільної будівлі... Закон, який встановлює владу й форму правління, не має такого значення й такого впливу на добробут націй, як закон, який встановлює власність, регулює користування нею”[48, с. 88, 354—355].

Майбутнє суспільство А. Сен-Сімон називав індустріальною систе­мою, яка розвиватиметься на базі великого промислового виробниц­тва. Промисловість має розвиватися за певним планом; управління нею здійснюватиметься з єдиного центру. Плани розвитку промисло­вого виробництва й розподілу продукції складатимуть вчені; промис­лові капіталісти, які мають багатий досвід, організовуватимуть управління, робітники працюватимуть. В індустріальній системі А. Сен-Сімон обстоював збереження капіталістичної власності, вис­тупаючи проти землевласників і лихварів. Він хотів, щоб капіталісти працювали як організатори виробництва, але не мали жодної влади й перетворилися з капіталістів-власників на капіталістів-трудівників. У програмі А. Сен-Сімона разом з плановим веденням господарства центральне місце посідає принцип обов’язковості праці для всіх. На його думку, дії держави мають бути спрямовані на розвиток науки, мистецтва, промисловості, нової релігії. Пропагуванням учення А. Сен- Сімона займалися його послідовники, які на відміну від учителя ка­тегорично були проти приватної власності, пропонували скасувати право успадкування.

Ідеї французького соціаліста-утопіста Шарля Фур’є (уіИ—1837) були викладені в його праці “Новий господарський суспільний світ” (1829), де зазначено, що суспільство у своєму розвитку пройшло стадії дикості, патріархату, варварства й цивілізації, причому в кожній ста­дії можна виокремити періоди дитинства, зростання, занепаду й ста­ріння. Період зародження капіталізму визнавався початком цивілі­зації.

Справедливе суспільство, за планом Ш. Фур’є, складатиметься з асоціацій виробників (фаланг), утворених без примусу, і стане без­класовим і гармонійним. Землеробство відіграватиме вирішальну роль, буде основою ладу, а промисловість задовольнятиме його по­требам. Продуктивність вільної праці асоційованих працівників знач­но зросте завдяки появі такого стимулу, як творче змагання праців­ників колективу.

Роберт Оуен (1771—1858) — представник англійського утопічно­го соціалізму — був радикальнішим від Ш. Фур’є та А. Сен-Сімона завдяки повному запереченню приватної власності. Соціальна про­грама Р. Оуена відрізнялася практичною спрямованістю. Він висунув цілий перелік пропозицій щодо поліпшення умов праці й побуту ро­бітників, розробив англійське фабричне законодавство в частині об­меження робочого дня та заборони нічної праці жінок і дітей. На думку Р. Оуена, держава повинна охороняти інтереси трудящих. У своїх теоретичних побудовах він спирався на трудову теорію вар­тості Д. Рікардо. Висновок Р. Оуена був такий: продукт праці має належати тим, хто його виробляє. У сучасному капіталізмі він бачив суперечності між працею та капіталом, зростанням виробництва та зменшенням споживання. Він пропонував знищити гроші як штучну міру вартості та запровадити еквівалент трудових витрат — “робочі гроші”.

Р. Оуен вірив, що на зміну капіталізму прийде нове суспільство, яке він називав комунізмом і створення якого пов’язував з прийняттям розумних законів та освітою населення. Комунізм, за визначенням Р. Оуена, є виразом абсолютної істини та справедливості. Первісною ланкою комунізму, який базується на суспільній власності, має стати кооперативна община. Проте всі кооперації, які Р. Оуен створював в Англії та США, розпадались і перетворювались на капіталістичні ко­лективні підприємства.

Ідеї А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є та Р. Оуена — економістів, філо­софів, соціальних реформаторів XIX ст. — набули поширення та мали суттєвий вплив на наступну соціально-економічну думку багатьох країн, стали витоком марксизму, соціал-демократизму, соціально- інституціонального напрямку, теорії індустріального суспільства.

На початку XIX ст. почалося формування дрібнобуржуазного на­прямку в економічній думці Західної Європи. Як зазначалося, заснов­ником цього напрямку став С. Сісмонді, погляди якого об’єднали як наукові ідеї класичної школи, так і дрібнобуржуазний романтизм. У розвитку соціально-економічних поглядів С. Сісмонді можна виок­ремити два періоди. Спочатку він був смітіанцем: пропагував ідеї А. Сміта, виступав за свободу конкуренції та вільну гру інтересів. Але у головній своїй праці “Нові начала політичної економії” (1819) С. Сісмонді вимагав не економічної свободи, а державного втручан­ня, спрямованого на повернення до дрібного товарного виробницт­ва, цехової організації ремісників і патріархального сільського госпо­дарства. Критикуючи капіталізм з позицій дрібного буржуа, він упер­ше розглянув проблему суперечностей капіталізму та його соціаль­них наслідків і цим суттєво доповнив учення класиків. С. Сісмонді дав нове визначення політичної економії, а саме: “Матеріальний добро­бут людей, який залежить від держави, становить предмет політичної економії” [49, с. 148]. Вчений заперечував абстрактний метод класич­ної школи та існування об’єктивних економічних законів, а саму по­літекономію зводив до проблем економічної політики держави.

С. Сісмонді прагнув знайти теоретичне вирішення найгостріших проблем капіталістичного суспільства — соціальної несправедли­вості, постійної бідності та безробіття. Визнання ним усіх доходів (прибутку, ренти, заробітної плати) формами користування продук­тами праці заклало фундамент для критики існуючого механізму роз­поділу. Проте аналіз кризових явищ, невідповідності між сукупним попитом і сукупною пропозицією спонукав ученого піддати сумніву можливість ефективного застосування ідеології економічного лібе- ріалізму. Вихід із кризового стану С. Сісмонді бачив у державному регулюванні ринку, перерозподілі доходу на користь найбідніших верств населення. На його думку, сама держава повинна ліквідувати велике капіталістичне виробництво, відновити дрібнотоварний ук­лад господарства.

Якщо С. Сісмонді завершив у Франції класичну теорію політичної економії, то П’єр Жозеф Прудон (1809—1865) став засновником ідей реформізму та анархізму. У праці “Що таке власність?” (1840) він заявив, що “власність — це крадіжка”, тобто “право, що суперечить природі та розуму”, але засуджував не стільки власність (навіть за­хищав володіння), скільки зловживання нею [43, с. 14, 17]. Ідеалізм методології П. Ж. Прудона проявився в розумінні виробничих відно­син як втілення “абсолютного розуму”, а економічних категорій — як безплідних ідей.

Ідеалістичний метод дослідження наклав відбиток і на теорію вар­тості П. Ж. Прудона: з одного боку, вартість визначається працею, з іншого — розуміється як вічна й абстрактна категорія. Вирішальним пунктом економічної системи П. Ж. Прудона була теорія “консти­туйованої вартості”. Товар виключався з дослідження, а вартість про­голошувалася носієм двох протилежних ідей: вартості споживної та мінової. Споживна вартість є втіленням достатку, а мінова відобра­жає рідкісність. Суперечність між цими тенденціями зникає через “конституювання“ вартості, тобто синтезу, що виникає за умови екві­валентного обміну. Для цього, вважав П. Ж. Прудон, необхідно ви­робляти товарів стільки, скільки потрібно, і створити умови їх реалі­зації. П. Ж. Прудон висунув проект реорганізації обміну та встановлен­ня безгрошового товарного господарства шляхом уведення “робочих грошей” — квитанцій та дарового кредиту. Вершиною економічних ілюзій П. Ж. Прудона був заклик до відмови від держави як соціаль­ного інституту та захист дрібного приватного володіння.

На відміну від вчених Англії та Франції, вчені-економісти Німеч­чини взагалі не сприйняли визначальні ідеї класичної школи, побу­дувавши власну систему “національної економії”. Це пояснюється тим, що буржуазні економічні відносини почали швидко розвиватися в Німеччині лише в 40—60-ті роки XIX ст., а прусський шлях розвит­ку ідеалізував феодальне минуле країни. Молода національна буржу­азія прагнула об’єднання Німеччини, пов’язуючи його з силою прус- сько-юнкерської держави й активним втручанням в економіку. Від­ображенням цих особливостей політекономії Німеччини стали твори Фрідріха Ліста (1789—1846) і представників історичної школи.

Головний твір Ф. Ліста “Національна система політичної еконо­мії” (1841) присвячений проблемам національної єдності Німеччини й перетворення її за допомогою протекціонізму на першорядну інду­стріальну державу, здатну до економічної та політичної експансії на світовій арені. Економічна програма вченого була різко опозиційна до класичної школи політекономії з її орієнтацією на фритредерство як економічну політику держави. Ф. Ліст стверджував, що економіка окремих країн розвивається за власними законами, і тому для кожної країни характерна своя “національна економія”, завдання якої зво­диться до визначення найсприятливіших умов для розвитку продук­тивних сил конкретної нації. Держава повинна проводити політику “виховного протекціонізму”, тобто забезпечувати швидкий індуст­ріальний розвиток через установлення урядового мита. Добробут на­ції, на думку Ф. Ліста, зумовлюється не кількістю багатства, а ступе­нем розвитку продуктивних сил. Продуктивною працею він визнавав не тільки виробничу діяльність, а й управлінську, наукову, освітню та мистецьку.

Найповніше особливості німецької політекономії відображені в пра­цях представників історичної школи Бруно Гільдебранда (1812—1878), Вільгельма Рошера (1817—1894) і Карла Кніса (1821—1898). Ученню класиків про природні закони історична школа протиставила прин­цип історизму, який заперечував діалектичний розвиток суспільства та будь-які якісні зміни й визнавав лише еволюційну форму розвит­ку. Еволюціонізм історичної школи не визнавав об’єктивних еконо­мічних законів та історичного характеру розвитку товарно-грошо­вих відносин. Політична економія, таким чином, зводилася до вив­чення історії народного господарства. В основу періодизації історії народного господарства Б. Гільдебранд поклав спосіб обміну; він розрізняв три фази: господарство природне середньовіччя, грошове та кредитне. Останнє було ідеалом Б. Гільдебранда; він визнавав кредит силою, що здатна перебороти панування грошей і капіталу, перетворити сучасний капіталістичний світ на світ справедливості. Метою політичної економії проголошувалося не теоретичне дослід­ження економічних явищ та формулювання висновків, а каталогіза­ція й опис історичних фактів. Історична спрямованість цієї школи виправдовувала існування залишків феодалізму в економічному житті Німеччини.

Специфіка тлумачення економічних явищ представниками історич­ної школи виявилась у всебічному піднесенні значення етичних, пра­вових, психологічних і політичних чинників, відведенні саме їм ви­значальної ролі в господарському розвитку. Класична ж школа, як відомо, рушійною силою розвитку суспільства визнавала економіч­ний егоїзм, особистий матеріальний інтерес. Національна економія закликала вивчати національне господарство, розвиток якого зале­жав від природних умов, характеру народу й державних установ. У тлумаченні основних категорій політичної економії представники історичної школи обмежувалися повторенням ідей класичної політ­економії. Наприклад, В. Рошер у книзі “Начала народного господар­ства” повторював теорію трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея і зво­див вартість товару до його корисності. Цікавою була власна ідея В. Рошера про існування “неречових капіталів” — професійних нави­чок і вмінь, організаторських здібностей і управлінської майстерності.

Багатоманітність думок і поглядів історичної школи визначила те, що її ідеї присутні як у концепціях маржиналізму та інституціоналіз­му, так і в теоріях фашизму та шовінізму. Безпосередньою послідов­ницею цієї школи стали нова історична школа 70—80-х років XIX ст. у Німеччині та соціальна школа політекономії.

Контрольні запитання та завдання

1. Укажіть основні напрямки критики класичної школи.

2. Охарактеризуйте утопічні погляди А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є та Р. Оуена.

3. У чому полягає наукове значення економічних ідей утопічного соціалізму?

4.Порівняйте критику капіталізму С. Сісмонді та П. Ж. Прудона.

5. Чому німецька історична школа була найбільш суттєвою альтер­нативою класичним поглядам?

6.У чому полягають принципи історизму та еволюціонізму?

7. Поясніть вислів Ф. Ліста “здатність створювати багатство знач­но важливіша, ніж саме багатство”.