Тема 5 Розвиток ідей класичної школи (перша половина XIX ст.)

* Різноманітність економічних поглядів “смітіанців”

* Розвиток ідей класичноїшколи вАнглії(Т. Р. Мальтус,

Д. Рікардо)

* Розвиток ідей класичної школиу Франції(Ж. Б. Сей,

С.

* Завершальний етап розвитку класичної політичної економії

Видання книги “Дослідження про природу та причини багатства народів” А. Сміта, що поєднала всі відомі людству напрямки еконо­мічних досліджень і вперше показала економічну науку як логічну й цілісну систему, спонукало наступне покоління економістів до постій­ного пошуку нових ідей і теоретичних рішень. Жодному з послідов­ників А. Сміта — економістів першої половини XIX ст. — не вдалося охопити весь спектр економічних проблем. Кожний з них досліджу­вав лише окремий напрямок економічної науки. До найвідоміших “смітіанців” належать Т. Р. Мальтус і Д. Рікардо в Англії та Ж. Б. Сей і С. Сісмонді у Франції.

Економічне вчення А. Сміта хоч і було всеохоплюючим, але зали­шалося теорією XVIII ст. (мануфактурного капіталізму та вільної конкуренції). Тому воно потребувало доробки й уточнення внаслідок виникнення нових явищ у капіталістичній системі. Господарська прак­тика поставила перед економічною теорією нові проблеми: насампе­ред з’явилися такі незнані соціально-економічні явища, як кризи перевиробництва та безробіття, існування яких не вписувалося в існу­ючу “смітіанську” схему й потребувало належного теоретичного об­ґрунтування. З цим пов’язаний перехід від проблематики багатства до досліджень сфери реалізації, причин кризових явищ, соціальної нерів­ності тощо. Дотримуючись хронології, розпочнемо з Т. Р. Мальтуса.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) трудовій теорії вартості про­тиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Смі- та. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вар­тість пропорційна витратам виробництва, до яких учений зарахову­вав витрати живої й уречевленої праці та прибуток на авансований капітал.

Т. Р. Мальтус надав нового звучання проблемі народонаселення (“Дослід про закон народонаселення”, 1798) у зв’язку з виникненням економічних криз, що призводили до втрати роботи й засобів існуван­ня значною частиною робітників. Ідеологічне підґрунтя його книги — боротьба за обмеження впливу соціалістичного вчення, проти вимог рівномірного розподілу матеріальних благ між усіма верствами насе­лення. Т. Р. Мальтус вважав (подібно до китайських філософів), що уникнути бідності широких народних мас можна шляхом морально­го виховання й освіти населення, а “закони про бідних” лише усклад­нюють ситуацію, оскільки привчають людей до безвідповідальності та утриманства.

Т. Р. Мальтус спробував відкрити “вічний” закон народонаселен­ня, базуючись на концепції спадної родючості ґрунту, згідно з якою засоби існування людей не можуть зростати швидше, ніж в арифме­тичній прогресії. Учений стверджував, що аналогічно до природи, де рослини й тварини здатні безмежно розмножуватися, населення збільшується в геометричній прогресії. У невідповідності темпів зро­стання населення та засобів існування Т.

Жан Батіст Сей (1767—1832) був першим економістом за межами Англії, який сприйняв, збагатив і розвинув теоретичні постулати А. Сміта. У своїй головній праці “Трактат політичної економії” (1803) він запропонував класифікацію політичної економії, згідно з якою вона поділялася на три самостійні частини: виробництво, розподіл та споживання. У межах кожної з них учений обстоював технологічний підхід до розгляду явищ і процесів. Трудовій теорії вартості Ж. Б. Сей протиставив теорію корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, яка надає предметам цінності.

Значне місце в економічній системі Ж. Б. Сея посідає теорія трьох факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули до­ходів А. Сміта). Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть участь три фактори — праця, капітал (засоби виробництва) і земля — і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж. Б. Сей розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробіт­ну плату, капітал — прибуток, земля — земельну ренту. Відмінність між підприємцями та робітниками відсутня: доходи перших є також винагородою за працю, пов’язану з керуванням, певним талантом і ризиком.

Сучасна економічна наука повністю сприйняла означену теорію факторів виробництва Ж. Б. Сея, додавши четвертий фактор — підприємницьку здібність (її має лише 5-7 % працездатного насе­лення) [31, с. 37—38]. Свого часу теорія трьох факторів була цін­ною як антитеза трудової теорії вартості, сучасне ж її наукове зна­чення полягає в започаткуванні факторного аналізу виробництва на рівні підприємств. На підтвердження цього наведемо формулу неокласичної виробничої функції Кобба — Дугласа, запропоновану в 1928 р.:

де У— обсяг виробленої продукції; А — коефіцієнт, що враховує до­даткові умови виробництва; К,Ь — виробничі фактори — відповідно капітал і праця; а, в — показники, що мають такий економічний зміст: у разі збільшення фактора К (Е) на 1 % обсяг продукції збіль­шується на а% (Р°/о) при постійному факторі Ь (К).

Теорія збуту, запропонована Ж. Б. Сеєм, обґрунтувала гармоній­ність капіталістичного відтворення, неможливість загальних криз пере­виробництва виходячи з припущення, що інтересом усіх виробників є обмін товарів. Ж. Б. Сей зазначав, що кожен продавець є водночас покупцем, тобто будь-яка пропозиція породжує попит, тому можли­ве лише часткове перевиробництво в певних галузях, яке пояснюєть­ся недовиробництвом в інших.

Твердження про те, що будь-яка пропозиція народжує адекватний попит, називається законом Сея, або законом ринків. Загальні кризи перевиробництва, періодично повторювані з 1825 р., по суті, спросту­вали це твердження, оскільки кризовими явищами були охоплені всі без винятку галузі виробництва. Проте закон Сея й донині зберігає одіозний характер. За ставленням до нього, тобто до питання про можливість саморегулювання ринкової економіки без будь-якого зов­нішнього впливу (зокрема, державного), відбувається поділ сучасних економістів на прихильників класичної ліберальної традиції та аль­тернативних (передусім кейнсіанських) методів.

Сімон де Сісмонді (1773—1842), з одного боку, започаткував дрібно­буржуазний напрямок в економічній думці та критику існуючого су­спільного ладу, а з іншого — продовжив класичну економічну тради­цію. У цій темі висвітлимо ті економічні ідеї вченого, які не суперечать класичній політекономії. По-перше, С. Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості, розглядаючи прибуток, ренту й заробітну пла­ту тільки як різні форми користування продуктами людської праці. Тому робився висновок про експлуататорську природу доходів. По­друге, проголошуючи примат споживання над виробництвом і ото­тожнюючи вартість суспільного продукту з доходами, С. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого продукту необхідно, аби ви­робництво повністю відповідало доходам суспільства.

Таким чином, існування кризових явищ в економіці пояснювалося не надмірним обсягом споживчих витрат, а навпаки, недоспоживан­ням, ситуацією, коли певна кількість товарів не знаходить спожива­ча. Це пояснювалося тим, що заробітна плата робітників зростає знач­но повільніше, аніж випуск товарної продукції; у свою чергу, капіта- лісти-підприємці також відносно зменшують своє споживання внаслі­док збереження частини доходу для виробничого нагромадження. У результаті цього сукупний попит на споживчі товари стає недостат­нім, і виникає криза перевиробництва, тобто пропозиція не породжує адекватного попиту.

Економічні праціДавїда Рікардо (1772—1823) були написані в пе­ріод промислового перевороту, переходу від мануфактурної промис­ловості до великої промислової індустрії на початку XIX ст. У своїй головній праці “Начала політичної економії та оподаткування” (1817) Д. Рікардо спробував довести, що політична економія підпорядко­вується закону вартості та іншим об’єктивним законам. Він послідов­но дотримувався трудової теорії вартості, наголошуючи, що всі дохо­ди утворюються у виробництві. Предметом економічної науки Д. Рі­кардо вважав визначення законів розподілу суспільного багатства. Методології вченого бракувало історичного підходу в економічних дослідженнях.

Д. Рікардо, підтримуючи трудову теорію А. Сміта, робив висновок про те, що праця є основою будь-якої вартості. Чітко розмежовуючи споживну та мінову вартість товару, Д. Рікардо виокремлював товари, вартість яких визначається виключно їх рідкісністю. Він наголошу­вав, що на вартість товарів впливає не тільки безпосередньо прикла­дена до них праця, а й витрачена на знаряддя, інструменти, будови, які уможливлюють її виконання. Ціну Д. Рікардо розглядав як грошо­вий вираз мінової вартості, розрізняючи природну та ринкову ціни. Першу він розумів як вираз вартості, а другу пов’язував з відхилен­ням від природної ціни під впливом попиту та пропозиції.

Проблема розподілу, як відзначалося, займала провідне місце в еко­номічній теорії Д. Рікардо. Як і його попередник А. Сміт, Д. Рікардо стверджував, що праця (категорії робочої сили він не знав), як і будь- який інший товар, має природну та ринкову вартість. Динаміка заро­бітної плати має натуралістичне пояснення: вона залежить від родю­чості землі та зростання чисельності населення. Якісно новий підхід Д. Рікардо полягає в розмежуванні реальної та номінальної заробітної плати: “природна” ціна праці визначається не грошовою величиною заробітної плати, а кількістю й асортиментом споживчих благ, які можна придбати за ці гроші. Спостерігається також ідейна близькість поглядів Д. Рікардо й Т. Р. Мальтуса: їх єдність у тому, що встановлен­ня заробітної плати повинно контролюватися виключно ринковою конкуренцією, а не втручанням держави у сферу трудових відносин і прийняттям “законів про бідних”.

Ціна товару, як і в інших класиків, у Д. Рікардо представлена су­мою заробітної плати, прибутку та ренти. Під рентою він розумів частку продукту землі, яка виплачувалася землевласнику. Глибокий аналіз природи й динаміки ренти поєднався в нього з фактичним розумінням і поясненням лише першої диференціальної ренти, пов’я­заної з переходом до використання гірших земель, та здогадкою про існування другої диференціальної ренти, пов’язаної з інтенсифіка­цією сільського господарства. У цілому теорію ренти Д. Рікардо (як і Т. Р. Мальтус) виклав на основі закону спадної родючості землі, згідно з яким кожна додаткова витрата праці в сільському госпо­дарстві приносить меншу, або спадну, віддачу (у подальшому, зокре­ма в маржиналізмі, сфера застосування цього закону була поширена на всі без винятку галузі, а сам закон стали називати законом спад­ної продуктивності факторів виробництва). Спадна родючість ґрун­ту спричиняє підвищення цін на продовольчі товари, що збільшує ренту землевласників і заробітну плату робітників. Звідси Д. Рікар­до робить такий висновок: норма прибутку неухильно знижується (рента + заробітна плата + прибуток = сукупний продукт, де дві перші складові зростають), що спричиняє падіння норми нагромад­ження та загальну тенденцію до стагнації капіталістичного вироб­ництва. Єдиний протидіючий фактор, здатний загальмувати цей про­цес, — технічний прогрес виробництва.

Слабким місцем економічної системи Д. Рікардо було питання про капітал, який він проголошував вічною категорією. Д. Рікардо зробив крок уперед у розумінні основного та оборотного капіталу, проголо­сивши вирішальним чинником поділу швидкість зношення. Пробле­ма реалізації суспільного продукту розглядалася ним так: можливість загального перевиробництва заперечувалася, а перевиробництво ок­ремих товарів сприймалося як наслідок особистих прорахунків під­приємців.

Багато уваги Д. Рікардо приділив аналізу грошей та грошового обігу, підкреслюючи специфіку грошей як особливого товару, який є мірою вартості інших товарів і засобом обігу. Досліджуючи гроші в пізніх працях, учений повністю відходить від трудової теорії, підтри­муючи й розроблюючи кількісну теорію грошей. Д. Рікардо пише, що вартість грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей в обігу безпосередньо встановлює рівень цін на товари.

Ще одна визначна ідея Д. Рікардо — теорія порівняльних переваг (витрат) — стосується сфери міжнародної торгівлі. Вона допомогла з’ясувати, як виникає зовнішньоторговельна спеціалізація окремих країн, чому торгівля є взаємовигідною навіть тоді, коли одна країна має значно вищі витрати виробництва (праці), ніж інша. Цікаво, що з моменту опублікування “Начал...” до 30-х років XX ст. ця теорія існу­вала як здогадка, без належного теоретичного доведення, хоча по­всюдно підтверджувалася на практиці (тільки в 1933 р. шведський еко­номіст Б. Улін обґрунтував теорію порівняльних переваг за допомо­гою математичного інструментарію та факторного аналізу).

Один з послідовників Д. Рікардо Джеймс Мілль (1773—1836) зро­бив кілька практичних висновків з теорії ренти, вимагаючи держав­ного привласнення земельної ренти. Джерелом вартості він визнавав не тільки живу працю, а й нагромаджену, уречевлену в засобах вироб­ництва. Тому між робітниками й капіталістами існують відносини рівних товаровласників, і кожен з них отримує відповідну частку ви­робленого продукту.

Джон Мак-Куллох (1789—1864), фактично визнаючи працю джере­лом вартості, давав її довільне тлумачення. Він визначав її як будь-які дії та операції незалежно від того, ким або чим вони виконуються — людьми, машинами, силами природи. Прибуток, таким чином, розг­лядався вченим як частина вартості, створена капіталом.

Завершальний етап розвитку класичної економічної науки пов’я­зується з представником рікардійської школи Джоном Стюартом Міллем (1806—1873). У його “Основах політичної економії” (1848) підсумовуються всі теоретичні здобутки класичної школи, синтезу­ються всі економічні знання середини XIX ст., тому ця книга впро­довж п’ятдесяти років залишалася загальновизнаним європейським підручником з економічної науки. Вважаючи себе послідовником Д. Рікардо, Дж. С. Мілль прагнув синтезувати, поєднати його трудо­ву теорію з іншими теоріями (Т. Р. Мальтуса, Ж. Б. Сея, Н. Сеніора).

Для методології Дж. С. Мілля характерним було різке протистав­лення законів розподілу законам виробництва, які в його вченні не вважалися взаємопов’язаними. Закони виробництва вчений визнавав природними й об’єктивними, а закони розподілу пов’язував із суб’єк­тивними діями людей та історичними умовами.

Категорію вартості Дж. С. Мілль розумів як “загальну купівельну силу, владу, яку дає володіння цим предметом, над товарами, що продаються”, стверджуючи при цьому, що вартість товару визнача­ється вартістю витрат виробництва [37, с. 172]. Цікаві думки вчений висловлював з приводу впливу ціни товару на попит; саме вони стали основою сучасного аналізу еластичності попиту. Ренту Дж. С. Мілль визначав як компенсацію, що сплачується за користування землею; він виступав на захист теорії ренти Д. Рікардо. Продуктивною він вважав працю, що виробляє багатство, відносячи до нього майстерність, здібності та інші якості робочої сили. Як і Ж. Б. Сей, Дж. С. Мілль дотримувався думки про можливість безкризового розвитку капіта­лістичного виробництва, але вважав, що падіння норми прибутку може спричинити депресію й застій в окремих галузях виробництва.

Важливу роль у соціально-економічній концепції Дж. С. Мілля ві­діграє визнання певних переваг комуністичних асоціацій, але перехід до них він вважав малоймовірним. Поглядам ученого найбільше від­повідали вдосконалена система приватної власності, соціальне парт­нерство, участь робітників в управлінні та розподілі прибутків, колек­тивне володіння капіталом. Засуджуючи політику протекціонізму та обмеження діяльності профспілок, Дж. С. Мілль наголошував на ролі буржуазної держави, яка, на його думку, повинна брати на себе вит­рати зі створення інфраструктури, розвитку науки та соціального за­безпечення, а також регулювати оподаткування.

Полеміка навколо економічних ідей класичної школи представле­на у працях Н. В. Сеніора в Англії, Ф. Бастіа у Франції та Г. Ч. Кері у США. Внеском Нассау Вільяма Сеніора (1790—1864) в політекономію була теорія утримання. Витратами виробництва вартості він оголо­шував два елементи — працю та капітал, трактуючи їх суб’єктивно. Працю Н. В. Сеніор розглядав як “жертву” робітника, який витрачає певний час і силу, а капітал — як “жертву” капіталіста, яка зводиться до утримання від невиробничого, непродуктивного споживання сво­го капіталу. Винагородою за такі “жертви” є відповідно заробітна плата й прибуток. Як буржуазний ідеолог Н. В. Сеніор виступав про­ти скорочення робочого дня, висунувши так звану теорію останньої години, згідно з якою прибуток створюється тільки за останню годи­ну робочого дня працівника, а в перші години лише відтворюється спожита вартість авансованого капіталу.

Особливу популярність в 40—50-х роках XIX ст. мав Фредерік Бас­тіа (1801—1850), який пропагував ідею свободи торгівлі й заперечу­вав соціалістичне вчення про соціальний антагонізм. “Усі законні ін­тереси гармонійні. У цьому — основна думка мого твору”, — писав він, маючи на увазі свою працю “Економічні гармонії” (1850) [4, с. 168]. Обґрунтовуючи таку ідею, Ф. Бастіа спирався на “теорію послуг” Ж. Б. Сея з тією лише відмінністю, що розглядав особисті послуги, хоч би в якій сфері суспільного життя вони не надавалися. “Послугу” капіталіста, що дає йому право на відсоток, Ф. Бастіа вбачав у тому, що під час авансування, або позички, капіталу є “відстрочка в спожи­ванні”. Земельна рента надається як плата за “послугу” землевласни­ка або його предків з обробки чи поліпшення землі. Ф. Бастіа розгля­дав прибуток як відсоток на капітал, а земельна ренту — як різновид такого відсотка, вкладеного в землеробство. Буржуазне суспільство у нього — це гармонійне співробітництво різних класів, які еквівалент­но обмінюються “послугами”.

Американський варіант теорії гармонії інтересів виклав Генрі Чарлз Кері (1793—1879). На відміну від Ф. Бастіа він пов’язував її із за­хистом протекціонізму, який відповідав потребам ще не зміцнілої промисловості США. Згідно із законом розподілу Г. Ч. Кері частка робітника у вартості (національному продукті) завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталу збільшується не тільки абсолютно, а й відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно падає. Звідси випливає справжня гармонія інтересів усіх класів суспільства. Г. Ч. Кері довів, що з розвитком ка­піталізму цінність праці збільшується. Всесвітня “гармонія націй”, яку проповідував учений, передбачала органічне поєднання земле­робства з промисловими мануфактурами та обмеження діяльності монополій.

Як бачимо, класичне економічне вчення не вичерпується грандіоз­ною постаттю А. Сміта; воно представлене плеядою економістів, які пропагували, доповнювали й розвивали теорію “великого Майстра”. Вони своєрідно трактували економічні категорії, по-різному визна­чали предмет і завдання політичної економії, рушійні сили й закони економічного розвитку, досліджували актуальні економічні пробле­ми (кризи, безробіття, соціальну нерівність), внутрішню та зовніш­ню економічну політику, що забезпечувало справжню полеміку й дискусійність економічної науки. Об’єднує “смітіанців” беззастереж­на віра в прогресивність капіталістичного ринкового устрою, в існу­вання потенційних можливостей його еволюційного розвитку, у пе­реваги ліберальної економічної політики, яка базується на дійових ринкових механізмах.

Контрольні запитання та завдання

1. У чому своєрідність учених-“смітіанців” і проблематики їхніх досліджень?

2. Чи можна вважати універсальним закон народонаселення Т. Р. Мальтуса?

3. Поясніть сутність теорії “третіх осіб”.

4. Кому належить теорія трьох факторів виробництва? У чому вона полягає?

5. Поясніть закон Ж. Б. Сея. У чому полягає його значення?

6. У чому суть теорії недоспоживання С. Сісмонді?

7. Охарактеризуйте трудову теорію Д. Рікардо.

8. Дайте визначення “порівняльних переваг”.

9. Наведіть особливості економічних поглядів Ф. Бастіа і Г. Ч. Кері.

10. Чому економічну теорію Дж. С. Мілля вважають еклектичною?