Тема 4 Класична школа економічної науки: зародження й розквіт

* Зародження ідей класичної школи у працях В. Петті

та П. Буагільбера

* Економічне вчення фізіократичної школи у Франції

* Розквіт класичноїшколи: А. Сміт і його економічна система

Класична буржуазна політична економія (термін “політична еконо­мія” увів у 1615 р.

Класична школа економічної науки базується на таких основних теоретичних засадах:

1) ідеї природного порядку, згідно з якою все у світі (у тому числі людське суспільство й окрема особа) підпорядковується законам Природи. Людина діє природно, коли використовує всі доступні їй засоби — здібності, розум, майно — з метою забезпечення власного суспільного існування, задоволення матеріальних і ду­ховних потреб. Звідси випливає право вільного розпорядження особистою працею й майном, свобода обміну та конкуренції, не­припустимість існування монополій, недоторканність приватної власності;

2) концепції “економічної людини”, якою рухає єдине прагнення — особиста вигода, егоїзм, тоді як від інших мотивів поведінки (та­ких як культура, звичаї, релігія) класики абстрагуються;

3) ідеології економічного лібералізму (від фр. Іаіззегфаіге — дозво­ляйте робити все), відповідно до якої держава не повинна втру­чатись у виробничу, торговельну й фінансову діяльність інди­відів, а також відсутні будь-які заборони та обмеження на торгів­лю, переливання капіталу, цінова регламентація виробництва, закони про мінімальну заробітну плату тощо.

4) радикальній зміні методології дослідження економічної науки — від поверхневості та описовості меркантилізму до методів науко­вої абстракції, аналізу та синтезу, індукції та дедукції;

5) розробці нового категоріального апарату, дослідженні таких економічних категорій, як вартість, ціна, прибуток, рента, капі­тал тощо;

6) розгляді внутрішніх сутнісних взаємозв’язків економічних явищ і формулюванні абстрактних економічних законів у поєднанні з практичною спрямованістю економічного вчення, його реаліза­цією у сфері економічної політики держави (передусім Велико­британії);

7) аналізі сфери безпосереднього виробництва як вирішальної фази суспільного відтворення, що не перешкоджало окремим пред­ставникам класичної школи досліджувати також сферу розподі­лу (Д. Рікардо), споживання (П. Буагільбер, С. Сісмонді), про­блему реалізації (Т. Р. Мальтус). У класиків виробництво — єди­не джерело прибутку та нагромадження капіталу, основний фак­тор багатства, а праця — найважливіший фактор виробництва (це однаковою мірою стосується як трудової, так і інших теорій вартості класичної школи).

Еволюція ідей класичної школи умовно поділяється на кілька етапів'.

• зародження ідей, пов’язане з іменами В. Петті (Англія) та П. Буа- гільбера, а також представниками фізіократичної школи Франції;

• розквіт класичної школи — економічна система А. Сміта, яку він виклав у праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776);

• розвиток ідейної спадщини А. Сміта вченими Т. Р. Мальтусом і Д. Рікардо (Англія), Ж. Б. Сеєм і С. Сісмонді (Франція) та ін.;

• завершальний етап, представником якого є Дж. С. Мілль (“Осно­ви політичної економії”, 1848).

Розглянемо детальніше два перших етапи розвитку.

Засновником класичної буржуазної політичної економії в Англії був Вільям Петті (1623—1687), погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку в країні капіталістичних відносин, розширення тор­гівлі та грошового обігу.

За рівнем промислового виробництва Англія стала провідною краї­ною Європи, і це створило певні умови для теоретичного обґрунту­вання економічних процесів капіталізму. В. Петті акцентував увагу на тому, що все, що залежить від думок, намагань, прагнень окремих людей, треба облишити, а натомість слід шукати причинну залежність між економічними явищами, розробити науковий абстрактний метод у політичній економії. В. Петті визнавав важливість проблеми еконо­мічного закону та необхідність кількісного і якісного аналізу дослід­жуваних явищ.

В. Петті не володів цілісною системою економічних знань, проте зробив глибокі теоретичні узагальнення з багатьох питань політеко­номії. Основою будь-якого господарства В. Петті вважав виробницт­во, де створюється багатство; сфера обігу, на його думку, забезпечує розподіл благ. В. Петті є засновником трудової теорії вартості, він перший у Європі дійшов висновку, що джерелом вартості є праця. Об­ґрунтуванню цього положення присвячене його вчення про “природ­ну ціну”: якщо один товар обмінюється на інший, то останній є при­родною ціною першого. Товари рівні один одному, якщо в них уре­чевлена однакова кількість праці. Вартість товарів вимірюється робо­чим часом, що витрачений на їх виробництво, і залежить від продук­тивності праці. Учений зробив висновок, що вартість створюється не будь-якою працею, а тією, що витрачена на виробництво золота й срібла.

Відома формула В. Петті “Труд — батько й активний принцип ба­гатства, а земля — його мати” висловлює суть його вчення про дже­рело вартості [42, с. 55]. Земля поряд з працею є джерелом вартості, а сама вартість зводиться до середньодобового набору продуктів хар­чування, тобто визначається заробітною платою.

Прибутком у розумінні В. Петті є та частина продукту, яка залиша­ється після відрахування заробітної плати й витрат на насіння, тобто прибуток зводився до ренти. Саме В. Петті вперше запровадив по­няття диференціальної ренти й описав його навіть краще, ніж А. Сміт. Рента, згідно з В. Петті, утворюється в сільському господарстві у зв’язку з різною родючістю земельних ділянок і різним розташуван­ням їх стосовно ринку. Він виводить ренту не з самої землі, а з праці, тому що праця на різних ділянках має різну продуктивність. Визна­чивши ренту як чистий прибуток із землі, В. Петті поставив питання про ціну землі. На його думку, вартість, або ціна, землі — це сума певної кількості річних рент, тобто капіталізована рента. Кількість річних рент повинна дорівнювати 21, тобто тривалості спільного життя трьох поколінь — діда, батька й сина.

Незважаючи на ототожнення прибутку з рентою, один з видів при­бутку — відсоток на позичковий капітал — В. Петті проаналізував окремо. Він визначив відсоток як доход, що є похідним від земельної ренти, і назвав його “грошовою рентою”. У праці “Різне про гроші” (1682) відсоток прирівнювався до орендної плати, а його законодавче регулювання не припускалося.

Таким чином, В. Петті заклав підвалини класичної школи еконо­мічної науки. Незважаючи на деякі протиріччя його економічного вчення, наукові ідеї В. Петті були оцінені й розвинені нащадками.

Генезис класичної школи політекономії у Франції відбувався в ін­ших історичних умовах, ніж в Англії. До кінця XVIII ст. Франція за­лишалася феодальною державою з кризовим станом сільського госпо­дарства та слабким розвитком промисловості. Політика Ж. Б. Коль­бера зазнала краху, Англія здобула перемогу над Францією в бороть­бі за зовнішні ринки збуту, меркантилізм не дістав подальшого роз­витку. Особливості становлення французького капіталізму суттєво вплинули на формування економічних поглядів П’єра Буагільбера (1646—1714) і спричинили його ворожість до ідей меркантилізму.

У вченні П. Буагільбера є поняття природних законів економіки, які не можна порушувати. Учений заперечував недоцільне втручання держави в економічне життя й вимагав свободи торгівлі, яка забезпе­чить гармонію інтересів: “... тільки Природі під силу... підтримува­ти мир, втручання будь-якого іншого авторитету все псує, з якими б добрими намірами воно не здійснювалося” [ЗО, с. 118]. Економічні закономірності П. Буагільбер шукав у сфері матеріального виробниц­тва, а основою останнього вважав сільське господарство. Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, метою товарного виробництва вважав споживання. Французький економіст фанатич­но боровся проти грошей, які, на його думку, своїм вторгненням по­рушують природну рівновагу й гармонію товарного виробництва. Єдина функція грошей, яку визнавав П. Буагільбер, — це засіб обміну, причому її можуть виконувати не лише металеві, а й паперові гроші.

П. Буагільбер, як і В. Петті, був прихильником трудової теорії вар­тості, “істинну вартість” товару визначав працею, а мірою вартості вважав робочий час. Учений стверджував, що всі предмети й товари мають постійно перебувати в рівновазі та зберігати ціну пропорцій­но до відносин між ними та згідно з витратами, які слід здійснити для їх виробництва. За теорією П. Буагільбера, розподіл праці між галу­зями має здійснюватися шляхом вільної конкуренції.

Різний рівень розвитку капіталізму в Англії та Франції спричинив певні відмінності в розвитку класичної політичної економії в цих краї­нах. Контраст між англійською та французькою класичними школа­ми наочно демонструють праці В. Петті та П. Буагільбера. Розбіж­ності поглядів двох учених можна дослідити в багатьох напрямках:

• ставленні до меркантилізму: В. Петті довгий час пропагував ідеї меркантилізму, а П. Буагільбер головною метою вважав викрит­тя безпідставності цієї політики;

• В. Петті був прихильником розвитку промислового виробництва, а П. Буагільбер захищав інтереси сільського господарства;

• В. Петті розумів гроші як стимул економічного розвитку, П. Буа­гільбер — як зло, необхідне для товарного обміну;

• у центрі дослідження В. Петті була мінова вартість товару, а у П. Буагільбера — споживна.

Школа фізіократизму (від грецьк.рйуиЗ — природа і кгаіоз — вла­да) виникла й розвивалась у період мануфактурного капіталізму у Франції. Оскільки сільське господарство Франції було центром еко­номічних суперечностей, аграрне питання для фізіократів стало най­важливішим. Політика меркантилізму, яку проводив Ж. Б. Кольбер, не тільки підривала сільське господарство, а й перешкоджала тех­нічному прогресу та вільній конкуренції у промисловості.

Засновником фізіократизму став Франсуа Кене (1694—1774), який заклав підвалини фізіократичної школи та сформулював її теоретич­ну й політичну програму. Продовжив його дослідження видатний дер­жавний діяч Франції другої половини XVIII ст. Анн Тюрго (1727— 1781). Ідеї фізіократизму пропагували багато політичних і державних діячів (В. Турне, В. Мірабо, Дюпон де Немур). Розквіт школи фізіо­кратів припав на 60—70-ті роки XVIII ст. В основу теоретичних пошуків фізіократів було покладено концепцію “природного поряд­ку” Ф. Кене. Суспільні закони визнавалися законами “природного порядку”, які встановлені Богом для відтворення й розподілу матері­альних благ і вигідні людському суспільству. Право власності, згідно з поглядами Ф. Кене, є основою природного права.

На відміну від англійської класичної школи, яка зосередила свою увагу на проблемах поділу праці, вартості, прибутку, заробітної пла­ти, у першу чергу аналізуючи промислове виробництво, Ф. Кене об’єк­том свого дослідження зробив землеробство, яке оголосив єдиною продуктивною галуззю, де створюється нове багатство. Продуктив­ними визнавалися лише витрати в сільському господарстві, промис­лові ж витрати оголошувалися безплідними. Фізіократи висунули ідею еквівалентності обміну та спростували погляди меркантилістів щодо створення багатства в процесі обміну. Представники фізіокра­тичної школи вважали, що ефективні методи збагачення країни пов’я­зані з матеріальним виробництвом.

Одне з центральних місць у економічній теорії фізіократів посідає вчення про “чистий”, або додатковий, продукт, походження якого пов’язувалося зі сферою матеріального виробництва. Під чистим про­дуктом фізіократи розуміли надлишок продукції, отриманої в земле­робстві, над витратами виробництва. Ф. Кене стверджував, що про­мисловість не створює чистого продукту, а лише споживає надане землеробством. Учений розглядав чистий продукт, з одного боку, як продукт самої землі, дар природи, з іншого — як результат додатко­вої праці найманого працівника. Продуктивною визнавалася лише та праця, яка створює додаткову вартість, чистий продукт, тобто праця в землеробстві. У зв’язку з цим фізіократи ототожнювали додаткову вартість з рентою, ігноруючи категорію прибутку.

Фізіократичній школі належить перший поділ населення на великі соціальні групи (класи) за економічною ознакою — участю у ство­ренні й розподілі суспільного багатства:

• до продуктивного класу належать фермери й сільськогосподар­ські робітники;

• до непродуктивного (безплідного) — торговці, ремісники та про­мисловці;

• третій клас формують земельні власники.

Найбільше наукове значення має вчення Ф. Кене про капітал. До­слідження витрат виробництва дало змогу розмежувати складові капіталу на первісні та щорічні аванси, що фактично відповідає по­ділу капіталу на основний та оборотний. До первісних витрат (капі­таловкладень, або інвестицій) були віднесені витрати на сільськогос­подарські будівлі, знаряддя праці, худобу тощо, до щорічних (витрат виробництва) — витрати на закупівлю насіння, утримання худоби, наймання робітників. Різниця між двома складовими капіталу пра­вильно пов’язувалася з відмінністю способів їх входження до вар­тості виробленого продукту. Такий поділ Ф. Кене відносив тільки до продуктивного капіталу, який функціонував у землеробстві у вигляді запасу засобів сільськогосподарського виробництва. Учений повні­стю ігнорував грошову форму капіталу та промисловий капітал, і це не могло не спричинити обмеженості його поглядів.

Учення про складові капіталу стало для Ф. Кене вихідним пунктом аналізу процесу відтворення й обігу всього суспільного капіталу, опис якого він навів у відомій “Економічній таблиці” (1758). Ф. Кене впер­ше в історії політичної економії запропонував і використав поняття “відтворення” як постійне повторення процесу виробництва та збу­ту. Велика економічна таблиця, опублікована пізніше, та її аналіз за допомогою математичних розрахунків довели, що створений у земле­робстві валовий і чистий продукт Франції обертається в натуральній і грошовій формі. Головна проблема, яку вирішував Ф. Кене, — від­шукання головних народногосподарських пропорцій, які забезпечу­ють розвиток економіки країни. Економічна таблиця — це схема, що показує, як проходить реалізація щорічного продукту суспільства та як формуються передумови відтворення. Ф. Кене свідомо абстрагу­вався від деяких моментів: спрощував процес реалізації, робив при­пущення про незмінність цін, ігнорував обмін усередині класів і зов­нішню торгівлю, розглядав лише просте відтворення. Геніальність “Економічної таблиці”[*] — у тому, що вона є першою вдалою спро­бою показати головні пропорції й лінії реалізації суспільного продук­ту, об’єднавши численні акти купівлі-продажу та рух грошей і то­варів. Ідеї, закладені у творах Ф. Кене, стали першоосновою майбут­нього економічного моделювання.

Фізіократична система А. Тюрго — не проста пропаганда по­глядів Ф. Кене, а більш глибокий аналіз капіталістичних відносин. Свою економічну доктрину А. Тюрго виклав у праці “Роздуми про створення і розподіл багатств” (1776), яка складається зі 100 тез. Відмовившись від трудової теорії вартості, А. Тюрго заклав основи теорії корисності. Він розрізняв суб’єктивну та об’єктивну цінність товару: перша є оцінкою речі її власником, друга встановлюється на ринку залежно від попиту й пропозиції. Основою вартості товару в А. Тюрго стає споживна вартість, або корисність речі, яка суб’єктив­но оцінюється продавцями та покупцями. Ця концепція значно впли­нула на подальше формування суб’єктивістської теорії корисності, яка посідає провідне місце в сучасній економічній науці, зокрема мікроекономіці. Досліджуючи категорію прибутку, А. Тюрго визна­чив три його складові: підприємницький доход, оплату праці, ризи­ку й здібностей підприємця та земельну ренту. Досягненням ученого було розкриття ним сутності генезису найманої праці, появу якої він пояснював відчуженням робітника від засобів виробництва. А. Тюр­го підтримав трирівневу класову структуру суспільства, запропоно­вану Ф. Кене, але виокремив у класах фермерів і промисловців, з од­ного боку, робітників, з іншого — капіталістів.

Економічне вчення Адама Сміта (1723—1790), видатного англій­ського економіста, представника класичної школи політекономії, ста­ло узагальненням мануфактурного періоду розвитку капіталізму. За часів А. Сміта Великобританія перетворилася на економічно найрозви­ненішу країну світу завдяки швидкому розвитку промисловості, по­яві капіталістичних відносин у сільському господарстві, експансії зов­нішньої торгівлі. Зазначені процеси дали змогу цьому геніальному економісту проаналізувати новий капіталістичний спосіб виробниц­тва та притаманні йому економічні відносини. Працею всього життя А. Сміта стала книга “Дослідження про природу та причини багат­ства народів” (1776), у якій раніше нагромаджені людством еконо­мічні знання узагальнені й перетворені в систему економічної науки на засадах загальних теоретичних принципів. А. Сміт, як і інші пред­ставники класичної школи, користувався методом логічної абстрак­ції. Він прагнув дослідити внутрішні зв’язки економічної системи, приховані “взаємовідносини” економічних категорій, тобто застосо­вував ендотеричний метод дослідження. З іншого боку, вчений нама­гався показати конкретну картину економічного життя, виробити ре­комендації щодо економічної політики, дослідити видимі процеси конкуренції виробників (екзотеричний метод). Двоїстість і непослі­довність економічної теорії А. Сміта відзначав К. Маркс, високо оці­нивши першу її складову й нехтуючи другою. Економічна думка За­ходу схвально поставилася до таких визначальних ідей цього видат­ного економіста, як свобода людини, особи, вільна конкуренція, не­втручання держави в економіку. Саме ці принципи стали теоретич­ною основою сучасних концепцій економічного консерватизму, нео­лібералізму, соціального ринкового господарства. Тому на їх аналізі варто зупинитися докладніше.

Вихідним пунктом своєї теоретичної системи А. Сміт визначав “аб­страктну” людину, якій від природи притаманний егоїзм. Дотриму­ючись постулатів теорії природного порядку, А. Сміт запевняв, що людьми рухають виключно егоїзм і думка про власну вигоду, користь для себе. Люди, які обмінюються працею та її продуктами, роблять послуги одна одній, керуючись лише прагненням до особистої виго­ди, — від інших мотивів поведінки “економічної” людини А. Сміт аб­страгується. Дбаючи про власні інтереси, кожна людина сприяє до­триманню інтересів усього суспільства, зростанню продуктивних сил. “Невидима рука”, яка керує складними взаємозв’язками господарсь­кої діяльності людей, визначена А. Смітом таким чином: “Він (інди­від — О. Н.) має на увазі лише свій власний інтерес, дбає лише про власну вигоду, причому в цьому випадку він невидимою рукою спря­мовується до мети, яка зовсім не входила в його наміри. Дбаючи про свої власні інтереси, він часто дієвіше служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо прагне служити їм” [45, с. 32].

Економічне життя, на думку А. Сміта, підпорядковане об’єктивним закономірностям, які не залежать від волі й свідомих прагнень людей. Таким чином, А. Сміт визнає стихійні й об’єктивні закони економіч­ного розвитку, але ототожнює природний порядок з капіталізмом вільної конкуренції. Суть системи природної свободи він сформулю­вав так: “Кожній людині, яка не порушує законів справедливості, на­дається право абсолютно вільно дбати... про свої власні інтереси та конкурувати своєю працею й капіталом з працею й капіталом будь- якої іншої особи й цілого класу” [ЗО, с. 180].

Теорія поділу праці А. Сміта була відповіддю на запитання: що пов’язує індивідів-егоїстів у єдине суспільство? А. Сміт показав, що коли кожна людина спеціалізується на виробництві одного предмета, усі індивіди стають залежними один від одного, а суспільство стає трудовим союзом, побудованим на поділі праці та об’єднаним цією працею. Визнаючи “природною” схильність людей до обміну, А. Сміт стверджував, що за умов приватної власності та поділу праці кожен стає торговцем, а суспільство — торговим союзом. Учений визнавав, що обмін товарами є обміном продуктами розподіленої праці, а єди­ним творцем багатства є людська праця. Він проаналізував способи підвищення продуктивності праці, що існують завдяки поділу праці:

1) підвищення майстерності окремого робітника;

2) збереження часу в разі переходу від одного виду роботи до іншого;

3) сприяння технічному вдосконаленню виробництва та виникнен­ню машин.

Свій внесок у теорію вартості А. Сміт почав з розмежування двох аспектів товару: споживної та мінової вартості. Споживну вартість він розумів як природну властивість товару, а мінову — як створену будь-якою працею у сфері матеріального виробництва. Учений опе­рує поняттям “цінність” у двох його значеннях:

1) як корисність речі (“цінність у споживанні”), тобто здатність за­довольняти людські потреби;

2) як можливість придбання інших речей шляхом обміну (“цінність у обміні”).

Аналізуючи переважно мінову вартість, А. Сміт розрізняв природ­ну та ринкову ціну товару. Природна ціна — це середня ціна товару за умов вільної конкуренції, тому вона є найнижчою. Ринкова ціна формується на основі попиту й пропозиції, відхиляючись від природ­ного рівня. Монопольну ціну А. Сміт визначив як найвищу, що фор­мується природним або штучним шляхом: у першому випадку через виключні географічні та кліматичні умови, у другому — унаслідок на­дання державою привілеїв і пільг.

В А. Сміта можна знайти чотири протилежні теорії вартості, які “мирно” уживаються та поєднуються. Спершу вчений визначає вар­тість витраченою на виробництво товару працею (трудова теорія вартості). Згідно з іншою теорією вартість визначається кількістю праці, що купується за даний товар, тобто визначення вартості пере­носиться у сферу обміну. На думку А. Сміта, два варіанти визначен­ня вартості (працею, що витрачена, і працею, що купується) майже ідентичні. Він неодноразово зазначав, що трудова теорія вартості може бути застосована лише в докапіталістичних умовах, бо за капі­талізму закон вартості порушується. За умов капіталістичного ви­робництва, писав А. Сміт, обмін здійснюється безвідносно до вит­рат праці, а тому вартість поділяється на заробітну плату, прибуток і ренту (третє визначення). Ігнорування постійного капіталу як скла­дової вартості дістало назву догми Сміта. Останнім, четвертим ви­значенням вартості в А. Сміта є таке: “Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первісними джерелами будь-якого доходу, так само як і будь-якої мінової вартості” [50, с. 59]. Зведення вартості до до­ходів прямо протилежне трудовій теорії вартості.

А. Сміт започаткував класовий поділ суспільства за критерієм від­ношення до засобів виробництва. Кожен клас отримує свій головний доход: робітники — заробітну плату, капіталісти — прибуток, влас­ники землі — ренту. Крім первісних доходів у результаті виробниц­тва існують ще й вторинні як наслідок перерозподілу. Заробітну пла­ту — доход робітника — А. Сміт оголошував продуктом праці, або природною винагородою за працю. Категорію заробітної плати він розглядав позаісторично, але не обмежував її фізичним прожитко­вим мінімумом людини, наголошував на значенні співвідношення сил робітників і капіталістів у встановленні заробітної плати. Вихо­дячи з трудової теорії вартості А. Сміт визначив прибуток як про­дукт неоплаченої праці найманого робітника. В іншому випадку він розумів під прибутком доход промислового капіталіста, що зали­шився після сплати ренти земельному власнику та відсотка власнику грошового капіталу. Прибуток розглядався як породження всього авансованого капіталу, а його отримання визнавалося кінцевою ме­тою капіталістичного виробництва. Земельну ренту, як і прибуток, А. Сміт проголосив відрахуванням із продукту праці робітника, на­голошуючи на її значенні як виключному доході землевласника. Він пов’язував існування ренти з багатьма чинниками — від монополії приватної власності на землю до визначення ренти як результату дії сил природи чи як джерела вартості.

На відміну від фізіократів, які вважали продуктивним лише капі­тал, зайнятий у сільському господарстві, А. Сміт увесь суспільний капітал розглядав як продуктивний. Згідно з трудовою теорією вар­тості капітал визначався як вартість, що приносить прибуток на ос­нові експлуатації найманої праці. Бачення капіталу як нагромаджено­го запасу для розвитку виробництва зумовило його поділ на основ­ний і оборотний (А. Сміт першим запровадив ці терміни). Під оборот­ним капіталом він розумів товарний і грошовий капітал, тобто капі­тал у сфері обігу. Продовольство, матеріали, готові вироби, гроші — це елементи оборотного капіталу країни. Гроші вчений пафосно на­зивав “великим колесом обігу”, проте зазначав, що доход суспільства набирає форми матеріальних товарів, а не “колеса”, яке їх переносить і поширює.

У теорії відтворення А. Сміта розглядається два основних показ­ники — чистий доход, що є втіленням справжнього багатства країни (у сучасній економічній теорії — національний доход), і валовий до­ход (сукупний суспільний продукт). Конкретизуючи погляди Ф. Кене стосовно механізму суспільного відтворення, А. Сміт чітко розрізняє грошову та матеріальну форми чистого доходу: перша складається з доходів усіх класів (прибутку, ренти, заробітної плати), які форму­ють фонди споживання та нагромадження, а друга представлена ви­робленими предметами споживання й засобами виробництва. Разом з тим підкреслюється, що це не дві складові, а лише дві форми вира­ження того самого суспільного багатства. Суттєво, що А. Сміт роз­глядав повноцінний процес розширеного відтворення, а нагромад­ження капіталу визнавав головною умовою збільшення суспільного багатства.

Таким чином, сформульована в назві книги мета А. Сміта — з’ясу­вати сутність та причини формування багатства — була досягнута. Він пояснив механізми зростання приватного та національного (су­спільного) багатства на основі поділу праці, теорій вартості, класо­вого поділу суспільства, теорії доходів, капіталу та відтворення. Зна­чення економічної теорії А. Сміта важко переоцінити: уперше була по­будована цілісна система економічної науки; набрали нового змісту старі й були введені нові економічні категорії та закони; були чітко сформульовані принципи економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя, свободи конкуренції. А. Сміт став за­сновником систематизованої науки, генератором нових ідей, які бу­ли сприйняті й розвинуті наступними поколіннями економістів: від Ж. Б. Сея та Д. Рікардо (початок XIX ст.) до А. Маршалла (кінець XIX ст.), В. Ойкена та М. Фрідмена (кінець XX ст.).

Контрольні запитання та завдання

1. Які об’єктивні процеси економічного життя спричинили виник­нення класичної школи?

2. Кому класична школа завдячує своєю назвою?

3. Поясніть значення основних теоретичних положень класичної школи.

4. Дайте визначення принципу “1аІ88ег Іаіге”.

5. Порівняйте економічні погляди В. Петті та П. Буагільбера.

6. Охарактеризуйте основні положення фізіократичної школи.

7.У чому полягає значення “Економічної таблиці” Ф. Кене?

8.Поясніть вислови “економічна людина”, “невидима рука”.

9.Визначте основні складові економічного вчення А. Сміта.

10. Поясніть теорії вартості та доходів А. Сміта.

11. Чим відрізняється класовий поділ суспільства за Ф. Кене та за А. Смітом?

12. Обґрунтуйте історико-економічне значення праці А. Сміта “До­слідження про природу та причини багатства народів”.