Тема 16 Сучасні неокласичні економічні концепції

* Загальна характеристика нової неокласики

* Монетаристська концепція М. Фрідмена

* Економічна теорія пропозиції

* Своєрідність теорії раціональних очікувань

Повернення до теоретичних шкіл і поглядів, які обстоюють ринко­ві механізми регулювання економіки, було зумовлене кризою кейн- сіанських і неокейнсіанських моделей регулювання в нових умовах капіталістичного відтворення.

• погіршення умов відтворення (сировинна, екологічна, енергетич­на кризи), що потребувало вирішення проблем виробництва (пропозиції), а не умов реалізації (попиту);

• інтернаціоналізація національних економік, посилення економіч­них зв’язків та рівня “відкритості” економік;

• неконтрольована хронічна інфляція, до якої згодом додалося ще й безробіття;

• труднощі, пов’язані зі збільшенням чисельності державного апа­рату управління та його бюрократизацією.

Ці процеси знайшли відображення в появі нової неокласичної політ­економії. Традиційна неокласична теорія зосереджує увагу на пове­дінці так званої економічної людини, під якою розуміється й під­приємець, і продавець робочої сили, і споживач. Покладаючись на “невидиму руку” А. Сміта, прихильники цього підходу впевнені, що в умовах досконалої конкуренції господарюючі суб’єкти зможуть не тільки досягти максимізації прибутку, а й забезпечити найбільш ефек­тивне використання всіх ресурсів. Сьогодні подібне не може задо­вольнити теоретиків нової неокласики. Наприклад, Д. Коландер так визначає відмінності в підходах старої й нової неокласики: “Тради­ційний неокласичний аналіз показує нам, що кожного разу, коли про­позиція перевищує попит, ціни падають; коли ж попит перевищує пропозицію — ціни зростають.

Найважливішими елементами нової парадигми неокласики є такі:

• розгляд капіталістичної економіки як стійкої, стабільної системи, що функціонує в оптимальному режимі;

• небажані процеси, що виникають у системі, трактуються як зако­номірне й неминуче породження ефективного господарського ме­ханізму (на відміну від традиційного підходу, де негативні явища видаються як результат дії “зовнішніх чинників”);

• у межах економічного аналізу важко визначити бажаний напря­мок економічної політики, а підходи, що склалися в економічній науці, для вирішення таких проблем, як безробіття та інфляція, треба визнати неефективними й навіть шкідливими з погляду ста­більності економічної системи.

Неоконсервативний підхід до перебудови регулювання економіки передбачає, що конкуренція, ринок разом з приватно-монополістич­ними елементами планування набувають пріоритетного значення, а безпосереднє втручання держави в процес виробництва, розподілу та перерозподілу має зменшитися. Проте в його рамках обґрунто­вується необхідність посилення ролі держави в забезпеченні стратегіч­них передумов розвитку й підвищення конкурентоспроможності краї­ни, що особливо важливо в динамічних умовах науково-технічної ре­волюції.

Пануючий з початку 80-х років у розвинених капіталістичних краї­нах неоконсерватизм охоплює три основні напрямки нової неокласики'.

1) монетаризм, пов’язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. Лише послідовна політика забезпе­чення господарства грошима, на думку монетаристів, може ство­рити впевненість економічних агентів у неінфляційному розвитку економіки та сприяти рівномірному інвестуванню з мінімальним ризиком;

2) економічну теорію пропозиції, згідно з якою надмірне підвищен­ня податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької ак­тивності й ініціативи;

3) теорію раціональних очікувань, згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур, тому що заздалегідь ураховують наміри влади й нейтралізують свої­ми заходами (підвищенням чи зниженням цін) політику уряду.

Найрішучіше проти Дж. М. Кейнса і кейнсіанців у 60-ті роки ви­ступив Мілтон Фрідмен (нар. 1912), представник чиказької школи. В економічній літературі цей виступ дістав назву неокласичної (моне- таристської) контрреволюції (на противагу кейнсіанській революції). У широкому розумінні монетаризм — це всі економічні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов’язані з розробкою грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Саме такі концепції реалізуються сьогодні в різних фор­мах у господарській політиці США та інших розвинених країн. Про­те “монетаристське відродження” не було випадковою відповіддю на жорстку інфляцію 70-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіан- ства. В основі сучасних монетаристських концепцій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще в XVI ст. та згідно з якою рівень то­варних цін тим вищий, чим більше грошей у обігу. Монетаризм знач­но розширив можливості неокласичної теорії, додавши до неї емпі­ричні дослідження на основі економіко-статистичних моделей.

Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на загально­економічні процеси був обґрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці “Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960” і сформу­льований так:

• зміна кількості грошового запасу тісно пов’язана зі змінами еко­номічної активності, грошового доходу й цін;

• зв’язок між грошовими та економічними зрушеннями був (в озна­чені роки) стабільним;

• грошові зміни часто мали незалежне походження, а не були відображенням змін економічної активності.

Цікаво, що на основі проведених емпіричних досліджень автори тлумачать кризу 1929—1933 рр. як наслідок хибних кроків і помилок Федеральної резервної системи США, тобто нестабільної державної політики в галузі пропозиції грошей.

Нові монетаристські підходи зводяться до таких основних поло­жень:

1) критики втручання держави в економіку (ідеться не про принци­пове заперечення державного втручання, а про неприйняття кон­кретної економічної політики, яка базується на кейнсіанських методах державного регулювання);

2) ставки на політику регулювання грошової маси як основний ін­струмент управління економікою;

3) проголошення приватного підприємництва єдиною рушійною силою економічного розвитку;

4) реабілітації закону Сея, у результаті чого кейнсіанська концеп­ція управління попитом повинна поступитися місцем теорії, що орієнтується на пропозицію.

У сфері практичної реалізації монетаристських концепцій також можна виокремити кілька елементів, а саме: перебудову бюджетного механізму, відмову від бюджетного впливу на виробництво, зменшен­ня бюджетних витрат, дерегулювання певних сфер господарства, по­слаблення юридичної регламентації господарської діяльності, прива­тизацію окремих секторів економіки, скорочення соціальної інфра­структури та соціальних програм.

М. Фрідмен і його прихильники виходили з припущення, що з роз­ширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. Вони вва­жали, що попит на гроші постійно збільшується, а пропозиція їх над­звичайно нестабільна, часто має суб’єктивний характер. Тому на по­чатку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (Центральним банком) для того, аби що­річно збільшувати кількість грошей у обігу на 3—5 % (“грошове пра­вило” монетаризму). Він визнавав за грошима монопольну роль у ко­ливаннях національного доходу й висунув тезу: “Гроші мають зна­чення”.

Представник монетаризму А. Мелцер сформулював “основний грошовий закон” математично:

де т' — стабільний темп грошової експансії, що підтримується дер­жавою; р^а — очікуваний (передбачуваний) темп інфляції; q — темп зміни реального ВНП.

Факторний аналіз пропозиції грошової маси, яка визначається емі­сійною політикою Центрального банку, монетаристи виконали за до­помогою трьох основних показників:

1) показника грошей підвищеної сили (high powered money), тобто готівки, що знаходиться в приватному секторі та банках. Аксіо­ма монетаризму: масу грошей підвищеної сили може й повинна контролювати держава;

2) коефіцієнта “депозити — резерви”, що виражає відношення за­гальної суми банківських депозитів до касових резервів банків­ської системи;

3) коефіцієнта “депозити — готівка”, тобто відношення суми бан­ківських депозитів до обсягу готівкових грошей.

Монетаристи відродили лозунг природного рівня безробіття, яке не піддається зниженню в довгостроковому плані, і були противника­ми соціальної допомоги безробітним. Базуючись на постулатах кіль­кісної теорії грошей, вони розробили однофакторну модель інфляції, яку вважали виключно грошовим феноменом.

Економічна теорія пропозиції, яка доповнила собою монетарні фор­ми й методи регулювання економіки, також залишалась у межах нео- консервативних пріоритетів. Вона була створена після кризи 1974 — 1975 рр. і по суті стала основою “рейганоміки”. Розробники та при­хильники теорії пропозиції — економісти Артур Лаффер, Р. Ман­делл, П. Робертс, журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен

Дж. Кемп — визначили основні елементи економічної політики дер­жави відповідно до концепції економіки пропозиції:

орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивіль­нення частини прибутків для інвестування;

скорочення витрат, передусім у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції допов­нюють один одного. Проте якщо монетарне™ головний акцент роб­лять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму пов’язується з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання пла­нується стимулювати за рахунок перерозподілу національного дохо­ду на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, змен­шення податкового тягаря та скасування системи прогресивного опо­даткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера (рис. 7).

Рис. 7. Крива Лаффера

На думку автора, крива повинна показати, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад ЗО—35 % доходів. У заборо­неній зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижу­ються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуван­ні, ухилення від сплати податків, переходу до “тіньового” сектора економіки тощо.

Монетаризм і економіка пропозиції суттєво вплинули на економіч­ну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання дер­жави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років виглядали більше позитивними, ніж негативними: стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, тривала структурна перебудова американської еко­номіки. У 1981—1986 рр. було проведено податкову реформу з метою збільшення заощаджень та інвестування соціальних верств населення із середніми й високими доходами і, отже, підвищення національної норми нагромадження.

Одним з варіантів нової неокласики є теорія раціональних очіку­вань, яка активно розроблялась у 70—80-ті роки і повністю ігнорува­ла державне втручання. Американські економісти Р. Лукас, Т. Сард­жент, Н. Уоллес стверджують, що економічний індивід не тільки па­сивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використо­вує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної державної макро- економічної політики ідеологи раціональних очікувань оцінюють як безплідні не тільки в довгостроковому, а й у короткостроковому ас­пекті. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних агентів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації.

Ця теорія вивчає передусім інфляційні очікування й тому певною мірою спирається на теорію адаптивних очікувань, згідно з якою очі­кування майбутньої інфляції формується на основі попередніх і по­точних рівнів інфляції та є відносно постійним. Проте теорія раціо­нальних очікувань має суттєву відмінність: індивіди, що діють раціо­нально, не тільки аналізують “учора” й “сьогодні”, а й можуть перед­бачити та спрогнозувати “завтра”, використовуючи всю доступну інформацію. Математично це виражається формулою

^{хмысль в ретроспективе: Пер. с англ. — М.: Дело ЛТД,}

1994. — 687 с.

8. Бодров В. /^.Современный экономический консерватизм: переоценка ценностей или повторение прошлого? — К.: Лыбидь, 1990. — 136 с.

9. Бодров В. Г., Кредісов А. I., Леоненко П. М. Соціальне ринкове господарство: Навч. посіб. — К.: Либідь, 1995. — 126 с.

10. Брагинский С. В., Певзнер Я. А. Политическая экономия: дискуссионные проблемы, пути обновления. — М.: Мысль, 1991. — 300 с.

11. Волков Л. Б. Критика теории модернизации: Науч.-аналит. обзор. — М.: ИНОИН АН СССР, 1985. — 77 с.

12. Всемирная история экономической мысли: Вбт. — М.: Мысль, 1987.

13. Галъчинский А. С. К. Маркс и развитие экономической мысли Запада. — М.: Эко­номика, 1990. — 199 с.

14. Гилъфердинг Ф. Финансовыйкапитал. —М.: Соцэклиз, 1959.

15. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні: Остання третина XIX — перша третина XX ст. — К.: Наук, думка, 1994. — 244 с.

16. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество: Пер. с англ. I Под ред. Н. Н. Ино­земцева. — М.: Прогресс, 1969. — 480 с.

17. Жамс Э. История экономической мысли XX века: Пер. с фр. / Под ред. И. Г. Блю­мина. — М.: Изд-во иностр, лит., 1959. — 572 с.

18. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с англ. — М.: Экономика,

1995. — 543 с.

19. Игнатенко А. А. Ибн Хальдун. — М.: Мысль, 1980. — 160 с.

20. История экономических учений: Учебник для экон. спец, вузов. — М.: Высш, шк., 1983. — 559 с.

21. История экономических учений: Учеб, пособие для студ. экон. спец, вузов / Под ред. В. А. Жамина, Е. Г. Василевского. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — Ч. 1. — 368 с.

22. История экономической мысли в России: Учеб, пособие для студ. экон. спец, вузов / Н. О. Воскресенская, А. С. Квасов, Е. А. Козлова и др.; Под ред. А. Н. Марковой. — М.: Закон и право; ЮНИТИ, 1996. — 136 с.

23. Кейнс Дж.-М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер с англ. / Под. ред. А. Г. Милейковского, И. М. Осадчей. — М.: Прогресс, 1978. — 494 с.

24. Козак Ю. /^.Современный маржинализм: Методологические вопросы критики. — К.: Выща шк., 1985. — 143 с.

25. Костюк В. И. История экономических учений. — М.: Центр, 1997. — 224 с.

26. Котов В. И. Критика буржуазных теорий “экономических систем”. — М.: Наука, 1981. — 208С.

27. Лапина 3. Г. Учение об управлении государством в средневековом Китае. — М.: Наука, 1985. — 383 с.

28. Левита Р. Я. История экономических учений: Учеб, пособие. — М.: Catallaxy, 1995. — 191 с.

29. Ленин В. И. Марксизм и ревизионизм. — М.: Политиздат, 1982. — 16 с.

30. Майбурд Е. М. Введение в историю экономической мысли. — М.: Дело; Вита-Пресс,

1996.— 544 с.

31. Макконнелл К., Брю С. Экономикс: принципы, проблемы и политика: Пер. с англ. — К.: Хагар-Демос, 1993. — 785 с.

32. Маркс.^.Капитал: Критика политической экономии: В 3 т. — М.: Политиздат, 1988.

33. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — 2-е изд. — М.: Политиздат, 1963.

34. МаршаллА. Принципы экономической науки: В Зт.; Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1993.

35. Меркантилизм. — Л., 1935.

36. Мешко I. М. Історія економічних вчень: Основні течії західноєвропейскої та амери­канської економічної думки: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1994. — 175 с.

37. МиллъДж. Основы политической экономии: ВЗт. — М.: Прогресс, 1980. — Т. 2. — 480 с.

38. Мор Т. Утопия. — М.: Наука, 1978. — 415 с.

39. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Про­гресс, 1995. — 352 с.

40. Осадная И. М. Консерватизм против реформизма (две тенденции в буржуазной по­литэкономии). — М.: Мысль, 1984. — 223 с.

41. Осадчая И. М. Современное кейнсианство. Эволюция кейнсианства и неоклассичес­кий синтез. — М.: Мысль, 1971. — 176 с.

42. Петти У. Экономические и статистические работы. — М., 1940. — 324 с.

43. Прудон П.Что такое собственность? — М.: Республика, 1998. — 367 с.

44. Робинсон Дж. Экономическая теория несовершенной конкуренции: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1986. — 471 с.

45. Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.; Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. — Т. 1. — 333 с.

46. Світова економічна думка: Питання теорії та історії. — К.: Либідь, 1992. — 95 с.

47. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1968. — 600 с.

48. Сен-Симон А. Избранные сочинения: В 2 т. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1948. — Т. 2.—486С.

49. Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В2т. — М., 1936. — Т. 1.

50. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов — М.: Наука, 1962. — 624 с.

51. Современная буржуазная экономическая мысль: Критика теории и методологии. — М.: Мысль, 1986. — 268 с.

52. Современная экономическая мысль: Пер. с англ. / Под ред. В. С. Афанасьева, Р. М. Энтова. — М.: Прогресс, 1981. — 815 с.

53. Туган-Барановский М. И. Социализм как положительное учение. — Пб., 1918.

54. Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации. — М.: Экономика, 1989. — 496С.

55. Усоскин В. М. “Денежный мир” Милтона Фридмена. — М.: Мысль, 1989. — 174 с.

56. ХансенЭ. Экономические циклы и национальный доход: Пер. сангл. —М.: Изд-во иностр, лит., 1959. — 760 с.

57. Харрод Р. К теории экономической динамики: Пер. с англ. — М.: Изд-во иностр, лит., 1959. — 212 с.

58. Аейие.^.Экономический образ мышления: Пер. сангл. — М.:Новости, 1991. — 702 с.

59. Хикс Дж. Стоимость и капитал: Пер. с англ. / Под ред. Р. М. Энтова. — М.: Про­гресс, 1993. — 488 с.

60. Эклунд К. Эффективная экономика: Шведская модель: Пер. со швед. — М.: Эконо­мика, 1991. — 352 с.

61. ЯдгаровЯ. С. История экономических учений. — М.: Экономика, 1996. — 249 с.