Теорії неокейнсіанства

Теорія ефективного попиту Дж. М. Кейнса, викладена в його книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей» (1936), стала найбільш важливою, революційною подією в історії економічної думки Заходу міжвоєнних років.

Дж. М. Кейнс і його численні прихильники утворили цілий на­прямок — кейнсіанство, об’єднане ідеєю відносної нестабільності ринкової економіки й необхідності її державного регулювання. Од­нак варто враховувати, що кейнсіанська теорія державного регулю­вання насамперед пов’язана з аналізом співвідношення інвестицій і заощаджень, з дослідженням такої макроекономічної категорії, як ефективний попит — центральної категорії кейнсіанства.

Кейнсіанська теорія в розвинених країнах ринкового господарс­тва стала основою формування механізму регулювання економіч­них процесів, тобто оптимального співвідношення ринкової конку­ренції, впливу великих корпорацій і централізованого державного механізму впливу на економічне життя країни. Цим багато в чому визначалася роль економічної політики як інструменту виходу із кризи при вирішенні господарських проблем.

Теорії Дж. М. Кейнса та його послідовників стали базою для розробки різних варіантів відновлення економіки провідних країн Заходу й після Другої світової війни. Національні економічні про­грами відродження при всій своїй розмаїтості мали й загальні риси, забезпечуючи високі стійкі темпи розвитку.

5.1.1. Теорія економічного зростання Р. Харрода. Модель Харрода-Домара

Серед кейнсіанців-теоретиків, що розробили моделі зростання економіки, особливо виділяються англійський економіст Р. Харрод й американський вчений російського походження Е. Домар. Близь­кість їхніх поглядів дозволяє іноді говорити про єдину модель зро­стання Харрода—Домара. Однак пріоритет у формулюванні основ­них ідей тут, безумовно, належить Р. Харроду.

Неокейнсіанська теорія динаміки не обмежується однією лише побудовою моделей економічного зростання. Економічна дійсність указувала на необхідність зосередження не тільки на кризах і де­пресіях, але й на циклі у цілому, включаючи всі його чотири стадії, у тому числі пожвавлення й підйом. Виявилося, що бурхливі ін­фляційні буми для економіки — явище настільки ж небажане, як і затяжні спади, а тому цикл має потребу в регулюванні на всіх ста­діях свого протікання. Але щоб регулювати цикл, необхідно знати його причини, внутрішній механізм функціонування. Так, саме життя підвело неокейнсіанську теорію до необхідності створення спеціальної теорії циклічних коливань. Над проблемою циклу пра­цювали декілька видатних вчених, але найбільшої популярності у якості головного неокейнсіанського теоретика циклу набув амери­канський економіст Е. Хансен. Роботи англійського економіста Р. Харрода «До теорії економічної динаміки» й американського вченого Е. Хансена «Економічні цикли й національний дохід» від­носяться до числа класичних у післявоєнному кейнсіанстві. У них закладені основи сучасної теорії зростання, концепції циклу й ан- тициклічного регулювання.

У роки домінування кейнсіанства в економічній науці її опо­нент — неокласична теорія теж розвивалася, доводячи життєздат­ність саморегулюючої системи ринкового господарства. Головні хранителі концепції Дж. Кейнса пішли шляхом інтеграції з неокла­сичною теорією, у результаті чого з’явився неокласичний синтез П. Самуельсона, що сформував модель змішаної економіки. Важ­ливий внесок у розвиток неокейнсіанства вніс також Дж. Хікс — розроблювач знаменитої моделі загальної ринкової рівноваги (IS-LM).

Pou Xappod (1900—1978) — англійський економіст, головний продовжувач кейнсіанських ідей. Основний об’єкт його досліджен­ня — аналіз процесів економічної динаміки. Основний висновок, до якого прийшов Р. Харрод, полягає в необхідності державного втручання за допомогою методів антициклічної політики й трива­лого стимулювання темпів зростання.

Його основна робота «До теорії економічної динаміки» (I948) недавно перевидана у Росії (М.: Економіка, 1997). Уважається, що під впливом Дж. М. Кейнса Харрод вирішив стати професійним економістом. Знайомство із Дж. Кейнсом незабаром переросло у справжню дружбу. Між двома найбільшими англійськими економі­стами велася багаторічна жвава переписка. Р. Харрод був першим читачем основних праць Дж. М. Кейнса. Витяги з переписки Кейн­са й Харрода доводять, що Харрод був також і першим інтерпрета­тором «Загальної теорії».

Численні статті й дві книги, які опублікував сам Харрод у 1928—1940 р., стосувалися проблем грошей, банків, міжнародної торгівлі, недосконалої конкуренції, коливань витрат, торговельного циклу й економічного розвитку. Ці роботи, як відзначає його біо­графія, склали значний внесок в економічну науку. Так, успіх мала перша книга Р. Харрода «Теорія міжнародної економіки» (1933), що витримала чотири видання підряд. її автор одним із перших ви­клав основний принцип в обґрунтуванні міжнародного розподілу праці — принцип порівняльних витрат, використовуючи поняття граничних витрат, тоді як Д.

Центральною роботою у творчості Р. Харрода довоєнного пері­оду є монографія «Торговельний цикл» (1936), у якій містяться ос­новні моменти майбутньої неокейнсіанської теорії циклічних коли­вань. Учений намагається інтерпретувати механізм циклу, виходячи з аналізу коливань інвестицій, споживання й випуску ка­пітальних благ у їхньому взаємному впливі один на одного. У про­цесі побудови відповідної моделі він дійде висновку, відповідно до якого «...в аналізі взаємин між мультиплікатором і капітальним ко­ефіцієнтом (тобто фактично акселератором) може бути виявлений секрет торговельного циклу». По суті, у самому загальному вигляді тут викладена ідея надмультиплікатора (поєднання в єдиному процесі мультиплікативного й акселеративного ефектів), що знай­шла потім розвиток у працях кейнсіанських теоретиків циклу Дж. Хікса, П. Самуельсона, Е. Хансена.

Монографія «Торговельний цикл» (1936) містить і перші ознаки кейнсіанської теорії динаміки. По-перше, Р. Харрод прямо вказує на обмеженість статичного аналізу неокласичної школи, оскільки проблема циклу за самою своєю суттю є проблема динамічна. По­друге, саму проблему економічної динаміки він пов’язує з аналізом довгострокових змін інвестицій і заощаджень. Тепер уже очевид­ний вплив на Р. Харрода деяких ідей Дж. Кейнса, викладених ще в «Трактаті про гроші» (1930), але в цілому теорія економічної дина­міки англійського економіста формувалася цілком самостійно.

В 1939 р. Р. Харрод публікує статтю, що завершує його ідейну еволюцію довоєнного часу, — «Нарис теорії динаміки», у якій ви­значається мета теорії динаміки й створюються передумови теорії економічного зростання. Однак ця стаття залишилася фактично не­поміченою, тому що тривала депресія 1930-х років, що супрово­джувалася застійними процесами, робила неактуальними розробки в області економічної динаміки.

Війна, що почалася, більш ніж на 6 років перервала теоретичну роботу Харрода. І лише в 1948 р. виходить його головна праця — «До теорії економічної динаміки». їй була уготована зовсім інша до­ля: у період післявоєнного бума, що носив нестійкий, переривчастий характер, тема динамічного розвитку раптово стала цікавити всіх. За Р. Харродом міцно закріпилася репутація новатора й порушника спокою, а теоретична модель (модель Харрода — Домара) принесла йому світове визнання, створила репутацію лідера післявоєнного кейнсіанства, одного з творців неокейнсіанської теорії динаміки.

Методологія Харрода близька до методології Кейнса: і той, і інший досліджують агреговані макроекономічні показники — су­купний дохід, сукупні заощадження, інвестиції й т. д. Такий аналіз допомагає відобразити насамперед кількісну сторону відтворюва- льних процесів капіталізму, залишаючи осторонь їхню якісну ви­значеність, соціальні наслідки. Розходження, як ми вже відзначали, полягають у тому, що Дж. Кейнс досліджує процес відтворення у статичному стані, у рамках короткострокового періоду, тоді як Р. Харрод зосереджує зусилля на аналізі динамічних процесів, у тому числі довгострокового плану.

У моделі Харрода щорічний економічний зріст прямо пропор­ційний нормі заощаджень і обернено пропорційний коефіцієнту ка- піталоємності. Оскільки даний коефіцієнт є величиною постійною, то для прискорення економічного зростання необхідно стимулюва­ти заощадження, що є основним джерелом капіталоутворення.

необхідного для подальшого розвитку економіки, нижче планова­ного рівня (С < Сі). У такому випадку підприємці будуть відчувати недостачу встаткування для розширення виробництва, що приведе до нагнітання інвестиційного попиту й ще більше відхилить факти­чну лінію росту від гарантованої. І навпаки, якщо фактичний ріст відстає від прогнозованого G < G_w, то це викликає скорочення роз­мірів планованих підприємцями додаткових капіталовкладень ниж­че рівня фактичних інвестицій і гальмування розвитку економічної системи, і без того відстаючої від лінії стійкої рівноваги.

Таким чином, в економічній системі відсутній механізм, що під­тримує стійке економічне зростання. Зниження частки нагрома­джень у загальному обсязі виробництва, що супроводжує економі­чне зростання (чим більше G, тим менше Q), є тим фактором, що постійно відхиляє економіку від рівноважної траєкторії руху.

До аналогічних висновків на кілька років пізніше Р. Харрода прийшов Євсей Дейвид Домар (народ. 1914), що розширив умову економічного зростання з урахуванням збільшення населення. То­му в економічній теорії зазвичай розглядається модель рівноважно­го зростання Xappoda—Домара, що об’єднала основні положення обох моделей.

Для забезпечення рівноважного темпу зростання економічної системи в даній моделі необхідно, щоб темпи росту населення збі­галися з темпами росту капіталу. Зростання населення є важко ке­рованою величиною, заданою закономірностями демографічних процесів і тому не підлягаючою регулюванню, у той час як темпи росту капіталу — керований економічний параметр.

Для аналізу довгострокових тенденцій в економіці Р. Харрод незалежно від Е. Домара розглядав третій тип економічного зрос­тання — природний (G), під яким розуміється потенційно можли­вий при даному рівні розвитку науки й техніки темп росту капіталу й національного доходу, що забезпечує повну зайнятість наявних трудових ресурсів. Якщо в економіці вже існує повна зайнятість, то природне зростання збігається з темпом зростання населення.

Коли гарантоване зростання нижче природного (G_w G_w), як було показано вище, виникає перегрів економіки в умовах повної зайнятості, що викликає зростання інфляції.

3 Якщо фактичний рівень виробництва виявиться нижче очіку­ваного (G < G_w), це приведе до згортання інвестицій і падінню ви­робництва.

Досить рідко в економіці виникає ситуація, коли прогнозовані темпи зростання перевищують природні (G_w > G_n). Вона показує, що економічні суб’єкти переоцінили можливості економіки на да­ній стадії й у результаті замість очікуваного зростання економіка потрапляє у фазу тривалого спаду. У даному випадку фактичні те­мпи зростання не можуть перевищити природні, тому економіка може тривалий час функціонувати при низьких обсягах виробницт­ва й масовому безробітті. Таким чином, нереально завищені про­гнозні оцінки розвитку економіки, надмірне форсування темпів економічного розвитку можуть стати самостійним фактором, що провокує спад виробництва.

У повній моделі Харрода розглядаються співвідношення між трьома величинами: природним (Gi), гарантованим (G_w) і фактич­ним (G) темпами зростання, що вказують на умови або тривалої депресії, або тривалого бума.

Позиція Р. Харрода відрізняється від точки зору Дж. Кейнса тим, що він звертає увагу на небезпеку інфляційного бума, тоді як Кейнс в умовах депресивної економіки практично ігнорував дану сторону питання. Однак серед проблем довгострокового зростання для Р. Харрода на першому місці стояла все-таки проблема депресії і безробіття. Вчений чітко виділяє дві різні теми теоретичного ана­лізу й економічної політики: розбіжність між G_w й G₁ і тенденція G віддалятися від G_w, указуючи далі, що «перша проблема є проблема хронічного безробіття, друга проблема — це проблема промисло­вого циклу» [23].

Практична програма Р. Харрода включає дві групи заходів: ан- тициклічну політику короткострокового плану (спрямована проти «втечі фактичного темпу зростання від гарантованого») і політику тривалого стимулювання наближення темпів зростання до природ­них, попередження масового безробіття.

Боротьба з короткочасними циклічними спадами ведеться, по Харроду, традиційними кейнсіанськими методами (суспільні робо­ти, регулювання ставки відсотка). Але «найпотужнішою зброєю боротьби» зі світовою кризою Р. Харррд вважає свій план створен­ня «буферних запасів» з матеріалів, що не псуються, сировини, продовольства. Державні органи повинні підтримувати ціни на дані види товарів на відносно постійному рівні шляхом масової закупів­лі цінностей під час спаду й розпродажу їх у часи бума.

Проти хронічного безробіття й тривалої депресії Р. Харрод про­понує використати надрадикальні кошти: зниження відсотка аж до нульової оцінки. За Харродом, досягти зближення природного й гарантованого темпів зростання без втручання держави попросту неможливо; однак зниження норми відсотка повинне привести до зростання капіталоємності. «Метою є наближення до такого про­гресуючого зниження процентної ставки, при якому досягається «стійке зростання при повній зайнятості»» [23].

Симптоматично, що, з погляду вченого, відмирання відсотка послужить також вирішальною мірою на шляху до більш справед­ливого суспільства. Але в цілому Харрод є безсумнівним прихиль­ником збереження приватної власності, оскільки «власність слу­жить підставою незалежного напряму думок», має важливе значення для розвитку мистецтв і наук, є стимулом заповзятливості й т. д. Соціальний ідеал Р. Харрода був, мабуть, близький довго­строковим устремлінням Дж. Кейнса: обоє вони вважали за необ­хідне зберегти істотну майнову нерівність, але не таку велику, яка спостерігалася в їхній час. «Наш висновок, — писав із цього при­воду Р. Харрод, — полягає в тому, що протягом багатьох поколінь ми на ділі були дуже далекі від цього ідеалу. Але через той факт, що тільки деякі дотепер перебували в цьому привілейованому по­ложенні, не слід вдаватися до недооцінки значень приватної влас­ності як опори незалежного напряму думок у суспільстві в ціло­му» [31].

5.1.2. Неокейнсіанська теорія циклу (Е. Хансен)

Елвін Хансен (1887—1975) — видатний американський теоре­тик; розроблювач рецептів макрорегулювання (антициклічної полі­тики). Йому належать концепція множинності циклів і теорія інвес­тиційних коливань. Він — автор фундаментального дослідження «Економічні цикли й національний дохід» (1951 р., видана російсь­кою мовою в 1997 р.). Учителями Е. Хансена були відомі амери­канські економісти — представники інституціонального напрямку, у їхньому числі й Дж. Kommohc. За свідченням біографів, саме вони підштовхнули молодого вченого, вихідця з бідної селянської роди­ни, до дослідницької діяльності.

Тематиці циклу Е. Хансен залишався вірний все життя. В 1921 р. він завершує докторську дисертацію щодо порівняльного аналізу циклів у США, Великобританії і Німеччині. В 1927 р. вихо­дить його перша велика монографія «Теорія економічного циклу, її розвиток і сучасне значення» [23].

Якщо в докторській дисертації причини циклів узгоджувалися головним чином з коливаннями грошової маси, то тепер цикл пред­ставляється як більш складне явище; його причини Е. Хансен пов’язує зі змінами в технології, у правовій структурі й організації виробництва. Монетарна інтерпретація змінюється на інституціо- налістську. Але пануючий в той період неокласичний напрямок продовжує серйозно впливати на Хансена. І все-таки в деякій мірі під впливом теоретичних аргументів, викладених у «Загальній тео­рії зайнятості, відсотка й грошей», в деякій мірі під впливом світо­вої практики, що повсюдно свідчила про закінчення епохи вільного ринку, Е. Хансен стає послідовним кейнсіанцем і за ревний захист нової концепції одержує прізвисько «американський Кейнс».

Вплив Хансена на суспільно-політичне життя США реалізову­вався через викладацьку діяльність. З 1937 по 1957 р., тобто аж до виходу у відставку, Е. Хансен разом із професором Дж. Уільямсо- ном вів у Гарварді теоретичний аспірантський семінар з податко­вої, а фактично зі всієї макроекономічної політики. Семінар став справжньою школою вищих адміністраторів і видатних учених. Семінар Хансена — Уільямсона відвідували майбутні лауреати Но­белівської премії з економіки П. Самуельсон, Дж. Тобін, теоретик економічної динаміки Е. Домар, майбутній лідер американського інституціоналізму Дж. К. Гелбрейт. Згідно з даними П. Самуельсо- на, дві третини економістів, що зіграли згодом ключову роль у роз­витку теорії національного доходу, були учасниками семінару Е. Хансена. Мабуть, не випадково, що саме на хансеновському се­мінарі П. Самуельсон уперше виступив з доповіддю, де оформив у вигляді економетричної моделі принцип поєднання мультиплікато­ра й акселератора. Тут дебютував й Е. Домар, як автор новаторсь­ких моделей зростання й т. д.

Елвин Хансен відомий і як видатний популяризатор нової докт­рини. Кейнсіанська теорія викладається їм у наступних монографі­ях: «Повне відновлення або стагнація» (1938), «Податкова політи­ка й економічні цикли» (1941), «Економічна політика й повна зайнятість» (1947), «Грошова теорія і фінансова політика» (1949) та ін. Усі відзначають надзвичайний практицизм Е. Хансена. У йо­го працях не зустрінеш абстрактних міркувань, нудної академічної рутини. Його мова — мова фактів, численних ілюстративних гра­фіків, таблиць, що підводять читачів до необхідних висновків. Ба­гато у чому завдяки зусиллям Е. Хансена США стали в цьому сенсі «більше кейнсіанською країною», чим навіть батьківщина кейнсі- анства — Великобританія.

Е. Хансен увійшов у історію економічної думки як автор кейн- сіанської концепції циклу, що входить у вигляді складової частини в більш широкий клас теорій економічної динаміки. Світову попу­лярність йому принесла фундаментальна монографія «Економічні цикли и національний дохід» (1951). За своїм характером теорія ци­клів Хансена — це інвестиційна теорія. Адже саме нерівномірність капіталовкладень у запаси, в основний капітал, у будівництво бу­динків породжує, на думку вченого, коливання циклічного харак­теру.

Книга складається із чотирьох частин: природа економічних ци­клів; теорія доходу й зайнятості; теорія економічних циклів; еко­номічні цикли й державна політика.

У першій частині Е. Хансен, ґрунтуючись на даних економічної історії США, викладає концепцію множинності циклів: малі, біль­ші, будівельні цикли й вікові циклічні хвилі. Останній вид цик­лів — тривалістю до 50 років і більше — викликаний фундамента­льними переворотами у техніці, великими зрушеннями у виро­бництві (щось подібне до «довгих хвиль кон’юнктури» Н. Д. Конд­ратьева, на чию статтю й посилається Е. Хансен).

У другій частині книги приводиться докладне пояснення меха­нізму інвестиційних коливань із позицій кейнсіанства. Вихідною категорією для Хансена служить категорія автономних інвестицій; вони називаються так тому, що не залежать безпосередньо від по­точної господарської кон’юнктури. Головною причиною автоном­них інвестицій виступає, за Хансеном, науково-технічний прогрес. Однак можливі й інші причини: демографічні зрушення, що викли­кають зміни в пропозиції праці на ринку, відкриття нових корисних копалин, залучення в оборот нових господарських площ.

Автономні інвестиції запускають у хід механізм мультиплікато­ра (множника). У теоріях Р. Кана й Дж. Кейнса в найбільш загаль­ній формі мультиплікатор являє собою співвідношення доходу, ви­кликаного автономними інвестиціями, і величини самих цих автономних інвестицій, тобто Y∕I_aβm При наявності вільної робочої чинності й додаткових потужностей збільшення інвестицій у який- небудь одній з галузей викликає приріст доходу не тільки в даній галузі, але й в усіх пов’язаних з нею сполучених галузях, тому що туди направляється додатковий імпульс попиту. У результаті зага­льне збільшення доходу може виявитися більшим, ніж первісне збільшення автономних інвестицій. Кількісно цей взаємозв’язок саме й визначає мультиплікатор.

В економіці існує й взаємозв’язок, зворотний мультиплікату, — ефект акселератора. Адже збільшення доходу не тільки породжу­ється приростом інвестицій, але й саме здатне викликати збільшен­ня останніх. Правда, у цьому випадку мова йтиме вже не про авто­номні, а про стимульовані інвестиції, тобто про інвестиції, що залежать від приросту доходу, стану господарської кон’юнктури. Ефект акселератора вперше був описаний французьким економіс­том Альбертом Афталіоном ще в 1909 р. Тепер, згідно з Хансеном, у нас є все необхідне, щоб пояснити фазу підйому в економіці. Не­хай науково-технічний прогрес викликає в який-небудь із галузей деякий обсяг автономних інвестицій. Через механізм мультипліка­тора ці інвестиції відтворюються у помноженому прирості націона­льного доходу, а приріст, у свою чергу (через механізм акселерато­ра), викликає ще більше збільшення стимульованих інвестицій. Економіка йде у гору, усередині розкручується маховик бума.

Однак чому ж рано або пізно відбувається поворот від підйому до спаду? При поясненні механізму повороту Е. Хансен зосереджує увагу на двох групах причин. Перша пов’язана з вичерпанням ав­тономних інвестицій, а друга відноситься до скорочення граничної схильності до споживання.

Якщо первісний імпульс до зростання (автономні інвестиції) діє усе слабкіше, та до того ж усе з меншою віддачею функціо­нує передавальний механізм (мультиплікатор і акселератор), то відбувається зупинка зростання, і економіка повертає до спаду, оскільки, якщо автономні інвестиції припиняються, доход змен­шується не тільки на суму автономних інвестицій, але й на суму стимульованого ними споживання й стимульованих інвестицій (мультиплікатор й акселератор діють у цей час у зворотному на­прямку).

Новий підйом починається, коли на стадії спаду поступово на­громадяться імпульси для нових автономних інвестицій, насампе­ред нові технічні вдосконалення. Крім того, на стадії спаду частка споживання в доході різко зростає (зі зменшенням доходу гранична схильність до споживання наближається до одиниці). Падіння нор­ми відсотка, зменшення цін на капітальні блага також полегшують упорскування в економіку нової порції автономних інвестицій, а потужний надмультиплікатор сприяє закріпленню тенденції до за­гального зростання.

Але така точка зору ще не звільняє від необхідності відповісти на запитання: чим породжується сама інвестиційна нерівномір­ність?

Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтовської адмініст­рації. Після війни в академічних колах США саме Е. Хансен очолив «битву за повну зайнятість». Одним з результатів її став спеціаль­ний «Акт про зайнятість» (1946), у якому протидія безробіттю ви­знавалася першочерговим завданням уряду. Поступово вводилися в практику й інші методи стимулювання ефективного попиту: прин­цип дешевих грошей (низької процентної ставки), великих держав­них витрат, активної податкової політики й т. д. Коли обраний в 1953 р. президент Д. Ейзенхауер (лідер республіканської партії) ви­рішив очистити адміністрацію від прокейнсіанські настроєних де­мократів, виявилося, що зробити це неможливо, тому що серед пі­дібраних кандидатів багато хто був під впливом ідей «амери- канського Кейнса». В 1960-і роки економічна політика адміністра­цій Дж. Кеннеді й Л. Джонсона була вже безумовно кейнсіанською.

Від чого ж залежить величина мультиплікатора? Е. Хансен, слі­дом за Кейнсом, відповідає: від граничної схильності до споживан­ня. Чим більша частка доходу, що виник у результаті автономних інвестицій, буде споживатися, тим більший імпульс до зростання одержать сполучені галузі.

Механізм взаємодії мультиплікатора й акселератора Е. Хансен називає надкумулятивним процесом або системою надмультиплі- катора. Ця система становить основну структуру, або кістяк, уся­кої економетричної теорії циклу. Теорія дозволяє об’єднати екзо­генний фактор — автономне інвестування з ендогенними факто­рами — мультиплікатором і акселератором. У результаті державно­го регулювання (прямого — через інвестиції або непрямого — че­рез фіскальну політику) збільшується споживчий попит, що мно­жить новий попит на товари й послуги, що в остаточному підсумку приводить до зростання національного доходу. У свою чергу, при­ріст національного доходу викликає зростання стимульованих інве­стицій, що пожвавлює підприємницьку діяльність і сприяє акселе- ративному (прискореному) зростанню виробництва.

Але якщо механізми мультиплікатора й акселератора взаємно доповнюють і навіть підтримують один одного, чому тоді підйом не триває вічно?

Е. Хансен називає свою теорію циклу інтегральною, думаючи, що вона включила всі наявні на той час досягнення світової еконо­мічної думки. Аналіз цих досягнень становить предмет третьої час­тини книги «Економічні цикли й національний дохід».

Причини циклічних коливань виводилися неокласиками за межі капіталістичної економіки, що порівнювалася з дитячою іграш­кою — хитною конячкою, коливання якої викликаються чисто зов­нішніми причинами. Е. Хансен, як ми бачили, не заперечує значен­ня екзогенних факторів (автономних інвестицій), однак наполягає на існуванні моделі «саморушного ендогенного циклу», тобто вну­трішніх механізмів циклічних коливань. Один з висновків його книги звучить, зокрема, так: «Сучасний аналіз виявляє, що, поки економіка залишається динамічною, поки вимоги зростання й про­гресу викликають більші витрати на інвестиції, доти будуть діяти могутні чинності, що породжують циклічні коливання. Не можна тому розглядати цикл як патологічний стан. Він властивий природі сучасної динамічної економіки» [23].

Останнє ствердження має безпосереднє відношення й до фор­мулювання позиції: оскільки цикл внутрішньо властивий капіталіс­тичній економіці, що розвивається, однієї лише «невидимої руки» ринку для її регулювання недостатньо, «необхідна, — як указує Е. Хансен, — позитивна антициклічна програма» [44].

Неокейнсіанство не передбачає прямого втручання держави у відносини власності. Всі міри державного регулювання, сформу­льовані Е. Хансеном, відносяться до сфери обігу, перерозподілу доходів. Свою антициклічну програму Е. Хансен формує на базі вже наявного до початку 1950-х років досвіду. У його книзі міри антициклічного характеру згруповані в основному за трьома на­прямками: 1) убудовані механізми гнучкості (убудовані стабіліза­тори); 2) автоматично діючі контрзаходи, що компенсують; 3) керовані програми компенсування.

Антициклічні заходи не є винаходом Е. Хансена, вони вже за­стосовувалися на практиці до того, як була написана його книга. Учений лише систематизував і узагальнив їх. У наступне десяти­ліття (1960-і роки) політика боротьби із циклом доповнюється стратегією широкого використання державних витрат і бюджетних дефіцитів з метою досягнення повної зайнятості й максимально можливих темпів зростання. Кейнсіанська теорія економічної ди­наміки одержала досить закінчене втілення на практиці.

5.2.