Теорії посткейнсіанства (ліве кейнсіанство та монетарне кейнсіанство)

Посткейнсіанство виникло як результат історичного процесу розвитку основних систем економічних поглядів вчених XX ст. Структурні й економічні кризи 1970-х років, особливо криза 1974— 1975 року, інфляція, що стала хронічною, призвели до кризи еко­номічної політики й, звичайно, до розгляду питань теорії, як вирі­шувати економічні труднощі.

Криза кейнсіанства, а з ним і всього неокласичного синтезу як офіційної доктрини державного регулювання, ознаменувалася різ­ким посиленням критики цієї теорії не тільки з боку традиційних її супротивників — неокласиків, що виступали під прапором «нео­класичного відродження». C середини 1960-х років у критиці кейн­сіанства з’явилася й стала підсилюватися нова позиція, пов’язана з переглядом економічної теорії з боку самих прихильників теорії Кейнса. Це нове явище в економічній думці отримало назву пост- кейнсіанство.

Історично воно склалося зі злиття двох потоків. З одного боку, це було ліве кейнсіанство у Великобританії, центр якого перебував у Кембриджі, де довгий час жили й працювали багато учнів і сора­тників Дж. М. Кейнса — Н. Каддор, П. Сраффа й Дж. Робінсон — загальновизнаний лідер цього напрямку. З іншого боку, приблизно із середини 1960-х років критична переоцінка кейнсіанства почала­ся й у США (монетарне кейнсіанство). Ініціаторами перегляду бу­ли такі економісти, як Р. Клауер, А. Лейонхуфвуд, Й. Девідсон, С. Вайнтрауб, X. Мінські та інші, що виступили з критикою орто­доксальної кейнсіанської теорії «рівноваги з неповною зайнятіс­тю», що стала складовою частиною неокласичного синтезу.

В 1970-і роки ці дві течії посткейнсіанства були досить популя­рні й претендували не тільки на заміну кейнсіанської теорії, але й взагалі на створення більш широкої системи поглядів, альтернати­вної пануючій ортодоксії у формі «неокласичного синтезу».

Представників обох названих течій об’єднали деякі загальні підходи до економічної теорії. Обидві групи неортодоксальних кейнсіанців ставили за свою мету остаточно спростувати неокла­сичну систему, довести до кінця почату Дж. Кейнсом «револю­цію» в економічній теорії, створити новий синтез макро- й мікро- економіки. Однак вони не домоглися створення якої-небудь цільної, а головне, загальновизнаної теоретичної системи. Більше того, із загальним послабленням ідей радикальної «перебудови» ринкової економіки в умовах консервативного зрушення в ідеоло­гії і політиці, характерного для 1980-х років, радикальне посткей- нсіанство втратило колишню популярність, хоча й не перестало існувати. Наприкінці 80-х — початку 90-х років XX ст. спостері­галося нове його пожвавлення (тепер уже під назвою «нове кейн­сіанство»).

Новий етап у розвитку посткейнсіанства характеризується по­дальшим розвитком теорії Кейнса, пристосуванням її до вимог ма­кроекономічної політики в сучасних ринкових умовах, коли вели­чезну роль відіграють процеси інфляції й глобалізації економіки. По суті справи, це подальше відновлення неокласичного синтезу, головним чином під впливом монетаризму.

В історичній послідовності позиції представників посткейнсіан- ства досить різнорідні.

5.2.1. Теорія нагромадження капіталу Дж.

Раніше всіх із критичною переоцінкою теорії Кейнса, зі спроба­ми розвинути його теоретичний аналіз на базі синтезу з іншими не- ортодоксальними течіями виступили ще в 1940—1950-і роки члени Кембриджської школи (Великобританія), багато хто з них були уч­нями й соратниками Кейнса — Дж. Робінсон, Н. Калдор, П. Сраф- фа, Р. Кан.

Для цих теоретиків, крім Дж. Кейнса, важливе значення мали ідеї та методологія «класиків» і насамперед Д. Рікардо й К. Маркса; вплинули на них і роботи М. Калецького, відомого польського еко­номіста, що довго працював у Кембриджі. їхнім визнаним лідером згодом стала Джоан Робінсон.

В економічній літературі цю течію нерідко називають лівим кейнсіанством, оскільки його прихильники надавали важливого значення зростанню заробітної плати як фактору розширення ефек­тивного попиту, виступали за обмеження влади монополій і прове­дення соціальних реформ. Вони рішуче поривають і з основою ос­нов неокласичної школи — з теорією граничної продуктивності й граничної корисності, на базі якої вибудована вся споруда неокла­сичної школи виробництва, використання ресурсів, розподілу про­дукту й ціноутворення. Цей розрив виявився найбільш чітко, по- перше, у розробці нової теорії нагромадження капіталу, економіч­ного зростання й розподілу продукту і, по-друге, у розвитку нового підходу до теорії вартості, заснованого на відродженні рікардіанст- ва. Підйом радикальних настроїв, зростання інтересу до марксизму з кінця 1960-х й особливо в 1970-і рр. не випадково зробили цю школу особливо популярною серед молодих економістів, висунув­ши її на передній край в умовах, коли гостро відчувалася потреба у відновленні теоретичного арсеналу економічної думки.

Дж. Робінсон та її колеги по Кембриджу — Н. Калдор, а надалі Л. Пазинетті, Я. Крегель, Дж. Ітуел та інші спробували створити альтернативний варіант «Загальної теорії» Кейнса, з’єднавши його короткостроковий аналіз ефективного попиту з довгостроковим аналізом факторів нагромадження капіталу, технічного прогресу й розподілу продукту.

Проходження теорії нагромадження капіталу Дж. Робінсон було побудовано на положенні про взаємозв’язок виробництва й розпо­ділу в будь-якій закінченій теоретичній системі. Вона створює тео­рію, у якій взаємопов’язаність зростання, нагромадження капіталу й розподілу здійснюється на основі дії реально існуючих інститу­тів, що визначають прагнення підприємців до нагромадження, з од­ного боку, і боротьбу робітників за частку продукту в національно­му доході, з іншої сторони. Економічна історія являє собою, за твердженням Дж. Робінсон, арену конфліктуючих інтересів, які неокласики саме й не хочуть обговорювати. У цьому виявилося прагнення вченої обійтися не тільки без трудової теорії вартості, але й без категорії граничного продукту.

Все суспільне виробництво Дж. Робінсон ділить на два секто­ри — сектор інвестиційних товарів (I) і сектор предметів спожи­вання (II). Вона виходить із того, що вартість кінцевої продукції кожного підрозділу складається із заробітної плати (W) і так нази­ваної квазіренти (як би ренти), що складається із прибутку й амор­тизації (Q).

Для з’ясування закономірностей нагромадження Дж. Робінсон припускає ряд обмежувальних умов, у тому числі: відсутність дер­жавного втручання в економіку, наявність тільки двох класів — ро­бітників і підприємців, відсутність споживання із прибутку, що ці­лком іде на нагромадження капіталу. Заробітна плата в її системі — незалежна змінна. Це плата за працю, і величина її являє собою ре­зультат тривалого історичного розвитку. Вона має свою нижню межу — фізіологічний мінімум, що забезпечує можливість існу­вання і змісту родини. «Але з тих пір процес історичного розвит­ку, — пише Дж. Робінсон, — призвів заробітну плату й зайнятість до такого рівня, який ми маємо в цей час». Таким чином, заробітна плата визначається тим, що вона є в цей час.

Припускаючи, що заробітна плата — незалежна змінна, вона робить перший висновок із наведених рівностей: фонд зарплати й зайнятість у підрозділі I визначаються величиною квазіренти під­розділу II. Отже, щоб відбувся акт інвестування, повинні збільшу­ватися виробництво й зайнятість у підрозділі I. Умовою цього буде або зниження реальної заробітної плати, або відповідне зростання квазіренти підрозділу II (Q₂). Таким є основне тлумачення, на яко­му розвивається відношення між нагромадженням, зайнятістю й споживанням.

Дж. Робінсон робить дуже важливий висновок, що ринкове гос­подарство може зазнати стагнацію двох видів: 1) викликану недо­ліком технічного прогресу; 2) викликану насиченням, апатією, не­бажанням вкладати капітал.

Найпростіша модель є для Дж. Робінсон вихідним пунктом ана­лізу проблеми нагромадження в довгостроковій перспективі, яку вона розглядає як співвідношення між прибутком, заробітною пла­тою й зайнятістю. Причому це глобальне співвідношення дослі­джується нею під впливом трьох динамічних процесів: 1) зростання народонаселення й зміни пропозиції робочої сили; 2) співвідно­шення монополії і конкуренції; 3) технічного прогресу.

Вчення про технічний прогрес — найважливіша частина теорії Дж. Робінсон. Вона розглядає три типи технічного прогресу: нейт­ральний, коли співвідношення між основними параметрами двох підрозділів, у тому числі й щодо зайнятості, не змінюються; і два його ухили — капіталозберігаючий і капіталоємний технічний про­грес. Перший означає більш швидкий темп зростання нововведень і продуктивності праці в інвестиційному підрозділі; другий припус-

кає, що продуктивність праці зростає швидше в підрозділі II, де ви­робляються предмети споживання. Ці ухили будуть змінювати співвідношення двох підрозділів, у тому числі й розподіл доходу, і величину попиту на робочу силу. Докладно аналізує Дж. Робінсон і зворотний вплив співвідношення заробітної плати й прибутку на ви­бір техніки виробництва, на «ухили» й темпи технічного прогресу.

У своїй книзі Дж. Робінсон формулює ідеальні умови економіч­ного розвитку — умови «золотого століття». Найважливішими з них є наступні:

1) нейтральний технічний прогрес, в умовах якого продуктив­ність праці, заробітна плата на одну людину й капіталоозброєність підвищуються в однаковій пропорції, а норма прибутку залишаєть­ся сталою;

2) гнучкість і рухливість реальної заробітної плати робочого класу, що підвищуються разом зі зростанням виробництва на душу населення;

3) вільна конкуренція, що є неодмінною та обов’язковою умо­вою саме такого зростання заробітної плати;

4) нагромадження капіталу в умовах «золотого століття» зале­жить тільки від темпів технічного прогресу й приросту зайнятого населення.

Потенційний темп росту, на її думку, приблизно дорівнює тем­пу росту зайнятості плюс темп росту продукції на душу населення.

Дж. Робінсон вважає, що порушення саме цих умов є причиною нестабільного розвитку капіталізму.

На її думку, існує оптимальний рівень темпу нагромадження капіталу, що відповідає такому розподілу національного доходу, при якому зростання ефективного попиту йде в ногу зі зростанням виробництва. Занадто високий темп нагромадження обумовлює надмірно високу частку прибутку в доході й зменшує частку робо­чого класу. У цьому випадку розвиваються інфляційні процеси, внаслідок того, що зниження рівня життя спонукає робітників бо­ротися за підвищення грошової заробітної плати з метою збере­ження свого звичного рівня існування.

Занадто низький темп нагромадження призведе до зниження норми й частки прибутку й тим самим зменшить стимули для еко­номічного зростання. В економіці виникають тенденції до стагна­ції. Однак тенденція до стагнації може виникнути й в умовах за­надто високої норми прибутку, якщо цей прибуток є результатом монополії, а не надмірно високої норми нагромадження.

Підвищення заробітної плати (по мірі зростання продуктивності праці), за теорією Робінсон, не тільки дозволяє вирішити протиріч­чя реалізації капіталістичного зростання в умовах технічного про­гресу, але й є найважливішим його стимулом. У суспільства завжди існує певний спектр технологічних рішень тієї або іншої технічної проблеми, обумовленої рівнем продуктивності праці, капіталоозб- роєності: як правило, техніка, що забезпечує більш високий рівень продуктивності праці, вимагає більших витрат капіталу на одини­цю праці. Рівень і динаміка заробітної плати визначають границі прибутковості техніки. Чим вище заробітна плата, тим вигідніше застосовувати менш трудомістку, а отже, більше капіталомістку техніку.

Дж. Робінсон створила, крім довгострокової концепції нагрома­дження капіталу, що становить базис її теорії, цілий ряд інших, що певною мірою ускладнюють й уточнюють її центральне ядро.

5.2.2. Теорія вартості та ціноутворення П. Сраффи

Поштовх до вирішення проблем недосконалої конкуренції й пе­ревороту у поглядах на устрій і роботу сучасного ринку дали ідеї Пьєро Сраффи (1898—1983). Практично він зробив поворот на 180°, що якби знецінює все, що було зроблено в науці за сто років до того. В 1960 р. вийшла його книга «Виробництво товарів за до­помогою товарів». До кейнсіанських проблем ця книга безпосере­днього відношення не мала. Але для посткейнсіанства вона вияви­лася сильною теоретичною зброєю в критиці того аспекту неокласичної теорії, що «кейнсіанська революція» залишила в не­доторканності, — її мікроекономічної основи.

Ця книга викликала теоретичні суперечки як серед радикальних економістів, так і серед економістів-марксистів. Вона представила нові формальні докази логічної неспроможності, суперечливості неокласичної теорії вартості. До того ж вона претендувала на вирі­шення тієї проблеми, перед якою зупинився Рікардо, а за ним і Маркс: П. Сраффа запропонував метод, за допомогою якого здава­лося можливим знайти таку ціну виробництва особливого товару, що завдяки своїй стабільності могла стати мірилом цінності всіх інших товарів.

Свою модель Сраффа використав також для вирішення тієї про­блеми, що поставив Рикардо, і яку по-своєму намагався вирішити Маркс. Обоє вважали, що якщо ціни визначаються вартістю това­рів, то сума цін і вартостей повинна зрівнюватися. Ця рівність за­безпечується тим, що суспільна ціна виробництва (яка дорівнює вартості) регулюється ціною виробництва товарів, зроблених в умовах середньої органічної структури капіталу, так що відхилення вартостей від цін виробництва у галузях з більш високим або більш низьким складом капіталу взаємно погашаються.

Вся критика теорії вартості зосередилася навколо цієї проблеми й зводилася до доказу того, що рівність суми вартостей і суми цін виробництва у дійсності не забезпечується. Це обумовлено тим, що сама ціна виробництва середнього товару не залишається незмін­ною. Якщо змінюється співвідношення між заробітною платою й прибутком, то змінюється й вся структура цін. Адже витрати виро­бництва різних товарів залежать від того, у якій пропорції беруть участь у їхньому створенні праця й капітал. Витрати більш трудо­містких товарів зростуть більшою мірою, ніж витрати менш трудо­містких товарів. Якщо ці товари, у свою чергу, входять як витрати у виробництво інших товарів, то зміна цін виробництва цих інших товарів буде залежати від питомої ваги перших у їхніх витратах і т. д. У підсумку ціна виробництва може підвищитися, а може й відносно знизитися — однозначного рішення не існує. Якщо даний товар трудомісткий, але його основні матеріальні витрати капіта­ломісткі, то підвищення заробітної плати збільшить трудові витра­ти розглянутого товару, але відносно знизить матеріальні витрати ресурсів, використаних у виробництві даного товару. Ціна буде рі­внодіючою цих протилежних чинностей.

Звідси треба відмітити, що неможливо знайти такий товар, ціна виробництва якого залишалася б незмінною й не залежала б від змін у розподілі доходу. Інакше кажучи, ціна виробництва в галузі із середнім органічним складом капіталу не може служити вимір­ником мінових пропорцій товарів. П. Сраффа ставить за свою мету знайти інший «вимірник» мінової вартості, що не залежить від змі­ни розподілу й цін. Він ставить питання так: чи можна теоретично сконструювати таку галузь, у якій відношення чистого продукту до вартості матеріальних витрат (Y/C) не змінювалося б під впливом змін в розподілі й у цінах? І показує, що таку галузь можна виділи­ти з реальної економіки. Він називає її стандартною галуззю. Для побудови стандартної галузі вчений формулює поняття так званих базисних товарів, тобто таких товарів, які прямо або побічно вхо­дять у виробництво всіх інших товарів. Замкнута система рівнянь, що характеризують взаємозв’язок виробництва й споживання цих товарів, і утворить стандартну галузь. Особливість цієї галузі поля­гає в тому, що й натуральна структура продукту, і натуральна стру­ктура витрат у ній однакові. Одиницю продукту стандартної галузі П. Сраффа і його прихильники вважають фізичним вимірником ва­ртості, що не залежить від зміни цін.

Книга, як уже говорилося, викликала теоретичні суперечки. Ба­гато хто стверджував, що Сраффа розвиває Марксову теорію вар­тості. Однак існувала й протилежна точка зору, відповідно до якої теоретичні розробки П. Сраффи не мають безпосереднього відно­шення до марксистської теорії; він розвиває рікардианську, але аж ніяк не марксистську традицію теорії вартості.

Таким чином, роботи П. Сраффи, як і Дж. Робінсон, внесли зна­чний теоретичний внесок у загальний розвиток сучасної економіч­ної думки й, зокрема, в ту антимаржиналістську революцію, що, то підсилюючись, то загасаючи, постійно вирує на окраїнах основної течії сучасної економічної думки.

5.2.3. Теорія сукупного попиту та циклу М. Калецьки

Видатний польський економіст М. Калецьки (1899—1970) роз­робив теорію сукупного макропопиту при визначальній ролі інвес­тицій незалежно від Дж. Кейнса.

Методологічною основою аналізу, проведеного польським еко­номістом, служить відмінність між заощадженнями окремого інди­віда і наслідками для суспільства. Інтенсивне зростання заоща­джень веде до скорочення попиту та, як наслідок, до зростання товарних запасів, скорочення виробництва, підвищення кількості безробітних.

Аналогічний результат виникає при скороченні підприємцями грошової заробітної плати. Всіляке зниження заробітків з метою економії витрат і стимулювання прибутків призводить до скоро­чення сукупного попиту.

Щоб обґрунтувати механізм економічного циклу, Калецьки по­будував просту модель, що характеризує зв’язок основних парамет­рів: прибутку, основного капіталу, інвестицій, прослідкував їх вплив на рівні виробництва, зайнятості, ціни та інших показників. Калець­ки, на відміну від Кейнса, аналізував механізм взаємодії виборчих компонентів, спираючись на реальні, а не на грошові величини.

Зміни темпів приросту інвестицій послугували основним факто­ром циклічних коливань. Згідно з концепцією Калецьки цикл з його фазами — це результат нестабільності інвестиційної діяльності.

Модель Калецьки може бути представлена у вигляді виразу

де' — приріст національного доходу;

k — капіталоємність;

u — показник впливу технічного прогресу;

a — зниження виробничих потужностей на показник амортизації.

Калецьки відмічав, що якщо доля капіталовкладень (інвестицій) в національному доході залишається постійною, то темп зростання доходу також не змінюється. Капіталовкладення зростають такими ж темпами, що й національний дохід, який забезпечує постійний темп його приросту. Все це залишається вірним до того моменту, доки параметри к, а і u залишаються постійними. Потім модель де­талізується і розглядаються фактори, які слід враховувати в умовах підвищення темпів зростання.

5.2.4. Монетарне кейнсіанство у США

Представники цього напрямку посткейнсіанства (воно виникло в США) вибрали інший шлях. Вони виступили як поборники відно­влення щирого духу кейнсіанської революції, справжнього змісту його теорії.

Певною віхою в розвитку цього нового підходу була опубліко­вана в 1965 р. стаття американського економіста P. Клауера «Кейн­сіанська контрреволюція: теоретична оцінка». У статті давалося принципово нове тлумачення теорії Дж. Кейнса на відміну від ор­тодоксального кейнсіанства, що трактувало її як «теорію рівноваги в умовах неповної зайнятості, як окремий випадок неокласичної теорії загальної рівноваги».

Інтерпретація Р. Клауера отримала подальший розвиток у вида­ній у 1968 р. роботі іншого американського економіста — А. Лейонхуфвуда «Про кейнсіанську економічну теорію й теорію Кейнса». А. Лейонхуфвуд рішуче оголосив, що стандартна інтерпре­тація теорії Дж. Кейнса (теорія прибутків-витрат) не тільки не розви­ла, але й відкинула головні елементи його теорії. Основними недолі­ками, на його думку, даної інтерпретації минулого є: 1) недооцінка ролі грошей («Як вийшло, — запитував він, — що теорія, що визнала важливість грошей, перетворилася в теорію, у якій гроші не мають істотного значення?»); 2) зменшення ролі процентної ставки, завдяки чому у центрі уваги опинився лише мультиплікаційний процес, що розгортається під впливом змін попиту; 3) перевага бюджетної полі­тики й недооцінка значення кредитно-грошового регулювання. А. Лейонхуфвуд іронічно зауважує: так багато уваги приділяли про­блемі безробіття, що про грошовий аспект теорії зовсім забули, зни­кла більша частина цінової і монетарної сторони теорії Дж. Кейнса; у підсумку на світ з’явилася дивна доктрина «неважливості грошей» й «неефективності кредитно-грошової політики».

Оцінивши подібне трактування кейнсіанської теорії, відомий іс­торик економічної думки М. Блауг писав: «Для Клауера й Лейон- хуфвуда кейнсіанська теорія — це теорія неповної інформації, отримання якої пов’язане з витратами повільного пристосування цін; це теорія адаптації за допомогою зміни обсягів виробництва, а не цін; це гіпотеза двоїстого рішення й процесу, що обмежений до­ходом; неправильних і нерівновагих ринкових цін внаслідок відсу­тності вальрасівського аукціонника... Як тільки ми відходимо від досить специфічного випадку негайного пристосування цін, ми вже не можемо виходити з того, що робота цінового механізму автома­тично веде до усунення надлишків і дефіциту на ринку, а отже, і до повної зайнятості» [1].

Інтерпретація теорії Дж. Кейнса Р. Клауером й А. Лейонхуфву- дом викликала палкі суперечки й дуже вплинула на подальший розвиток економічної думки Заходу.

Наприкінці XX ст. цей напрямок посткейнсіанства активно роз­вивається представниками «нового» кейнсіанства.

5.3.