Теорія раціональних очікувань

У 60—70-х pp. зростає розуміння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для забезпечення збалансованого та стабіль­ного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад інформації і прогнозів.

Існує два підходи до оцінки очікувань — «адаптивні очікуван­ня» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретно економіч­ної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показни­ки тощо.

Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», від­повідно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював у 1965 р. цей постулат і ві­добразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї повернувся й використав її Р. Лукас.

Роберт Лукас (1937), лауреат Нобелівської премії 1995 p., про­фесор Чиказького університету, став фундатором політекономічної школи, котра поставила в 70-х pp. під сумнів справедливість бага­тьох положень, як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи еконо­міко». Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

На думку Лукаса та його послідовників, економічні агенти про­гнозують наслідки будь-якого впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування, і згідно з цим форму­ють свою економічну поведінку.

Наприклад, якщо люди знають, що бюджетний дефіцит зростає з метою стимулювання економіки, то вони чекають у найближчому майбутньому зміни цін та інфляції. За досконалої конкуренції і швидкої адаптації ринків очікування такого роду негайно нейтралі­зують будь-яку систематичну політику стабілізації.

Відтак Лукас робить висновок про принципову неефективність кейнсіанських аналітичних моделей та політики регулювання по­питу. А у 1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному досліджен­ні довели, виходячи з цієї теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджувало висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон’юнктурної політики.

Важливою ознакою нового напрямку є теза, що будь-яка еконо­мічна політика втручання, крім випадків, коли держава свідомо ре­гулює структуру виробництва або підтримує вільні ринкові відно­сини, завдає шкоди розвитку економіки. Ця теза однаково справедлива і щодо кейнсіанських, і щодо монетаристських доктрин.

Лукас звернув увагу на те, що у теорії адаптивних очікувань Фрідмена враховується лише колишній досвід і цілком відсутні суб’єктивні передбачення. Модель Фрідмена ігнорувала, напри­клад, зміни економічної політики, котрі, проте, завжди познача­ються на поведінці економічного суб’єкта.

Лукас будує модель, у якій ураховує як вплив на очікування всієї наявної інформації, так і зворотний вплив очікувань на майбутні еко­номічні події. Усе це потребувало використання складного математи­чного апарату. Першу таку модель було побудовано ним у 1969 р. Вона демонструвала прийняття рішень робітниками стосовно поточ­ного та майбутнього споживання на підставі фіксованого рівня цін у цей період. Автори фактично формалізували важливу для класичної теорії ідею про оптимальність економічної поведінки суб’єкта.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу.

Представники неокласичної школи, навпаки, стверджували, що рівні виробництва й зайнятості не залежать від сукупного попиту та абсолютного рівня цін, але пояснити це, користуючись існуючи­ми методами, не могли. Фрідмен, наприклад, довів, що крива Філі- пса правильна лише для окремого проміжку часу та за дотримання умови стимулювання інфляції.

Нові неокласики пояснили наявність зв’язку між цінами та за­йнятістю суб’єктивною помилкою економічних агентів, яка зумов­люється їхньою недостатньою поінформованістю. Наприклад, під­вищення загального рівня цін не завжди свідчить про зростання попиту на товари, але товаровиробники починають збільшувати їх виробництво, а інвестори — інвестиції, виходячи з цієї інформації. Однак зі збільшенням обсягів виробництва та пропозиції зростання цін припиняється і з’ясовується, що ціни не відбивали реального попиту. Починається скорочення виробництва, і це, в кінцевому рахунку, призводить до згасання виробничої та інвестиційної акти­вності й зниження цін.

Одночасно переглядався вихідний принцип неокласичної школи щодо адекватної реакції економічного суб’єкта на ситуацію. У реа­льному житті ця реакція просто не може бути адекватною, оскільки суб’єкт, як правило, має лише досить обмежену інформацію стосо­вно економічних подій.

У більшості макроекономічних моделей одним із чинників, що визначають сукупний попит, є грошова пропозиція. Лукас та його послідовники підтвердили висновок монетаристів про недоціль­ність політики грошового стимулювання попиту з метою вирішен­ня проблеми зайнятості.

У перших спробах Лукаса та його однодумців функції спожи­вання, інвестиційних рішень, фінансової діяльності з урахуванням фактора раціональних очікувань досліджувались кожна окремо, ілюстрували умови часткової рівноваги, потім зводилися в одну, на підставі якої будувалася врівноважена модель циклу.

Автори виходили з того, що процес прийняття рішень суб’єк­тами економічної діяльності здійснюється завжди за однаковими правилами. Проте згодом стало очевидним, що політичний курс держави впливає на економічну поведінку, тобто економічні агенти не зважають на ці правила, коли змінюється державна політика, а тому їхню поведінку важко прогнозувати й формалізувати. Та через певний час ця поведінка знову стає типовою. Тому, як сказав Сар­джент, гіпотеза раціональних очікувань сильна тим, що передбачає загальне врівноважування за рахунок типової поведінки.

Неокейнсіанські моделі розраховують на те, що зміна попиту дасть довгостроковий реальний ефект, монетаристські — це запе­речують і стверджують, що ефект буде тимчасовим, існуватиме до­ти, доки не відбудеться адаптація і зміни буде нейтралізовано. Нові класики утверджують класичний постулат про негайну реакцію і негайне врівноважування попиту та пропозиції.

Теорія раціональних очікувань заперечує політику державного регулювання з допомогою кількох аргументів. Один із них — не­доцільність, оскільки будь-яке втручання нівелюється поведінкою економічних агентів. Другий — це твердження, що така політика породжує (через раціональні очікування та адаптацію діяльності) результати, протилежні прогнозованим. Так, регулювання сукупно­го попиту призвело до наростання інфляційних процесів, хоча за­йнятість залишалась на тому самому рівні. (З іншого боку, монета- ристські рецепти також не давали необхідних результатів, оскільки економічні агенти адаптували свою діяльність до економічної полі­тики.) Третім аргументом був той, що державна політика стосуєть­ся макроекономічного рівня, ігноруючи мікроекономічний, де саме й приймаються рішення про економічну поведінку в конкретній економічній ситуації.

Нові класики пропонують формувати економічну політику дер­жави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не пов’язувалась з тим­часовими потребами державного бюджету, щоб нові правила наби­рали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати й прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала б цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фі­скального та грошового регулювання.

Узагальнюючий висновок нові неокласики формулювали так: результати політики багато в чому визначаються суб’єктивними оцінками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише за допомогою економічних дій.

Критика новими неокласиками інфляційної кредитно-грошової політики «вмонтованих стабілізаторів», розпочата ще монетарис­тами (див. розділ 3), була доповнена критикою державної фіскаль­ної політики з боку авторів теорії «економіки пропозиції».

4.2.