Вчення про державу та право у Німеччині кінця XVIII — першій половині XIX ст. Історична школа права
Державно-правова думка Німеччини кінця XVIII—першої половини XIX ст, сформувалась під впливом ідеології Просвітництва, ідей американської і особливо Великої французької буржуазної революцій, уповільненим процесом індустріалізації та низьким рівнем модернізації всіх сфер суспільного виробництва, а також особливістю внутрішнього життя Німеччини, яке характеризувалось політичною роздробленістю, економічною відсталістю, небезпекою втрати незалежності держави або частини її території, Державно-правові концепції цього періоду представлені в праця І, Канта, Г, Регеля, Й,Фіхте,
Родоначальником німецької класичної філософії, засновником критицизму, основоположником теорії правової держави був німецький філософ Іммануїл Кант (1724—1804).
Свою державно-правову концепцію він виклав в працях «Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору» (1784), «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «До вічного миру. Філософський проект» (1795), «Метафізичні засади вчення про право» (1797). В основу своєї концепції І. Кант поклав етику. Найвищою цінністю в суспільстві Кант вважає людину, що має власну гідність і не може виступати засобом реалізації планів інших суб’єктів. Людина є суб’єктом моральної свідомості і сама визначає свою поведінку, керуючись імперативами (правилами), які І.Кант поділяв на гіпотетичні та категоричні (рис. 8.1).
Рис. 8.1 Визначення імперативу за Кантом
Кант підкреслював, що запорукою додержання вимог категоричного імперативу є повага до морального закону і виконання морального обов’язку. Порушення вимог морального закону призводить до свавілля, яке може бути обмежене правом. За Кантом, право — це сукупність умов, що обмежують свавілля одного індивіда у відношенні до іншого під кутом зору загального закону свободи та запобігання юридичним конфліктам у суспільстві.
Право покликане регулювати зовнішню поведінку людей, а основним завданням права є гарантування моралі такого соціального простору, у якому змогла б вільно реалізуватися свобода індивіда.І.Кант підкреслює, що загальнообов’язковість права забезпечується засобами примусу. Носієм цього примусу є держава, яка зобов’язана функціонувати в рамках вимог права, а її устрій і режим мають максимально відповідати принципам права (концепція правової держави). Забезпечення правового порядку та запобігання деспотизму досягається через узгодження та взаємодію трьох гілок влади:
> законодавчої (належить суверенній «колективній волі народу»);
> виконавчої (зосереджена в руках законного правителя і підпорядкована законодавчій владі);
> судової (призначає виконавча влада).
Характеризуючи право, І.Кант розрізняє три його категорії: природне право, позитивне право, справедливість (рис. 8.2).
Рис.8.2 Складові права за Кантом
І. Кант розвинув теорію політичного лібералізму, важливим компонентом якої є обґрунтування ідеальної правової держави. Походження держави І. Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди. Серед форм правління держави філософ виділяє: автократію (абсолютизм), аристократію, демократію, республіку та деспотію. Ідеальною формою правління Кант вважав республіку — конституційну монархію з розподілом влади. Перехід до ідеальної держави можливий лише через реформи «зверху», а не через насильницькі революції.
І. Кант висунув концепцію союзу незалежних правових держав та обґрунтував ідею «всесвітнього громадянства». В своїй праці «До вічного миру. Філософський проект» розробив та обґрунтував проект «вічного миру», для якого необхідно виконання шести попередніх та чотирьох основних умов (талб. 8.1).
Створення проекту «вічного миру» привело Канта до розробки концепції міжнародного права.
Таблиця 8.1
УМОВИ «ВІЧНОГО МИРУ»
| Попередні умови | Основні умови |
| Неможливо включати в умови мирного договору те, що може відновити війну | Договір про вічний мир мають укладати республіки |
| Неможливо придбати державу за нормами приватного права (як спадщину чи подарунок) | Результатом договору має стати федерація вільних держав |
| Розпуск постійної армії | |
| Не використовувати державні позики для ведення воєнних дій | Має забезпечуватись всезагальна гостинність держав (культурний обмін) |
| Невтручання держави у внутріш-ню політику іншої держави | Керівники держав мають радитись із філософами |
| Воєнні дії у майбутньому не повинні викликати недовіру сторін |
Науковий аналіз та пізнання сутності держави і права зробив німецький філософ, засновник діалектичного вчення, в основі якого лежить система поглядів об’єктивного ідеалізму, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831).
Політико-правові погляди знайшли відображення в його працях: «Феноменологія духа» (1806), «Наука логіки» (1812— 1816), «Енциклопедія філософських наук» (1817), «Філософія права» (1821), «Філософія всесвітньої історії» (1821—1822), «Англійський біль про реформу 1831 р.» (1831).Гегель вперше розрізнив поняття держави і громадянського суспільства, розглянув державу в трьох вимірах та розробив концепцію громадянського суспільства. Державно-правова концепція стала синтезом платонівсько-аристотелівських поглядів на державу як цілісний механізм з досвідом християнства і лібералізму, визнанням індивідуальних прав і свобод, рівності усіх перед законом.
Намагаючись пояснити поступальний розвиток людського суспільства, Гегель виділив в історії людства три основні фази: східну (деспотичну, оскільки по-справжньому вільним там є лише монарх-деспот); античну (породжує демократичний або аристократичний устрій, за якого вільні лише окремі індивіди, а більшість позбавлена цього права); германсько-християнська (людина визнається як самоціль та самоцін- ність всього існуючого). Але тільки в середньовічному германсько- християнському світі свобода, мораль поєднуються з індивідом, а свобода усвідомлюється як загальносуспільне багатство. В умовах конституційної монархії можливий найвищий вияв позитивної свободи, тобто свободи нації, яка поєднує в собі свободу окремих індивідів.
За теорією Гегеля, громадянське суспільство — це опосередкована через працю система потреб, яка ґрунтується на принципі панування приватної власності і на загальній формальній рівності людей, при цьому право приватної власності є основою правової рівності в громадянському суспільстві. До основних властивостей громадянського суспільства Гегель відносив наявність взаємодії та взаємозв’язку незалежних один від одного індивідів; усвідомлення індивідом своєї залежності не лише від результатів власної праці, а й від блага інших осіб; усвідомлення загальної залежності потреб та інтересів усіх членів суспільства.
Рис. 8.3. Основні властивості громадянського суспільства за Г.Гегелем
Гегель розробив політико-правове вчення про поділ влади в державі, за яким влада поділяється на законодавчу, урядову та владу правителя. Такий поділ філософ вважає гарантією публічної свободи та єдності держави. При цьому він критикує демократичну ідею народного суверенітету. Політичним ідеалом Г. Гегель вважав конституційну монархію, яку визначав як компроміс між дворянством і буржуазією, пояснював необхідність заміни існуючого в Німеччині напівфеодального ладу буржуазним.
Таким чином, Гегель обґрунтував необхідність буржуазних перетворень, був прибічником конституційної монархії, буржуазних прав і свобод, приватної власності та свободи договорів.
Історична школа права сформувалась у Германії у першій половині XIX ст., засновником якої був Г. Гуго та його послідовники Ф. Савіньї і Ф. Пухта. Представники цієї школи виступили з критикою школи природного права та відстоювали ідею позитивного права. Позитивне право — це сукупність приписів держави та її законодавчих органів та норм, що складаються в процесі розвитку суспільства.
Густав Гуго (1764—1841) — професор права Геттінгенського університету — в своїх працях «Підручник з історії римського права» (1790), «Підручник природного права, або філософія позитивного права» (1798) розглядав процес історичного розвитку права, визначив теорію органічного розвитку права, критикував концепцію природного права. На думку Гуго, право утворюється стихійно, з плином часу, з потреби невідкладного розв’язання спірних питань.
Послідовник Гуго професор права Берлінського університету Фрід- ріх-Карл фон Савіньї (1779—1861) вважав право витвором народного духу, складовою цілісної народної культури. Він визначив стадії розвитку права, де виділяв стадію природного права, наукового та законодавчого права (рис.8.4):
Рис. 8.4. Стадії історичного розвитку права за теорією Савіньї
Таким чином, Савіньї обґрунтував ідею послідовності права, згідно з якою вчене право має органічно виходити з природного права, а законодавче право, в свою чергу, виходити з наукового права. Також Савіньї критикував поспішне прийняття законів правителями.
Послідовник Савіньї професор Берлінського університету Георг- Фрідріх Пухта (1798—1846) (автор концепції об’єктивно існуючого в свідомості народу права) вважав, що воля окремої людини не відіграє у праві ніякої ролі. Право створюється волею історичної необхідності, воно є результатом тих обставин, які історично склалися у суспільстві. Пухта розрізняв видимі та невидимі джерела права. При цьому видимі джерела — це форми виразу народного духу (звичайне право, законодавче та наукове право).
Також у першій половині XIX ст. отримав розвиток другий напрям політико-правової ідеології, в якому переважали спочатку інтереси особистості, а потім — держави. Його розвивали представники французького та англійського лібералізму Б.Констан, А.Токвіль, І.Бейтам.
Бенжамен Анрі Ребека де Констан (1767—1830) у своїх працях «Про дії терору» (1797), «Про політичні реакції» (1797), «Про свободу стародавніх у порівнянні з свободою нових народів» (1819), «Курс конституційної політики» (1816—1820) визначив нове обґрунтування індивідуальної свободи як свободи приватної власності, яка досягається шляхом обмеження впливу держави на економічне життя суспільства і поділом влади на гілки. Мислитель засуджував будь-яку форму держави, де існує перевищення влади і немає гарантій особистої свободи, до яких він відносив суспільну думку, право, поділ влади та чітко встановлену межу дії інститутів державної влади.
Політичним ідеалом Б.Константа була конституційна монархія. Він обґрунтував необхідність створення шести видів конституційної влади: королівську, виконавчу, представницьку (постійну та виборну), судову та муніципальну.
Представником французького лібералізму був Алексіє де Токвіль (1805—1859), який обґрунтував значення демократії, основою якої є рівність. А.Токвіль визначив неминучість занепаду аристократії і приходу до влади середніх верств населення. На його думку, свобода — це необхідність постійно робити вибір і нести відповідальність за його наслідки. Токвіль визначив гарантії свободи особи в демократичній державі: децентралізація влади, незалежне становище суду, демократичні якості громадян країни, юридизація суспільно-політичного життя.
Ідеї демократизації політичних та правових інститутів держави пропагував англійський філософ і юрист, ідеолог реформізму Ієремія Бейтам (1748—1832). У своїх працях «Фрагмент про державне правління» (1776), «План всезагального та вічного миру» (1789) визначив основну мету існування держави — створення умов для досягнення користі і щастя кожною людиною; обґрунтував теорію утилітаризму — доктрина, за якою все те, що корисно і може привести до щастя, має бути найвищим принципом всіх наших вчинків; дає визначення права — сукупність знаків, виданих і затверджених сувереном для забезпечення належної поведінки підданих.
Критикуючи договірну теорію походження держави, І.Бентам відстоював думку про те, що всі держави утворились насильницьким шляхом. Всі закони він поділяв на досконалі (містять санкції), недосконалі (не містять санкцій), ординарні (містять настанови громадян) та трансцендентні (містять настанови суверену). І.Бентам спочатку виступав прихильником конституційної монархії, але потім став віддавати перевагу республіці як формі правління, здатній досягти максимального щастя для великої кількості осіб. При цьому владу в республіці поділяв на законодавчу, виконавчу та установчу.
Вважаючи заслугою вченого розробку юридичної техніки, зокрема принципів кодифікації права, його часто називають «Ньютоном законодавства».
8.3.