Відображення марксизмув працях українських та російських економістів

Розвиток марксизму наприкінці XIX ст. проходить трьома напрям­ками:

- розповсюдження ідей марксизму, пропаганда та подальший розви­ток його теоретичних концепцій з урахуванням нових історичних умов;

- розробка ідей революційного суспільства;

- аналіз закономірностей еволюційного розвитку суспільства.

Наприкінці XIX—XX ст. в Україні економічна наука була зосере­джена в університетах: Київському, Харківському, Йоворосійському (Одеському), Львівському та Чернівецькому. У Київському університе­ті, заснованому в 1834 р. як Імператорський університет Святого Воло­димира, викладали: відомий вчений, прихильник класичної школи по­літичної економії І. Вернадський; професори М. Бунге, Д. Піхно, О.Білімович — представники київської маржиналістської школи; Г. Цехановецький, котрий дотримувався поглядів історичної школи; М. Зібер — перший популізатор економічного вчення К. Маркса в Україні та Росії. В університеті працювали Г. Сидоренко — спеціаліст з фінансів та оборонної економіки; А. Антонович, котрий досліджував проблеми вартості; М.Яснопольський — читав комерційне право; В. Железнов, Л.Яснопольський, К. Воблий.

Послідовник марксизму Микола Іванович Зібер (1844—1888) — професор Київського університету. До основних праць М.Зібера відно­сять: «Нариси первісної економічної культури» (1883), в якій велика увага приділяється вивченню закономірностей економічного розвитку первісного суспільства; «Економічна теорія Карла Маркса» (1876— 1882), в якій викладає і коментує зміст першого тому «Капіталу»; «Да- від Рікардо і Карл Маркс у їхніх суспільно-економічних дослідженнях» (1885), в якій продовжується популяризація марксистської теорії. У своїй праці «Основи політичної економії» аналізує основні проблеми «Капіталу» та робить спробу застосування його ідей до аналізу умов російської дійсності і виділяє наявність капіталістичних відносин у сільському господарстві Росії, а саме: теорію вартості та грошей, капі­тал, вартість робочої сили, постійний та змінний капітал, машини і ве­лику промисловість, теорію нагромадження капіталу та закон народо­населення.

А. Сміта і Д. Рікардо.

К. Маркс визнав Зібера як вченого європейського масштабу. Пози­тивно оцінив наукову творчість дослідника і М. Туган-Барановський. Вчення М. Зібера мало великий вплив на розвиток української економі­чної думки С. Подолинського, І. Франка, М.Драгоманова та російської — І. Плеханова, В. Каразіна та ін.

Микола Петрович Яснопольський (1846—1920) досліджував гео­графічний розподіл державних доходів і витрат у Росії. У центрі уваги його досліджень була людина та її потреби. Відмінності природних і культурно-економічних умов Яснопольський поклав в основу концепції просторової фінансової політики. Він доводив, що однакова для всіх місцевостей економічна політика може мати різні наслідки. Фінансова рівність може перетворюватись на свою протилежність — нерівність. Однакове оподаткування, без огляду на культурні традиції і трудові орієнтації населення, може завдати шкоди розвитку економіки і підпри­ємництва.

М.П. Яснопольський розглядав величину фінансових доходів дер­жави залежно від різних господарських факторів, зокрема, від рівня ін­тенсивності й ефективності. Крім того, простежено зв’язок оподатку­вання з міграцією населення, тобто різні види еміграції ослаблюють фі­нансову силу території. Міграція населення сигналізує про необхідність виправити господарське становище і недоліки фінансової системи з ге­ографічного огляду. Географічний розподіл державних витрат учений розглядає враховуючи значення для державної скарбниці кожної части­ни держави як місця здійснення витрат; відношення витрат до числа мешканців даної місцевості; відношення витрат до простору.

У Харківському університеті, заснованому в 1805 р. за ініціативою

В. Каразіна, економічна наука викладається на різних кафедрах юриди­чного факультету. Першими викладачами політекономії були запроше­ні з Німеччини ад’юнкти Йосип Ланг і Людвіг Генріх фон Якоб. На­прикінці XIX ст. у Харківському університеті економічні дисципліни викладали К.

Однією із суттєвих ознак українського менталітету, на думку видат­ного історика В.Б.Антоновича, є велика пристрасть до гуманітарних наук, зокрема до політекономії. Найкраще це підтверджує українська наукова школа економічної кон’юнктури, що виникла на рубежі XIX— XX ст. і мала помітний вплив на основні напрями світової економічної думки минулого століття. Засновником цієї школи був Михайло Іва­нович Туган-Барановський (1865—1919), який прагнучи з’ясувати проблеми відтворення суспільного продукту, всебічно проаналізував умови його реалізації за простого й розширеного відтворення і показав упущення своїх наукових попередників, які надто переоцінювали осо­бисте споживання в забезпеченні економічного зростання.

Досліджуючи промислові цикли на прикладі Англії XIX ст., а також хвилеподібний перебіг промислового піднесення і спаду, Туган- Барановський визначає причини виникнення криз, які криються в самій природі капіталістичного господарства, через те, що, по-перше, робітник у ньому є простим засобам виробництва, по-друге, воно має тенденцію до необмеженого розширення, по-третє, воно в цілому є неорганізованим.

Теорія економічної кон’юнктури дістала свого розвитку в працях українських економістів, які опинились в західних осередках еміграції під керівництвом учня і послідовника М.І. Туган-Барановського В. Ти- мошенка (1885—1965). В. Тимошенко простежував економічні коли­вання у сільському господарстві, в основному на базі динаміки цін. Він розкрив роль цін, зростання промислового виробництва, управлінсько­го потенціалу, інших стимулюючих факторів розвитку сільського гос­подарства, його зв’язки з промисловістю, участь у міжнародних еконо­мічних відносинах в умовах депресії, зробивши відповідні, цінні для науки і практики, узагальнення.

Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) — відомий політич­ний діяч і науковець, послідовник марксистського вчення. Соціальні пере­творення пропонував здійснити шляхом проведення революції, головною рушійною силою якої вважав селянство. Основним злом капіталізму вва­жає приватну власність і висуває вимогу її революційного знищення. Ана­лізуючи вчення Маркса С.Подолинський виділяє такі категорії як капітал, необхідний і додатковий час, додаткова вартість тощо. Аналізуючи еконо­мічний розвиток капіталізму в Україні, він характеризує три стадії розвит­ку промисловості: «ремесло, мануфактуру і фабрично-заводське виробни­цтво». Основне вчення С. Подолинського — це вчення про збереження енергії, на яку великий вплив має людська праця.

Найбільше прославився С.Подолинський своїм дослідженням «Пра­ця людини та її відношення до розподілу енергії», вперше опублікова­ним 1880 року в Петербурзі, яке згодом побачило світ німецькою, фра­нцузькою та італійською мовами.

Значну увагу С.Подолинський приділяв проблемі державного уст­рою і принципу федералізму. Основним осередком федерації визнава­лась община — це і основа господарської структури, і орган політично­го самоврядування.

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — видатний україн­ський історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Велику увагу приділяв економічним проблемам. Досліджував аграрні відносини в Україні після реформи. Він зазначав, що реформа була проведена в інте­ресах поміщиків, капіталістів, але не селян, які одержали так звану волю «без землі». Втративши землю, селяни йшли у наймити до капіталістів, крім поміщиків їх експлуатували ще й капіталісти. Проте Драгоманов був не проти капіталістичного способу виробництва. Він зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил і прискорює те­хнічний прогрес, тобто визнавав об’єктивну закономірність суспільного розвитку. Будучи послідовником Маркса і Енгельса він був противником марксистської класової боротьби, перехід до нового суспільства він про­понував шляхом соціально-економічних реформ, а саме, скорочення ро­бочого дня, підвищення заробітної плати, покращення умов праці тощо.

Його державно-правова концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби.

Під впливом марксизму і соціалістичної ідеології М.Драгоманова та

С. Подолинського розвиває свою ідею єдиної української нації Остап Сергійович Терлецький (1850—1902). Конституційна доктрина О. Терлецького передбачала надання політичних та економічних прав трудящим, досягнення рівності всіх перед законом і рівності закону для всіх з метою втілення принципу повної соціальної справедливості. Для нього ідеальною є федеративна демократична республіка, де суд вер­шить громада, яка поєднує законодавчу, виконавчу та судову владу, тобто республіка, де панує демократія і здійснюється принцип верхо­венства волі народу. Терлецькому належить значний внесок у збагачен­ня української юридичної етнографії і дослідження проблем вітчизня­ного державотворення козацької доби.

Іван Якович Франко (1856—1916) революціонер-демократ, за фахом не був економістом, але вивчав політичну економію, вважаючи її найваж­ливішою з усіх наук. Особливу увагу І. Франко приділяв трудовій теорії вартості, вченням про працю та поділ праці. Вчений був прихильником іс­торичної школи, підтримував «залізний закон» формування заробітної плати Лассаля, теорію народонаселення Т.Мальтуса, критикував маржина- лізм. І. Франко все ж схилявся до марксизму. Заслугою великого каменяра є те, що він переклав 24-ий розділ першого тому «Капіталу» Маркса, а та­кож книгу Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг» українською мовою.

І. Франко розглядав проблему співвідношення влади в родовому су­спільстві і державної влади з матеріалістичних позицій. Франко був прихильником федеративної форми державної влади, тобто лише соці­алізм і федералізм здатні забезпечити вільний розвиток народів. Основ­ним принципом майбутньої федерації народів є принцип демократичної рівності членів добровільного політичного союзу. Відстоюючи федера­лізм, І. Франко виступає проти космополітизму М.Драгоманова та інте­рнаціоналізму марксистів.

Георгій Валентинович Плеханов (1856—1918) — засновник групи «визволення праці», критикує концепції представників пізньої класич­ної політичної економії. Пропонує марксистську теорію наукового со­ціалізму, аналізує економічні передумови соціалістичної революції. У статті «Соціалізм і політична боротьба» (1883) Плеханов критикував народництво, основну увагу акцентує на історичній місії робітничого класу, розвивав ідеї Маркса про диктатуру пролетаріату як головної умови перемоги соціалізму. В праці «Наші розбіжності» (1885) прослі- дковується гостра критика ліберального народництва щодо їх поглядів на теорії вартості, відтворення, економічних криз.

Плеханов в основному поділяв погляди марксизму, але у визначенні предмета політичної економії виділяє поняття «соціально- економічних» та «виробничо-організаційних» відносин. Це дало йому можливість трактувати суперечності капіталізму як суперечності в сис­темі суспільних відносин виробництва.

Подальший розвиток марксизму відображений у працях Едуарда Бернштейна (1850—1932), який започаткував такий напрям економіч­ної теорії марксизму, як ревізіонізм. Він пропонує поєднати теорію вар­тості Маркса з теорією граничної корисності для визначення поняття економічної вартості. В своїх працях «Проблеми соціалізму» (1896— 1898), «Проблеми соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899) він виклав основи нового соціалістичного вчення — соціал-реформізму. Бернштейн критикував наступні концепції марксистської теорії: вчення про історичний та діалектичний матеріалізм, трудову теорію вартості, вчення про додаткову вартість, концепцію заробітної плати, закон капі­талістичного нагромадження.

Бернштейн запропонував власну теорію економічного розвитку, в якій центральною ланкою стала теорія демократизації капіталу, в якій він відстоював ідею пом’якшення суперечностей капіталізму. Він ви­знавав класову боротьбу, але виступав проти її насильницьких реформ, а класову диктатуру вважав ознакою низької політичної культури та кроком назад в розвитку. В результаті Бернштейн побудував модель «класового миру» при відсутності соціальних суперечностей, а всі чле­ни громадянського суспільства однаково володіють рівними частинами національного багатства та зацікавленні в його примноженні.

Карл Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902), «Теорія криз» (1902), «Шлях до влади» (1909) зосереджує увагу на дослідженні імперіалізму, під яким розуміє колоніальну політику, що виникає внаслідок нерівномірності розвитку промисловості і сільсь­кого господарства. Він припускав, що соціальна революція може відбу­тися і без зламу старої державної системи шляхом завоювання більшос­ті в парламенті на демократичних виборах. Тобто Каутський вважав, що здолати імперіалістичну політику засобами самого капіталізму, ви­бравши політику вільної торгівлі та мирної демократії.

Рудольф Гільфердінг (1877—1941) у праці «Фінансовий капітал» (1910) вводить в політичну економію категорію «фінансовий капітал», який відображає процес мобілізації і концентрації банківського капіта­лу з промисловим. Формулює основні риси імперіалізму: фінансовий капітал; колоніалізм. Гільфердінг дав характеристику акціонерного ка­піталу, фіктивного капіталу, діяльності бірж та банків. У теорії грошей він притримувався номіналістичних та кількісних поглядів. Особливе значення надавав паперовим грошам.

Гільфердінг був прихильником «організованого капіталізму», «гос­подарської демократії», оскільки капіталізм у 20-ті роки XX ст. пере­живає період трансформації, а зростання монополій веде до ліквідації анархії виробництва і створення єдиного планового господарства.

У 20—30 роки XX ст. у СРСР ідеї марксизму розвивали такі видатні економісти, як А. Чаянов, М. Кондратьєв, М. Туган-Барановський, А. Богданов, С. Струмілін, Г. Крижановський, К.Воблий, Л. Яснополь- ський, М. Птуха. Вчені у формі дискусій досліджували предмет полі­тичної економії, товарно-грошові відносини, становлення та розвиток соціалістичної власності. їх ідеї охоплювали широке коло питань щодо сутності перехідного періоду, шляхів розвитку плану та ринку, методів планування, ціноутворення, кредиту тощо.