2.1. Нормативно-правове регулювання закріплених неподаткових доходів місцевих бюджетів

Питання щодо закріплення за місцевими бюджетами доходів на довгостроковій основі спочатку намагалися вирішити в Законах від 30 жовтня 1959 р. „Про бюджетні права Союзу РСР і союзних республік”, „Про бюджетні права Української РСР і місцевих Рад депутатів трудящих” [172].

У фінансово-правовій літературі можна зустріти таке визначення закріплених доходів – це доходи, які постійно діючими нормативно-правовими актами віднесені до доходної частини бюджету (виділено нами – О.М., в оригіналі цього слова нема) певного рівня бюджетної системи повністю у розмірі територіального надходження або у твердо фіксованому розмірі (нормативі), що встановлюється на тривалий строк [371, с. 65].

Джерела, які закріплені за місцевими бюджетами постійно, доцільно розподіляти між окремими видами цих бюд­жетів не при затвердженні бюджетів, які розраховані лише на один рік, а спеціальними актами, що підлягають застосуванню протягом декількох років. Це забезпечить більшу стабільність у складі доходів, які закріплені за тим чи іншим бюджетом, що дуже важливо для створення у відповідних місцевих органах прямої заінтересованості в постійному збільшенні цих доходів, а також позбавляє ці органи від необхідності щороку заново вирішувати питання про розмежування доходів (і видатків) [254, с.

Відповідно до чинного БК України (статті 64, 65) закріпленими доходами бюджетів місцевого самоврядування, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних транс­фертів, є такі податки і збори (обов’язкові платежі): 25% податку з доходів фізичних осіб; державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам; плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад; плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад; плата за торговий патент на здійснення деяких видів підприємницької діяльності, що справляється виконавчими органами відповідних рад; надходження від адміністративних штрафів; єдиний податок для суб’єктів малого підприємства.

Склад закріплених доходів бюджету АРК, обласних бюд­жетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, такий: 25% податку з доходів фізичних осіб; 25% плати за землю; плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікат, що видаються Радою міністрів АРК та облдержадміністраціями (ч. 1 ст. 66 БК України).

За районними бюджетами для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад закріплюються такі доходи: 50% податку з доходів фізичних осіб, що справляється на території сіл, селищних, міст районного значення та їх об’єднань; 15% плати за землю; плата за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності; плата за сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями; плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, що справляється райдержадміністраціями; надходження адмі­ністративних штрафів (ч. 2 ст. 66 БК України).

Як бачимо, більшість закріплених за місцевими бюджетами України доходів є доходами податкового характеру. Така група доходів, як неподаткові надходження місцевих бюджетів, безперечно, не становить великої питомої ваги в бюджетних доходах, як група податкових доходфів, проте її значення від цього не зменшується.

Державне мито. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 14 Закону „Про систему оподаткування” державне мито належить до загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів). У законодавстві України для назви платежів до бюджету використовуються такі поняття, як „податок”, „збір”, „обов’язковий платіж” і „мито”, але не проводиться чіткого розмежування між ними. З цього приводу Н.В. Сидорова слушно зазначає, що ці поняття не є тотожними і пропонує розмежовувати їх таким чином:

1. За значенням. Податкові платежі забезпечують близько 90% бюджетних надходжень, на відміну від інших відрахувань, які відповідно становлять значно меншу частину доходів бюджетів.

2. За обставинами. Податки являють собою безумовні платежі, а мито та збори сплачуються у зв’язку з наданням певної послуги (чи послуг), що отримує платник від держав­ної установи, яка реалізує державно-владні повноваження.

3. За характером обов’язковості. Сплата податку пов’я­зана з чітко вираженим обов’язком платника сплатити податок, у той час, коли мито і збір характеризуються певною добровільністю дій платника та інколи не регулюються відносинами імперативного характеру.

4. За періодичністю. Збори та мито досить часто мають разовий характер, а їх сплата здійснюється без певної системи; податкам притаманна певна періодичність

5. За ознакою відплатності. На відміну від податків, такий критерій, як відплатність, характерний для зборів і мита [273, с. 136 - 137].

Розглядаючи питання неподаткових доходів бюджету, О.П. Орлюк також відносить державне мито саме до цих доходів [243, с. 344].

Вчений І.І. Янжул писав, що відмінність мита від подат­ку досить суттєва і стосується: 1) самих юридичних підстав цих зборів: у податках платник не отримує від держави ніякого еквівалента, окрім загальних вигод і зручностей життя в державі; 2) їх організації: сплата податків пов’язана з податковим обов’язком кожного та залежить від податкової дієздатності; мито ж сплачується у випадку надання та отримання певної послуги, а його розмір залежить від останньої; 3) ролі держави при їх справлянні: справляючи податок, держава (чи органи місцевої влади) не має на меті прямої вигоди платника, а навіть навпаки; справляючи ж мито, держава в особі певних органів зобов’язується здійснити вигідні (чи необхідні) платнику дії [341, с.

Державне мито – це обов’язковий платіж, який сплачується за вчинення юридично значущих дій компетентними органами. Платниками державного мита виступають юридичні та фізичні особи в інтересах чи на прохання яких вчиняються певні дії, видаються документи, що мають юридичне значення. Сфера застосування державного мита на території України регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. „Про державне мито” [94]. Об’єктами обкладення відповідно до ст. 2 Декрету є певні дії, як-то: подача позовних заяв і скарг до суду; вчинення нотаріальних дій; реєстрація актів громадянського стану; видача документів на право виїзду за кордон і про запрошення в Україну осіб з інших країн; видача паспортів; прописка громадян або реєстрація місця проживання; видача дозволів на право полювання та рибальства; проведення прилюдних торгів (аукціонів, тендерів) тощо.

Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15 з подальшими змінами та доповненнями. Державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджетів місцевого самоврядування (в іноземній валюті мито сплачується через уповноважені на це банки), окрім деяких випадків. Міністерство фінансів України, органи державної податкової служби України, місцеві фінансові органи проводять ревізії та перевірки правильності справляння державного мита і внесення його до бюджетів. Розмір мита має відповідати собівартості послуги, яка надається. Державне мито, що справляється з позовних заяв, які подаються до господарських судів, із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови господарських судів, заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами, зараховується до державного бюджету, куди зараховується також державне мито за дії, пов’язані з одержанням охоронних документів (патентів і свідоцтв) на об’єкти інтелектуальної власності. Сплачене за ці дії державне мито в іноземній валюті зараховується до Державного валютного фонду України через рахунки валютних фондів органів місцевого самоврядування. У випадках, коли громадяни проживають не за місцем розгляду та оформлення документів, державне мито може бути перераховане поштовим переказом, в якому вказується, за яку дію чи видачу якого документа сплачується це мито.

Проблемою в даному випадку є самі валютні фонди органів місцевого самоврядування (місцеві валютні фонди). Так, у вітчизняному законодавстві відсутнє визначення поняття місцевих валютних фондів коштів. Недостатньо уваги питанню місцевих валютних фондів приділено в Законі від 21 травня 1997 р. „Про місцеве самоврядування в Україні”. Закон навіть не містить окремої статті, присвяченої аналізованому питанню, в ньому лише у ст. 68 зазначено, що органи місцевого самоврядування можуть мати позабюджетні цільові (у тому числі валютні) кошти, які перебувають на спеціальних рахунках в установах банків. Порядок формування та використання валютних коштів, а також позабюджетних цільових коштів місцевого самоврядування, визначається положеннями про ці кошти, яке затверджуються відповідними радами.

Офіційна інформація про ці фонди у періодичних друкованих виданнях майже відсутня (це стосується й інформації про місцеві позабюджетні фонди коштів). Хоча валютних коштів у органів місцевого самоврядування реально є не так багато, але коли вони з’являються, то їх потрібно десь акумулювати, можливо, інвестувати. Проте на практиці це питання вирішується, як правило, на приватному рівні керівників відповідних місцевих органів влади та кредитних установ. І це є серйозною проблемою, якою, на жаль, мало хто переймається [497].

Сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у випадках, передбачених ст. 8 Декрету „Про державне мито”. Державне мито повертається фінансовим органом того району чи міста, до бюджету якого воно надійшло. Повернення державного мита проводиться на підставі заяви платника, поданої ним до відповідного органу, що справляє мито, протягом року з дня зарахування державного мита до бюджету. Заяву платника про повернення державного мита, сплаченого в іноземній валюті, та свій висновок з цього питання орган, до якого було сплачено це мито, подає до Експортно-імпортного банку України, який вирішує питання повернення мита платнику в іноземній валюті. Повернення державного мита, сплаченого до виконкому сільської ради, проводиться цим виконкомом на підставі письмового розпорядження голови виконкому із зазначенням причин, з яких виникла потреба повернення державного мита.

Дещо з історії державного мита. У Саксонії державне ми­то стягувалося лише за послуги установ, які мали суспільно-офіційний характер, а за користування послугами всіх інших установ плата встановлювалася на приватноправових засадах. Наприклад, плата за користування газом, електрикою могла встановлюватися і як мито, і як звичайна плата за послуги установи, що надавалися на підставі приватноправової угоди. У Вюртемберзі мито могли встановлювати громади зовсім вільно, якщо мито не мало примусового характеру (у цьому випадку необхідно було отримати згоду окружного управління). У дореволюційній Росії в містах стягувалося державне мито за такі дії: здійснення, засвідчення, протест і пред’явлення до стягнення різних актів, за клеймування мір і ваги, за використання ваг, які призначені для загального користування, коли вони не були здані в оренду, тощо [274, с. 78].

Надходження від адміністративних штрафів також належать до неподаткових бюджетних доходів і за загальним правилом, підлягають зарахуванню в місцеві бюджети за місцем знаходження органу чи посадової особи, яка прийняла рішення про накладення штрафу, якщо інше не передбачене законодавством України. Згідно із статтями 64, 65 БК України адміністративні штрафи, які накладаються відповідними органами місцевої влади або утвореними ними адміністративними комісіями, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.

Адміністративний штраф є грошовим стягненням, яке накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі – КпАП) та іншими законами України (ст. 27 КпАП). Як випливає з цього визначення, штраф може стягуватися лише у грошовій формі, але за часів колишнього СРСР існувала і натуральна форма штрафу (переважно в сільській місцевості) – штраф сплачувався картоплею, зерновими продуктами, борошном тощо.

Київська обласна рада прийняла рішення від 22 жовтня 1998 р. „Про визначення порядку обліку і використання коштів, зарахованих на рахунок управління Державтоінспекції управління Міністерства внутрішніх справ України в Київській області від штрафів за деякі адміністративні правопорушення та затвердження відповідного положення”. У затвердженому цим рішенням Положенні визначено порядок обліку та використання коштів, які надходять від штрафів, накладених працівниками Державтоінспекції за адміністративні правопорушення, передбачені ст. 121 – 140 КпАП, за порушення правил безпеки дорожнього руху. Грошові кошти, які надходять від штрафів, вносяться платниками через установи державного спеціалізованого комерційного ощадного банку України або інших спеціалізованих банків і перераховуються таким чином:

– 80% внесених коштів – на рахунок управління Державтоінспекції Головного управління МВС України в Київській області;

– 10% – на позабюджетний рахунок Київської облради;

– 10% – відповідним органам місцевого самоврядування.

Використання коштів здійснюється начальниками управ­ління ДАІ ГУ МВС України в Київській області. Ці кошти є перехідними і вилученню не підлягають.

У місцевих бюджетах Російської Федерації адміністративні штрафи та збори становлять у складі неподаткових надходжень лише 0,3%, причому 0,2% усіх неподаткових доходів – збори ДАІ [128, с. 297].

З метою наведення чистоти і порядку в столиці РФ Московською міською Думою прийнято Закон від 24 січня 1996 р. № 1 „Про штрафні санкції за правопорушення у сфе­рі благоустрою міста”. Відповідно до цього Закону юридич­ні та фізичні особи несуть відповідальність у випадку виявлення правопорушення у виді накладення штрафу. Так, несвоєчасне прибирання прилеглих територій тягне за собою накладення штрафу до 15-кратного розміру мінімальної щомісячної оплати праці (далі – м.щ.о.п.). Цей штраф стягується в безспірному порядку. За самовільне встановлення в місті гаражів, об’єктів роздрібної торгівлі, складів передбачено штраф до 50-кратного розміру м.щ.о.п. Порушення правил утримання зелених насаджень тягне за собою накладення штрафу до 10-кратного розміру м.щ.о.п. У Законі передбачено й інші відповідні правопорушення. Половина грошових коштів, які надходять від накладення штрафів, зараховується до міського бюджету, інша половина – йде на утримання адміністративно-технічних інспекцій.

Штрафні санкції за порушення валютного законодавства у повному обсязі зараховуються до Державного бюджету України на рахунки органів Держказначейства України від­повідно до Порядку застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 4 жовтня 1999 р. № 542 з подальшими змінами. На нашу думку, певний відсоток від коштів, які отримуються від зазначених штрафів, можна було б зараховувати і до місцевих бюджетів, і до місцевих валютних фондів коштів.

Адміністративні штрафи, які накладаються органами дер­жавної податкової служби (ці штрафи перелічені в п. II ст. 2 Закону від 4 грудня 1990 р. у редакції Закону від 24 грудня 1993 р. „Про державну податкову службу в Україні” [56]) зараховуються до доходів загального фонду Держбюджету України і включаються до складу доходів, за рахунок яких здійснюється перерахування дотацій вирівнювання місцевим бюджетам (див., наприклад, ст. 42 Закону „Про Держав­ний бюджет України на 2001 рік” [20], п. 13 ст. 2, ст. 35 Закону „Про Державний бюджет України на 2002 рік” [13]). Проте Законом „Про Державний бюджет України на 2003 рік” [11] і „Про Державний бюджет України на 2004 рік” [7] надходження від зазначених штрафів чомусь не зараховуються до доходів загального фонду ні Держбюджету Ук­раїни, ні місцевих бюджетів.

Порядок розподілу коштів, отриманих від суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України за здійснення обліку (реєстрації) зовнішньоекономічних договорів (конт­рактів), затверджений постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 25 січня 1995 р. № 50 з подальшими змінами. Відповідно до цього Порядку кошти, одержані Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі за здійснення обліку (реєстрації) зовнішньоекономічних договорів (контра­к­тів), перераховуються повністю до державного бюджету; 75% коштів, одержаних органами, уповноваженими Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі здійснювати облік (реєстрацію) зазначених договорів, перераховуються до державного бюджету, 25% – до бюджетів АРК, областей, міст Києва та Севастополя.

Щороку бюджети України втрачають потенційні доходи внаслідок приховування чи заниження сум надходжень від зовнішньоекономічних операцій. Так, аналіз розрахунків з Держбюджетом України при здійсненні експортно-імпорт­них і транзитних операцій з аміаком, проведений спеціалістами Рахункової палати наприкінці 2000 р. та оприлюднений у 2001 р., виявив відсутність належної організації та державного регулювання відповідними органами виконавчої влади зовнішньоекономічних операції з аміаком [176, с. 45 -46]. Де-факто відбулося обслуговування вітчизняними виробни­чими і транспортними підприємствами торговельного обороту конкурентоспроможних груп міжнародного капіталу, які володіли дешевою сировиною та контролювали ринки збуту цієї продукції. Проведений аналіз констатував побудову фінансових розрахунків і рух коштів між суб’єктами зовнішньоторговельних операцій в Україні як замаскованого ухилення від сплати до бюджету платежів і податків з подальшим використанням незаконно отриманих доходів та відсутність прозорої системи розрахунків з бюджетом. Такі порушення призвели до втрат доходних частин бюджетів різних рівнів на загальну суму 220 млн. грн.

Плата за торговий патент на здійснення певних видів підприємницької діяльності. Закон від 23 березня 1996 р. „Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” [36] визначає порядок патентування торговельної діяльності, що здійснюється за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків і кредитних карток, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, що провадиться суб’єктами підприємницької діяльності.

Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися певними видами підприємницької діяльності; торговий патент не засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

Відповідно до Закону патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб’єктами підприємницької діяльності або їх структурними (відокремленими) підрозділами у пунктах продажу товарів. Вартість торгового патенту на здійснення діяльності з надання побутових послуг, торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження об’єкта з надання побутових послуг та виду побутових послуг і місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів відповідно.

Порядок зарахування коштів, одержаних від продажу торгового патенту, визначається в ст. 6 Закону. Так, кошти, одер­жані від продажу торгових патентів, зараховуються до місцевих бюджетів за місцем оплати торгового патенту.

Плата за державну реєстрацію суб’єктів господарської діяльності. Згідно зі ст. 38 Закону „Про місцеве самоврядування в Україні” серед делегованих повноважень передбачено здійснення в установленому порядку державної реєстрації підприємств та інших суб’єктів господарської діяльності діяльності, розташованих на відповідній території.

Державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені спеціальним законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру. Державна реєстрація зазначених осіб здійснюється відповідно до Закону від 15 травня 2003 р. „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” [9]. Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону за проведення державної реєстрації справляється реєстраційний збір у такому розмірі:

– 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – за проведення державної реєстрації юридичної особи;

– неоподатковуваних мінімуми доходів громадян – за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

За проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи, державної реєстрації зміни імені або місця проживання фізичної особи-підприємця справляється реєстраційний збір у розмірі 30% реєстраційного збору, встановленого у ч. 1 ст. 10 Закону.

За заміну свідоцтва про державну реєстрацію у зв'язку з його втратою або пошкодженням справляється реєстраційний збір у розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Згідно із ч. 4 ст. 10 зазначеного Закону кошти, одержані як реєстраційний збір, зараховуються до місцевого бюджету за місцезнаходженням юридичної особи або місцем проживання фізичної особи-підприємця.

До прийняття Закону це питання регулювалося постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740 з подальшими змінами, якою затверджено Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності [91]. Відповідно до постанови кошти, одержані від плати за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, зараховувалися у таких розмірах: 70% – до місцевих бюджетів за місцезнаходженням (місцем проживання) суб’єкта підприємницької діяльності, що реєструється; 30% – до державного бюджету для покриття витрат, пов’язаних з державною реєстрацією, в тому числі веденням Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності (п. 7 постанови). Нині, як бачимо, зазначені кошти є доходним джерелом лише відповідних місцевих бюджетів.

Державна реєстрація суб'єкта господарської діяльності регулюється також і ст. 58 Господарського кодексу України. Так, державна реєстрація проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачене законом. До набрання чинності Господарського кодексу України (до 1 січня 2004 р.) порядок державної реєстрації суб’єкта господарської діяльності встановлювався ст. 8 Закону від 7 лютого 1991 р. „Про підприємництво” з подальшими змінами та доповненнями [52], згідно з якою державна реєстрація проводилася у виконавчому комітеті міської, районної в місті або в районній раді, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта.

Нини реєстраційні повноваження законодавством надані виконавчим комітетам міських рад і районим державним адміністраціям. Загальна тенденція створення єдиної системи органів державної реєстрації в Україні (для здешевлення їх утримання і підвищення професійного рівня працівників і технічного оснащення органів) буде розвиватися у напрямі їх суттєвого скорочення і концентрації. Таким чином, згідно з установленим порядком, підприємства та інші суб’єкти господарської діяльності діяльності, які розташовані на території сільської ради, мають проходити дер­жавну реєстрацію у виконкомі районної ради.

Досить спірним є питання про віднесення до закріплених доходів місцевих бюджетів плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що справляється відповідними місцевими органами (виконавчими органами місцевих рад і місцевими державними адміністраціями), оскільки надходження від них зараховуються до загального фонду державного бюджету відповідно до положень БК України (зокрема, ст. 29) і за їхній рахунок перераховуються дотації вирівнювання (див., наприклад, ст. 35 Закону „Про Державний бюджет України на 2002 рік”, п. 8 ст. 43 Закону „Про Державний бюджет України на 2003 рік”, п. 8 ст. 61 Закону „Про Державний бюджет України на 2004 рік”).

До прийняття БК України плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видавалися Радою міністрів АРК, виконавчими органами місцевих рад і місцевими органами виконавчої влади, плата за державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, а також плата за торговий патент на здійснення певних видів підприємницької діяльності зараховувалися до доходів загального фонду бюд­жетів АРК, областей, міст Києва та Севастополя, про що прямо зазначалося в законі про держбюджет (див., наприклад, п. 4 ст. 41 Закону „Про Державний бюджет України на 2000 рік” [24], пункти 7 – 9 ст. 37 Закону „Про Державний бюджет України на 2001 рік” [20]).

Зауважимо, що у 2003 і 2004 рр. лише плата за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами зараховувалася прямо до доходів бюджету АРК, обласних бюджетів і міських бюджетів міст Києва та Севастополя (п. 7 ст. 2, п. 3 ст. 38 Закону „Про Державний бюд­жет України на 2003 рік”, п. 3 ст. 55 Закону „Про Державний бюд­жет України на 2004 рік”). Окрім цього, у 2004 р., зокрема, плата за придбання торгових патентів пунктами продажу нафтопродуктів (автозаправними станціями, заправними пунктами) становила джерело формування спеціального фонду місцевих бюджетів (п. 3 ст. 70 Закону „Про Державний бюджет України на 2004 рік”). У чому ж полягають особливості інших видів господарської діяльності?

Аби з’ясувати деякі питання щодо надходжень до місцевих бюджетів коштів від плати за зазначені ліцензії, необхідно виявити коло повноважень місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів місцевих рад з питань ліцензування.

Для провадження ліцензування певних видів господарської діяльності відповідно до п. 2 ст. 4 Закону від 1 червня 2000 р. „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” можуть створюватися спеціально уповноважені на те виконавчі органи, фінансування яких має здійснюватися за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету. За видачу ліцензії справляється плата, розмір і порядок зарахування якої до державного бюджету встановлюється Кабінетом Міністрів України; плата за видачу копії ліцензії, її дубліката, переоформлення ліцензії так само зараховується до державного бюджету (ч. 8 ст. 14, ст. 15, ч. 8 ст. 18 Закону). Виникає запитання: які ж кошти надходять до місцевих бюджетів? У Законі відповіді ми не знаходимо.

Постанова Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2000 р. № 1755 „Про термін дії ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності, розміри і порядок зарахування плати за її видачу” також містить вказівку на те, що плата, яка вноситься суб’єктом господарювання за видачу та переоформлення ліцензії, а також за видачу копії та дубліката ліцензії, зараховується до Державного бюджету України і вноситься на рахунки територіального органу Дер­жавного казначейства № 3510 в установах Національного банку України та № 2510 в установах комерційних банків.

На виконання Указу Президента України від 16 червня 1998 р. № 640 „Про заходи щодо підтримки соціально-еко­номічного розвитку міста Севастополя” Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 31 серпня 1998 р. № 1359 „Про зарахування до бюджету міста Севастополя коштів, одержаних за видачу місцевими органами виконавчої влади ліцензій на провадження певних видів підприємницької діяль­ності”. Визначено, що кошти, одержані як плата за видачу місцевими органами виконавчої влади м. Севастополя суб’єк­­там підприємницької діяльності ліцензій на провадження певних видів підприємницької діяльності, зараховуються у повному обсязі до бюджету м. Севастополя.

Відповідно до БК України (ст. 64) доходи від плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються виконавчими органами відповідних рад, зараховуються до бюджетів територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань, але самі дії щодо видачі ліцен­зій не входять до компетенції органів місцевого самоврядування базового рівня. Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи районних бюджетів формуються, зокрема, за рахунок плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються районними державними адміністраціями (п. 3 ч. 2 ст. 66 БК України). Постає запитання: які доходи від плати за ліцензії на провадження певних видів господарської діяльності та сертифікати мають зараховуватися до бюджетів місцевого самоврядування, а які – до районних бюджетів? Про співвідношення цих доходів та їх розподіл між бюджетами в законодавстві України нічого не говориться.

Місцеві державні адміністрації – це місцеві органи виконавчої влади, вони входять до системи органів виконавчої влади та є юридичними особами. Їх правовий статус встановлюється Конституцією України, Законом від 9 квітня 1999 р. „Про місцеві державні адміністрації” [28] та іншими законами. У названому Законі повноваження цих органів викладені досить загально, а тому прямих вказівок щодо провадження ліцензування певних видів господарської діяльності в ньому немає.

Отже, суперечність нормативно-правових актів України, які присвячені окресленим у цьому підрозділі доходам місцевих бюджетів, наявна. Слід упорядкувати нормативну базу і з питань адміністративних штрафів (значна частина норм КпАП вже давно застаріла, санкції за деякі правопорушення доцільніше розраховувати, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, а не неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Це б збільшило надходження до місцевих бюджетів).

Законодавцеві та відповідним органам виконавчої влади варто приділяти більше уваги розв’я­занню питань плати за ліцензії на провадження деяких видів діяльності і сертифікатів, що видаються виконавчими органами відповідних рад. Закріплені доходи мають бути законодавчо встановлені на тривалий строк, що гарантує постійність їх надходження органам місцевого самоврядування. Щорічні зміни, які вносяться з цього приводу законами про Державний бюджет України на відповідний рік, певною мірою „сприяють” ускладненню проб­леми планування та формування місцевих бюджетів. Варто все-таки стабілізувати законодавство України з питань закріплених доходів, адже саме ці доходи, у першу чергу, гарантують постійні надходження до місцевих бюджетів.