Альтернативні концепції макроекономічного регулювання

Наприкінці 70-х років ХХ ст. в економіці багатьох країн з’явилися інші негативні явища. Особливої гостроти набули про­блеми подолання інфляції при одночасному падінні виробництва, тобто стагфляція.

Інституціоналізм

Засновниками інституціоналізму наприкінці ХХ ст. були аме­риканські вчені Т. Веблін, Дж. Коммонс, В. Мітчелл, англійський економіст Дж. Гобсан та інші.

Інституціоналізм — один із напрямів сучасної економічної думки, об’єктами дослідження якого є певні інститути (корпора­ція, держава, профспілки), а також правові, психологічні та мора­льно-етичні аспекти (звичаї, навички, інстинкти та ін.). Ці інсти­тути, на думку представників інституціоналізму, — рушійні сили розвитку людського суспільства.

Теоретики інсттиуціонально-соціального напрямку критику­вали вади традиційної школи за відрив від соціальних проблем, виступали за соціологізацію економічної науки.

Опису трансформації капіталізму в умовах НТР присвячені такі теорії, як «Суспільство послуг» К. Кларка і Ж. Фурастье, «Суспільство масового споживання» У. Ростоу, «Планова систе­ма» Дж. Гелбрейта, «Постіндустріальне суспільство» Д. Белла, «Суспільство третьої хвилі» Е. Тоффлера й багато інших.

Теоретики — інституціоналісти враховують такі нові явища сучасного індустріального суспільства, як планування й прогно­зування, розширення внутрішнього ринку за допомогою орієнта­ції на масове споживання.

Монетаризм

Теоретичну концепцію монетаризму розглядають як запере­чення кейнсіанських поглядів — так звану «контрреволюцію», здійснену засновником цього напряму Мільтоном Фрідменом. Найбільш відомими представниками монетаризму є К. Бруннер, Ф. Коган, Д. Ландер, А. Мальтцер, Дж. Стайн. Основи монетари­стских поглядів викладено у праці М. Фрідмена «Кількісна тео­рія грошей: нове формування»(1956) та у книзі «Історія грошей у Сполучених Штатах. 1867—1960», написаній у співавторстві з А. Шварц (1963).

Відзначимо основні концепції М. Фрідмена і його прихильників.

1. Монетаристи вважають, що ринкове господарство в силу внутрішніх тенденцій прагне до стабільності, саморегуляції. Як­що мають місце диспропорції, порушення рівноваги, то це відбу­вається в результаті зовнішнього втручання. Дане положення спрямоване проти ідей Д. Кейнса. Було висунуте гасло: «Назад, до Сміта», що означало відмову від втручання держави в еконо­міку. Відповідно до поглядів монетаристів гроші є головною сферою, що визначає рух і розвиток виробництва. Попит на гро­ші має постійну тенденцію до росту і, щоб забезпечити відповід­ність між грошовим попитом і пропозицією, необхідно жорстко контролювати кількість грошей в обігу.

2. В якості головного регулятора, що впливає на господарське життя, служить грошова емісія (грошові імпульси). М. Фрідмен стверджував, посилаючись на «монетарну» історію США, що між динамікою грошової маси й динамікою національного доходу іс­нує тісний кореляційний зв’язок й що грошові імпульси — най­більш надійне настроювання економіки. Грошова маса впливає на розмір витрат споживачів, фірм; збільшення маси грошей при­зводить до зростання виробництва, а після повного завантаження потужностей — до росту цін.

3. Оскільки зміни грошової маси позначаються на економіці не відразу, а з деяким запізненням (лагом), що може привести до невиправданих порушень рівноваги, варто відмовитися від коро­ткострокової грошової політики.

4. Приріст грошової маси (монетарного базису) повинен від­повідати росту ВНП з урахуванням змін у швидкості обертання грошей. Фрідмен виходив з того, що грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією. Для цього необхідно, щоб відсоток при- росту грошей в обігу відповідав приросту цін національного до­ходу або ВНП. В цьому полягає грошове правило Фрідмена. Практично стосовно до США приріст грошової маси повинен здійснюватися на рівні 4—5 % щорічного приросту.

5. Монетаристи також вважають, що число державних регуля­торів має бути скорочене до мінімуму: виключається податкове, бюджетне регулювання (так звані адміністративні методи).

Теорія економіки пропозиції

Суть концепції прихильників економіки пропозиції — у пере­носі зусиль із керування попитом на стимулювання сукупної пропозиції, активізацію виробництва й зайнятості. Представни­ками теорії є такі американські вчені як М. Фельдштейн, Г. Гіль- дер, А. Лаффер та ін. Назва «економіка пропозиції» походить від основної ідеї авторів концепції — стимулювати пропозицію капі­талів і робочої сили. Вона містить обґрунтування системи прак­тичних рекомендацій у галузі економічної політики, насамперед податкової.

На думку представників зазначеної концепції, ринок є не тіль­ки найефективнішим способом організації господарства, але й єдино нормальною, природною системою обміну. Як і монетари- сти, прихильники теорії економіки пропозиції виступають за лі­беральні методи керування економікою, критикують методи пря­мого державного регулювання. Погляди цієї школи на роль держави схожі з позицією економіста Фрідріха фон Хайека (1899—1992), що наполегливо проповідував вільне ринкове ці­ноутворення.

Зупинимося коротко на рекомендаціях школи економіки про­позиції у сфері податкової політики. На їх думку, збільшення по­датків веде до росту витрат і цін, що у кінцевому рахунку пере­кладається на споживачів. Високі податки стримують інвесту­вання, вкладення коштів у нові технології та в удосконалення ви­робництва. На відміну від Кейнса, прихильники економіки про­позиції стверджують, що податкова політика країн Заходу не стримує, а підсилює інфляцію, не стандартизує економіку, а під­риває стимули до зростання виробництва. Прихильники цієї тео­рії виступають за скорочення податків з метою стимулювання ін­вестицій. Пропонується відмовитися від системи прогресивного оподатковування (одержувачі високих прибутків є лідерами у відновленні виробництва й підвищенні продуктивності), знизити податкові ставки на підприємництво, на зарплату й дивіденди. Зниження податків збільшить прибутки і заощадження підприєм­ців, зменшить рівень процентної ставки, внаслідок чого будуть зростати накопичення й інвестиції. Для одержувачів зарплати зниження податків збільшить принадність додаткової роботи й одержання додаткових заробітків. Зростуть стимули до праці, збільшиться пропозиція робочої сили.

Рекомендації цієї школи щодо збільшення пропозицій капіта­лів і робочої сили використовуються в економічних програмах США та інших західних країн. Варто згадати й інші рекомендації прихильників школи економіки пропозиції.

Оскільки зниження податків веде до скорочення доходної час­тини бюджету, пропонуються різні способи подолання дефіциту держбюджету. Так, рекомендується урізувати соціальні програ­ми, скоротити управлінський держапарат, позбутися малоефек­тивних федеральних витрат (наприклад, субсидій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо).

Політика заморожування соціальних програм, здійснювана у США, Англії, Франції й інших країнах, спирається на обґрунту­вання прихильників економіки пропозиції й монетаристів.

Концепція раціональних очікувань

Концепція раціональних очікувань є одним із наймолодших напрямків сучасної економічної думки. Широке застосування для побудови економічних моделей вона одержала лише у 70-х роках внаслідок використання методологічних принципів класичної економіки.

Автор концепції раціональних очікувань Роберт Лукас — професор Чиказького університету — одержав Нобелівську пре­мію з економіки у 1995 р. Також основоположниками теорії є Т. Дж. Саржент та Н. Уолес.

Одна з центральних ідей неокласиків полягає в тому, що еко­номічні агенти, використовуючи економічну інформацію, спро­можні самостійно прогнозувати економічні процеси та приймати оптимальні рішення. При цьому споживачі прагнуть до максимі- зації корисності.

Іншим основним положенням теорії раціональних очікувань є ідея про те, що ринки товарів і чинників виробництва є високо конкурентними, і тому ставка на зарплати й ціни на товари і чин­ники виробництва гнучко реагують на зміни у сфері виробництва й обміну. Масштаби пропозиції і рівноважних цін швидко при­стосовуються до змін у технологіях виробництва, ринкових по­трясінь і перерв у економічній політиці держави. Під впливом нової ринкової ситуації споживачі й підприємці приймають адек­ватні економічні рішення, внаслідок чого ціни на товари й ресур­си змінюються.

Подібна реакція споживачів, підприємців і власників чинни­ків виробництва зводить нанівець результати дискретної стабі­лізаційної політики. Наприклад, центральний банк проводить політику «дешевих» грошей, здатну викликати інфляцію. У від­повідь робітники вимагають підвищення зарплати, підприємці підвищують ціни на товари й послуги, кредитори збільшують процентну ставку. В результаті стимулююча політика «деше­вих» грошей поглинається ростом цін і зарплати, а реальний об’єм виробництва й зайнятості не розширюється. Таким чином, раціональне поводження споживачів, підприємців і власників чинників виробництва зводить до нуля дієвість стабілізаційної політики.

Однак економічні агенти можуть приймати й помилкові не­правильні рішення через неадекватну оцінку наявної інформації. Наприклад, виробники можуть сприйняти загальний ріст цін як ріст попиту на конкретний товар і збільшать пропозицію товару. Оскільки ця помилка набуває повсякденного характеру, то через визначений час сукупна пропозиція починає перевищувати суку­пний попит. В міру того, як це стає очевидним, виробництво ско­рочується.

Помилкова оцінка ситуації, на думку неокласиків, має місце у тому випадку, коли уряди приймають несподівані рішення, що впливають на перемінні та беруть участь у визначенні об’єму су­купної пропозиції. Тому уряди повинні відмовитися від кон’юнктурної антициклічної політики. Така політика не в змозі забезпечити тривалу рівновагу в економіці. Це досягається шля­хом прийняття оптимальних рішень господарюючими суб’єк­тами, якщо є стабільність умов, що регламентують економічне життя.

Не заперечуючи необхідності участі держави в економічних процесах, прихильники концепції раціональних очікувань вва­жають неефективною як кейнсіанську, так і монетаристську кон­цепції. Неефективність кейнсіанської та меншою мірою монета- ристської політики полягає в нестабільності, непередбачуваності чинників, що визначають прийняття рішень економічними аген­тами. Вони виступають за створення стабільних правил, відпові- дно до яких могли б приймати рішення й уряд, і економічні аген­ти. Серед цих правил, наприклад, пропонується прийняти закон, згідно з яким прийняті урядом рішення у сфері грошової і фіска­льної політики могли б вступати у дію тільки через два роки піс­ля їх прийняття. Це дозволило б запобігти прийняттю кон’ю­нктурних, несподіваних для економічних агентів рішень, що дик­туються, крім іншого й політичними мотивами, наприклад, так­тикою передвиборної боротьби тощо.

Неолібералізм

Це напрямок в економічній науці й практиці керування госпо­дарською діяльністю, прихильники якого відстоюють принцип саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації. Вони, по-перше, виходять із того, що ринок, як найефективніша форма господарювання, створює найкращі умови для економіч­ного росту, і, по-друге, відстоюють пріоритетне значення свобо­ди економічних агентів. Держава повинна забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де відсутні ці умови. До неолібералізму за звичай відносять три школи:

— чиказьку (М. Фрідман);

— лондонську (Фрідріх фон Хайек);

— фрайбурзьку (Вальтер Ойкен, Людвіг Эрхард).

Серед західних прихильників неоліберального керування вар­то виділити Людвіга Эрхарда, за особистою участю якого Західна Німеччина наприкінці 40-х років була виведена з кризового ста­ну. Ретельно підготовлена економічна реформа проводилася од­ночасно з реформою цін та перебудовою централізованого управ­ління. Попередня система господарювання була зруйнована не відразу, а поступово. Успіх реформи забезпечувався і своєчасним коригуванням обмінного курсу національної валюти, наявністю сильної й авторитетної влади.

Концепція соціально-ринкового господарства, розроблена В. Ойкеном, своєю популярністю зобов’язана ефективній економіч­ній політиці Л. Эрхарда. Це була політика так званого середнього шляху. Вона спрямована на згладжування соціальних протиріч, всебічну підтримку підприємництва, створення умов для покра­щення життя середніх верств населення.

Одним з основоположників і теоретиків неолібералізму є Фрі- дріх фон Хайек. Він відстоює принцип максимальної свободи людини. З боку держави не повинно бути ніякого примусу і зов­нішнього втручання. Основна вимога прихильників подібних по­глядів полягає в організації діяльності уряду в усіх галузях.

Перелічені альтернативні концепції макроекономічного регу­лювання не знижують значення кейнсіанської теорії, а швидше- доповнюють її, поглиблюючи наші уявлення про складний меха­нізм функціонування економіки. Практичний досвід переконує, що у нинішніх умовах буде помилкою надавати перевагу лише кейнсіанським чи монетаристським концепціям. У процесі дер­жавного регулювання економіки найкращий ефект досягається за умов поєднання фіскальної та грошово-кредитної політики.