Державна політика зайнятості

Політика зайнятості — сукупність заходів прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільст­ва загалом і кожного з його членів зокрема. Вона має декілька рівнів: державний, регіональний і локальний.

Державне регулювання здійснюється мережею спеціальних дер­жавних установ для підтримання прийнятного рівня зайнятості, під­вищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць.

На сьогоднішній час можливо виділити три основні моделі державної політики зайнятості.

1. Європейська модель — це скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростання дохо­ду. Така політика передбачає дорогу систему допомог для вели­кої кількості безробітних.

2. Скандинавська модель — це забезпечення зайнятості прак­тично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в держав­ному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що спричиняє звільнення.

3. Американська модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної ча­стини економічно активного населення. При такому підході без­робіття формально зменшується, але збільшується кількість лю­дей з низькими доходами.

Державне регулювання зайнятості населення ґрунтується на:

• забезпеченні соціального партнерства суб’єктів ринку праці;

• сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць;

• добровільному виборі сфери діяльності й робочих місць;

• дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайня­тості населення;

• підтримці працездатних громадян в працездатному віці, які потребують соціального захисту;

• забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулю­вання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

• повній гарантії збереження робочих місць і професій, одер­жання доходів тощо.

Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається два основних варіанти заходів проведення політики зайнятості: активний і пасивний.

Активна політика зайнятості — це сукупність правових, ор­ганізаційних і економічних заходів, які проводить держава з ціл­лю зниження рівня безробіття. Вона передбачає заходи з профі­лактики звільнення, навчання і підвищення кваліфікації, актив­ний пошук і підбір робочих місць, фінансування створення нових робочих місць.

Пасивна політика зайнятості передбачає виплату допомог без­робітним і надання простих послуг щодо підбору робочих місць че­рез державну службу зайнятості. Така політика може себе виправ­дати лише при високій гнучкості ринку праці в цілому.

В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайнятості: розвиток приватного підприємництва, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї ринкової інфраструктури тощо (табл. 13.1, рис. 13.1).

Таблиця 13.1

ЗАЙНЯТЕ НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ ЗА СТАТУСАМИ ЗАЙНЯТОСТІ, ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ ТА ВИДАМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ у 1999—2003 рр. (тис. осіб)

Рис. 13.1.

Нині в Україні частка працівників промисловості істотно ни­жче, ніж у більшості економічно розвинених країн. Виняток ста­новлять тільки Франція та Швеція, у структурах зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається пріоритет добувних галузей, характерний для сировинних економік, а в Україні це частково є результатом розпаду ВПК CPCP.

Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільсь­кому господарстві (5,4 млн осіб, або 25,2 % всіх зайнятих у 2002 р.), що значно перевищує чисельність зайнятих у промисло­вості (4,4 млн осіб). Така структура зайнятості не відповідає ін­новаційним стратегіям розвитку, зорієнтованим на випереджаль­ний розвиток наукоемких сфер промислового виробництва, спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8 % загаль­ної чисельності зайнятих, у Франції — 3,6, в Угорщині — 6,3, у Польщі — 19,3, у Чехії — 4,8 %.

З огляду на соціальну важливість проблеми зайнятості ринок пра­ці потребує кваліфікованого державного регулювання. Одним з осно­вних показників, що характеризують ступінь державного регулюван­ня ринку праці є відсоток ВВП, який витрачається на здійснення про­грам такого регулювання. У країнах—членах OECP на різноманітні державні програми на ринку праці витрачається від 0,5 до 5 % ВВП (зокрема 1 % у США та Японії та 5 % у Данії). В Україні впродовж 1992—2000 рр. обсяг цих видатків коливався від 0,3 до 0,6 % ВВП.

Досвід багатьох країн показує, що особливо важливе значення мають такі чотири напрями регулювання ринку праці. По-перше, стимулювання зростання зайнятості і збільшення кількості робо­чих місць. По-друге, підготовка й перепідготовка робочої сили. По-третє, сприяння найманню робочої сили. По-четверте, соціа­льне страхування безробіття.

Кількість зайнятих в економіці України зменшилась з 25,4 млн осіб у 1990 р. до 21 млн осіб у 2002 р., проте кількість тих, хто годується виключно з підсобного господарства, зросла майже вчетверо: від 0,7 млн до 2,6 млн громадян.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогоспо- дарств у 2003 р. вартість проданої та спожитої продукції, отри­маної від особистого підсобного господарства та самозаготівель, складала сьому частину (15 %) сукупних ресурсів домогоспо- дарств, у тому числі міських — 4 %, сільських — більше третини (40 %).

За даними опитування, у першій половині 2003 р. земельні діля­нки мали у своєму користуванні 56 % домогосподарств України, в містах — більше третини (36 %), а на селі — майже всі домогоспо- дарства (97 %). Худобу, птицю, бджіл утримували 36 % домогоспо­дарств. На селі цей показник становив 86 %, у містах — 12 %.

При обмежених можливостях працевлаштування і низькій за­робітній платі чимало економічно активних громадян України, передусім у віці 20—49 років, стають трудовими мігрантами. Понад 80 % учасників трудових міграцій не мали постійної робо­ти в Україні і ще 7 % перебували в неоплачуваних відпустках.

Основними центрами тяжіння українських трудових мігрантів є Росія (40—50 %), Польща (15—20 %), Чехія (10—15 %), Італія (майже 10 %), Португалія (4—6 %). У цілому понад 90 % загаль­ного потоку трудових мігрантів припадає на країни СНД (Росія і частково Білорусь), країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи.

Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордо­ном становить у середньому близько шести місяців. Оскільки в трудових міграціях бере участь майже 10 % економічно активно­го населення, то пропозиція робочої сили громадян України за межами нашої держави складає 5 % від загальної пропозиції ро­бочої сили. Таким чином, сучасна трудова міграція не тільки зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ри­нку праці, а й знижує її якість.

Економічні негаразди прямо відбиваються на демографічних показниках держави. За останнє десятиріччя спостерігається па­діння середньої тривалості життя в Україні: для жінок — з 72 до 59, для чоловіків — з 70 до 56. В світі середня тривалість життя складає 78 років, при цьому в бідних районах — 64, а в найбід- ніших — 52.

Водночас відбулося падіння рівня народжуваності в Україні, який сьогодні майже на 40 % нижчий зареєстрованого на початку 90-х років. Це пояснюється, головним чином, активністю жінок 20—49 років.

Щоправда, це само собою може відбуватися і закономірним чином — відомо, що в усьому світі суспільний прогрес супрово­джується зниженням репродукційної активності населення. Але в Україні це явище реалізувалось у радянські роки — вже в 70-ті роки XX століття народжуваність і смертність стабілізувалися на рівні розвинутих промислових держав, а нинішнє — свідчить про зневіру громадян у завтрашньому дні і є загрозливим для держави.

В економічному плані проблема полягає в тому, що при па­дінні народжуваності нижче певного показника розпочинається загальне старіння населення. Частка осіб похилого віку у 2000 р. перевищила в цілому по Україні 20 %, а в селах — навіть 1/3 всього населення. Для порівняння, аналогічні показники для Ро­сійської Федерації — 17,6 %, для Білорусі — 18,0 %, для країн Балтії — 17,4—19,0 %. За міжнародною шкалою, «дуже високий» рівень демографічної старості країни починається з 18,0 %. Від­повідно до вказаної ситуації демографічне навантаження на 1000 населення працездатного віку непрацездатними особами пенсій­ного віку складало у 2001 р. в середньому по Україні 402 особи: у сільській місцевості — 561 особу, а в містах — 340 осіб. Пода­льше старіння населення неминуче призведе до виникнення до­даткових економічних та соціальних проблем з утримання зазна­ченої групи населення. Як узагальнюючий показник, рейтингове місце України за якістю життя в світовій співдружності (за між­народними розрахунками) з року в рік коливається наприкінці першої сотні.

Основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:

• невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфі­каційними ознаками;

• високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;

• «вимивання» через трудову міграцію прошарку населення із середнім рівнем кваліфікації, але високою економічною ак­тивністю.

Основними напрямками сучасної державної політики зайнято­сті населення є:

• збереження наявних та створення нових високопродуктив­них робочих місць;

• формування професійно-кваліфікаційного складу робочої сили відповідно до потреб ринку праці;

• забезпечення активної участі у міжнародному розподілі праці;

• створення умов для розвитку самозайнятості населення та підприємницької ініціативи, поширення вторинної зайнятості працездатного населення;

• створення правової основи соціально-трудових відносин на селі, що виникають внаслідок розпаювання та передачі землі у приватну власність;

• підтримка регіонів, у яких склалася критична ситуація на ринку праці, шляхом створення механізму сприяння розвитку колишніх депресивних територій;

• сприяння працевлаштуванню неконкурентноздатних на ри­нку праці верств населення (осіб з обмеженими фізичними мож­ливостями, молоді, жінок, осіб, які звільняються з місць позбав­лення волі або примусового лікування) і створення надійного економічного механізму забезпечення їх зайнятості;

• забезпечення роботою працездатних осіб із сімей з дітьми;

• розвиток громадських робіт, що оплачуються за рахунок бюджетів.

2.